[Рец.] Проф. Володимир Шухевич. Гуцульщина
Іван Франко
Матеріали до українсько-руської етнології. – Matériaux pour l’ethnologie ukraino-ruthéne, publié par la commission ethnographique. Т. 2, 4, 5.–Львів, 1899, 1901 і 1902. 8°, 318 с, 255 с.
Львівське Наукове товариство імені Шевченка з часу його реорганізації у 1890 році одним із найважніших пунктів своєї діяльності визначило систематичне збирання, опублікування згідно з науковими вимогами і, нарешті, наукове опрацювання багатих скарбів народної традиції, а також пережитків стародавніх суспільних, культурних і релігійних форм у русинів (українців) в Австро-Угорщині й Росії.
Для збирацької та видавничої роботи у 1898 році створено спеціальну комісію, керівником якої спочатку був проф. Грушевський, пізніше президентом став посол Барвінський, а Ф. Вовк (Волков) з Парижа – віце-президентом. Роботу відразу ж розділили на дві групи: традиціоністику (такі витвори народної фантазії, як народні пісні, казки, жарти, прислів’я, загадки, заклинання і таке інше) та описову етнографію разом з археологією й антропологією.
Для кожної з цих груп було створено спеціальний орган: для першої – «Етнографічний збірник», якого дотепер з’явилося 12 томів, деякі з них проф. Полівка проаналізував та прорецензував також у цьому журналі; для другої – «Матеріали до українсько-руської етнології», досі вийшло 5 томів за редакцією Волкова.
В «Етногр[афічному] збірнику», крім менших статей у І, II і V томах, вийшли дотепер такі більші зібрання:
«Руські народні казки. Зібрав О. Роздольський» (Т. І і VII, загалом 77 №№);
«Народні традиції з Північної Угорщини. Зібрав В. Гнатюк» (Т. III і IV, загалом 140 №№, легенди, новели, казки та анекдоти);
«Народні анекдоти з Галичини. Зібрав В. Гнатюк» (Т. VI, 700 №№);
«Народні новели й анекдоти. Зібрав О. Роздольський» (Т. VIII, 81 №№);
«Народні пісні з Бач-Бодрога в Південній Угорщині, зі словацької колонії. Зібрав В. Гнатюк» (Т. IX, 30 №№);
«Народні пісні з Ходовичів, села Стрийського повіту. З мелодіями зібрав д-р Іван Колесса» (Т. XI, близько 500 №№, цікавий зразок усього пісенного репертуару окремого села);
«Руські народні легенди з Галичини. Зібрав В. Гнатюк» (Т. XII – XIII, досі з’явився лише XII том з 209 №№, цілість буде обіймати близько 500 №№).
У X томі розпочато видання моєї збірки галицько-руських приповідок; цей том охоплює тільки 2926 №№ (кожна приповідка пояснена та порівняна з іншомовними аналогами); та оскільки моя збірка обіймає близько 30 000 №№, то цілість може зайняти 10 томів «Етн[ографічного] збірника», кожен том по 200 сторінок.
Для дальших номерів цього збірника вже підготовлено систематичні колекції давніх різдвяних пісень, епічних пісень (балад та розбійницьких пісень), рекрутських пісень та ін.
Друга серія публікацій – «Матеріали до укр[аїнсько]-рус[ької] етнології» проводиться за аналогічним методом. Тут також маємо менші монографії про різні прояви народного життя (ткацтво, архітектуру, кулінарію, рибальство, гончарство, підготовку та розпис писанок з чудовим атласом), а обік цього системно впорядковану монографію, що готувалася упродовж багатьох років, першу вичерпну роботу про дійсно своєрідний тип людей – гуцулів. Ця монографія повинна складатися з чотирьох частин, три з яких уже вийшли і будуть становити предмет цієї рецензії.
Гуцулами називають жителів крайнього південно-східного закутка Галичини, а також південно-західної частини Буковини та північно-східної частини Угорщини. Серед гірських мешканців цих країв гуцули творять особливий, яскраво виражений тип: вони різняться від інших руських верховинців, приміром, сусідніх бойків, як своїм убранням (замилування до яскравих, здебільшого червоних кольорів та металевих оздоб), так і своєю мовою, що містить досить значні домішки румунізмів, менше мадяризмів, у всьому ж іншому – у словотворі, флексіях та вокалізмі – йде своїм власним шляхом.
