Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Етнографія і фольклористика / 1903 р. / [Рец.] В. П. Клингер. Сказочные мотивы в истории Геродота

[Рец.] В. П. Клингер. Сказочные мотивы в истории Геродота

Іван Франко

«Университетские известия» київські, 1902, XI, ст. 1 – 109.

Що таке казковий мотив? Можемо сміло сказати, що кожний найзвичайнісінький факт людського життя, взятий сам про себе, може бути казковим мотивом. Дитина родиться, і хтось при її вродженні пророкує їй добру або лиху долю – факт найзвичайніший у світі – в дійсності і в казках; чоловік виростає в бідності, в тяжких пригодах, а в кінці добивається добробуту, власті, впливу або навпаки, родиться в добрі і доходить до бідності; свояк завзявся на свояка, син на батька, батько на сина, мачуха на пасерба, проганяє, калічить, убиває його; чужий, нікому не відомий чоловік приходить до краю, до міста і вміє здобути собі маєток, пошану, вплив – такі й інші подібні факти бувають часто в житті, про них часто говорять і казки.

Чи вони казкові мотиви? Коли так, то кожну біографію кожного найзвичайнішого чоловіка, а особливо кожного виднішого діяча (прим[іром], такого Наполеона) можна розсікти на цілу масу таких «казкових» мотивів, а потім, зісумувавши ті мотиви, признати й цілість казкою; а з другого боку, кожну казку, легенду, міфічне оповідання можна також розсікти на такі шматочки, де вони представлятимуть купу фактів, можливих у житті кожного чоловіка. При такім трактуванні затирається границя між фікцією і дійсністю, пропадає основа всякого наукового розрізнення; одержуємо такі атоми, що всюди бувають однакові, все можна порівнювати з усім, наукова критика губиться в непрозорій мряці.

Російська наука дала нам страшний приклад такої сіканини в «порівняних» працях заслуженого, зрештою, орієнталіста Потаніна. Послугуючися тим методом розсікання кожного даного твору на якнайдрібніші «мотиви» та при тім порівнювання найрізнорідніших і якнайбільше розрізнених щодо часу і місця творів (прим[іром], подання Діонісія Галікарнаського, оповідання Псевдоклиментини, епопеї про Карла Великого, тибетські, киргизькі та монгольські казки, російські билини, паннонські житія Кирила і Методія і які-будь західноєвропейські казки та новелі, все одним духом), він може в кождій хвилі доказати, що хоче, а властиво не доказує нічогісінько, а тільки лишає в голові критичного читача цілковиту закрутанину.

А проте сама метода студіювання творів народної епіки при помочі виділювання та розрізненого студіювання поодиноких мотивів – зовсім природна і конечна; важно лише те, аби вміти знайти відповідну міру, до якої слід ділити мотиви, щоб вони кожний окремо не тратили казкового характеру, тобто щоб у кожнім такім «мотиві» містився певний більше-менше заокруглений комплекс фактів, настільки незвичайних і характеристичних, що сей сам комплекс можна б уже вважати за окрему, самостійну казку і що його скомбінування з другим комплексом не додає йому властивого казкового характеру, а тільки служить до продовження казки яко цілості.

Візьмім, напр[иклад], звісну казку про чудесну дудку, що видає братовбийцю. Сам для себе факт, що король має трьох синів – се ще не казковий мотив, так само, як і те, що до королівського саду ходить кабан робити шкоду, або те, що жоден із старших братів не може вбити кабана, а наймолодший убиває його; не можна бачити казкового мотиву і в тім, що один брат убиває другого і присвоює собі його заслугу; тільки всі ті факти разом, та й ще в зв’язку з кінцевим фактом виявлення братовбийства чудесним способом через предмет, що має такий чи інший зв’язок з убитим (чи то дудка з тростини, що виросла на його гробі, чи дудка з його кості, чи то якась річ, покликана ним на свідка, як, прим[іром], сонце, журавлі, лісковий корч, перекотиполе), – тільки все те разом можна назвати казковим мотивом.

Уся та казка має лиш один мотив, який може виявляти різні відміни в побутових деталях, але мусить виявляти комплекс характеристичних фактів: важний мотив злочину, сам тайний злочин і його чудесне виявлення; мусить мати ті складові часті, щоб учений без шкоди для наукової ясності міг піддати його порівняним студіям з іншими подібними. Занедбання методологічних вимогів у подібних студіях мститься на самих дослідниках, бо доводить до того, що їх досліди тратять з очей конкретну мету і науковий характер і, замість дійти до якоїсь мети, губляться, так сказати, в піску.

