Література російська XIX віку

Іван Франко

Література російська XIX віку представляє нам образ з многих зглядів дуже займаючий. В своїх початках наскрізь несамостійна, немов екзотична рослина, мимо условин політичних найнекорисніших, які тільки можна, собі представити, вона все-таки витворила довгий ряд великих і блискучих талантів, проложила собі дорогу до високої оригінальності і піднеслася нині до такого стану, що сміло можна зачислити її до перворядних літератур цивілізованого світу, і що літератури таких народів, як французи, німці й англічани, пильно присвоюють собі твори російських писателів і находять в них речі, літературні методи і ідеї, нові для себе і спосібні дати новий товчок їх власній продукції літературній.

Нові напрями літературні, як, н[а]пр[иклад], натуралізм французький, не признаваний зразу в Франції, знаходять першу і найліпшу оцінку в Росії. Деякі писателі російські, як Герцен і Тургенев, стають писателями й діячами настільки російськими, як і західноєвропейськими, ба навіть такі писателі stricte великоруські, як Лев Толстой і Достоєвський, на наших очах вводяться до общеєвропейської скарбниці літературної, прокламуються, н[а]пр[иклад], новою школою реалістів німецьких взірцями реалістичної методи обіч Золя, Флобера і братів Гонкурів

Для вияснення зросту літератури російської в XIX віці конечно треба мати на оці її двоякий характер: раз як літератури племенної великоруської, а по-друге – літератури на язиці державнім, котрий при пануючім абсолютизмі політичнім і централізації адміністраційній є заразом язиком школи, казальниці й урядів також в многих провінціях невеликоруських, значить, для інтелігенції тих провінцій в значній мірі є органом освіти, обміни думок і письменного порозуміння, а через те й абсорбує її мозкові і духові сили на користь тої ж великоруської літератури. Се схрещування різних етнографічних типів в рамах одної літератури й становить в значній мірі її багатство і силу. Щодо літератури спеціяльно великоруської, то вона тільки в другій половині нашого століття піднеслася високо і розвилась повним цвітом. Заслуга сотворения і піднесення літератури російської на висоту європейську в значній мірі належиться людям невеликоруського племени.

Можемо сміло сказати, що до часів Петра В[еликого] в Московщині не було ані літератури, ані науки. Були поодинокі пам’ятники письменські, поодинокі люди освічені, але літератури навіть в тодішнім значенні того слова, такої, як в Польщі або на Україні, не було. Великий реформатор Петро сотворив літературу російську, покликавши до Петербурга багато вчених, писателів і проповідників українських, що тут купилися довкола Києво-Могилянської колегії. Вони насадили в Росії тодішню науку схоластичну, але з нею разом приносили й вільніший, більш європейський дух, приносили твори теологічні, драми церковні, вірші, навіяні духом протестантським, а потрохи й республіканським.

Новий рух, внесений українцями, живо шириться від [нерозб.] до Тобольська, викликає й російські сили, як Ломоносов, учений міщанин Посошков і др[угі]. Прить українців не переривається з смертю Петра, а тягнеться ціле XVIII століття, і можна сказати сміло, що до самого Гоголя кождий новий імпульс, новий напрям в літературі російській або прямо виходив від українців, або не обходився без їх помочі. Було се зовсім натурально, бо Україна здавен-давна стояла в далеко ближчих зносинах з Европою, ніж Росія, а навіть коли від часів Петра В[еликого], а особливо від часів Катерини II, централізм російський чимраз дужче і систематичніше старався дусити на Україні останки і осередки давньої освіти, то все-таки українці по давній традиції їздили шукати освіти в краї західноєвропейські і могли опісля являтися її апостолами в Росії.

