Панько Куліш, некролог

Іван Франко

Із Борзни на Вкраїні доходить відомість, що д[ня] 14 с[ього] м[ісяця] по короткій слабості вмер ветеран нашого письменства, Панько Куліш, колись товариш і приятель Шевченка і Костомарова, один із найбільших майстрів українського слова, чоловік вельми талановитий, енергічний, роботящий та при тім, особливо в остатніх часах, хорий безграничною амбіцією, що була джерелом усіх його помилок і тяжких гріхів супроти нашої національності.

Певна річ, і тут, в тих важких остатніх роках, коли, по словам пок[ійного] Драгоманова, Куліш давно вже був умер, хоч його тіло ще ходило по землі, і до остатньої хвилі йому не можна відмовити смілості, з якою він, не вважаючи на обурення всіх земляків, на різкі осуди в різних часописях, виголошував свої єретичні погляди. Смілість його можна би назвати геройською, коли б його лайка на Україну і українців не була паралельно з ударами інших катів і коли б ті кати подекуди навіть не протегували його лайливого голосу навіть в українській формі. Ся обставина, а не сама хоч би й як різка критика і лайка, надавала Кулішевій полеміці п’ятно зради на ріднім краї і на тих ідеалах, яким він і сам служив, доки був справді живим чоловіком.

Смерть увільнила покійника від того огидного вінка, який він у безтямнім засліпленні сам собі наложив на сиву голову. Історик української літератури буде міг тепер спокійно роздивлювати його діяльність і вибрати з неї ті золоті зерна, яких у ній, без сумніву, чимало, а кинути геть набік мізерні плоди хорого духу. І в історії нашого галицького українофільства Куліш займає дуже видне місце, хоча обсяг і якість його впливу на наших людей [18]60-тих років далеко ще не вияснені. У нас є дещо матеріалу для такого вияснення: певна річ, що по інших приватних руках буде його далеко більше.

Бажалось би, щоби ті матеріали не пропали, а були б опубліковані для пожитку не тільки істориків нашої літератури, але й практичних діячів та організаторів, яким хотів бути в Галичині Куліш.

Примітки

Уперше надруковано в журн.: Житє і слово. – 1897. – Т. 6. – Кн. 1. – С. 84 – 85 (Літ. і наук, хроніка), за підп.: І. Франко.

Подається за першодруком.

Із Борзни на Вкраїні… – П. Куліш номер 2 (14) лютого 1897 р. на хуторі Мотронівка, тепер у складі с. Оленівки із Борзнянського району Чернігівської обл.

…товариш і приятель Шевченка і Костомарова… – У 1843 – 1844 рр. у Києві П. Куліш потоваришував з Вас. Білозерським, Т. Шевченком, М. Костомаровим.

…особливо в остатніх часах, хорий безграничною амбіцією. – На зміну давньому романтичному захопленню козацьким минулим («Повесть об украинском народе», 1846) і пізнішому критичному, але позитивному ставленню до козаччини (у 1850 – 1860-х рр.) пізній Куліш висловив негативну оцінку її історичної ролі.

У працях «История воссоединения Руси» (т. 1 – 2, 1874; т. 3, 1877), «Отпадение Малороссии от Польши (1640 – 1654)» (т. 1 – 2, 1888; т. 3, 1889), статтях «Мальована гайдамащина» (1876), «Казаки по отношению к государству и обществу» (1877), «Украинские казаки и паны в двадцатилетие перед бунтом Хмельницкого» (1895) він осудив козацькі і селянські повстання в Україні, вважаючи, що вони руйнували основи української державності, гальмували розвиток культури. Водночас підносив культуртрегерську місію польської та української шляхти, міщанства.

У публіцистичній брошурі «Крашанка русинам і полякам на Великдень 1882 року» (1882) Куліш закликав до співпраці українську та польську інтелігенцію Східної Галичини, реабілітуючи польських «культурників» й засуджуючи селянські повстання, за що його різко критикували І. Франко, М. Костомаров, Д. Мордовець.

…обурення всіх земляків, на різкі осуди в різних часописях… – П. Куліш помер в атмосфері нерозуміння з боку більшості сучасників, які не сприйняли його ідей через їх незвичайність і спосіб висловлення, велику пристрасність його писань, в основі якої була туга за втраченою державністю України, глибокий біль над її тогочасним невідрадним становищем, палке бажання бачити рідний народ рівноправним і культурно розвиненим.

Незважаючи на надмірний суб’єктивізм, численні суперечності думок і висловів, як історик Куліш певним чином вплинув на розвиток української історіографії. Він заперечував державотворчі здібності українського народу не як противник української державності, а тому, що в українській минувшині та своїй сучасності не бачив тієї верстви, яка мала б силу й волю вибороти й утвердити державність.

Прагнучи перетворити українців з «нації етнографічної» в «націю політичну» (1864), Куліш був глибоко переконаний, що вивести українство з того сумного стану, в якому воно тоді перебувало, можна тільки шляхом творення великих національно-культурних вартостей.

Олена Луцишин

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 60.