Сю недостачу строгої методи приходиться подекуди закинути й д. Клінгерові, авторові праці, якої наголовок наведено вище, хоча певно, що ся недостача проявляється у нього не в такій великій мірі, як у д. Потаніна.

«Мотив викидування дітей на волю долі стрічається в багатьох казках і з різним мотивуванням», – каже автор (ст. 51), а я додам, що сей мотив, як виказує сучасна статистика, стрічається стільки і стільки мільйонів разів кожного року серед цивілізованих народів Європи. Те саме можна сказати про «мотив зловіщого пророкування», і про «мотив передчасної загибелі героїв», і про багато інших студійованих ним «мотивів»: усе те попросту не казкові, а загальножиттєві мотиви, і д. Клінгер міг у самім Геродоті знайти їх сотки не лише в казкових оповіданнях, але й там, де Геродот оповідає про факти, які бачив на власні очі, а паралелі міг дібрати з Фукідіда, Лівія, Таціта, а коли воля, то й з Момзена та інших новочасних істориків.

Зазначимо ще одну недокладність у термінології д. Клінгера, недокладність, що фатально впливає на весь характер його праці і відбирає його виводам усю доказову силу. Він береться розбирати «казкові мотиви» у Геродота і мов навмисне вибирає ті мотиви не з казок, а з релігійних легенд або національних саг на те лише, щоб потім при кожнім мотиві дійти до виводу, що ось то сей мотив повстав із релігійного вірування, а не зайшов із Індії, значить, Бенфеєва теорія про мандрівку казок до нього не пристає.

Д[обродій] Клінгер, очевидно, дурить сам себе, бо такі твори фантазії, як розібрані ним із Геродота, зовсім не належать до тих категорій, яким присвятив свої студії Бенфей, і повинні бути студійовані в зв’язку з іншими кругами ідей і вірувань, власне з релігійними, хоча поодинокі мотиви в них можуть бути спільні з мотивами поодиноких казок. Тільки прослідивши самостійно повстання і зріст тих легенд у зв’язку з релігійними поглядами відповідних народів, можна братися до дальшого досліду – мандрівки поодиноких образів чи мотивів із легенд до казок або навпаки; інакше замість пояснення наробимо плутанини, як се в значній мірі й наробив д. Клінгер.

Ось короткий зміст його праці. Автор ділить її на 7 §§, із яких два вступні, а лише 5 займається Геродотом.

У § 1 автор дає короткий огляд історії студій над казками, зазначує згірдні вислови старинних і середньовічних письменників про казку як про річ, не гідну уваги серйозного чоловіка, зазначує появу казок у письменствах Західної Європи майже рівночасно з хрестовими походами і їх долю в дальшім періоді, датуючи початок дійсних студій над ними аж від братів Гріммів, які бачили в них сліди міфічних вірувань поганської старовини, а їх однаковість на широкім просторі індоєвропейських племен поясняли спільністю життя в добі творення міфів.

Ся міфологічна школа Гріммів мала свого часу великий вплив і притягла до себе багатьох визначних учених, але швидко її пояснення показалися занадто монотонними та шаблоновими, а головно, всі її операції відбувалися на грунті так само міфологічнім, як її теорія, – на грунті арійської правітчини та взагалі старовини, неприступної ніякому дослідові й ніякій контролі.

А тим часом матеріал нагромаджувався; з одного боку, поназбирувано масу людових оповідань із уст уже не лише арійців, але найрізніших т[ак] зв[аних] диких племен у Африці й Америці, а з другого боку, розкопи і відкриття відслонили перед нами безмірно далекі ступні дикості та поступу європейського чоловіка передісторичних часів.

Отсі відкриття породили нову теорію для пояснення казок: се не витвори певної раси, але виплоди певних первісних ступнів цивілізації, відгуки давньої дикості, варварства. Творцем сеї антропологічної теорії д. Клінгер уважає Едварда Тейлора, хоча він, скільки тямлю, спеціально казками не займався; її головним репрезентантом у наші часи треба вважати Андрю Ланга.

Та ще перед сим, майже рівночасно з теорією Гріммів, під впливом першого розцвіту студій над орієнтальними язиками й літературами, виникла зразу у Франції (Сильвестр де Сасі, Люазельє де Лоншан), а потім у Німеччині теорія мандрівки казок та новел зі сходу на захід, а властиво з Індії як із першого огнища, на всі боки, і то в історичних часах, приступних нашому дослідові.

