Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Біографії. Некрологи / 1885 р. / Николай Устиянович

Николай Устиянович

Іван Франко

…Так чуждым народу

Умираю, как жить начинал.

Некрасов.

Отсі глибоко трагічні слова великоруського поета, котрий весь вік старався служити свому народові, хіба ж не нагадують нам подібної, хоч не закінченої таким явним признанням, трагедії, котрої послідня, жалібна сцена завершилась д[ня] 3 н[ового] с[тилю] падолиста в Сучаві, на Буковині, похороном. Не послідню силу покрила буковинська земля; солодкозвучна струна пукла на вбогій лірі руської музи; умер один з перших будителів нашого народного духу, друг Маркіяна, «соловейко», як звали його молоді товариші, умер, залетівши на старості літ на чуже поле, забажавши співати «по нотам».

Той сам поет, котрого польський патріотичний ентузіазм 1829 – 1830 року мало не завів під хоругви Хлопіцького в Варшаву, мусив дожити того, щоб цинічний оклик Лешка Борковського: «Niema Rusi, tylko Polska i Moskwa» «отворив йому очі» на Русь, котрій він служив найкращою частиною свого життя і найкращими плодами свого таланту, і показав йому в тій Русі – ілюзію!

А прецінь се діло не ілюзія! А прецінь поза те діло ані він, Николай Л. Устиянович, ані ніхто другий з ніби «прозрівших» ніякого іншого, живого і чесного діла не найшов і найти не міг! А прецінь на всіх тих ніби прозрівших справдилась приповідка: «від своїх відстали, а до чужих не пристали!»

Николай Устиянович був надто чесний, надто благородний чоловік, щоб нечесно приставати до чужих, котрих в фатальній ілюзії уважав за своїх. Нещасними впливами віддертий від груді питомої матері, на котрій виспівав стільки солодкозвучних пісень, він замовк; признавши святу справу своєї молодості, справу Маркіянову, ілюзією, він утворив собі на її місце нову ілюзію, вирозумовану, абстракційну, і надарма кілька разів пробував до тої холодної ілюзії загріти своє м’яке серце до живої вітхненної пісні. Вправні пальці бренькали по струнах, але тепле, животворне слово не полилось уже з груді, як колись в днях молодості… І він умер так само чужим народному ділу, як був чужим в пору свого поривання до Варшави, під революційні хоругви Хлопіцького.

А прецінь між тими двома крайностями, так суперечними своїм напрямом, лежить доба ясної свідомості народної, доба щирої праці для народу, доба вітхненних поривів і гарячих змагань – причинитися до духового і політичного відродження свого рідного малоруського люду.

«На широкій картині святої Слов’янщини лежить земля красная, багатая, текущая молоком і медом, земля, на котрій віками не забракло ні хліба, ні солі. Над Вислоком і Доном суть її границі, а Бескид і море – її сторожами. Вколо неї облягли золотим вінцем краснії її посестриці, як сустави тіла средоточие серце. Тим осередком величественного тіла, тим серцем Слов’янщини єсть руськая земля, а на ній мешкає народ, славний колись багатством і силою, но сто раз славніший судьбами своїми. Бувальщина його записана кервою і сльозами, а серце роздертеє кривдами і всякою злобою. Братняя вражда, чорнії хмари орд азіатських, томительство віри, довольство і властолюбіє втисли в грудь його тяженькоє горе смутку і розпуки, а на уста студеную печать смерті…

О, нема народу в Слов’янщині, котрий би з так високого щабля багатства і слави, як колись Русь сіяла, так низько грянув в недолю, так глибоко запав в безіствіє!.. А дно єстества його так красне, а душа його так чесними питомствами обдарована! О, придивімся тій душі, гляньмо на дно єстества його, а знайдем там не одно золоте зерно, котороє лиш тільки вправної потребує руки, аби розсвітати ясним клейнотом заранньої звіздки. Правий серцем і устами, доволен своїм, незнужден в праці, скорий в милості, повільний в месті, мужественний в борьбі, мирний в покою, твердий в додержанні повзятого заміру, вірний в дохованні отечеських преданій, вірний церкві, незломлен свому владітелю, становить русин найчесніший тип достойного Слов’янщини сина і образ тихого, безм’ятежного, боголюбивого обивателя краю…

А хто ж в Слов’янщині не знає тої мови святої Русі, тої бесіди серця, того наповидного ласкания, котрим мати першоє дитя своєї милості любує, тої красавої пісеньки, якую ластівка під стріхою щебече, хто не знає барви, цвіту і воні тої літорослі золотобережної України! На слов’янськім виросла вона серці і всякими цвітами приоздобила ю красавая мати. Всякії чувства душі і ума появи приодіває вона золотими точками.

