Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія літератури / 1896 р. / Відгуки грецької і латинської літератур в українському письменстві

Відгуки грецької і латинської літератур
в українському письменстві

Іван Франко

Як доповнення до статті п. Макарушки («Eos», II, с. 184 – 192) я подаю ще деякі доповнення до питання про вплив античних літератур на руське письменство. Пан Макарушка почав свій огляд від Котляревського, маючи певну рацію, тому що нова руська література справді датується від появи «Енеїди». Але, розглядаючи це питання глибше, травестована «Енеїда» Котляревського не була абсолютно новим явищем у руському письменстві.

Як з погляду мови, так і у плані літературного методу, гумористичного трактування серйозних справ, цього сміху крізь сльози Котляревський був продовжувачем старої руської літературної традиції, виробленої в українських шкільних драмах, особливо в інтермедіях і так званих «віршах», тобто в святкових промовах, які первісно були наслідуванням польських промов, популярних у школах XVII і XVIII століть, і на Україні перейшли в уста міщан та козаків і створили окремий і досить багатий відділ літератури напівусної, напівкнижної, де в гумористичний спосіб зображувано як церковні легенди, так і сучасні авторам історичні факти.

Взагалі можна сказати, що в цих віршах більш чи менш виразно відбилася історія та еволюція думки українського народу, а точніше його більш освічених і більш самостійних верств, починаючи від кінця XVI століття до наших днів. У всій сукупності твори цього типу досі не тільки не були відповідно опрацьовані, але навіть не зібрані і критично не видані: крім давніших принагідних публікацій, наприклад, Білозерського в додатку до невеликих козацьких літописів, Костомарова в додатку до його монографії про Богдана Хмельницького, Антоновича і Драгоманова в додатку до другого тому «Історичних пісень українського народу», в «Киевской старине» й інших періодичних виданнях, – першу систематичну колекцію цих творів разом з цінними коментарями опублікував доктор Драгоманов у журналі «Житє і слово», т. І, с 36 – 48, 436 – 453; т. II, с. 61 – 68, 205 – 216.

Єдність і безперервність українсько-руської літературної традиції від найдавніших часів, а особливо від інтелектуального відродження Русі під польським пануванням у XVI і XVII століттях до Котляревського і до Шашкевича, – це один з найцінніших здобутків останніх досліджень над історією інтелектуального розвитку Русі. Тож не слід забувати, що в цьому розвитку елементи грецької освіти відігравали неабияку, вирішальну роль.

Щоправда, це не була освіта класичної Греції, та грецька мова, яка протягом багатьох століть так могутньо впливала на Русь, була вже тільки посередником для відтворення інтелектуальних течій, діаметрально протилежних духові класичної Греції; через посередництво цієї новішої, попсованої і виродженої грецької мови йшли на Захід ідеї, вірування, створені на Сході, в Палестині, Сірії, Єгипті, в Персії та Індії, а саме іудаїзм, християнізм, маніхеїзм, який був тільки переробкою перського маздеїзму, та буддизм, покритий християнським нашаруванням.

Одним словом, все те, що безпосередньо в шатах грецької мови чи посередньо, в болгарських або сербських перекладах, приходило на Русь з часів Володимира Великого, було візантійство. Ясна річ, що в цій суміші різноманітних елементів були також крихти грецької класичної літератури; було їх, може, більше, ніж сьогодні ми можемо встановити внаслідок фрагментарного стану, в якому до нас дійшла література класичного світу.

Отже, передусім назвемо тут літургійні книги. Книги ці, із спеціальним церковним призначенням, не справили великого впливу на інтелектуальний склад Русі не стільки з причин незрозумілої церковної мови, яка не завадила іншим творам, про які мова йтиме далі, глибоко проникнути в уми слов’янських народів і особливо руського, скільки з причин своєї абстрактності і риторичного стилю, характерного для періоду занепаду. Винятком був хіба «Евхологіон», або так званий «Требник», тобто збірка молитов на всякі випадки – заклинань нечистих духів, молитов при освяченні різних предметів, при постриженні, народженні, похоронах тощо.

Надзвичайно багатий зміст цього твору стосувався не лише найрізноманітніших моментів людського життя, але також різних забобонів і народних вірувань, вбирав їх у себе, покриваючи нашаруванням християнства. Вже в самій Візантії розміри цієї збірки були величезні, як про це свідчить велике видання Гоара (Венеція, 1647). Немає сумніву, що на слов’янському грунті на зразок візантійських складали нові молитви і заклинання, нові обряди і посвячення ніби християнські, але по суті вони були продовженням старого поганства або пропагандою орієнтальних вірувань.

На Русі не збереглись, наскільки мені відомо, рукописні «Требники» давніші, ніж з XV століття, але давні списки незаборонених і заборонених книг, переписувані дуже часто, остерігають «перед товстими книгами неканонічних молитов, що знаходяться у попів» (див. Константин Калайдович, Йоанн екзарх болгарський, ст. 208 – 212; Пыпин, Для объяснения статьи о ложных книгах – в «Летописи занятий Археографической комиссии», 1861, т. I, ст. 44, 45).

Велику кількість подібних молитов і обрядів знаходимо в найдавніших друкованих на Русі «Требниках», а саме у стрятинському, який видав Балабан 1606 р., львівському з 1644 і 1645 р. і київському (могилянському) з 1646 р. У пізніших виданнях пропущено вже багато молитов, які були ще в цих старих виданнях. Порівняльне дослідження цієї книги і використання її для історії народних вірувань – це завдання науки.

