Передмова до збірки прислів’їв
Іван Франко
Друкуючи нову збірку руських народних прислів’їв, я повинен вияснити дві речі: що розумію під прислів’ями, а отже, які твори вносив до цієї збірки, і далі – її генезу. Віддавна заяложений погляд, що прислів’я – це мудрість народів, тільки в малій мірі вдається застосувати до таких величезних збірників, як німецький Вандера, український Номиса, російський Сахарова і т. п. Без сумніву, є в них прислів’я, що містять в коротких ядерних висловах певні моральні судження, філософські погляди, практичні правила життєвої мудрості.
Було навіть багато етнографів та публіцистів, що на підставі саме таких прислів’їв прагнули відтворювати інтелектуальне і моральне обличчя даного народу. Проте, порівнявши відповідні прислів’я різних народів, легко приходимо до переконання, що майже всі вони є спільними для майже всіх культурних народів і не мають нічого характерного для певного народу. Якщо вони є мудрістю, то, очевидно, мудрістю міжнародною, космополітичною. Для значної кількості тих прислів’їв ми навіть можемо виявити спільні книжкові джерела (казання, уривки з стародавніх грецьких і римських письменників, середньовічні збірки і т. п.). Для характеристики даного народу прислів’я цього гатунку, по суті, не мають жодної іншої, крім мовної, вартості.
Сучасні етнографи і збирачі дивляться на прислів’я з далеко ширшої точки зору: бачать в них традиційні вислови думки й мови даного люду, а отже, все те, що в даній мові є ніби скристалізованою з якого-небудь приводу фігурою думки, і як така вона переходить з вуст до вуст, від покоління до покоління, чи то зовсім не змінюючись, чи дуже повільно підлягаючи порівняно незначним змінам, які часом бувають повільнішими від змін в самій структурі мови.
З цієї точки зору до жанру прислів’їв увійдуть не тільки моральні, філософські судження, життєві правила, але також певні стереотипні особисті рефлексії, вислови загальнолюдських почувань, прокляття, жарти, ущипливості, висміювання, порівняння і фігуральні звороти, як і деякі, якщо можна так сказати, вивітрені формули ворожби – «примовлянь», які, втративши вже, бодай частково, свій зовнішній вузько-обрядовий характер, вживаються іноді і в розмовній мові – в жартівливому чи іронічному значенні, або ж деградували до дитячих забав.
Сюди ввійдуть також найрізноманітніші пародії (молитв, обрядів, заклять і навіть серйозних прислів’їв), якими особливо багатий український народ: деякі «застарілі» загадки, значення яких стало з часом настільки прозорим, що народ перестав вважати їх загадками і вживає як прислів’я. Таким чином надзвичайно розширюється коло прислів’їв, до нього ввійде все те, що не попадає в розряд пісень, з одної сторони, оповідань, легенд і анекдотів – з другої сторони, загадок – з третьої, а обрядів, вірувань, звичаїв і передсудів – з четвертої сторони; ввійдуть деякі речі, що відносяться й до кожної з тих рубрик зокрема, в міру того, як в природному процесі народного розвитку вони втрачають своє первісне значення, стають буденними і неначе перетворюються в розмінну монету розмовної мови, а отже, стають тим, що вкладаємо в поняття прислів’я.
Так тлумачені і з такої точки зору збирані народні прислів’я є надзвичайно цінним матеріалом як для лінгвіста, який знайде в них і багато архаїзмів, давніх зворотів, синтаксичних взірців, найрізноманітніших тропів, порівнянь, елізій і т. п., так і для етнографа, що в приказкових висловах відкриє багато рис давнього символізму й антропоморфізму, віднайде особливості народного дотепу і гумору, більшу чи меншу вразливість на відтінки слова, на племінні і національні відміни; історик відкриє в них ремінісценції з минулого народу; соціолог буде із захопленням досліджувати відображені в них погляди даного народу на соціальний і політичний лад, його відношення до релігійних вірувань та церковної організації і т. п.
Само собою зрозуміло, що кожний з тих учених, черпаючи для себе матеріал з прислів’їв, як і взагалі з народних усних творів, не може брати їх in crudo, але мусить ставитись до них так, як і до інших наукових матеріалів, тобто піддавати їх науковій критиці, і саме в цьому випадку подвійній критиці; по-перше – історичній, відшукуючи сліди або початок даного усного твору в давніх документах чи в давній літературній традиції, а по-друге – порівняльно-фольклористичній, досліджуючи, чи з даному творі має він справу з оригінальним явищем, що виросло на грунті даного народу, а чи з мандрівним, космополітичним явищем, а отже, менше характерним для даного народу [нерозб.], сліди його культурних зносин з іншими народами і сліди побічних впливів на даний народ.
Незважаючи на те, що серед галицьких русинів досі не було широкого усвідомлення важливості усних народних творів для вивчення руської народності, збирання етнографічного матеріалу у нас велося віддавна. Що стосується народних прислів’їв, то найдавнішою за часом, бо списаною в 1832 році, є збірочка Стефана Петрушевича, опублікована в 1854 році в часописі «Przyjatel» за підписом Стефан з Добрян [Ця збірочка, переписана самим автором, знаходилася довгий час в антикварні Гоголя у Львові, де її два роки тому купив збирач прислів’їв Бернфельд з Варшави. – І[ван] Ф[ранко]]. Ця збірка містить коло 780 прислів’їв, зібраних, як можна здогадуватись з підпису автора «з Добрян», в Стрийському повіті. Підтверджує цей мій здогад значна кількість цілком ідентичних прислів’їв, записаних мною в тому ж повіті майже півстоліттям пізніше.
