Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Драматичні твори / Послідній крейцар

Послідній крейцар

Іван Франко

Драматичний образок в одній дії

Особи

Євгеній, Жан, Симон – молоді, елегантсько убрані мужчини

Маня, Таня – молоді женщини.

Кольпортер.

Арф’ярка.

Комісар і слуги поліційні.

Сцена: покій в готелі, мебльований з претензією на парадність. Три ліжка з заслонами, пообшастувані обої. В куті стіл накритий з недоїдками різних страв та порожніми фляшками від вина. Світло.

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7

Ява перша

Євгеній ходить непевними кроками по покою, піднапилий; Жан і Симон силуються посадити Маню на фотель, поставлений насеред покою; Таня, видимо втомлена і бліда, сидить збоку на стільчику.

Жан

Але о що ти йде? Сідай, коли тя просимо, і будь нашов королевов на нинішній вечір!

Маня

Гарно просите, чорти якісь! Похапали мя за руки, як кліщами, та й тягнуть, мов медведя до меду!

Симон

(регочеться)

Але сила в дівки, що дій ти її кату! Дякуй богу, що й так просимо! Ми такі піддані, що або пануй над нами, або бунтуємось!

Жан

А знаєш, ми як збунтуємось, то лихо!

Усаджують її, регочуться.

Маня

Ну-ну, пристріт вам на очі! Нехай і так! Чого ж хочете від мене?

Симон

(з комічною реверенцією).

То вже зараз вашій милості…

Жан

Вашому королівському величеству скажемо!

Маня

(з комічною строгістю).

Але я своєю властю наказую вам – зараз говоріть, а ні…

Жан

А ні, то що?

Маня

Як, ти ще питати смієш? Голова не твоя!

Симон

Бідна головка! Слухаєм вашого королівського величества. Але передовсім звольте завести лад в державі і скликати сюда всю вірнопіддану вам дружину.

Маня

По якого чорта скликати? Он той вибрався в подорож на місяць, уже зробив сім миль без семи днів. А тамта дружина, – ех, та де вна, моя курочка? Ціп-ціп-ціп, ціпенька! Ціп-ціп-ціп!

Таня

(зближається, з силуваним сміхом).

Ко-ко-ко!

Симон

Ах, красіточко наша, де ж ти бувала? Ми тут за виборами нової цариці і забули о тобі!

Маня

(тупає ногою).

Ну, коли ж зачнете?

Жан

В тій хвилі, в тій хвилі, тілько пішліть якого возного, щоби приставив сюда он того непокірного підданого!

Маня

Най буде Таня за возного і приставить перед мій трон сейчас непокірного бунтівника Євгенія Грушку! І то волею або й неволею!

Євгеній

(зближається).

Ну, чого ж треба вашій королівській милості від непокірного бунтівника Євгенія Грушки?

Симон

Зараз почуєш. Ставай от де!

(Витискає його перед фотель.)

Так! А ми троє ось тут.

Стають позад нього кружком.

Тепер може зачатися суд.

Маня

Суд?

Симон і Жан

Так, ваше королівське величество!

Маня

Над ким? За що? Хто обвинитель?

Жан

(до Симона).

Виступай ти!

Симон

(до Жана).

А ти не можеш?

Маня

(голосно).

Хто обвинитель? Най виступить і говорить!

Симон

Я, Симон Андре, а властиво Семен Андрушко, укінчений правник, тепер вояжер для фантазії, рабівник серць невинних з професії, – я оскаржую отсього ось Євгенія Грушку…

Євгеній

Мене?

Симон

Прошу не переривати, я тепер говорю! Оскаржую його о тяжку і непростиму провину, що поіменований Євгеній Грушка вже отсе три тижні водить усіх нас, своїх знакомих і приятелів, за ніс!

Євгеній

Я вас? За ніс?

Симон

Прошу не переривати! Поводи: перед трьома тижнями були ми ще чисті, невинні і незлобні малі хлопці. Ми спокійно покінчили права. Ми не знали зіпсуття, окрім хіба кнайпи, кав’ярні з кав’ярками та ще там деяких дрібниць. Ми не знали економії, окрім кредиту у кравця, шевця та трактиєрні або окрім позички з п’ятдесят процентом за застав оберока. Ми нікого не шахрували, окрім родичів та свояків, як які навинулися. Ми нікому не зробили нічо злого, а ще менше доброго. Ми нічо не крали, хіба в бога час, – ну, але він го і так має аж надто много. Ми не ходили рабувати нікого, окрім гарних дівчат, котрим ми волею-неволею видирали серце або ще там який інший преєстествений товар. Одним словом, ми були чисті, як ангели, розуміється, оскілько ангел міг би остатися чистим, бабраючись в тім коханім земнім болоті. І було нас три, брати по духу, по переконаннях, привичках і пустоті кишені. Ми вірно держалися купи: я, поіменований Семен Андрушко, поіменований Євгеній Грушка і непоіменований, але стрим’ячий ось, як стовп, Іван Капиця, сице рекомий Жан. Ми спільно перетривали тисячні пригоди і негоди, і нічо не могло нас розлучити. Ми цілий рік – бо від року датується наша приязнь – і дня не проминули, щоб не лишити десь комусь пам’ятки по собі. «Nulla dies sine linea», – то була наша окличка, і ми держимось її ще й досі і держатись будем, доки стане!..

Жан

Браво, Сень Галамага, браво!

Симон

Прошу не переривати, бо з глузду зсунуся, то єсть по-культурному – з концепту зіб’юся!

Євгеній

Держись за запаску, то ся не зсунеш. Держися міцно.

Симон хапає Таню за плече, та відтручує його.

Симон

(до Тані, напівжартом, напівгнівно).

Ах, перепрошаю, ваше благородіє, – я забув, що ви з воску, що вас не мож дотикатися. Дуже перепрошаю!

Таня

Нічо не шкодить! На другий раз не забувайтесь!

Маня

(нетерпеливо).

Але що ж до чорта, прокуратор! Кінчи, не сварися!