Головним – не творцем, але основником сеї теорії, що підпер її величезною масою докладно просліджених фактів, – був німецький учений, санскритолог і лінгвіст Теодор Бенфей. Головна прикмета його розуміння творів усної словесності, яка різнить його від прихильників школи Грімма, прикмета, якої, на жаль, не завважує д. Клінгер, – се його трактування тих продуктів як фактів літературної історії: у Бенфея ви ніде не знайдете бесіди про народну душу та її таємні глибини, про народну фантазію, народну творчість і т. і., про що так багато, іноді поетично, частіше несмачно-солодкувато, а все безконтрольно говорили прихильники Гріммової школи.

Бенфей – філолог, і держиться реального грунту, слідить нитку традиції доти, доки позволяють його джерела, а далі не важиться йти ані кроку. Він висловив думку, що найбільша часть казок і новел, звісних тепер в устах цивілізованих народів, пішла з Індії, та не вчинив сього з якоїсь особливої предиспозиції до Індії, а лише тому, бо до сього змушувала його маса детально провірених фактів.

Факт міграції тих творів по Бенфеєвих дослідах стався безсумнівною науковою правдою. Індія в його очах була остатнім джерелом їх, до якого можна було досягти в тім часі, і він зупинився на Індії. Пізнання вавілоно-ассирійської та єгипетської старовини було тоді ще в повитку, і для того Бенфей не заглядав туди, може, й не надіявся, щоб звідти можна було ждати дечого для пояснення сеї справи.

Варто завважити – і д. Клінгер, який Бенфеєві праці знає, мабуть, лиш із цитатів француза Бедьє, знов-таки не завважує сього, – що Бенфей ані не твердить категорично, буцім усі казки и новели повстали конче в Індії, а говорить про «die letzte uns erreichbare Form», ані не вдається в міркування, звідки, з яких кругів ідей і яким способом повстали казки та новелі.

Теорія міграції – се ще зовсім не теорія генези. Навіть якби Бенфей був певний, що всі казки та новели повстали в Індії, то все-таки сим він іще не потребував рішуче ставати в суперечності ані з теорією міфологів, ані з теорією антропологів, бо ж там, на індійськім грунті, могло бути те саме, що уявляли собі обі оті школи у нас: казки й новели могли повставати або з первісних міфів, або бути відгуком первісних ступнів цивілізації.

Свій огляд розвою наукових дослідів над казками д. Клінгер кінчить зазначенням теорії французького вченого Бедьє, який стоїть на тім, що казки могли повставати окремо в кожнім краю і на кожнім ступні цивілізації, могли мандрувати з краю в край при помочі усної й літературної передачі, можуть мати в собі відгуки давніх міфів і відгуки давніх ступнів цивілізації.

Як бачимо, Бедьє не висловив властиво ніякої спеціальної теорії, але зібрав докупи всі висловлені досі теорії і всім признав почасти рацію, розширюючи їх (а властиво розширюючи спеціально Бенфеєву теорію) настільки, що признав можність повставання казок і новел не лише в Індії, але і в кожнім краю, а теорію антропологів розширюючи остільки, що признав у казках відгуки не лише первісної цивілізації, але кожного її ступня. Сказавши по правді, ся теорія, власне, для своєї всесторонності при спеціальному досліді не дає ніякої виразної вказівки і, замазуючи всі дотеперішні загальні та односторонні теорії, лишає дослідникові повну свободу: йди, куди захочеш.

Д[обродій] Клінгер, зі свого боку, разом з Бедьє не дуже прихиляється до Бенфея і кілька разів далі ставить добутки своїх дослідів у виразній суперечності до його індійської теорії. Та з другого боку, він небагато виніс і з теорії Бедьє, який при досліді поодиноких казок велить звертати головну увагу на ступінь цивілізації та окруження, серед якого стрічаємо дану казку.

Старим російським звичаєм він хилиться найбільше до міфологічної теорії, спеціально до Ганової схеми, по якій казка являється продуктом дегенерації міфічного вірування, і піддержує сю свою предилекцію тим способом, що, як уже було сказано, темою своїх спеціальних дослідів робить не казки, а національно-релігійні міфи і вірування, а в такім разі йому зовсім не важко доказати, що ті міфи – міфи, а не що інше. Казками чи казковими мотивами він називає їх лише per abusum.