Під впливом тих перших пагінчиків російської літератури, а також під впливом напівофіціального становища тої літератури, при дворах царських в XVIII віці панував з тій літературі класицизм. Особливо сильно запанував він за часів Катерини II, коли у дворянства російського ввійшла в моду галломанія, і росіяни товпами їздили до Парижа набиратися європейських манер і освіти і привозили відтам не тільки нові фраки, але й нові книжки. Корнель і Расен сталися взірцями драми, Потар і другі – епосу, Буало – вчителем естетики. Сумароков, Тредьяковський, Херасков копіюють ті взірці механічно, шаблоново, не бувши в силі доглянути тих будь-що-будь живих, людських, сучасних інтересів, котрі надають т[ак] зв[аній] псевдокласичній драмі французькій тривке, реальне значіння. Але, крім Корнеля, Расена, Маріво та Буало, приходять до Росії також писателі иншого роду – націоналісти, деїсти й сатирики XVIII віку, Вольтер, Дідро, Парні, приходить гуманне, хоч і опутане дивоглядними формальностями, вольномулярство і масонство.

Великоруси Новиков і Радищев, українці Сковорода, а потроху й Каразін пропагують масонські ідеї, котрі супроти існуючого абсолютизму чимраз виразніше набирають окраски опозиційної. Українець Капніст в своїй оді і великорус Радищев в своїм «Путешествії із Петербурга до Москви» стають уже зовсім на новім грунті. З одного боку, бачимо тут сентименталізм, породжений впливом Руссо і німецького «Sturm und Drang-y», а з другого боку, прямий показ на конечність реформи соціальної, а особливо на конечність знесення кріпацтва. Сентиментальний напрям бачимо й в голоснім свого часі творі українця Богдановича «Душенька», а великорус Аблесімов переносить сентиментальний напрям також на дошки театральні і своєю комедією «Мельник» сплоджує множество наслідувань, між котрими найжизненнішою сказалася «» Котляревського.

Таким робом, в початку XIX віку в літературі російській стоять насупроти себе два напрями: класичний і сентиментальний.

Репрезентанти першого: Державін і стара єкатерининська гвардія – люди, звиклі до того, щоб уважати літературу й науку за один з органів правительственної власти і обов’язаний служити цілям правительства, дальше Шишков, пізніший адмірал і президент Академії, чоловік малоосвічений і малоспосібний, склонний до містики й забобонів, але зате яркий прихильник правительства й патріот. Його розправа «О старом и новом слоге» (1803) дає почин до полеміки між старими й молодими. Він відкидає уживання живого великоруського язика, але каже писателям держатися старого церковнослов’янського. Мова у нього не є живий організм, а збір формулок граматичних. Інтересні його погляди патріотичні 1812-го: «Речь о отечестволюбии», його «Корнесловия».

Одинокий талановитий класик того часу – драматичний писатель Озеров : «Едіп» (1804), «Фінгаль» (1805), «Дмитрій Донськой» (1807),

Репрезентант нової школи – Карамзін, видав 1791 року повість «Бедная Лиза», «Наташа, боярская дочь» – велике вражіння. В політиці зразу потроху республіканець (1802, «Марфа, або Покореніє Новгорода»), стаєсь він опісля консерватистом, в своїх меморіалах, поданих цареві Александрові І (1811 і 1819), виступає проти конституції і проти відбудовання Польщі. В своїй «Истории государства российского» (1816 – 1826) стоїть він скрізь на становищі державнім і має на оці головно відносини політичні.

Сентиментальний напрям в поезії заступають Дмитрієв (умер 1837), которого сатира «Чужое мнение» нанесла смертельний удар надутим одам вроді державінських. Далі Мерзляков (умер 1830), автор легких пісень і романсів, хоч опісля противник романтизму й Пушкіна. Сюди належить також Василь Пушкін, стрий поета Александра, ум[ер] 1830, вихований в дусі французькім, автор многих поезій товариських, епіграм, байок і сатир, з котрих найважніша «Опасный сосед», вимірена проти табору шишковців.