Симон

До услуг, ваше величество! (Пауза, Симон простується.) Отже, як сказано, жили ми собі в боязні божій і людській і сміло могли дивитися кождому в очі, окрім деяких наших вірителів. Аж ось одного дня впадає до нас сей ото оскаржений Євгеній Грушка. «Хочете їхати?» – питає нас. «Чи хочем, чи не хочем, а тре буде їхати, – сказали ми, – і так вже тут видержати годі». «Ні, – кричить він, – я вас питаю насерйо: хочете їхати зо мною в подорож?» – «Куди?» – «Куди-будь: до Відня, Липська, Італії, Петербурга, до чорта, – куди хочете!» «Ну, – кажемо ми, – то добре, їдьмо до чорта, але ми приймаємся тільки до дверей його канцелярії, а далі вже ти сам». Він розлютився – дуже був тоді, неборак, рознервований – і почав ганьбити нас, а відтак казав нам збирати манатки. От ми й поїхали, по дорозі й вас захопили, і їздимо собі тепер по краю, як птахи свобідні. А що, правду я кажу?

Всі.

Правду, правду!

Маня

Чорт тебе бери, я й сама то знаю! Але що ж з того?

Симон

Ні, прошу вашого величества, се дуже важна річ! Се факти, а далі будуть виводи. Передовсім тре допевнитися, чи факти правдиві. Тож прошу спитати сього ось підсудного, чи правду я сказав.

Маня

Правду він сказав, Геню?

Євгеній

(неохітно).

Ну, нехай і правду, – та що з того?

Симон

Зараз буду мав честь вияснити, що з того! Страшна річ! Мені самому омпно робиться, коли подумаю, що з нас зробилося за ті три тижні! Яка страшенна безодня отворилася під нашими ногами, а ми, необачні, впали в ню! Кілько страшних провин, кілько беззаконія ізліялося на нас! А все через нього, через отсього вищеіменованого Євгенія Грушку! Поперед усього він зробив перший непростимий гріх: поплатив наші довги – а їх було немало – і повикупував нам усе оте фантя, що телімбається на нашім грішнім тілі! Подумайте, ваше величество, що за ганьба! Ми, котрі до того часу твердо і незрушимо держалися одної засади: ніколи не платити довгу або як платити в однім місці, то зичити рівночасно в другім, – ми дали звестися сьому хитрому змієві – і поплатили все-все до цента! Але то ще нічо! Ми вибралися і поїхали. І ту ажень пекло обхопило нас зо всіх боків! Усі наші найсвятіші, найморальніші засади за його підмовою ми потоптали ногами, безсовісно потоптали! По-перше, засадою у нас було ніколи не мати готових грошей; а сей безбожник достачив нам їх тілько, що кидаєм і кидаєм, і годі всього розкидати. По-друге, засадою у нас було не впиватися вином, в нім же єсть блуд, і не впиватися частіше, як раз на добу! А сесь грішник єрихонський держить нас вічно в п’янім, а для відміни хіба в півп’янім стані. А третя засада наша була не заходити собі з женщинами, окрім хіба так, щоби щодень з іншою. А він, ну, се вже переходить силу мого язика, поняття мого мізку, світогляд мого серця! Ні, він вкинув нас в пещ огненную, він один всьому винен! А що найголовніше – він і досі не хоче сказати, відки він черпає той погорджений метал, те орудіє диявола, против котрого не поможе ні хрест, ні вода свячена. Кілько ми вже налягали на нього, не хоче та й не хоче!

Маня

О, то негарно – так водити за ніс своїх приятелів! Я, яко королева, не можу того терпіти.

Євгеній

Але ти брешеш, Симон, – слово ти даю, що брешеш. Коли я ти казав, що не хочу казати?

Симон

Е, ба, який ти мудрий, – казати-с того не казав, але-с попросту не хотів нам розповісти, відки на тебе сплила така благодать.

Євгеній

Я ж вам казав, що се родинна моя історія і що розповім вам її, скоро зовсім проясниться.

Симон

Е, чекай, діду, аж ти яйце курку знесе!

Жан

Рад би я знати, коли вона проясниться. Може, на жидівське пущення, чи, може, о день пізніше?

Маня

Мовчать! Прокуратор, урядуй далі, – яку кару вносиш для того переступника?

Симон

Прошу о спокій. Смію представити перед очі вашого королівського величества ось яке резюме цілого сього діла: зваживши, що вина підсудного Євгенія Грушки наведеними фактами вповні доказана; зваживши, що сам він до тих фактів, а затим і до вини признався; вкінці зваживши на вашу цікавість і на безпідставність його мовчання, – засудити обвиненого Євгенія Грушку на безвідволічне розказання нам усеї історії походження його капіталу по самій чистій і щирій правді. А з другого боку, зваживши на молоді літа, добре серце і напівп’яний стан підсудимого, дарувати йому як прочі кари, припадаючі на нього після нашого кодексу, так і кошта процесу!

Всі.

Браво, браво!

Євгеній

Але прошу, прошу о голос в своїй обороні!

Жан і Симон

Нічо, нічо – пропало, годі вже! Сам признався!

Маня

В імені, – ну, в імені сама своїм, – засуджую Євгенія Грушку на таку кару, яку продиктував прокуратор. Альоу, продиктуйте му присягу!

Всі стають довкола і співають.

Хор.

Плюнь на всяку таємницю,

Всякі «але», всякі «може», –

Розкажи нам чесно, ясно

Чисту правду, мій небоже!

Маня

Ну, а тепер говори.

Євгеній

Але що вам сталося? Чи ви подуріли, чи що? На цікавість вам зібралося? Нема ту нічо цікавого, проста річ!

Симон

Коли проста, от чому не скажеш?

Євгеній

А нащо вам? Не досить вам того, що жиєм усі враз, маєм що їсти й пити, бавимося, любимося, цілуємося, радуємося і не журимося, – а їм ще забаглося печеного льоду! От би-сте дали спокій та йшли радше спати.

Жан

Ади, який він мудрагель, куди замовляє!

Симон

Ти, серденько, не крути, а говори по правді!

Євгеній

То чого ви мене вчепилися? Що вам з того прийде?

Жан

Щось-то вже в тім мусить бути, що ти так зацукався, мов той кінь норовистий!

Євгеній

Ігій, та бо я також дурень – отягаюся, немов тут не знати що такого. Колисте вже так конче наперлися, то нехай буде й по-вашому! Ну!

Маня

Так же ми говори! Гречно, розумно і щиро, так, як тебе вчили! Тям си!

Євгеній

Тільки знаєте, се трошки делікатна історія, тож позволю собі не прямо говорити, як і що, а тілько так, обхідцями, – але ручу вам за то, що як вислухаєте до кінця, то все порозумієте.

Симон

Ну-ну, ми вже зробимо тоту уступку твоїй безвстидності. Тільки говори!