Першим збірником галицько-руських прислів’їв, що вийшли друком, були «Галицькі приповідки і загадки», зібрані Ількевичем і видані у Відні в 1841 р. Вже перед тим, в 1834 р. Йосип Левицький в своїй «Grammatik der ruthenischen oder kleinrusischen…» вмістив був на 201 – 210 стор. збірочку прислів’їв, те ж саме в 1846 р. зробив Яків Головацький, який включив певну кількість народних прислів’їв до своєї статті «Про поділ часу в русинів», що вийшла в збірці «Вінок галицьким русинам на обжинки», т. II, стор. 240 – 254.
Всі ті збірки (тобто Левицького, Ількевича, Головацького), як і інші, менші, з 1850-тих років (як Міклошича в «Slavische Bibliothek», 1851, т. І, стор. 264 – 266, Надеждіна в статті «Об этнографическом изучении русской народности» в «Записках Географического т[оварищест]ва», т. І і II, Срезневського в статті «Угорская Русь» у «Вестнике Русского Геогр[афического] тов[арищества]», 1852 р., Дешка в «Записках» того ж товариства, т. І) помножені значним рукописним збірником Михайла Гнідковського, калуського декана, що помер в 1861 р., ввійшли до збірки, виданої Російським географічним товариством в 1868 р. п[ід] н[азвою] «Пословицы и поговорки Галицкой и Угорской Руси». Укладенням і впорядкуванням того збірника зайнявся Віслоцький. Збірка подає тільки тексти прислів’їв в алфавітному порядку…
Примітки
Вперше надруковано в журн.: Народна творчість та етнографія. – 1963. – № 2. – С. 94 – 96. Підготовка до друку, переклад з польської мови О. Дея. У відділі рукописів Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнології ім. М. Рильського НАН України (ф. 29 – 3/96, арк. 159 – 160) зберігається автограф І. Франка польською мовою. Стаття незакінчена, в автографі бракує однієї або двох прикінцевих сторінок.
У зв’язку з публікацією весільних пісень із села Лолин, що їх зібрала О. Рошкевич і впорядкував І. Франко, письменник зав’язав листування з редактором «Zbioru wiadomości do antropologii krajowej» Ізидором Коперницьким, маючи намір опублікувати свою збірку прислів’їв разом із передмовою у «Zbiorze».
«Довідавшися, – згадував про це І. Франко, – що у мене лежить маса записок з приповідками, яких публікації в якомусь руському виданні годі було тоді надіятися, Коперницький запросив мене впорядкувати свою збірку і прислати її йому для “Zbioru”. Я зараз узявся до праці, попереписував свої приповідки латинськими буквами, порівняв їх із давнішими нашими збірками, друкованими вже (головно Ількевича, Віслоцького, Петрушевича та Головацького), і зладив своє “доповнення” до тих збірок, упорядкувавши й свій матеріал поазбучно за першим словом кождої приповідки, так само, як і всі наші старші збірки.
Одержавши грубий рукопис моєї збірки, що містив більше матеріалу ніж усі старші збірки, взяті докупи, Коперницький дуже врадувався і обіцявся зараз друкувати її. Але справа затяглася якось, тим часом у “Kwartalniku Historycznym” вийшла моя трохи приостра рецензія на Коперницького “Górali beskidowych”; учений розсердився на мене і звернув мені рукопис приповідок, жадаючи, щоб я впорядкував його інакше, методом Номиса, і докладно визначив усі Номисові паралелі. Се була задача понад мої сили. […] Одержавши назад свій рукопис, я покраяв його на шматочки і почав укладати з нього нову збірку, але вже по новому плану» (див.: Передмова до першого тому видання «Галицько-руські народні приповідки»).
Рецензія І. Франка на працю І. Коперницького «Pieśni górali biesiadowych z okolic Rabki» (Kraków, 1888) була надрукована 1889 р. Отже, Франкова передмова до збірки прислів’їв написана до 1889 р.
Подається за першодруком.
Сахаров Іван Петрович (1807 – 1863) – російський етнограф, фольклорист, археолог, бібліограф. Автор праці «Сказания русского народа» (1836 – 1837).
Ількевич Григорій Степанович (1803 – 1841) – український фольклорист та громадський діяч. Видав збірку «Галіцкіє приповідки і загадки, зібранії Григорієм Ількевичом» (1841).
Надєждін Микола Іванович (1804 – 1856) – російський мово- і літературознавець, етнограф; автор праці «Об этнографическом изучении русского народа» (1847), інших студій.
Дешко (Дешков) Андрій Миколайович (? – ?) – український юрист, етнограф, родом із Закарпаття. Автор праці «О Карпатской Руси»; емігрував до Російської імперії.
Гнідковський Михайло (1789 – 1861) – український фольклорист. Зібрані ким прислів’я ввійшли до збірки В. Віслоцького «Пословицы и поговорки Галицкой и Угорской Руси» (1868). І. Франко використовував фольклорні матеріали М. Гнідковського.
Віслоцький Владислав (1841 – 1900) – польський етнограф і бібліограф.
М.Л.
Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 53, с. 600 – 603.