Проте найбільш відмінну прикмету творить їх живий темперамент, велика балакучість та пристрасність, як і зумовлений локальними обставинами весь спосіб життя, своєрідна мішанина примітивного відгінного скотарства та дійсно сучасних віянь індустріального пожвавлення (лісосплав, різні види домашніх промислів).
Проф. Володимир Шухевич (реальна гімназія у Львові), без сумніву, найкращий знавець гуцулів, багаторічний збирач виробів гуцульських домашніх промислів для різних музеїв, узявся опрацювати у цілісній і широко укладеній праці свої більш ніж двадцятилітні спостереження над краєм та людністю цього оригінального куточка землі. У чотирьох частинах (2 томах) його твір повинен охоплювати такі розділи, які заразом можуть дати уявлення про його зміст і план:
1. Фізіографічний огляд краю;
2. Етнологічний і
3. Статистичний огляд;
4. Гуцульське село;
5. Гуцульська оселя;
6. Гуцульська церква;
7. Гуцульське вбрання;
8. Гуцульський харч.
Друга частина містить у двох більших розділах опис найважливіших занять гуцула, зокрема буденні роботи (праця в оселі з деталізованим описом жорен, обробки конопель та льону, обробки вовни, виготовлення олії, шиття, копання, орання, сінокосу, лісорубства і лісосплаву, вівчарства та скотарства на полонині, рибальства і мисливства).
У другому розділі описані окремі галузі домашнього промислу, зокрема, ложкарство та коритарство, бондарство, столярство, кушнірство, ткацтво, гончарство, обробка металу та шкіри, різьбярство.
Третя частина, яка недавно з’явилася, містить опис звичаїв і обрядів під час народження, весілля та при похованні гуцула, опис гуцульських музичних інструментів і танців та збірку гуцульських народних пісень.
Четверта частина повинна охопити різні притаманні гуцулам церковні обряди, гуцульську космогонію та демонологію, збірку традицій і казок, а також словник юридичних виразів.
Як бачимо, цей план своєю багатогранністю не вимагає бажати кращого; принаймні він охоплює усе найцікавіше та найбільш характеристичне для спостерігача. На жаль, зауважуємо відсутність змалювання гуцульського світогляду та звичаїв, народних ігор і розваг, родинного та громадського життя і взагалі обрядовості гуцулів, адже така робота вимагає, звісно, іншого методу спостереження та інших засобів, аніж ті, які в той час могли бути доступними для гімназіального вчителя, що живе у Львові.
Метод, яким послуговується проф. Шухевич, майже виключно описовий. Це не глибоко наукова монографія, автор не ставить питань, щоб дати на них ту чи ту відповідь, він не запитує про значення, походження тієї чи тієї деталі – він тільки описує пункт за пунктом, звертаючи особливу увагу на термінологію. Він дослуховується до назви кожної речі, кожної частинки якогось предмета, посудини, кожного моменту спеціальної діяльності і, за змогою, точно передає цю назву.
Господарська та промислова руська термінологія буде мати у його праці першокласне джерело. Хоч автор за фахом природознавець, то все ж таки суто технічне майже всюди виступає біля філологічного на другому плані. При цьому також обділено увагою й етнологічне, тоді як саме тут порівняльне вивчення техніки часто приводить до найважливіших результатів. Це, звичайно, не повинно бути докором авторові; він лише поставив собі за мету – просто й достовірно передати власні спостереження.
Менше можна похвалити другий пункт, який теж зумовлений тією ж метою дослідження: автор подумав, що може знехтувати усім дотепер писаним про гуцулів і обмежитися лише власним матеріалом. Певною мірою це може мати свій сенс; так, особливо у давніших працях про гуцулів Вагилевича і С. Витвицького висловлено всілякі фантастичні теорії та погляди, звернення до яких для серйозного дослідника було б даремною тратою сил.
Та незважаючи на це, є також ряд поважних та добротних праць про гуцулів, свідчення яких істотно розширили б поле зору нашого автора, у багато разів загострили б його спостереження та підвели б до цікавих подробиць. Дослідження, спостереження і зібрання матеріалів Гакета, Голембйовського, Вінцента Поля, Головацького, Бідермана, Бельовського і Кайндля не можна так просто залишати осторонь, особливо тому, що вони, хоча й у вужчому полі зору, опиралися на значно кращі джерела, містять старіший та достовірніший матеріал, а їх автори у своїх дослідах дотримувалися почасти інших поглядів.