Ізмайлов і Шаликов писали сентиментальні описи-подорожі в густі Штерна. Інтересно, що в таких подорожах сентименталісти російські зверталися звичайно на Україну. В тім самім же дусі виступив на сцену літературну й батько романтизму російського – Жуковський, видавши 1805 року новелу слезливу «Марьина роща».

Здоровіший, більш реальний напрямок прийняв новий рух на Україні. Василь Наріжний (умер 1825) наслідує, замість Штерна і Мармонтеля, Лесажа і пише «Русского Жильблаза, або Похождения русского кн[язя] Гавр[илы] Сем[еновича] Чистякова» (1814 вийшли три томи, а другі три томи остались в рукописі, не пропущені цензурою), «Бурсак», «Два Ивана» – попередник Гоголя.

Вплив війн наполеоновських, – з одного боку, реакція проти ідей XVIII віку, всилення абсолютизму, висмівання сентименталізму (Шаховськой в році 1807 «Новый Штерн», Крилов і його байки), – з другого боку, заглиблення в суб’єктивність – містицизм – романтизм.

Чим був романтизм на заході Європи (ремінісценція давнини), а чим в Росії – імпортований товар: 1809 «Людмила» Жуковського; переклади з чужих романтиків, – але з часом приймає в себе елементи народності, наближуєсь до народної пісні, казки – фантастичність доходить до хоробливості у Батюшкова і Козлова, гармонійно зливається в Пушкіні. Зразу напрям легкої французької поезії, анакреонтики – потім романтична поема «Руслан і Людмила» 1820 року – напрям сей модифікується байронізмом : «Кавказский пленник» 1821, «Бахчисарайский фонтан» 1822, «Братья-разбойники» 1822 і «Цыганы» 1824. Байронізм переходить у Пушкіна в свідомий, ліберальний раціоналізм в епіграфах драми «Борис Годунов» 1825, казках і епіграмах.

Генезис лібералізму 1820-их років – «Общество благоденствия» – «Тайное общество» – «Общ[ество] соединенных славян» – Рилеєв і його вірш на Аракчеєва 1820, «Войнаровський» і «Думи» 1825, Одоєвський – декабрист, Бестужев і «Полярная звезда», в котрій єднаються Пушкін, Жуковський, Вяземський, Грибоєдов, Гнідич, Козлов, Крилов, – стоїть в літерат[урі] самостійно. Зразу наслідує французів і пише легкі комедії, пізніше стає обіч Пушкіна й Рилеєва своєю знаменитою комедією «Горе от ума» 1823.

Рік 1825 – катастрофа декабристів – реакція, Пушкін повертає на бік уряду, його «Пугачев», «Клеветникам России» и «Медный всадник». Смерть Пушкіна 1837. Що він лишив: Белінський, Гоголь.

Примітки

Звіт про доповідь вперше надруковано в газ.: Kurjer Lwowski. – 1888. – № 185. – 5. VII. – S. 5, під назвою «Kółko słowiańske», без підп. Авторство: Мороз М. О. Іван Франко: Бібліографія творів. – С. 375. Сама доповідь надрукована у газетах: Література і мистецтво. – 1945. – № 44. – 7. II; Вільна Україна. – 1945. – 3. III. Друкувалася також у статті М. Возняка «Нові рядки Івана Франка про російську літературу» // Возняк М. С. 3 життя і творчості Івана Франка. – С 170 – 174. Автограф конспекту доповіді: ІЛШ, ф. 3, № 649.

Подається за автографом.

…братів Гонкурів. – Йдеться про Едмона (1822 – 1896) і Жюля (1830 – 1870) Гонкурів, французьких письменників, які разом створили романи «Шарль Демайї» (1860), «Сестра Філомена» (1861), «Рене Мопрен» (1864), «Жерміні Ласерте» (1865).

Ломоносов Михайло Васильович (1711 – 1765) – російський учений, поет.