Євгеній

То буде вже тому три роки. Я ще був на другім році права. Ви знаєте, як то я жив: вуйко держав мене остро, під надзором, під контролем, не пускав нікуди, ні між товаришів, ні до театру, на забаву, – нікуди. Я ріс, мов у гробниці, – блідий, слабий, мізерний, моральний, як дитина, і несвідущий, як дитина. Але в мені починала чимраз голосніше говорити молода, гаряча кров, я починав… Тьфу, та о чім се я говорю! Забалакався, та й плету о такім, що вас не обходить!

Таня

(котра слухала дуже уважно).

Як же не обходить? Іменно, що обходить!

Євгеній

(незважаючи на неї).

Отож-то одного вечора – гарно було, тепло, місячно – сидів я в своїй цюпці і лютився, думаючи, що ось мої товариші тепер десь повиходили на прохід, балакають дружно, відсвіжуються, гуляють, а я тут сиджу, мов невільник який, і за що, за яку провину? Бо мому вуйкові вельможному не сподобалось дати мені волю! Мені стало так тяжко, так сумно, що я туй-туй не кинувся з вікна на вулицю. А коли відтак я троха вспокоївся, то навинулась ми в голову думка: «Ех, коби чоловік тепер знав, що то буде за два-три роки – чи буде вільніший, чи ні? Легше би ми було!» А тепер отсе ходжу по покою і спімнув о тій хвилі, і пригадало ми ся тото глупе бажання. Здається, що якби-м був тоді знав, що зо мною станеться за ті два-три роки, то певно би-м був скочив з вікна і розбився о тротуар. Се була б єдина пільга, можлива для мене, – та впрочім що ж, – вона й тепер стоїть ми отвором.

Таня

Ігій, ти также щось вигадав! Що ж тобі так долягає і чим гірші ті роки…

(Уриває, видячи, що Євгеній поблід і відвернувсь.)

Жан

Гореми-тереми! От мужчина, а розкудкудакався, мов стара баба. Ти, серденько, зовсім ялові дуби городиш!

Симон

(до Мані).

Ваше королівське величество, я внесу о остріше укарання обвиненого, скоро сейчас не сповнить вашого засуду і не приступить прямо до речі!

Маня

Говори, небоже, просто: так і так! Скажи що-небудь, успокій нашу цікавість!

Євгеній

Ваша цікавість зовсім пуста, а говорячи що-небудь, я би мусив хіба збрехати, бо правди вам тепер ще не скажу – не можу. А брехати для пустого також не думаю.

Симон

То ти насерйо не скажеш нам того?

Євгеній

Чому ні, прийде час, то й самі дізнаєтесь. Але тепер скажу вам тілько то: се діло таке, як той заслонений образ правди, про котрий говориться в старих казках: найліпше не відслонювати його без потреби, бо хто знає, що там криє за собою заслона.

Жан

Е, він нас уже байками зачинає годувати! Ну-ну, чоловіче, не мучся! Ми ти силою твоєї таємниці не видрем, а впрочім – ну, впрочім, може, й ми не так-то вже дуже в тім’я биті, щоб чого-небудь не догадуватися!

Симон

(киває Жанові).

Жан, чи ти стікся, чи що? А, правда, ти такий п’яний, що й не тямиш, о чім плетеш!

Євгеній

(вжахнувсь).

Ви? Догадуватись? Чого ж ви можете догадуватись?

Симон

Ет, слухаєш п’яного штіка! От белендить нісенітниці! Як ми можемо о чім-небудь догадуватись, коли ми не знаємо ні твоїх родинних, ні домашніх обставин, ні нічо!

Євгеній

(з натугою, удаючи равнодушного).

Ігій, а мені, впрочім, що до того! Догадуйтесь собі на здоров’я, коли вам се приємно. Впрочім, знаєте що, – завтра о тім часі я й сам розповім вам усе до йоти, і то по всій щирій правді. Даю вам слово честі!

Маня

Слово честі, що розповіш, як і відки ти прийшов до капіталу?

Євгеній

Так.

Маня

Ну, вважай же, дотримай слова!

Симон

(до Жана, відійшовши з ним наперед сцени).

Тьфу, воно, хто його знає, може й не так, як ми догадувались?

Жан

А може, він тілько хоче нас позбутися?

Симон

Чорт го знає! Його не розбереш: раз сеї, другий раз тої, та й роби з ним, що хочеш!

Ява друга

Ті самі і кольпортер, старий, зігнутий чоловік, несміло всувається через двері.

Кольпортер

Може, добродійство газетку нову позволять: дневники свіжі, політичні й літературні, гумористичні, ілюстровані, тутешні й заграничні!

Симон

Не треба нам твоїх дневників.

Кольпортер

Цікаві новини: телеграми з Франції і Афганістану, нумер по 10 крейцарів. Прошу дуже дати заробити старому!

Жан

Чуєш, старий, паси, а не рий! Раз ти сказано марш, то йди собі на псю мать, бо тя випхнемо!

Кольпортер

(хвилю мовчить, дрижачи на всім тілі).

Пане, я вже 75 літ прожив і внуків маю старших від вас, а ще-м ні від кого не чув такого слова! Панцю, хто сивого волоса не шанує, той сам сивого волоса не діжде!

Жан

(запінений зі злості).

Не підеш ти відси, стара собако, бо ти сейчас кості поломлю!

(Прискакує до кольпортера.)

Кольпортер

(стоїть супокійно).

Не гарячіться, панцю, не гарячіться! Я як молодий був, то, може-м, був і гарячіший від вас, і нічо з того не вийшло. А налякати ви мене не налякаєте: не таких я видав, та й не налякався.

Жан

(замахується).

На, маєш!

(Хоче вдарити старого.)

В тій хвилі прискакує Євгеній, хапає його за руку і відкидає набік з такою силою, що Жан в одній хвилі опинивсь під столом.

Євгеній

Поволі, Жан, – я тут господар, не ти! А вважай, Жан, щоби-с не впав!

Жан харчить, мов скажений, і мечеться по підлозі.

Маня

Ото ми зух, наш Генко! То сила! Ну, я й не гадала! А тепер тя справді люблю! Ходи, най тя поцілую!

Євгеній

Дай ми спокій!

(До старого.)

Перепрошаю вас, дідусю, за свого негречного гостя! Не прогнівайтесь! Він у нас запалько, а ще до того п’яний!

Присуває крісло. Старий сідає.