І ще одно немиле розчарування. Титул праці д. Клінгера обіцює, здавалось би, перегляд усіх казкових мотивів у Геродота, а сама праця дає їх лише п’ять. Чому так? Чи їх нема більше? А коли є, то чому автор зупинився лише на них? На се д. Клінгер не дає ніякої відповіді.

Мотиви, розібрані ним, ось які: Крез і Аттіс (§ 3), Астіаг і Кір (§ 4) – сі два оповідання, хоч, без сумніву, міфічні, ще сяк-так можуть мати стичність і з казками; але далі йдуть уже не казки, а просто вірування, висловлені Геродотом, про щасливі краї на різних кінцях світу, про Ефіопію, Індію, Арабію, Гіперборею і т. і., до чого д. Клінгер нав’язує пізніші чудесні оповідання грецького роману та середньовікової фабулістики, а нарешті й різні жартливі та сатиричні повісті в роді Schlaraffenland’y та краю Дармоїдів.

Що з Геродотом се все дуже слабо в’яжеться і що весь розвій тих географічних понять належить до зовсім іншої рубрики, ніж сам розвій казкових мотивів, – се ясно на перший погляд, та сього, на жаль, не вияснив собі д. Клінгер, скидаючи різнорідні матеріали на одну купу під одним неясним титулом «казкового мотиву».

Знов без потреби до казок зачислив д. Клінгер Геродотові саги про предків македонських та скіфських царів (§ 6) та про Геракла і його життя з потворою – півдівчини, півгадюки. З сим остатнім мотивом він в’яже середньовікове, також міфічне, оповідання про Мелюзину; очевидно, що до розвою властивих казок усі ті саги доторкаються небагато, а коли й доторкаються, то хіба так, як дві ріки, що, пропливши кожна свій самостійний перебіг, зливаються докупи. І коли в нижнім бігу їх води перемішалися так, що їх годі розрізнити (і то не все), то в усякім разі се буде дуже поважний методологічний блуд – мішати їх джерела й замазувати їх первісний, самостійний перебіг.

Щодо самого оброблення речі д. Клінгером, мусимо завважити, що, пускаючися на поле порівняного досліду міфів і казок, він дуже слабо опанував відповідну багату літературу. Не штука полемізувати з Бенфеєм, знаючи його лише з цитатів його противника. Не штука твердити, що легенда про Кіра й Астіага не має нічого спільного з Індією, не читавши праць Драгоманова про Едіпа та Константина Великого, де вказано величезне багатство аналогічних мотивів у Індії.

Так само д. Клінгерові не ясно, як властиво дивитися на староєгипетські казки, віднайдені в остатніх часах і старші іноді о 1000 літ від Геродота. Дуже слабо знайомий д. Клінгер і з багатою літературою старохристиянських та жидівських талмудичних легенд, і з середньовічним письменством, а без доброго познайомлення з сими сферами на порівняно-історичнім возику далеко не заїдеш.


Примітки

Вперше надруковано у вид.: ЗНТШ. – 1903. – Т. 53. – Кн. 3. – С. 5 – 11 (Бібл.), за підп.: Ів. Франко. Друкувалось також у вид.: Франко І. Вибрані статті про народну творчість. – К., 1955. – C. 203 – 208.

Автограф (недатований): ІЛШ, ф. 3, № 783.

Подається за першодруком.

Клінгер Вітольд-Симон Павлович – український філолог, фольклорист, етнолог німецького походження. Екстраординарний професор кафедри класичної філології Київського університету. У 1918 – 1920 рр. голова фольклорної комісії ВУАН і етнографічної комісії Українського Наукового Товариства у Києві. Автор праць «Животное в античном и современном суеверии» (Университетские известия. – 1909. – № 10, II; 1910. – № 1), «Jajko w zabobonie ludowym u nas i w starożytności» [Rozprawy Akademii Umiejętności, wydział filologiczny. Seria II. Tom XXX (og. zb. 145). – Краків, 1909. – С. 162 – 190] та ін. Про останню згадував І. Франко у рецензії на працю Ю. А. Яворського «Omne vivum ex ovo. К истории сказаний и поверий о яйце» (ЗНТШ. – 1910. – Т. 95. – Кн. 3. – С. 229 – 230).

Геродот (бл. 484 – 425 до н. е.) – грецький історик.

Потанін Григорій Миколайович (1835 – 1920) – російський етнограф, фольклорист, орієнталіст, мандрівник, актор дослідження «Восточные мотивы в средневековом европейском эпосе» (1899).