Аж хочем налюбуватися її принадами милості – пійдім до Основ’яненка «Марусі»; аж желаем надивитися ненаглядним її барв красотам – вержмо оком на його «всхід сонця»; аж хочем узброїтися в кріпость – послухаймо грімкого Шевченка; аж розвеселитися і попустувати – возьмім Котляревського; аж на послідок статочного образа хочем – прочитаймо єдин тільки короткий уступ з «Перекинчика» під назвою «Бандурист», через незабвенного нашого Шашкевича написаний; а сли бисьмо не пожалували потрудитися до пісней народу, до тої комори природних народних гадок, знайшли бисьмо не єдиную звіздку, которая би славу найкращому письменникові кождого народу принесла. О тій красі бесіди руської добре знають слов’яне; з того-то джерела черпали наші побратимці поляки для свого язика овую обильність, которою днесь так велично їх мова красується.. Руськими-то цвітами покрили вони давнюю наготу краснорічія свого»..

Ось як говорив він д[ня] 19 жовтня 1848 року на першім (і посліднім) з’їзді руських учених у Львові [Гл[яди] «Исторический очерк основания Галицко-рускои Матици и справозданье первого собору ученых руских», сост. Яковом Головацким. В Львове, 1850, стр. 1 – 9], – і за ті гарячі, щирою любвою до свого рідного, не фіктивного, перейняті слова, проститься йому много пізніших похибок.

Ось головні дані з його життя:

Николай Устиянович родився в р. 1811 з вітця Леонтія, в містечку Миколаєві. Першу науку читання побирав у місцевого дяка. Нормальні і гімназіальні школи скінчив у Львові. По скінченні філософії ступив на виділ богословський, котрого два перші роки слухав яко екстернист й доперва 1836 р. зістав прийнятий до семінарії на третім році богословія.

Се була пора його першого виступлення на поле літературне. Смерть загально любленого ученого Михайла Гарасевича натхнула його до написання стишка «Слеза на гробі Мих. Гарасевича», котрий дуже вподобався його товаришам за його простий, народний склад і чисту мову і став початком його знакомства і дружби з М. Шашкевичем. Але насмішка над його стихом звісного Йосифа Левицького («Слеза над слезою») знесмілила його до дальшої праці; він замовк на цілих десять літ.

Доперва 1846 р., в три роки по смерті Шашкевича, він написав звісну «Згадку» о нім по-польськи. «Згадка» перележала в теці автора аж до 1848 року; тоді автор випечатав її осібною брошурою з руським перекладом, котрий і чистотою язика й простою сердечностею складу стоїть далеко нижче від «Слези на гробі Гарасевича». Десятилітня мовчанка була, очевидно, порою боротьби різнородних впливів в душі Устияновича; від «Згадки» датує Дідицький той дуалізм «простонародної» і «книжної» його творчості, котрий в кінці мусив погубити його для нашої літератури.

Але наразі творчість народна взяла верх; 1848 і 1849 року і він понаписував свої найкращі прозові твори: «Месть верховинця», «Страсний четвер» і «Старий Єфрем», а також чимало гарних поезій, заміщуваних головно в урядовім «Галичо-руском вестнику», котрого 1849 р. був редактором. По перенесенні редакції «Вісника» до Відня Устиянович пішов на парохію в убоге гірське село Славське, відки пильно дописував до всіх тодішніх руських видавництв («Зори галицкой», «Вестника», «Отечественного сборника» і «Недели») свої поезії та оповідання. Підписувався під ними «Николай з Николаева», «Дротар» або буквою «Ъ».


Примітки

Вперше надруковано в журналі «Зоря», 1885, № 21, с. 251 – 252.

Подається за першодруком.

«…Так чуждым народу…» – Неточна цитата з вірша М. О. Некрасова «Скоро стану добычею тленья» (1874). Має бути: «Я настолько же чуждым народу Умираю, как жить начинал».

…друг Маркіяна… – Йдеться про М. С. Шашкевича.

…залетівши… на чуже поле… – Франко має на увазі відхід М. Устияновича після поразки революції 1848 р. від прогресивних позицій, зокрема редагування ним урядової політичної газети «Галичо-руский вестник» (1849 – 1850).

…під хоругви Хлопіцького… – тобто під прапор польських повстанців 1830 р., очолюваних польським генералом Юзефом Хлопіцьким (1771 – 1854).

Борковський-Дунін Александр (Лешек) (1811 – 1896) – польський поет і публіцист, громадським діяч.

Гарасевич Михайло (1763 – 1836) – український історик клерикально-монархічних переконань.

Левицький Йосиф (1801 – 1860) – український письменник і культурний діяч москвофільського напряму.

«Галичо-руский вестник» – реакційна політична газета, яку видавав з 1849 р. у Львові австрійський уряд. З 1850 до 1865 р. виходила у Відні під назвою «Вестник, часопись для русинов австрийской державы».

«Вестник» – йдеться про «Галичо-руский вестник».

«Отечественный сборник» – тижневий додаток до газети «Вестник, часопись для русинов австрийской державы».

«Неделя» – газета москвофільського напряму, що виходила у Львові в 1865 – 1866 рр.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 26, с. 380 – 383.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2018 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1246

Модифіковано : 12.02.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.