Варто було б згадати тут ще одну, також не зовсім добру особливість методу шановного автора: він трактує всю Гуцульщину як наскрізь одноманітний тип. Будь-яку деталь, звичай, назву, що їх він знаходить чи спостерігає в одному селі, в одному гірському закутку, він вносить у свій опис як типові для всього регіону. Чітко його свідоцтва майже не локалізовані. У більшості випадків це може бути правильним при відносно малому просторі досліджуваної території, але не завжди.
Ми ж знаємо, що в горах, на значно віддалених та відмежованих одна від одної долинах, з часом витворюються і тривко заховуються варті уваги варіанти одного й того ж типу; так що цілком можливо, що, приміром, гуцули з верхів’їв Пруту в чомусь подекуди різняться від гуцулів з Черемоша – у праці професора Шухевича всі локальні варіанти перемішані; тому ще більше шкода, коли у передмові автор сам визнає, що «деякі звичаї, обряди і таке інше не всюди однакові, та й самі гуцули мають звичку говорити: “У нас на кожному узгір’ї інший звичай”».
Прецінь матеріали його збиралися звиш 20 років, а у ті попередні роки Шухевич збирав, як він зізнається у передмові, без точного методу і майже не нотував місцевості, де йому лучалося дещо почути чи побачити, тож ця помилка є також органічним наслідком повільного виростання його праці.
І ще одне зауваження. Заголовок начебто обіцяє працю про всіх гуцулів, про всю Гуцульщину, та вже у передмові автор інформує нас, що він займається лише галицькими гуцулами. З одного боку, така парцеляція предмета гідна жалю. Так, зокрема, про буковинських гуцулів існує довгий ряд цінних праць проф. Кайндля, та вони здебільшого порозкидані по різних брошурах та фахових часописах, опрацьований у них матеріал сильно перемішаний з негуцульським, і взагалі проф. Кайндль, пишучи ці статті, навряд чи думав над системним та вичерпним викладом гуцульської етнографії.
Угорські гуцули, натомість, і досі залишаються для дослідників «terra incognita». З іншого ж боку, це робить професору Шухевичу честь, що він охочіше зважився на те, щоб написати часткову роботу, але на грунті власних, точно спостережених та контрольованих матеріалів, аніж скомпілювати цілісну з чужого, часто ненадійного, сумнівного і неповного матеріалу.
І ще одне. Автор описує зовсім просто і наївно; так само, як давніша література з цього предмета, він також ігнорує усіх інших, руських і неруських, сусідів гуцулів і ніде не застосовує порівняльного методу, щоб яскравіше виявити своєрідність гуцулів або ж мотивувати глибшими фізіографічними чи національними відносинами певні тотожні та ідентичні явища. Це надає його описам певного спокою та комфорту, зате легко може також створити ілюзію, що все зображене є типовим і властивим лише для гуцулів, тоді як ідеться часто все-таки про загальнопоширені явища.
Дозволю собі вихопити з багатого змісту надрукованих нині трьох частин твору Шухевича деякі цікаві пункти, щоб охарактеризувати його метод роботи, і додати сюди деякі цікаві для загалу зауваги.
Розділ І, с. 17. Назва гори Присліп, або Прислоп, вказує на сліди прадавнього мисливства. Ця назва часто трапляється по всіх Карпатах; так називають деякі села в Ліськовському, Турківському, Калуському повітах; так само називаються також численні місцевості, певні частини гір та полонин, звичайно тіснини поміж двома проваллями в густому лісі або також близько біля них розташовані малі безлісі рівнини. Досить часто трапляються теж прізвища Прислуп, Прислопський.
Мені доводилось чути, що такі «прислопи» у певні дні стають місцями збору гуцульських мисливців; тут випивають, танцюють і стріляють. Детальніше про це наразі я дізнатися не зміг, але у Турківському повіті бойки пояснили мені значення цієї назви: прислоп – це місце поблизу слупа, а слуп – це велика пастка, за допомогою якої колись у горах ловили ведмедів.
На високому перевалі глибоко в горах, де було багато ведмедів, межи двома соснами, які росли на віддалі 1 – 1 ½ м одна від одної, на висоті від 2 до 3 м на двох кілках так міцно закріплювали величезну колоду, що при дещо сильнішому порухові вона мусила впасти вниз. Від цієї колоди йшов шнур вниз до землі, де до нього живцем зі сплутаними ногами прив’язували якусь малу домашню тварину, звичайно ягня або порося. Коли ведмідь, принаджений голосом тварини, хапав її, сильно шарпнувши при цьому за шнурок, то колода падала вниз і вбивала його.