Посошков Іван Тихонович (1652 – 1726) – російський письменник та економіст. Основний твір – «О скудости и богатстве». Прихильник реформ Петра І.

Корнель П’єр (1606 – 1684) – французький поет і драматург, засновник так званої класицистичної драми.

Расен – Расін Жан (1639 – 1699), французький драматург, творчість якого припадає на другий етап розвитку французького класицизму.

Буало (Буало-Депрео) Ніколя (1636 – 1711) – французький поет, критик, теоретик класицизму.

Тредьяковський (Тредіаковський) Василь Кирилович (1703 – 1768) – російський письменник, теоретик літератури. Засновник класицизму в російському письменстві.

Херасков Михайло Матвійович (1733 – 1807) – російський письменник, видавець. Один із представників російського класицизму, у творчості якого позначилися й сентименталістські тенденції.

Маріво П’єр-Карле де Шамблен де (1688 – 1763) – французький письменник, представник раннього Просвітництва.

Парні Еварист-Дезіре де Форж (1753 – 1814) – французький поет.

Новиков Микола Іванович ( 1744 – 1818) – діяч російського Просвітництва, видавець сатиричних антикріпосницьких журналів «Трутень» (1769 – 1770), «Пустомеля» (1770), «Живописец» (1772 – 1773), «Кошелёк» (1774).

Радищев Олександр Миколайович (1749 – 1802) – російський мислитель, письменник. Основний твір – «Путешествие из Петербурга в Москву» (1790), поширення якого було заборонено царським урядом, а видрукуваний наклад конфісковано. До 1905 р. цей твір поширювався у списках.

…масонські ідеї… – Масонство – таємне товариство, яке ставить за мету моральне облагородження людини, об’єднання на основі братерської любові, рівності, взаємодопомоги і вірності.

Українець Капніст в своїй оді – Йдеться про «Оду на рабство» В. Капніста (написана 1783 р.).

«Sturm und Drang» («Буря і натиск») – літературний рух у Німеччині, що виник на початку 70-х років XVIII ст. на противагу нормативній естетиці класицизму. Головним теоретиком руху був Й.-Г. Гердер, а його представниками Й.-В. Гете, Ф-М. Клінгер, Г.-Л. Вагнер та ін.

Богданович Іполит Федорович (1743 – 1803) – російський письменник. Редагував газету «Санкт-Петербургские ведомости» (1775 – 1782) та інші періодичні видання.

Аблесімов Олександр Онисимович (1742 – 1783) – російський письменник. Писав комедії, байки, сатири. Коштом М. Новикова видавав журнал «Рассказчик забавных басен…» (1781).

…між котрими найжиттєвішою оказалася «Наталка Полтавка» Котляревського. – У цьому випадку Франко помилився, маючи на увазі «».

Державін Гаврило Романович (1743 – 1816) – російський поет. У ранніх творах продовжував традиції класицизму. Поєднував високий стиль і просторіччя, долав класицистичні канони, прямуючи до більш реалістичного відображення дійсності.

Шишков Олександр Ордаліонович (1799 – 1852) – поет і перекладач, діяч епохи російського романтизму. Зробив дуже якісні для свого часу переклади Шіллера, Вернера, Тіка.

Озеров Владислав Олександрович (1769 – 1816) – російський драматург,

Карамзін Микола Михайлович (1766 – 1826) – російський письменник, публіцист, історик, критик, видавець. Автор повісті «Бедная Лиза», «Истории державы Российской» та ін. Провідник сентименталізму в російській літературі.

Дмитрієв Іван Іванович (1760 – 1837) – російський літератор, байкар. Зреформував мову російської поезії, мав яскраве сатиричне обдарування.

Мерзляков Олексій Федорович (1778 – 1830) – російський поет, критик і літературознавець, професор Московського університету.

Пушкін Василь Львович (1770 – 1830) – російський поет. Дядько О. Пушкіна. Член літературного гуртка «Арзамас». Автор ірої-комічної поеми «Небезпечний сусіда» (1811), пародій, байок.

