Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія літератури / 1895 р. / Сочинения Григория Саввича Сковороды

Сочинения Григория Саввича Сковороды

Іван Франко

собранные и редактированные проф. Д. И. Багалеем. Юбилейное издание (1794 – 1894 год), с портретом его, видом могилы и снимками почерка. 7-й т. Сборника Харьковского историко-филологического общества. Харків, 1894, стор. 14 ненум[ерованих] + 131 + 132 + 352

Григорій Сковорода – поява вельми замітна в історії розвою українського народу, мабуть, чи не найзамітніша з усіх духових діячів наших XVIII віку. Доля поставила його на розграні двох великих епох. Стара козацько-гетьманська Україна конала політично, підточувана царсько-чиновницьким централізмом, та видихалась і духово, пережовуючи стару києво-могилянську схоластику, опереджена з погляду наукового столицями, котрі колись від неї брали перші імпульси до наукового розвою.

Колишня козацька старшина, чимраз більше асимілюючись з московським дворянством, горнулася більше до Москви та Петербурга, ніж до Києва; просте козацтво зближалося чимраз більше до мужицтва, котре раз у раз закріпощувалося на московський лад. Та рівночасно з тими сумними явищами не хибувало й інших, котрі можна було вважати віщунами кращої будущини. Сини тої помосковленої старшини набирались широкої освіти, свіжішої науки в столицях або й за границею, а разом з новими книгами та газетами приходили на Вкраїну також зав’язки нових змагань, нові ідеї і погляди, котрі мусили з часом витворити новий рух духовий – змагання та відродження і піддвигнення українського народу, а тим самим і української народності.

Син простого козака-українця, ученик Києво-Могилянської колегії, лучить в собі Сковорода обі ті суперечні течії в одну вельми оригінальну й характерну цілість. Можна би сказати, що се старий міх, налитий новим вином. Все в ньому: пригоди і спосіб життя, вдача, мова, форма писання – все має отой двоїстий характер, являється мішаниною старої традиції з новим духом. Із київської школи він попадає в число придворних співаків цариці Єлизавети.

Повернувши по кількох роках співацької кар’єри до Києва, він другий раз відривається від шкільної науки, щоби перейти курс далеко важнішої і пліднішої науки – практичної: яко придворний дяк генерал-майора Вишневського, він вибрався з тим паном у дорогу на Угорщину і міг при тім звідати Відень, Пешт, Прешбург і інші околичні місця. Певна річ, що ся подорож мусила мати на нього великий вплив, та ми, на жаль, не знаємо про неї нічого докладніше. Можемо догадуватися, що Сковорода, тоді ще молодий парубок, більше придивлявся світові і людям, прислухувався розмовам, ніж систематично вчився. Певне також, що знайомостей з якими-небудь значнішими вченими та писателями не мав ніяких. Та досвід його, знання людей і їх відносин розширилися значно.

Вернувшись на Україну, він, окрім одного короткого побуту в Москві, не покидав уже свого рідного краю до самої смерті. Та зате життя його тут склалося зовсім незвичайним способом. Запрошений до Переяслава на учителя поезії, він був прогнаний із сеї посади єпископом за те, що викладав після підручника, зложеного ним самим на основах, зовсім нових і суперечних з тою старою традицією, до котрої був звик єпископ. Бувши приватним учителем сина багатого пана Тамари, він був прогнаний з місця за те, що в розмові зі своїм учеником-паничем за якесь неподобне вираження паничеве сказав йому при слугах, що він «мислить так, як свиняча голова». З Троїцької Сергієвої лаври близько Москви, де вчений настоятель Кирило намовляв його лишитися, він вернувся знову на Вкраїну, воліючи жити в крайній бідності і в ненастанній мандрівці, «без рідні, без маєтку, без кута, де б міг голову прихилити».

Він пробув знову пару літ учителем у того самого Тамари, що уперед було прогнав його, а в р. 1759 був запрошений на учителя до Харкова. Та по році вчительства він мусив покинути се місце, не схотівши піддатися бажанню харківського єпископа вступити до монастиря. Сковорода пішов на село і в маєтності одного свого приятеля, селі Старині, жив як пустинник.