Можна собі легко уявити, що смерть такого заклятого ворога усього пастушого життя була святковою подією, а місцини поблизу таких пасток (прислоп – буквально «при ведмежій пастці») ставали місцями для мисливських зборів та святкувань. Було б дуже цікаво цей слід, що його зовсім не зауважив наш автор, простежити, наскільки це можливо, у народній традиції.
Розділ І, с. 24. Серед риб, які водяться «у потоках і ріках Гуцульщини», автор без будь-яких застережень називає також і головатицю (Salmo Hucho). У такій формі це речення неправильне. На Гуцульщині є чотири основні річки (Бистриця – притока Дністра, Прут, Рибниця – притока Пруту і Черемош зі своїми притоками). Проте лосось не водиться ні в Бистриці, ні у Пруті, ні в Рибниці, а лишень у Черемоші.
Його наявність у цій ріці констатував у шістдесятих роках минулого віку руський зоолог Іван Верхратський; він являє собою дуже цікаве зоологічно-географічне явище. Лосось, як відомо, творить характерну прикмету Верхнього Дунаю та його притоків у Альпах. Чим же пояснити те, що з усіх річок, які з Карпат течуть униз на північ, ця риба водиться тільки у Черемоші, тоді як у Пруті, теж притоці Дунаю, її не виявлено? Це питання, на мою думку, стоїть у тісному зв’язку з цікавим питанням про своєрідне поширення лососевих у наших водоймах і може бути тут тільки поставлене, але не розв’язане.
Розділ III. Статистика гуцулів. Дуже шкода, що наш автор залишив поза увагою давніші розвідки з цього питання, особливо зіставлення В. Поля і Я. Головацького, бо сьогодні ми опинилися перед рядом суперечностей та неясностей, для розв’язання яких потрібно нового дослідження.
Проф. Шухевич знає у Галичині лише сорок кадастральних громад, заселених гуцулами, а саме 24 у Косівському, 11 у Коломийському (автор помилково називає Печеніжинським – однак такого повіту немає) і 5 у Надвірнянському повітах. Проте Поль і Головацький називають гуцульськими додатково ще 24 громади, крім поданих у проф. Шухевича. Важливо було б усе-таки звернути увагу на ці розбіжності і так чи так їх пояснити. Чи ті попередні дослідники помилилися і зарахували до гуцульських негуцульські громади (що, здається, подекуди дійсно могло бути), чи справді маємо справу зі зменшенням кількості та вимиранням гуцулів?
Так само, як із чисельністю населених пунктів, стоїть справа і з кількістю населення. Поль нарахував 1850 року в Галичині 61 104 гуцули, Головацький в 1874 році подав їхнє число 79 034; проф. Шухевич для 1880 року наводить цифру 54 049, а для 1890 – 63 265. Оскільки у деталізованих документах проф. Шухевича (І, 56 – 57) зменшення кількості населення за десятиліття 1880 – 1890 виступає лише як виняток і загалом є незначним, то стає очевидним, що розбіжності між старими та новими обрахунками виникли тільки тому, що проводились вони за відмінними принципами. На жаль, проф. Шухевич не розповів нам докладніше про той метод обрахунку, яким він послуговувався.
Друга частина, що представляє різні ремесла та трудові операції, надзвичайно багато та інструктивно ілюстрована; а втім, ілюстрації супроводжують текст усюди. У першій частині передусім варті уваги ілюстрації гуцульського костюма. Менш доцільним є розпорошення традиційного матеріалу (пісень, народних вірувань, звичаїв і т. д.) в описах суто технічного характеру, наприклад, рибацьких забобонів при описі рибальського знаряддя (II, 224 – 226), розповіді про Попадю при зображенні життя пастухів (II, 219 – 221), тут же і вівчарських пісень досить різнорідного змісту, який здебільшого не має нічого спільного з життям вівчарів (II, 197 – 205 і 217 – 218). Взагалі систематика та послідовність окремих частин могла б бути дещо кращою.
Розділ IX, пункт 4 (частина II, с 191) описує добування «живої ватри» (тертям); на жаль, нам бракує тут ілюстрації. Опис звучить так:
«Старший пастух (ватаг) застромляє в обидва кінці розколеної жердини по шматочку добре приготовленої губки. Один кінець цієї жердини він припирає до одвірка стаї, інший – до колоди, яку сторчма притримує пастух. Таким чином дерев’яна жердина займає горизонтальне положення. Ватаг двічі обмотує його ременем, потім бере за один “хвіст”, третій пастух береться за другий хвіст, і вони починають поперемінно тягнути; губка треться до одвірка і до другої колоди та починає тліти, доки не піде дим. Це є жива ватра.
