Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія літератури / 1895 р. / Старохристиянська література

Старохристиянська література

Іван Франко

Згадане вже у нас («Житє і слово», І) діло А. Гарнака про старохристиянську літературу (Geschichte der altchristlichen Literatur bis Eusebius. Von Adolf Harnack. Erster Theil: Die Überlieferung und der Bestand. Bearbeitet unter Mitwirkung von Lic Erwin Preuschen, Leipzig, 1893) поступило остільки наперед, що перед нами лежить готова часть перша, зложена з двох здорових томів (разом 1020 сторін). Як уже сказано в титулі, ся перша часть містить тільки бібліографічний скелет діла, показує, про які твори старохристиянської літератури ми маємо відомість, а що з того дійшло до нашого часу, де, коли і ким було видане або де находиться в рукописі.

В рецензії годі дати виображення про величезну масу праці, вложеної в се діло; звісно, дуже багато могли автори взяти від попередників, та все-таки сама контроля того, що зробили ті попередники, доповнення їх праць новішими здобутками, систематичність і ясність при впорядкуванні величезного матеріалу чинять се діло конечним підручником для кождого, хто хоче заніматися старохристиянською літературою. А позаяк звісно, що твори тої літератури мали величезний вплив на початки і розвій усіх новіших літератур європейських, то легко зрозуміти вагу Гарнакового діла для кождого, хто займається історією старших національних літератур європейських.

Треба додати, що поняття старохристиянської літератури автори сього діла беруть широко і дають огляд не тільки т[ак] зв[аної] правовірної літератури (православної і католицької), але також огляд новозавітних апокрифів і літератури сектантської, особливо гностичної і інших, зближених до неї. При кождім творі, коли він не дійшов до нас (а таких в тій літературі дуже багато), зведені докупи всі місця сучасних або пізніших писателів, котрі згадують про той твір або подають із нього виписки; коли твір звісний, показані далі його рукописи, видання і важніші праці про нього.

Цілість попереджена вельми цікавою передмовою, в котрій показано початки старохристиянської літератури, условини її розвою а далі впливи, що причинилися до знівечення найбільшої часті і то не раз найцінніших її творів. В перших часах християнства, а почасти й геть пізніше «писательство вважалося ділом небезпечним, бо виглядало так, немовбито ходило о те, щоб перегнати або поправити святі книги, в котрих прецінь містилася вже неохибна і повна правда» (XXI).

Правда, такий погляд міг запанувати тільки тоді, коли святі книги були вже готові; значить перед тим писательство цінитися мусило дуже високо, бо панувала віра, що хто пише в ділах віри, чинить се за приводом св. духа. Та коли пізніше зложений був звод книг Нового завіту, змушувала боротьба з поганським світом до писання щораз то нових творів, до укладання приписів для організації церкви, до поборювання єресей. Та проте церков прикладала до писаного слова доволі строгу міру.

«Читати більше понад те, що є в книгах канонічних – гріх», – говорили іспанські єпископи в спорі з Прісцілліаном, а св. Тертулліан писав різко: «Adversus regulam nihil scire – omne scire est». Що читання єретицьких письм уважалось гріхом, про се нема що й мовити; се значить, що церква, ще сама переслідувана, вже нищила писання і книги, противні її догмам, а пізніше робила се систематично.

Притім з часом у ненастанних спорах вироблювалися догми церковні, т. є. обсяг єресей збільшувався, а обсяг правовірності звужувався, так що твори, котрі вперед уважалися дозволеними, а то і канонічними (як деякі апокрифічні євангелія та оповідання), з часом попадали в число єретицьких. А коли сього й не говорено явно, як, н[апр.], при великій часті старих отців церковних, так зв[аних] апологетів (з них тільки Оріген признаний був опісля єретиком), то зате часто бувало так, що ім’я того отця повторялося з пошаною і честю, але його твори попадали в забуття, або переписувались тільки шматки з них, та й то з чужими приписками, або вони перероблювались і поправлялись в дусі нових догм, з котрими ті старі писателі не мали нічого спільного (XXIII – XXV).

Та сього не досить. Починаючи від II віку по Хр[исті] назбиралося в християнській] церкві чимало важних і впливових писань без індивідуального характеру (приписи моральні, постанови щодо дисципліни і культу, але також і євангелія, доки ще не були зведені в канон, далі література св. оповідань, діїв апостольських і «Апокаліпс»), котрі приписувано апостолам. Певна річ, що в тих творах справді лежали зерна первісної традиції, але з часом їх перероблювано в міру потреб церкви, лишаючи при тім їх апостольські титули.