Ізмайлов Олександр Єфремович (1779 – 1831) – російський письменник. Автор соціально-побутового роману «Євгеній…» (1899 – 1801), ліричних віршів та байок із побуту міщан та чиновників.

Шаликов Петро Іванович (1768 – 1852) – грузинський князь старовинного роду, журналіст і видавець, письменник-сентименталіст.

Штерн – Йдеться про Стерна Лоренса (1713 – 1768), англійського письменника, зачинателя сентименталізму, автора романів «Життя і думки Трістрама Шенді» (1760 – 1767), «Сентиментальна подорож по Італії і Франції» (1768), які полемізують із просвітницькою однозначністю в оцінці думок і вчинків людини.

Мармонтель Жан-Франсуа (1723 – 1799) – французький письменник, писав у різних жанрах (поезія, драматургія, оповідання, романістика).

Лесаж Ален-Рене (1668 – 1747) – французький письменник-сатирик, автор романів «Кульгавий біс» (1707), «Історія Жиль Блаза із Сантільяли» (1716 – 1735).

Шаховськой Олександр Олександрович (1777 – 1846) – російський письменник, драматург, театральний діяч.

Крилов Іван Андрійович (1769 – 1844) – російський письменник-байкар.

Батюшков Костянтин Миколайович (1787 – 1855) – російський поет, очолював анакреонтичний напрям у російській поезії початку XIX ст., перекладав з давньогрецької літератури.

Козлов Іван Іванович (1779 – 1840) – російський поет і перекладач.

Анакреонтика – первісне значення – назва збірки анакреонтичної поезії, автором якої довгий час вважався давньогрецький поет Анакреонт, і тільки в 19 ст. було встановлено, що вміщені у збірці вірші є лише наслідуванням різних часів. Назагал анакреонтична поезія – це жанр лірики, життєрадісні пісні, що прославляють молодість, кохання, вино, красу, веселі бесіди. У Росії анакреонтичні вірші писали Г. Державін, К. Батюшков, О. Пушкін.

Байронізм – суспільно-політичні та ідейно-естетичні тенденції, що виявилися в європейській літературі початку 19 ст. під впливом творчості і діяльності Дж. Байрона. Російських поетів вабив образ романтичного героя-бунтаря (К. Рилеєв, ранні твори О. Пушкіна, М. Лермонтова, російська лірика Є. Гребінки).

«Общество благоденствия» – «Союз благоденствия» – таємне товариство декабристів, яке виникло 1818 р. в Петербурзі й існувало до 1821 р. До його складу входили О. Муравйов, П. Пестель, С. Муравйов-Апостол та ін. Діяльність поширювалася й на Україну.

«Тайное общество» – Йдеться про «Малороссийское тайное общество», українську політичну організацію у Наддніпрянській Україні в першій половині XIX ст., що ставила собі за мету добитися широкої автономії України, навіть її політичної незалежності. Організатором і керівником був В. Лукашевич. Члени організації були заарештовані в 1826 р.

Рилеєв Кіндрат Федорович (1795 – 1826) – російський поет, декабрист.

Аракчеєв Олексій Андрійович (1769 – 1834) – російський державний і військовий діяч, граф, довірена особа царя Олександра І.

Одоєвський Олександр Іванович (1802 – 1839) – російський поет-романтик, декабрист, князь.

Бестужев Олександр Олександрович (1797 – 1837) – російський белетрист і критик. Протягом 1823 – 1825 рр. разом із К. Рилеєвим видавав альманах «Полярная звезда».

В’яземський Петро Андрійович (1792 – 1878) – російський поет і критик, один із зачинателів історії російської літератури.

Грибоєдов Олександр Сергійович (1795 – 1829) – російський письменник.

Микола Легкий, Наталія Тодчук

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 53, с. 595 – 600.