Кольпортер

Дякую вам, дякую! Та що, знаю я, що то значить – молода кров! Сам колись був молодим! Але за наших часів що було, то було, – але того не було, щоб так ні з сього ні з того причепитися до чоловіка і змішати його з болотом. (Хлипає.) Пане, немало лиха і горя перейшло через мою голову! Адже недармо волос побілів, а плечі згорбились!.. Не дай бог вам тілько перетримати, а вкінці на таке зійти, як я…

Євгеній

Га, хто може знати, на що й ми зійдем! Не прогнівайтесь на мене й за отсе!

(Дає йому банкнот.)

Кольпортер

Най вам бог стокротно надгородить! Дякую, сердечно дякую. (Встає і збирається до виходу.) Але прошу взяти газетку – новості всілякі, тутошній заграничні! (Кладе газету на крісло і, кланяючись, відходить.)

Ява третя

Ті самі без кольпортера.

Жан

(котрий між тим піднявся, палаючи зі злості).

Ти, Ґенку, – я з тобов маю діло!

Євгеній

(холодно).

Я з тобов не маю ніякого діла!

Жан

Ти мене образив!

Євгеній

Ти би, серденько, пішов проспатися, ади, весь гориш, так ти кров до голови вдарила!

Жан

(підступаючи).

Але ти, небоже, з мене не жартуй, бо…

Євгеній

Бо що?

Жан

Хочеш, то на тобі тото скрутиться, що ся мало на тім старім драбі змолоти.

Євгеній

(сідає вигідно на крісло і бере газету).

Я ти раджу, йди спати, а завтра, – знаєш, завтра свята п’ятниця, опікунка всіх хорих на голову, на зуби, на розум та на мозок!

Жан

Що? Ти… мені смієш?

Симон

Іване, ти, бачу, зовсім одурів нині. Чого ти треба?

Жан

Пусти мя, бо зуби не твої!

Симон

Іване, вважай, з ким маєш справу, – не решетися!

Жан

Ну, з ким? Хто мені має до розказу?

Симон

(тягне його наперед сцени, потиху).

Пам’ятай, що, хто знає, може, він справді держить нас в руках? То чоловік такий, що йому все одно – сяк чи так. А нам пощо біди на голову?

Жан

Ет, що мені там! Нічо з того не буде! А я маю охоту натовчи…

Симон

(здержує).

Та що ти плетеш! Ще якби на то прийшло, то хто знає, хто би кого!..

Жан

Що, я би мав датися йому, такому хлисткові? Ні, ніколи!

Євгеній за той час перезирав газету. Нараз поблід, відтак почервонів, – жести, насилу здержувані, виражають внутрішню боротьбу. Він встав і почав швидко ходити по покою. Жан і Симон шепчуть та тягаються на переді сцени.

Таня

(котра досі весь час пильно слідила за Євгенієм).

Геню, що з тобою, – чи ти чогось неспокійний?

Євгеній

(не зважає на неї).

Ей, воліла би-с ми дати спокій!

Маня

(що щось поралась при столі в куті).

Ти, Танька, Генкові дай спокій, бо він нині носиться зі своєю таємницею, як тота курка з яйцем. Не тре перешкоджувати, бо вийде запорток.

Симон

Та хоть би ти, Манька, своїх дотепів не пускала, бо як ся Генко на них заслухає, то готов завтра справді яку каліку сплодити!

Жан

Не потребує аж на її дотепи заслухуватись. Що йно вийде з його голови, то й так не буде здорове!

Євгеній

(блідий з досади, стає серед покою, голосно).

Приятелі мої любі і дорогі приятельки! Думаю, що досить уже вам теребити собі зуби надо мною. Попрощаймося і розстаньмося по добру. Нині послідній день благодаті, а відтак уже надходить плач і скрежет зубов!

Всі.

Що, що ти говориш!

Симон

Чи й ти впився та теревені розводиш?

Євгеній

Може, і впився, хто його знає. Так, іменно впився і дістав фантазію. Маю охоту говорити, казку казати. Може, ласка послухати?

Маня

Е, ти з своїми фантазіями! Як єсмо го просили, то не хтів, а тепер би розказував! Казала Феся, що обійдеся.

Євгеній

Ну, як там Феся казала, то казала, – але діло таке, що нам треба попрощатися, і то тепер, туй-таки, бо за кілька хвиль може бути запізно.

Симон

(з переляком).

Або що такого сталося, що? Говори!

Євгеній

Нічого надзвичайного не сталося, а тільки тото, чого мож було і тре було надіятися. Ну, але все-таки для вас воно досить цікава новина.

Всі.

Ну, та що такого, кажи вже враз!

Євгеній

Дякуйте богу! Моя таємниця тепер мов отворена скриня – кождому мож в ню заглянути.

Симон

(крізь зуби, лютий).

Чорт би брав тебе з твоєю таємницею! Ага, ось відки він… (Хапає газету і переглядає). Ох! (Читає з гарячковою поквапністю). Чи тебе лихо! Так і є, як я гадав! Ну, Сеню, твоє щастя, що-сь мав розум та забезпечився. А тепер давай бог ноги! (Хапає пальто і капелюх і вибігає, кинувши газету.)

Євгеній

Ха-ха-ха ! Ось хлопчак! Як скоро звинувся!

Всі зачудовано поглядають то на двері, котрими вибіг Симон, то на Євгенія, то на газету.

Ну-ну, ніщо дивуватися! Практичний чоловік наш Симон та й годі! Корабель тоне – щури втікають. А сей щур хитрий. Адвокат з нього буде хороший. І забезпечився, каже. Ну, певно, – не такий чоловік, щоб не користав зі спосібності. А ти, Жан, що, не біжиш за ним? Бігай, небоже, а швидко, бо не легко го буде дігнати!

Жан

Чи оба ви постікалися, чи я справді одурів або впився? Куди той галай побіг? І куди мені бічи, за чим, пощо?

Маня

(між тим ухопила газету і погляділа).

Ха-ха-ха! Ось вам розгадка! Ось ключ до його таємниці! Адіть, портрет нашого Геньки коханого. Ха-ха-ха! То знаменитість, коли газети портрета подають, – тільки негречно, що на послідній стороні. А збоку замість біографії ось яка нотатка, слухайте! (Читає.) «Львівський суд карний пошукує за академіком Євгенієм Грушкою, котрий перед трьома тижнями щез з міста, вкравши свому вуйкові 30 000 золотих. До всіх урядів поліційних розіслано телеграфічні накази слідити за злодієм».

Жан

(перериває).

Генку, що се таке? То не може бути правда!

Євгеній

(сумно).

Ні, се правда!