Діонісій Галікарнаський (I ст. до н. е.) – давньогрецький історик, який у 30-му році до н. е. оселився у Римі. У його «Римських старожитностях» подано історію Риму до першої Пунічної війни (264 р. до н. е.).

Карл Великий (724 – 814) – франкський король (768 – 800), імператор (800 – 814) з династії Каролінгів; після воєн з лангобардами, саксами, арабами, слов’янами, аварами створив могутню імперію, яка розпалася по його смерті і поклала початок формуванню Франції, Німеччини, Італії.

Фукідід (бл. 460 – бл. 400 до н. е.) – давньогрецький історик, автор «Історії» (у 8 книгах), у якій описано події Пелопоннеської війни (431 – 404 до н. е.)

Лівій Тіт (59 р. до н. е. – 17 р. н. е.) – римський історик, автор фундаментальної праці «Rerum Romanorum ab urbe condita» («Римська історія від заснування міста»).

Таціт Публій Корнелій (бл. 55 – бл. 120) – римський історик і державний діяч, автор праць «Historiae» («Історії»), «Ab excessu divi Augusti Libri» («Аннали по смерті божественного Августа»), де подається опис і характеристика подій часів ранньої Римської імперії.

Момзен Теодор (1817 – 1903) – німецький історик античності. Підтримував загарбницьку політику Бісмарка. Виправдовував репресії проти слов’ян. Автор 1513 праць, серед яких найбільшу популярність принесла йому «Римська історія» (1854 – 1857, 1885).

Ланг Андрю (Еидрю; 1844 – 1912) – англійський письменник, голова лондонського товариства фольклористів.

Сасі Сильвестр-Ісаак де (1758 – 1838) – французький орієнталіст.

Лоншан Люазельє де – французький орієнталіст, автор книги «Essay sur l’origine des fables européennes», 1838), де поряд з дослідженнями І.-C. де Сасі виразно окреслено ідею орієнтального походження переважної більшості європейських новел, казок і притч.

Бедьє Шарль-Марі-Жозеф (1864 – ?) – французький історик літератури, член французької Академії наук, знавець середньовічного романського письменства. Заперечував гіпотезу про індійське походження середньовічних оповідань і легенд.

…до Ганової схеми… – Йдеться про різновид міфологічної теорії походження казок (за якою казки і «новели» були «відгуком» первісної міфотворчості), яку розвинув німецький фольклорист Й.-Г. Ган, представник міфологічної школи у фольклористиці.

Крез (595 – 546 до н. е.) – останній цар Лідії (бл. 560 – 546 до н. е.), яка за його правління займала більшу частину території Малої Азії. У війні проти перського царя Кіра II Великого (? – 529 до н. е.) його військо зазнало відчутної поразки. Крез опинився у полоні (546 до н. е.). Про його величезні скарби складено чимало легенд. Уперше в історії людства Крез почав карбувати золоті монети. Його ім’я стало синонімом надзвичайно заможної людини, символом багатства.

Аттіс – у грецькій міфології бог фрігійського походження, пов’язаний з оргіастичним культом Великої матері богів Кібели. Культ Аттіса був поширений в елліністичному світі та в Римі (з 204 до н. е.).

…Астіаг і Кір… – Йдеться про Астіага (Іштвувегу; бл. 580 – 550 до н. е.), царя Мідії, який зазнав поразки у війні з Кіром II Великим (? – 529 до н. е.), першим перським царем з династії Ахеменідів. Іран загарбав Мідію, яку перетворив у свою провінцію. За легендою, після узурпації Мідії Кір призначив Астіагеса на високу посаду.

Мелюзина – у чеському фольклорі жіноча міфічна істота, яка персоніфікує вітер, що стогне; за французькою легендою – німфа, яка, залишивши чоловіка, ридала, немов заметіль. Згідно зі старофранцузьким переказом, сирена, що стала дружиною графа де Пуатьє, коли чоловік побачив її у вигляді русалки, зникла й відтоді з’являлася як провісниця нещасть. У польській народній літературі існує чимало переказів про неї.

…праць Драгоманова про Едіпа та Константина Великого… – Йдеться про праці М. Драгоманова, надруковані на сторінках болгарського «Сборника за пародии умотворения, наука и книжнина»: «Славянските сказания за рождението на Константина Великий» (1890, кн. 2, 3), «Славянските приправки на Едиповата история» (1891, кн. 5, 6).

Андрій Франко

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 395 – 402.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2018 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 51

Модифіковано : 2.04.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.