З часом ті титули почали розуміти як авторство в тіснім значенні, а коли се вже було неможливим, то ставлено в титулі бодай назву якогось ученика апостолів; т[ак] зв[ані] отці апостольські, patres apostolici, стались таким робом авторами многих писань, зложених геть-геть по їх смерті. І ось ми одержали ряд писань, буцімто зложених апостолами (вроді Doctrinae, Constitutiones, Canones apostolorum), котрим церков признає високе значення, а котрі, проте, не належать до канону. Очевидна річ, що історик церкви, котрий би брав на віру титулятуру тих писань, мусив би виробити собі наскрізь фальшиве поняття про первісну історію і організацію церкви.

Дальшим важним чинником, що причинився до забуття і затрачення старохристиянської літератури, були легенди, оповідання та житія. Певна річ, вони мали в собі зерно правди, та з часом їх підмальовувано чимраз яркішими красками, роблено з них правдиві романи та чудесні казки. Від IV до XI в. продукція тих творів була безмірно багата:

«вони були улюбленою лектурою християн від Ірландії до Абіссінських гір і від Персії до Іспанії. І кому ж хотілося ще заглядати до скромних карт правдивої історії церковної, коли його фантазія привикла до тих чудес? Дійсна історія супроти них була сіра і неінтересна. Можна сказати, що цілі покоління, цілі народи християнські духово посліпли від ярких красок сих оповідань, стратили зір не тільки для правдивого світла історії, але й загалом для світла правди» (XXVI).

Вкінці, починаючи з IV в., християнські писателі чимраз частіше вживають тої методи, що невигідні для них місця старих писателів признають або пізнішими вставками, фальсифікатами єретиків, або навіть допускають, що давній писатель говорив нещиро, двозначно, алегорично, і підсувають його словам інше значення. Се було конечне ось чому. Одною з основних догм церкви сталася її незмінність: церков вірить завсігди так, як вірила спочатку; значиться, те, що є тепер, мусило бути і в початку, а коли сього нема написаного, то було в усній традиції. Таким робом, історична перспектива розвою церкви мусила зовсім затратитися, а писання, котрі вказували етапи того розвою, попадали в забуття і пропадали зовсім.

Із сього короткого резюме одної часті Гарнакової передмови побачить, надіюсь, усякий, яке цікаве і важне буде ціле діло. Додам іще, що видана тут перша часть має деяку вагу й для славістів, бо в розділі XII подано між іншими також огляд старохристиянської літератури (до собору Нікейського), перекладеної на мову церковнослов’янську. Огляд сей, зладжений Д. Бонвечем (стор. 886 – 917), обіймає не тільки друки, але також рукописи. Автор користувався значним числом друкованих і рукописних каталогів слов’янських, особливо російських бібліотек і рукописних збірок. Спис його, хоч не повний, заслугує на повну увагу задля своєї точності і систематичності.


Примітки

Вперше надруковано у журн. «Житє і слово», 1895, т. 3, кн. 3, с. 476 – 479.

Рецензія на книгу А. Гарнака «Історія старохристиянської літератури», Лейпціг, 1893.

Подається за першодруком.

Гарнак Адольф (1851 – 1930) – німецький учений-богослов, історик християнської церкви.

Прісцілліан (Пріскіліан; IV ст.) – авіланський єпископ, звинувачений у єресі і засуджений – разом із своїми прихильниками – до смертної кари. Це був перший випадок страти єретиків.

Тертулліан Квінт Септимій Флоренс (між 150 – 160 – 222) – християнський письменник, богослов, родом з Карфагена. Відкидав античну філософію (за винятком стоїків), проповідував сліпу віру.

…так званих апологетів. – Тут – збірна назва ранньохристиянських письменників II – III ст., які захищали принципи християнства від критики іудеїв та язичників і заклали основи християнського богослов’я. Найбільш визначні з східних апологетів, що писали грецькою мовою, – Квадрат, Арістід, Юстін Мученик, Татіан, Афінагор, Феофіл Антіохійський, Оріген, про якого згадує Франко. Серед західних апологетів, що писали латинською мовою, найбільш визначні – Тертулліан (згадуваний Франком), Мінуцій Фелікс. Коли у IV ст. християнство перейшло на статус панівної релігії і захист від нехристиянських релігій був непотрібний, апологетична література витісняється полемічними творами, спрямованими проти єресей.

…діїв апостольських. – Йдеться про «Діяння апостольські», які входять до Нового завіту.

«Апокаліпс», точніше «Апокаліпсис» – одна з книг Нового завіту – «Одкровення апостола Іоанна Богослова». Це – найдавніша пам’ятка ранньохристиянської літератури, в якій зібрані легендарні пророцтва про кінець світу. Написана в середині 68 – на початку 69 р. невідомим автором.

Нікейський собор – перший вселенський церковний собор вищого християнського духівництва, скликаний імператором Константином у м. Нікеї в 325 р. Собор засудив єретиків і виробив так званий нікейський «символ віри» – основні положення християнської релігії.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 29, с. 443 – 446.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2017 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 223

Модифіковано : 8.02.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.