Жан

То ти направду, теє-то… 30 000, нехай тебе чорт возьме! Я й не гадав, щоб воно так! А шкода, ужили ми за тих три тижні, що ся влізло! Славні часи!

Євгеній

Ну, пропало! Але збирайсь, небоже, та йди, нащо мають тебе зо мною застати. Всі ідіть!

Жан

Гм, воно то так, так… А все-таки погань, Геньку, – чорт би брав! (Збирається, весь дрижачи і силуючись на гумор.) Ну, що ж, небоже, бувай здоров! Дякую ти за все добре! А як колись здиблемось, то пам’ятай, що маєш приятеля. (Стискає руку і відходить.)

Маня

(збирається також поквапливо).

Ха-ха-ха! І хто би то був гадав! Такий невинний, скромненький, святенький, задуманий, такий, мов складаний цизорик, а він ось що! Ха-ха-ха! (Сміється насилу, уриває, падає на крісло і вибухає плачем, по хвилі зривається і з затисненими кулаками прискакує до Євгенія.) Чоловіче!.. Гадино! Я ти очі видру! І ти, ти міг мене самохіть втягнути в таку пропасть? Та чи ти знаєш, що як мене тепер арештують, то я… Ох…

Євгеній

Утікай, ще час!

Маня

Прокляття на тебе, потворе! У тебе нема нічого, лиш утікай! А хто знає, може, я не хочу втікати? Може, я люблю тебе? Може, я хочу остатись з тобою?.. Та ні, ні, не думай сього! Я ненавиджу тебе! Я чую обридження до тебе, гірше, ніж до он тих підлих.

(Вибігає.)

Ява четверта

Євгеній, Таня з заламаними руками сидить на ліжку за заслінкою.

Євгеній

(не видячи Тані, довгий час стоїть нерухомо, далі починає ходити звільна, а відтак щораз швидше по покою).

Заслона впала – образ таємничий

Вказавсь. Побачили, чого хотіли:

Від всяких мар страшнішу дійсну Правду!

І вни розпирслися, мов прах!

Я сам оставсь!.. Чого-м бажав, те й маю,

На що-м числив, те збулося, тепер

Осталось лиш підчеркнути рахунок

І суму підвести. Що вийшло з того,

Який баланс? Чи стоїть зиску втрата?

Три тижні тому, пізно вніч, ось так

Ходив я дома ще по своїй хаті –

Ні, брешу, бо по вуйковій, не своїй –

Ходив і думав. Так, як і тепер.

Важка була се хвиля, – може, навіть

Важкіша, тяжча, ніж тепер. Тоді

Я думав: чи брести багном гнилим

І далі, чи вже кинутись зовсім

В глибокий омут?.. Що за біль пекучий,

Розпука, страх, надія заманчива,

І совісті приглушений, хрипливий,

Глибокий крик, і злість за молодий,

Нужденно, в клітці пережитий вік, –

Що за чуття, потужні, суперечні,

Тоді навзаводи ми серце рвали!

Вся людська в мні істота помутилась,

Усі думки мішались, всі вражіння

Зливалися в одно багнисте море,

Давили мя, морозили і гризли,

Аж поки зовсім, зовсім не залляли, –

Я впав, не вдержавсь, з омутом поплив…

І ось я тут!

Огляньмось, де я, що я?

Що перед мнов, а що за мнов? Усюди

Кругом не видно! Пітьма, гидь і холод!..

Ще тепле місце те, де вни стояли.

Ще в вухах ми дзвенять воздушні хвилі,

Порушені словами їх. Ще ось

Лежить той шмат паперу, що, мов грім,

Ударив в наш кружок, веселий, п’яний,

І всіх розкинув, розігнав, розбив.

І хто ж вони? Чим зв’язані зо мною?

Нічим, крім сильного, страшного пута

Провини й зопсуття. Вони втягли мя

Поволі, сміючись, в багно гниле,

Між тим, коли моя душа дитинна

Бажала волі, світла й лук зелених.

Вони тягли мя далі, далі, аж

Над берег омуту, – і що ж за диво,

Що, молодий, гарячий, несвідущий,

Я кинувся в глибінь?.. Вони тепер

Розбіглися, побачивши, що вир,

Страшний і неминучий, ухватив мя

В свої широкі круги, що ось-ось

Передо мнов отвориться вже паща

Бездонная, в котрій пропаду я!

Вони розпирслися, і добре так, –

Як пропадати, то й самому мож, –

Лиш жити, жити… ох, самому годі!

А я так довго сам томивсь, немов

У клітці пташка, – бився головов

О мур холодний, поки наконець

Хоть підступом, хоть проступком тяжким

Не вирвавсь з кліті!.. І я погуляв,

Зазнав і волі, й щастя, і любові.

І саме в час, коли почало вже

Обридження, мов гадь, в душі будитись

До всього того… саме в час тепер

Кінець приходить!..

А скінчити треба,

Чекати ніщо. Завтра, нині, може,

Нагряне буря, виходу нема!

Та й чо лякатись? Що мене ще в’яже

До всього того?.. Я щасливий, доки

Не думаю ні про що, про минуле,

Будуще… Тріска, що плине спокійно,

Несвідомо по спіненій, бурливій

Ріці!.. І пощо думати, мутити

Спокійну теперішності поверхність

Брудними давніми згадками?.. Сам я,

Свобідний ще, не зв’язаний нічим,

Бо сам порвав всі пута. Так, я цар,

Пан над життям і смертю… Засуд мій

Сповниться без сперечки… Будьмо сильні!..

(Ходить швидко по покою, трібує свистати веселу арію, потирає руки, і всякими рухами старається сам перед собою [приховати] внутрішню дрож).

Ява п’ята

Євгеній, Таня за заслінкою, арф’ярка.

Арф’ярка

(несміло показується крізь двері).

Позволять пан заспівати?

Євгеній

(обзирається, перепуджений).

Ти… ти що? Чого хочеш?

Арф’ярка.

Позволять пан пісеньку? Я знаю всіляких, веселих і сумних…

(Бренькає в струни кілька сумних акордів.)

Євгеній

Чорт побери сумні, співай веселої! Але стій, на випий для охоти!

(Наливає келишок вина і дає.)

Арф’ярка.

О, дякую вам, пане!

(Бренькає веселі акорди, задумується, звільна переходить в сумні й співає.)

Пісня

Коли моє щастя, як сонце, сіяло,

Крутився круг мене комариків рій, –

Усе мя любило, усе ми сприяло,

Усякий і друг, і приятель був мій,

І кусника хліба я з’їсти не міг,

Щоби не ділити го поміж усіх.