Як тільки вона покажеться, звертаються всі присутні до сходу сонця, стають навколішки і промовляють услід за ватагом “Отченаш”, після чого ватаг каже: “Як допоміг ти мені, Боже, цю живу ватру розпалити, так поможи мені її й згасити”.
Ця ватра повинна горіти ціле літо, поки отара пробуває на полонині, і не сміє погаснути; у вогнищі також постійно горить стара підкова як захисний засіб від граду. Жива ватра, – так пояснював нашому авторові один пастух, – дуже добра на худобу і для людей; дичина чує її запах і не зважується нападати ні на худобу, ні на людину. Відколи люди стали розпалювати ватру тими чортовими сірниками, від того часу маємо падіж на худобу, ведмідь її роздирає, прийшли великі податки, люди зубожіли, Бог їх не благословить» (II, 191).
Третя частина майже повністю присвячена традиціоністиці, за винятком одного малого розділу (III, 69 – 77), де описані гуцульські музичні інструменти; його можна було б помістити у другій частині. Гідний уваги тут детальний опис гуцульського весілля (С. 11 – 68); цілком новим є зображення звичаїв при смерті та похованні, як і різнорідні ігри при померлих, і, врешті, збірка пісень та музики, покладених на ноти проф. Філаретом Колессою.
Гуцули, взагалі-то, менш охочі до співу, ніж інші русини, й пісні їхні виконуються у більш монотонній, близькій до речитативу манері. Найбільше місця у цій частині (С. 111 – 240) займає збірка гуцульських народних пісень, загалом 360 номерів.
Та, незважаючи на багато безперечно цікавих номерів, ця збірка, на жаль, не є ні повною, ні якось науково упорядкованою, ні відредагованою згідно з загальноприйнятими для таких публікацій принципами. Уже в самому розподілі: коломийки, співанки, жовнірські співанки та поетичні оповідання, – можна помітити відсутність якоїсь чіткої провідної думки.
Коломийка – це не окремий вид пісень, а лише конкретна форма: римований дворядковий вірш, кожний рядок якого має по чотирнадцять складів з цезурою після восьмого складу або, кажучи цифрами, 2 (4+4 || 2+2+2), і у цій формі витримані майже всі гуцульські пісні (у нашій збірці виняток становлять лише №№ 13, 14, 16, 17 і 18, які явно не гуцульського походження), так що перша рубрика цілком фіктивна, бо всі справжні гуцульські пісні (крім весільних пісень) виключно коломийки.
А що повинна означати друга рубрика – співанки? Хіба інші пісні не співанки? Так само не визначена і рубрика «Поетичні оповідання». Гуцульська поезія переважно епічна; а все те, що можна було б відшукати з ліричних пісень серед гуцулів (проф. Шухевич знайшов дуже мало), можна означити як імпорт з низин.
Найцікавішим у цих народних піснях є, з одного боку, залишки давніших опришківських пісень (у Шухевича – жовнірські співанки (І, С. 172 – 184) і їх варіанти (відділ 4, № 33, С. 220 – 222; відділ 4, № 21, 22, 23, 31, 32, 34, 35, 36, 37) та пісні про зовсім сучасні події (смерть імператриці Єлизавети) і про живих, усім відомих осіб з найближчої околиці (№ 48 про живого ще війта з Жаб’я) або про інших осіб, таких як руський митрополит Сембратович (відділ 2, № 23).
Надзвичайно цікаві початкові та кінцеві строфи у таких піснях, де вказуються імена авторів або ж привід до складання пісні. «Дівчата при обробці кукурудзи почали між собою говорити, як нам зложити пісню про імператрицю», – так починається пісня про смерть імператриці Єлизавети (відділ 3, № 14). «Зозуля кувала на сухому клені; Усе це щира правда, щоб я був так здоров», – щиросердно запевняє автор однієї пісні (відділ 4, № 39). «Хто так гарно зложив цю співаночку», – запитує співак у відділі 4, № 43 і відповідає: «це Анна і Палагна, яких любив Андрій» (герой пісні) (С. 234). «Хто зложив цю пісню про Дмитра (війта в Жаб’ї)? Це Федір Химчак, бодай же він довго жив», – говориться в кінці № 48. У № 10 авторкою пісні названа сестра героя (С. 197). Ще цікавішим є закінчення № 8:
«Хто зложив цю пісню про Даньчука? Це Маріка Цупцуріка, дідько би в ній ожив! Нащо вона зложила про нього таку співанку? Спересердя на Германку, яку вона заскочила з Павлом (своїм чоловіком), і спересердя на Юру, що вкрав її масло».