В Харкові він познайомився з молодим тоді студентом Ковалинським і по рекомендації єпископа харківського Йоасафа взявся вести його виховання. Ковалинський стався з часом його найвірнішим другом аж до самої смерті Сковороди і написав також многоцінну його життєпись. Звиш 30 літ тривала та приязнь. Весь той час Сковорода вандрував по Лівобочній Україні, від одного знайомого поміщика або священика до другого, проживаючи по кілька неділь або й довше на однім місці, часто прибуваючи в самоті й задумі, та не менше часто ведучи розмови зі своїми знайомими на улюблені теми пізнання самого себе та морального поліпшення.

Намови харківського губернатора Щербиніна, щоби подався до якогось місця, відповідного його науці і спосібностям, не прихилили його до сього; він цінив над усе свободу і бачив дуже добре, що для його поглядів і ідеалів, для його незалежної вдачі і моральної чистоти не було місця в суспільній ієрархії. Та ще раз підійшла до нього покуса в самій принадній формі. В р. 1766 в харківських вищих школах по просьбі Щербиніна веліла цариця Катерина завести додаткові виклади деяких предметів, в тім числі правил етики.

До викладання сього предмета запрошено Сковороду. Він дуже втішився тими запросинами і, бажаючи бути пожиточним громаді, не хотів навіть брати приписаної пенсії. Як основу для своїх будущих викладів він написав книжечку «Начальная дверь к христианскому добронравию для молодого шляхетства Харьковской губернии». Ся книжечка, хоч не була тоді друкована, зробилась звісною між іншими і білгородському єпископові, що завідував тоді Харківською єпархією. Він прочитав Сковородине писання і, як каже біограф, «вознегодовал на него с гонением, а нашел некоторые неясности для него и сомнения в речах и образ учения, не соответствующий обыкновенному правилу». Сковорода оп’ять і востаннє покинув місце казенного учителя молодежі, щоб бути відтепер виключно вчителем вибраних одиниць із сучасної української суспільності.

Отсе були важніші події в житті Сковороди. Коли додати до того ще його замилування до музики, до співу і віршування, то зрозуміємо, що не без підстави звісна вчена пані Єфименкова порівняла Сковороду зі стародавніми вчителями української суспільності: кобзарями та мандрованими дяками.

Та проте не треба забувати, що хоч форма суспільно-педагогічної діяльності Сковороди була стара і традиційна, то зміст його науки був новий, а бодай зглядно новий серед тодішньої суспільності. Тою новістю його поглядів виясняються, як ми бачили, деякі вельми важні пригоди його життя; нею виясняється й те незвичайно сильне враження, яке поява Сковороди робила на сучасних, про що подає характерні свідоцтва його біограф.

Та інтересно те, що про характер і значення його діяльності ще й досі висказуються різні, прямо з собою суперечні погляди. Одні називають його містиком, другі раціоналістом, одні порівнюють його з Сократом, другі зо Спінозою, одні бачать у його писаннях пантеїзм, другі – чисте християнство, а вкінці інші не бачать в нім нічого, крім дивацтва, темноти, заплутаного стилю та застарілої бесіди.

Професору Харківського університету Д. І. Багалію належиться, без сумніву, велика заслуга в тім, що він поклав першу і найважнішу основу до ліпшого зрозуміння і вияснення сеї незвичайної і характерної постаті. З нагоди близького століття від дня смерті Сковороди він підніс у харківськім Історично-філологічнім товаристві думку – зібрати й видати в одній збірці всі твори Сковороди, як ті, що були досі друковані, так ті, що ще лежали в рукописах. Наслідком невтомних заходів шан[овного] професора являється отсе видання, зложене з трьох частей.