А нині і щастя й достатки пропали,

Приятелів моїх не бачу, нема!

Комарики щезли, і рожі зів’яли,

І сонце не гріє, настала зима.

Приятелі наші – то ті комарі,

Приходять і гинуть у щастя весні.

Тепер коло мене зимової ночі

Засіла невсипна бабуся грижа,

Вся в лахах… Тускліють запалії очі,

І колють, і ріжуть мене без ножа.

Над мене схилене погане лице,

Я рад би пропасти, та час не тече!

Не раз мені сниться, що знов повертає

І щастя, і жизні чудова весна,

Приятелі йдуть, рій комариків грає…

Но глип – надо мною все баба страшна,

Схиляєсь, глядить, чи живий-то я ще…

Ох, згинуть, пропасти!.. Та час не тече!

Євгеній

(за час тої пісні ходив в задумі по покою, нараз вхопився руками за голову).

Ох, згинуть, пропасти, не бачити нічого більше!.. (Отямився.) А, правда, я забув, що ти ту. На! (Випорожнює кишені і дає їй все.) Возьми, се посліднє, а я не потребую.

Арф’ярка

(вагується).

Пане, то забагато для мене, я не заслужила тілько.

Євгеній

Заслужила?.. Що се за слово? Я чував його часто, але воно якось темне для мене! Що, коли, як я заслужив?

Арф’ярка.

Пан, певно, хорі, я збігаю за доктора.

Євгеній

О, не треба! Що мені доктор поможе? Та й, впрочім, ні, я не хорий, я тілько, знаєш, так… трошки п’яний. Бери ж си те ось… най ми не заважає.

(Зсипує їй у подолок.)

Арф’ярка.

Дякую пану. Може, ще що заспівати?

Євгеній

Ні-ні-ні, не треба! Йди собі!

Арф’ярка

(відходячи).

Пан такий добрий, а так щось дивно поводиться, гий сам не свій!

(Відходить.)

Ява шоста

Євгеній, Таня.

Євгеній

(знов починає ходити).

Не заслужила!

Ось слово! Дивно, досі тисяч раз

Я чув те слово, і нічо! А нині,

Відай, у мене нерви дразливіші,

Що так глибоко мя воно вразило!

Прокляте слово! Рій гадок і питань

За ним, немов за маткою, летить!

Ось я жив досі, – ну, возьмім, що жив,

Лиш рік, лиш три неділі, але так жив,

Як міліони, міліони їх

І дня одного на цілім віці

Не прожиють! Я черпав з повних джерел

І повними відрами! Але чим же

Я заслужив на те? А ось мій вуйко!

Родився дідичем, продав село,

Жиє в достатку, – чим же заслужив

І він на нього?.. Ні-ні-ні, брехня

В тім слові! Мож і брати все, і жити,

Не заслуживши!..

Таня

(встає і виходить).

Ні, не мож, мій милий!

Євгеній

(злякавсь).

А ти… ти що тут робиш? Чом не йдеш,

Не втечеш геть з тамтими?.. Я гадав,

Що й ти пішла!

Таня

Мені нікуди йти.

Євгеній

Як-то нікуди? Світ широкий! Як

Жила-с в нім досі, то й відтак потрафиш.

Таня

Ні, не потрафлю. Що було – минуло,

Не вернеться, – ти сам же се сказав.

Євгеній

Но ти хіба не знаєш, що за мнов

Шукають, що за хвилю, може, тут

Прийдуть… возьмуть мя…

Таня

Що мені до того?

Возьмуть тебе – то, чень, мене не лишать.

Євгеній

Що? Ти могла б… іти… в тюрму… зо мною?

Таня

Не то могла б – а мушу, бо інакше

Не можу.

Євгеній

Чом не можеш?

Таня

Бо тя люблю.

Євгеній

Мене? Хіба ж забула ти, хто я,

Що я за чоловік? Хіба-с забула,

Що я… я злодій?

Таня

Що мені до того?

Се діло твої совісті і суду.

А я ж хіба що краще? Я хіба

Не витручена з-поміж людей, хіба

Не нап’ятнована знаком погорди

Від всіх, що чесними себе вважають?

Тепер ми рівні!

Євгеній

Но чого ж ти хочеш?

Таня

Нічого, лиш остатися при тобі,

Ділить з тобою все…

Євгеній

Не буде сього,

Не може бути!

Таня

Чом не може бути?

Хіба ж і сього я не варта?

Євгеній

Жінко,

Не рви ми серця, не позбавляй сили,

Тепер, коли найбільш ми сили треба!

Іди собі! Покинь мя! На любов

Не заслужив я.

Таня

Ти гадаєш, що

Любов – то так, як гроші: той лишень

Повинен брати їх, хто заслужив?

Ні-ні, любов – то сонце, що сідає

На заслужених і не заслужених!

(Вибухає голосним плачем.)

О боже! Що мені! Яким я правом

Говорю про любов, я, що…

Євгеній

Кохана!

Богине, д’яволе, іди від мене,

Дай вмерти ми спокійно!

Таня

(живо).

Вмерти? Що?

Що ти сказав?

Євгеній

Нічо-нічо! Даруй,

В замішанні, в розпуці вириваєсь

Не раз із уст таке щось, що й на ум

Не забрело ніколи!

Таня

(кидається йому на шию, плачучи).

Геню, любий,

Єдиний, до котрого гарячіше,

Живіше серце біднеє моє

Забило, друже мій, що ти гадаєш,

Що хочеш діяти? Чи справді, може,

Страшная, чорна думка в голову

Тобі засіла? О, скажи мені

Все щиро, вилий здержуване горе!

Тобі полегшає!..

Євгеній

Нема коли!

Ти мусиш геть іти, лишити мусиш

Мене самого. Я ще маю дещо

Приладити, щоб, як прийдуть за мнов,

Щоб я готов був.

Таня

О ні-ні, я знаю,

Ти хочеш лиш позбутися мене.

Ну, добре, як така незмінна воля

Твоя, то я піду, не стану твоїх

Послідніх вольних хвиль смутити!

(Збирається до відходу.

Євгеній мовчить і ходить по покою.)

Друже,

Бувай здоров!

(Подає йому руку.)

Євгеній

(дає руку, силуючись бути рівнодушним).

Бувай здорова!

Таня

Що ж,

Нічо ми більш не скажеш на прощання?

Євгеній

Ах, правда!

(Шукає по кишенях.)