Примітки
Вперше надруковано німецькою мовою у журн.: Zeitschrift für österreichische Volkskunde. – 1902. – № 5. – S. 199 – 214, за підп: Doctor Iwan Franko. В українському перекладі друкувалося у вид: Вісник Львівського університету / Серія філологічна. – Вип. 27: Українська фольклористика. – Львів: ЛНУ ім. Івана Франка, 1999. – С. 139 – 145.
Подається за першодруком у перекладі А. Вовчака.
Шухевич Володимир Осипович (1849 – 1915) – український етнограф, публіцист.
…посол Барвінський… – Йдеться про Олександра Барвінського.
Полівка Іржі (1858 – 1933) – чеський філолог-славіст; член-кореспондент Петербурзької академії наук. Упродовж 1895 1906 рр. листувався з Франком.
…працях про гуцулів Вагилевича і С. Витвицького. – Йдеться про працю І. Вагилевича «Гуцули, мешканці східного Прикарпаття» (1837, польською мовою) і дослідження українського письменника й етнографа Софрона Витвицького (1819 – 1879) «Статистическо-историческое обозрение гуцулов в Коломыйском окрузе с характеристикою их» (Зоря галицька. – 1852. – № 54 – 56) та «Дещо з традиції гуцульської» (Правда. – 1869. – № 7 – 8).
Дослідження, спостереження і зібрання матеріалів… Вінцента Поля… – В. Полю належить, зокрема, нарис «Rzut oka na północne stoki Karpat» (1851).
Бідерман Герман-Ігнацій (1831 – 1892) – австрійський юрист, історик та етнограф, професор Пештського, Інсбрукського та Грацького університетів. Автор праць «Die ungarische Ruthenien» (т. 1 – 2, 1862 – 1867), «Russische Umtriebe in Ungarn» (1868), «Die Bukowina unter Österreichische Verwaltung» (1876).
Кайндль Раймунд-Фрідріх (1866 – 1930) – австрійський етнограф та історик, професор університету у Чернівцях та Граці. Досліджував історію, матеріальну та духовну культуру Буковини. Головні праці: «Історія Буковини» (т. 1 – 3, 1888 – 1893), «Русини на Буковині» (у співавторстві з А. Монастирським, 1889), «Гуцули» (1894).
Попадя – гора в Карпатах.
…смерть імператриці Єлизавети… – Народна пісня про цю трагічну подію (1898) була предметом окремих студій. Подаємо один із її варіантів у записі І. О. Денисюка.
Наша пані цісарева
Тєжко занепали,
Так що праві дві неділі
З лужка не вставали.
Став над нею пан наш ясний,
Такі слова рече:
«Якби була-сь викупала,
Стало би ті легше!»
Наша пані цісарева
З гамбурзького роду,
Поїхала сі купати
В карельсбадську полу.
Ще не встигла шати зняти
Та й штрикнути в ванну, –
Вже сі зрада готувала
На найсвентшу панну.
Якийсь батяр затрацени,
В Парижу рождений,
Запхав пані цісаревій
Шпіндель затройлений.
Запхав єї в саме серце,
Крівця сі полила,
Не минуло цвай секунді –
Ганц духа спустила.
Ой, якби ти сі купала
В меді та молоці,
То бись була не терпіла
Шпіндля в лівім боці.
Бодай тогу Швайцарію
Кров нагла залила.
Була би нам цісарева
До дзісь-дзісяй жила.
Праві (польськ.) – майже; шпіндель (нім.) – веретено; загострений предмет; ганц (нім.) – цілком, зовсім; дзісь, дзісяй (польськ.) – сьогодні.
Єлизавета (Амалія-Євгенія; 1837 – 1898) – австрійська імператриця з 1854 р., дружина цісаря Франца-Йосифа, покровителька мистецтва. Убита ударом напильника в спину, коли сходила на трап пароплава на Женевському озері.
Жаб’є – тепер селище міського типу Верховина Івано-Франківської області, один з етнографічних центрів Гуцульщини.
Митрополит Сембратович. – Йдеться про Иосифа Сембратовича (1821 – 1900), галицького греко-католицького митрополита у 1870 – 1882 рр. або про його небожа Сильвестра Сембратовича (1836 – 1898), галицького митрополита у 1885 – 1898 рр.
Микола Легкий
Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 349 – 359.