Перша містить обширну критико-бібліографічну статтю проф. Багалія, друга – життєпись Сковороди, написану в два роки по його смерті (1796) його учнем Ковалинським, уперве видану після автографа автора, а також значне число (98) листів Сковороди, переважно до того ж Ковалинського, вкінці третя, найобширніша часть містить 16 творів Сковороди, з котрих тільки 7 були досі друковані, а 9 уперве тепер появилися в світ.

Та се ще не все те, що здужав зібрати проф. Багалій. Задля короткості часу та, мабуть, і задля перепон цензурних не ввійшли в отсе видання ще 4 твори, переважно теологічного змісту (з одного надруковано тільки шматок) і два переклади, доконані Сковородою із Ціцерона і Плутарха. Деяких творів, котрі мав під рукою попередній біограф Сковороди д. Данилевський, проф. Багалій не міг відшукати (в тім числі, на жаль, і віршованої «Трагедокомедії»), та натомість він напечатав для порівняння дві статейки, приписувані Сковороді, але, напевно, не ним написані.

Вже сей поверховий перегляд показує, який багатий змістом є сей том і який він важний для пізнання і наукової оцінки Сковороди. Прегарним введенням для такої праці служить обширна стаття проф. Багалія, праця взірцева в своїм роді, котра робить честь нашому заслуженому історикові і Харківському університетові.

Стаття складається з двох розділів: у першім проф. Б[агалій] переходить хронологічним порядком усе те, що досі зроблено було для пізнання і оцінки Сковороди, розбираючи подрібно ї з великою критичною осторожністю праці М. Антоновського (1798 – часткове видання книжки Сковороди «Начальная дверь к христианскому добронравию» без імені автора і з доробленим іншою рукою кінцем), Гес де Кальве, Вернета (обі 1817), Снєгирьова (1823), І. І. Срезневського (1834), Хіждеу (1835), Данилевського (1862, 1866), Сумцова, котрий уперве видав в «Киевск[ой] стар[ине]» (1886) «Житие» Сковороди, написане Ковалинським, і дав коротку характеристику Сковороди, далі пані Єфименкової (відчит про Ск[овороду] 1893) і проф. Зеленогорського про Сковороду як філософа (1894).

Розбираючи отсі праці, проф. Багалій доторкається всіх важніших спірних пунктів в життєписі й характеристиці Сковороди, а також тих, що доторкаються його літературної спадщини.

Друга часть статті проф. Багалія не менш важна. Вона подає огляд того, що написав Сковорода, критичний огляд тих списів його творів, які подали сам Сковорода, Хіждеу і Данилевський, установлює хронологію звісних нам писань Сковороди і подає зміст кождого з них. Особливо се подання змісту творів Сковороди, в тім числі й тих, що ще досі лишились недрукованими, треба вважати чималою заслугою проф. Багалія для того, бо деякі твори сього писателя задля його алегоричного та афористичного способу писання представляють великі трудності для всякого, хто хоче підхопити їх основну думку.

При кінці оповідає проф. Багалій про хід своїх пошукувань за автографами і відписами творів Сковороди, коли йому вдалось віднайти (особливо в Церковно-археологічнім музеї в Києві і в Румянцевськім муз[еї] в Москві) автографи і старі відписи многих досі не звісних творів і листів Сковороди [Така праця д. Багалія почала вже друкуватися в «Киевской старине» з лютого с[ього] р[оку]].

Можна пожалкувати, що проф. Багалій не дав так само взірцево і критично обробленої біографії Сковороди, та з одного місця в його статті можна догадуватися, що він не вдовольниться отсею книгою, але схоче використати зібраний матеріал для уложення повної і критичної біографії Сковороди.

Книга прикрашена портретом Сковороди, тим самим, що в виданні його творів, Спб., 1861, двома знімками з його рукописів і рисунком могили в селі Пан-Іванівці Харківської губернії].


Примітки

Вперше надруковано в «Записках Наукового товариства ім. Шевченка», 1895, т. 5, кн. 1 (Бібл.), с. 79 – 83.

Подається за першодруком.

Вишневський Федір Степанович – генерал-майор, очолював так звану «Токайську місію», яка постачала вино з Угорщини для царського двору.