Що ж, нічо ми не осталось.

Отсей послідній крейцар.

(Кладе на стіл.)

Але ні,

Ось мій годинник, ось перстені – на!

Таня

(відвертається).

Нехай і так! Що ж, дякую й за те!

Жебрачка-ді і просить на відхіднім

О милостиню!.. Що ж, хіба не правда?

Жебрачка я, і найнижчого роду!

Жебрачці дасть хто хліб, хто крейцар, хто що,

Мені ж – хто згірдне слово, хто зневагу,

Погорду та униження!.. Біг заплать!

(Плаче і йде до дверей.)

Євгеній

(хвилю стоїть, відтак кидається і обнімає її).

Постій! Ще хвилю! Цить!.. Ох, коб ти знала,

Які ти люті змії – не думки –

У мні збудила своїми словами!..

Таня

Чого ж ти хочеш?

Євгеній

Стій, зажди, хвилину

Послідню… будьмо разом!

Сідають на софці.

Таня

(крізь сльози).

Чом послідню?

Пощо, пощо прогонюєш мене?

Я радо до тюрми піду з тобою,

В тюрмі ж не вік сидіти… А відтак,

Відтак знов воля… і нове життя,

Щасливе, вільне…

Євгеній

Ні-ні-ні! Пропало,

Се не для мене бесіда! Ще хвилька,

Отся, послідня… і відтак… Ну, проч,

Погані мислі! Серце! Пригорнись

Близенько, тут… Отак!.. О, як же любо,

Як солодко, спокійно, ясно, тихо…

Таня

Ти любиш мя… хоть трошка?..

Євгеній

Проч з тим словом,

Мерці не люблять! Для живих любов!..

Таня

Мій милий, чом же ти таке говориш?

Пощо себе самого доводити

Аж до розпуки?

Євгеній

Пст! Мовчи о тім!

Тепер не хочу о нічім я чути,

А тільки чути, як тривожно б’єсь

У тебе серце, чути віддих твій

І бачити твоє лице бліде…

Ох, коб так перед роком ще така

Одна-одніська хвиля… Але що,

Пропало!..

Таня

Ні, мій милий! Розповідж

Мені по правді все, що намогло

Тебе до сього… проклятого діла.

Євгеній

Пощо ж тобі се знати? І пощо

Мені нагадувати всю ту погань?

А впрочім, ні! Розкажу! Так і буть!

Я сирота, вітця не знав, ні мами –

Маленьким ще по смерті родичів

Узяв мя вуйко на виховання.

Він був вдівець, бездітний… Походив

З старих магнатів роду. Доки ще

Тривала панщина, він жив в селі,

У своїх добрах, – і пищав народ

Та плакав днинськи, і моливсь, і кляв,

Стогнучи під його важков рукою.

Пізніше ще з тривогою, з ляком

Шептали ми малому слуги часто

Страшнії повісті про лютість пана,

Про безсердечність, про немилосердну

Завзятість, гнів його й захланність. Я

Дрожав і плакав, слухаючи їх, –

А вуйка свого я боявся відмалу,

Мов найстрашнішого з страшних звірів.

Минула панщина. Він аж трохи

Не дерсь по стінах, тижнями цілими

В покоях запирався, бив і товк

Все, що попалось му під руки, – так

Вразила і обурила го воля,

Ненависна для нього «хлопська воля»!

Но годі! Сталось! Ради не було…

Йому село обридло, спродав все

Жидам і перенісся в місто.

Ось який

Був мій опікун. Наче птах у кліті,

Так ріс я в нього. Страх зміцняв неволю.

Учителі, котрих ми він наймав,

Вбивали в голову мені всю гниль стару,

Всю вуйкову мораль… Я ріс, немов

Трава в пивниці. Рік за роком біг,

А я, мов той слизняк, в страсі, потиху

Ходив на пальцях перед вуйком, – крім

До школи – й поступом одним нікуди

Не смів піти, товаришів ніяких,

Книжок ніяких, – словом, мов в пустині!

Но йшли літа, я ріс, будилась кров…

Я зразу нудь почув якусь, усе ми

Обридло, не займало мя нічо,

Я, мов планіта, плентавсь по кутах,

Но все ще я мовчав, хиливсь, не смів,

Мені вже двадцятий минав, вступив я

На університет – дитиною

Такою, як був десять літ назад.

Мій вуйко навіть думати не думав,

Щоб дати ми як-небудь більшу волю.

Нехай було спізнюся на хвилинку

За назначений час, так зараз вуйко

Допитуєсь, і лає, й грозить. Словом

Я був дитиною, і він провадив

Мене за руку… Отоді-то я

Пізнавсь з отсими… Ах, пощо я мусив

Пізнатись з ними? Чом заприязнивсь

Я саме з ними? Таж були там другі,

Хороші, чесні люди!.. Ну, та видно,

Що вуйків гніт, тиранія і довга

Неволя зопсували мя. Я став

Їх кумпаном. Вони незначно зразу,

Но все сильніше, дужче, мов п’явки,

Впивались в мене і, мов ті сирени,

Тягли мя звільна, злегка в пропасть…

Не хочу й згадувати тих проклятих

Часів, коли я з нутровою дрожжю,

З огнем жадоби в крові молодій

Ступав на ту дорогу, по котрій

Аж осьде-м ся загнав!.. Що налютивсь,

Навикрикавсь і нагрозивсь мій вуйко,

Що я натерпівся докорів, кар

Від нього – все було дарма! Я був

В скаженім розгоні, мов та вода,

Що розірвала таму. Я чим раз

Бистріше гнавсь у пропасть, стратив тямку,

Чуття, розвагу, наче загорілий.

Так рік минув – і я, немов у чаді,

Зробив тото, що сталось. Я отямивсь

Аж геть пізніше – вже було запізно!

Та й, впрочім, ні – хоть би й тепер ще мож

Вернути, я би не вернув до кліті!

Таня

Мій милий, бідний Геню! Так і є,

Як я гадала! Винен ти, то правда,

Но другі ще винніші в тім, ніж ти.

Євгеній

Винніші або й ні – се не моя річ,

Для мене все скінчилось. Я здобув,

Чого-м хотів, – зазнав розкоші й волі,

Зазнав усього, від чого хотів

Відгородить мя вуйко хінським муром.

Таня

Ей, Геню, Геню, се життя – то море.

Тобі здаєсь, що ти зглибив го все, –

А ти заледво кут один зглибив.