Бувши приватним учителем сина багатого пана Тамари… – Степан (Стефан) Тамара, переяславський полковник, сина якого Василя приватно вчив Г. Сковорода.

Троїце-Сергієва лавра – один із найбільших російських монастирів (з 1744 р. – лавра). Був великим культурним центром, з яким підтримували зв’язок українські культурно-церковні діячі.

…вчений настоятель Кирило… – Кирило Ляшевецький (пізніше воронезький єпископ), з яким Сковорода заприятелював.

…не схотівши піддатися бажанню харківського єпископа… – Йдеться про єпископа Іосафа Миткевича (помер у 1763 р.).

…селі Старині… – точніше селі (нині – Вовчанського району Харківської області).

Ковалинський Михайло Іванович (1757 – 1807) – учень, згодом друг Г. С Сковороди, український і російський письменник, освітній діяч, перший біограф філософа («Житие Григория Сковороды…», 1794 – «Киевская старина», 1886, кн. 9).

…білгородському єпископові, що завідував тоді Харківською єпархією. – Йдеться про Самуїла Миславського, колишнього ректора Київської академії.

…вчена пані Єфименкова… – Єфименко Олександра Яківна (1848 – 1918), російський та український історик і етнограф.

Сократ (469 – 399 до н. е.) – давньогрецький філософ.

Спіноза Бенедикт (Барух; 1632 – 1677) – голландський філософ.

Пантеїзм – філософське вчення, яке ототожнює бога з природою.

Данилевський Григорій Петрович (1829 – 1890) – російський та український письменник, автор творів про селян та історичних романів.

Антоновський Михайло Іванович (1759 – 1816) – російський та український дворянський історик і публіцист, йдеться про його видання: Библиотека духовная, содержащая в себе дружеские беседы с познанием самого себя. 3 части, Спб., 1798.

Гес де Кальве Густав Густавович (1784 – ?) – російський теоретик музики, піаніст, композитор і диригент.

Вернет Іван Пилипович – російський педагог і публіцист початку XIX ст. Народився в Швейцарії, був запрошений О. В. Суворовим до Росії. Знайомий Г. Сковороди. Друкувався у харківському журналі «Украинский вестник» (етнографічні нариси, філософські і педагогічні роздуми тощо). Йдеться про статтю Густава Гесса де Кальве та І. Вернета «Сковорода, украинский философ» («Украинский вестник», 1817, апрель, ч. VI, с. 108 – 151).

Снєгирьов Іван Михайлович (1793 – 1868) – російський етнограф, фольклорист, археолог. – Йдеться про його статтю «Украинский философ Григорий Саввич Сковорода» («Отечественные записки», 1823, ч. XVI, № 42, с. 96 – 106; № 43, с. 249 – 263).

Хіждеу (Хашдеу, Хаждеу) Олександр (1811 – 1872) – молдавський письменник і фольклорист, просвітитель, оспівував дружбу молдавського й українського народів. Йдеться про статтю «Григорий Варсава Сковорода. Историко-критический очерк. Отрывок первый: общее основное понятие о Сковороде из его собственного сознания. С приложением Сковородинского Идиотикона» («Телескоп», ч. 26, 1835, с. 3 – 42; № 6, с. 151 – 178).

Зеленогорський Федір (1839 – 1908) – професор філософії Харківського університету. Йдеться про його статтю «Философия Г. С. Сковороды, украинского философа XVIII ст.» («Вопросы философии и психологии», 1894, т. XXIII, кн. 3, с. 197 – 234; т. XXIV, 1894, кн. 4, с. 281 – 315).

Така праця д. Багалія почала вже друкуватися… – Йдеться про розвідку Д. І. Баталія «Украинский философ Григорий Саввич Сковорода» («Киевская старина», 1895, т. 48, кн. 2, с. 145 – 169; кн. 3, с. 265 – 294; т. 49, кн. 6, с. 272 – 350).

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 29, с. 434 – 438.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2017 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 188

Модифіковано : 30.05.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.