Ти не зазнав усього, що в житті

Ущасливити може чоловіка, –

Бо якби так, то ти би був щасливий,

А ти був п’яний, але не щасливий!

Євгеній

Я п’яний був?

Таня

Так, п’яний!

Євгеній

Що ж по-твому

Значить щасливим бути?

Таня

Я не знаю,

Но чую серцем, що щось є таке,

Що може нас щасливими зробити.

Євгеній

Ні-ні, не говори ми вже про щастя,

Не треба! Досить!.. Час уже розстатись.

Тобі – шукати пристанівку-долі,

Мені – готовитись в дорогу в край

Незнаний, темний і страшний. Ще раз,

Раз поцілуй мене.

Цілуються.

Тепер… прощай!

(Виривається з її обнять.)

Таня тихо відходить.

Ява сьома

Євгеній

(сам. Довга мовчанка.)

Коли б в житті можливе інше щастя,

То я би був здобув го…

А, забув!

Я іншого не заслужив!..

Но чим же

Мож заслужить на нього?..

Чорт бери

Такі думки! Вони лиш дармо силу

Мою, немов кертиці, підривають!

Та годі, тре рішитись раз. Хвилина

Страху, мов чорна блискавка… відтак

Секунда болю, – і скінчилось все!..

(Іде до вікна. Побачив лежачий на столі крейцар.)

А сесь ту чо?.. Чому не йдеш і ти

Туди, куди пішли таких, як ти,

Сотки, – ні, тисячі та сотні тисяч?..

Отсесь послідній!

(Бере крейцар в руку і вдивляється.)

Мідь брудна, на ній

Печаті стерті. В чиїх се руках

Вони так стерлись? Чий то піт на міді?..

Хто знає, може, баба заробляла

На нього днину тяжко, а відтак

Цілими місяцями го тулила

За пазухов, щоб заплатить податок

За бідну, впіврозвалену хатину?..

Хто знає, може з рук твердих, мужицьких,

Їх потом-кров’ю обкипілий, він

Дістався жидові за стухле збіжжя,

Котрим на переднівку хлібороб

Дрібнії діти мусить годувати?

А кілько раз він бистро перемчавсь

Через товсті, пухкії, неробучі

Жидівські, панські руки – перемчавсь

На то лиш, щоб привести за собою

Громаду других, переллятись в срібло,

У злото?.. Кілько раз сесь кусник міді,

Брудний і витертий, кружив, мов кров

У тілі, то в високих верствах, то знов

У найнижчих – у гніздах дармоїдства

І розкоші, то в гніздах нужди, горя,

Розпуки… Тьфу, чорт побери!

(Кидає крейцар на стіл.)

Який

Диявол мислі ті навів на мене?

Пощо вони? Ну, швидко, крок один,

Вікно близенько, відчинить не штука,

А далі – крок один… Лиш сміло, сміло,

Не думавши!..

(Ослаблений, хитається, сідає і закриває лице руками.)

І він мені діставсь, –

За що?.. Чи я хоть заробив на нього?..

Тепер він своїм витертим лицем

Глядить на мене в ту страшную хвилю

Розпуки… Він оставсь ми вірним, мов

Товариш… В нім ствердніла людська праця,

В нім людський піт в кришталь ся зсів…

Він кличе

До мене: «Праця! Заслужив…»

Прокляття!..

Запізно вже – я силу змарнував!..

Гей, швидко, швидко!.. Чу! В подвір’ї гомін,

Стук, бесіда… Ідуть, ідуть за мною!..

(Зривається і замикає двері.)

Так хоть на хвилю безпечніше!

(Бігає по кімнаті, тремтячи.)

Так!

Не заслужив… І кличе: «Праця! Праця!..»

Товариш вірний… Проч, прокляті мислі!

Лиш сили! Сміло, очі зажмурить…

Хвилина… Праця… заслужив… життя…

(Кидається до вікна, відчиняє.)

Ух, холодно! Як темно!.. Швидко, швидко!

(Відскакує від вікна.)

Нема відваги! Боже!.. Ні, не чує!..

(Хапає крейцар.)

Ти, людська праця, піт і кров, пімстись

На дармоїді і додай ми сили,

Хвилинку сили, щоб раз-два – підскочить

На примурок – і вділ…

(Кидається до вікна.)

Так, так! Прощай,

Мій світе білий, земле, люди, сонце…

Гримають до дверей, він відскакує від вікна.

Га, що се? Чи направду вни за мною?

А може ні?.. Ха-ха-ха! Ще надія!..

Гримають сильніше.

Проч, проч, життя!.. Не заслужив… Без праці…

(Зупиняється і стоїть, мов оголомшений.)

За дверима гримання, гомін, чути голос Тані: «Геню!»

Га, правда ваша! Те життя немов

В кліщах держить мя, не пускає! Годі

Боротися! Що заварив, те й пий!

Туди дорога!

(Відчиняє двері.)

Комісар і поліціянти окружають його, в сінях видно Таню між двома поліціянтами. Заслона спадає.


Примітки

Вперше надруковано в журн. «Вікна», 1932, № 7-8, с. 35 – 54. Публікацію підготував М. Возняк за автографом (№ 211, с. 53 – 67 верхньої пагінації).

Перша сторінка чорнового автографа п’єси І.Франка «Послідній крейцар» (1879 р.)

Зберігся й пізніший, чистовий рукопис твору (№ 221, с. 553 – 593 нижньої пагінації). Текст його виготовлено рукою Франка і двох переписувачів: скопійовані ними перелік дійових осіб і початок першої яви (до слів Мані: «Альоу, продиктуйте му присягу!»), а також сторінка 573 мають авторські виправлення, решта сторінок – автограф Франка. Переписуючи текст, Франко зробив у ньому незначні зміни.

Ні перший, ні пізніший рукописи твору не датовані. В оповіданні «На вершку», яке за життя письменника теж не публікувалося, викладено в прозовій формі тему «Посліднього крейцара»; той самий сюжет і персонажі, відмінні тільки початок (в оповіданні немає жартівливого суду над Євгеном) і кінець (Євген не віддається в руки поліції, а кінчає самогубством). Дата оповідання – 1880 р. На думку М. Возняка, драматичний образок написано раніше від оповідання, в першій половині 1879 р.

Подається за чистовим автографом.

«Вікна» – прогресивний громадсько-політичний, літературно-художній і мистецький журнал, орган літературної групи письменників Західної України «Горно». Виходив у Львові у 1927 – 1932 р.р.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 23, с. 49 – 77.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2017 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2681

Модифіковано : 3.07.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.