Далі слід згадати про переклади святого письма. Я пропускаю тут детальну бібліографію перекладів старослов’янською мовою і зазначу тільки, що загал русинів, і навіть духівництво, в давнину дуже рідко користувалися текстом усього святого письма – вони задовольнялися тими фрагментами, що знаходились у літургійних книгах, в «Євангеліях», «Апостолах», «Тріодіонах» тощо. Щойно реформаторський рух висунув потребу в цілому тексті святого письма, породив також переклади всієї Біблії.

Першим перекладом Біблії на мову, наближену до народної, був переклад доктора Франціска Скорини, виданий у чеській Празі 1517 – 1519 рр., який потім на Русі часто переписували. Але Скорина перекладав, мабуть, з вульгарної латині і як допоміжне джерело брав німецький переклад Лютера.

Щойно князеві Костянтинові Острозькому і тим ученим, що гуртувалися при його дворі, належить заслуга видання, здійсненого завдяки його старанням, перекладу всієї Біблії на церковну мову (Острог, 1580). Учені видавці зібрали багато старих рукописних перекладів, а отримавши з Царгорода старий рукопис Біблії, з його допомогою виправили недоліки слов’янських перекладів. Оскільки ж виявилось, що деякі біблійні книги досі зовсім не були перекладені на церковну мову, зробили новий переклад їх в Острозі частково з грецької, а частково з латинської мов.

Для повноти згадаю ще тут спроби перекладів святого письма, головним чином «Євангелія» і «Псалтиря» народною руською мовою. Першим з таких перекладів був той, який близько 1580 р. почав друкувати і не закінчив Василь Тяпинський у своїй пересувній друкарні. Такого типу спроби були досить частими в кінці XVI і в першій половині XVII століття; доказом чого є два переклади, що збереглись до наших днів, а саме Негалевського і так зване Пересопницьке євангеліє. Спроби перекладів «Псалтиря» на руські вірші, що походять з XVII століття, були опубліковані в «Киевской старине». Мовою, наближеною до книжної, склав віршем Псалтир у своєму «Римованому псалтирі» 1680 р. Симеон Полоцький.

У XVIII столітті в Карпатських горах, в теперішньому Грибівському повіті, отець Прислопський переклав Псалтир лемківським діалектом. Особливу увагу на Псалтир було спрямовано тому, що він був єдиною біблійною книгою, яка повністю використовувалась у церковному ритуалі. Крім того, на Русі постав звичай, що при трупі померлого протягом цілої ночі, одної або двох, поки труп лежав дома, дяк або якийсь інший письменний чоловік мав читати Псалтир. Таким чином Псалтир був, можна сказати, єдиною біблійною книжкою, доступною для простих людей. Отож не дивно, що ця книжка в уяві люду була огорнута павутинням вірувань і забобонів, а спритні дяки підтримували ці вірування, ворожили з «Псалтиря», заклинали духів, прочитуючи уривки з нього, тощо.

Безпосередньо з грецької мови були перекладені, частково в Болгарії, частково на Русі, твори отців церкви; найбільше св. Івана Золотоустого, Василя Великого, Іоанна Дамаскина, Єфрема Сірійця й інших. Особливо коли заведено на Русі унію, православні з метою захисту своєї віри старанно перекладали і друкували отців церкви, а один з пристрасних захисників православ’я, московський емігрант Курбський, скаржиться, що на Русі надто мало людей, здатних перекладати отців церкви, і тому багато їхніх творів ще не перекладено.

Але якщо ці книжки переважно догматичні або паренетичні, були призначені передусім для духовних осіб, а для ширшого загалу були недоступними і незрозумілими, то тим більший вплив на широкі маси читачів і слухачів мали інші твори, теж перекладені з грецької, а пізніше з латинської мов. Це були житія святих, побожні легенди, так звані Четьї-мінеї – описи житій святих, впорядковані за календарем.

Замилування в читанні оповідань про життя і муки святих існувало на Русі від незапам’ятних часів: товсті збірки легенд належать до найстарших пам’яток слов’янського письменства (Супрасльський рукопис). Особливо з XV і XVI століть маємо безліч рукописних збірок, в яких уміщено або ж тільки житія святих, або ж вони упереміжку з поучениями на більші торжества («Торжественники»).

Для потреб в широких колах населення, яке не було спроможне купити такі величезні книги, з них були зроблені виписки, названі по-грецьки «Прологом»; тут були вміщені в скороченій редакції житія святих, а поряд з цим після кожного дня (коли на один день припадало по кілька святих) – якесь повчальне коротке оповідання або духовне повчання. «Пролог» користувався великою популярністю на Русі, його часто переписували і друкували, а в XVII столітті в Галичині перекладено один том на мову, близьку до народної.

Але і велику збірку, оці Четьї-мінеї, св. Дмитро Ростовський (Туптало) переклав на мову, наближену до української, і видав у Києві 1689, 1695, 1700 і 1705 р. в чотирьох величезних фоліантах. Незважаючи на дорогу ціну, ця збірка була і до сьогодні не перестала бути популярною на Русі, особливо в міщанських колах і навіть між письменними селянами. Доказ цього дає Шевченко в епілозі до своїх «Гайдамаків», розказуючи про своє дитинство, коли його дідусь у неділю читав Мінею сусідам, що зібралися навколо нього:

По чарці з сусідом випивши тієї,

Батько діда просить, щоб що розказав

Про Коліївщину, як колись бувало.

Щоб закінчити з церковними книгами, треба додати, що деякі з них ще майже до половини нашого [19] століття використовувались у народних школах, у так званих дяківках, як шкільні підручники. Навчившись абетки, діти переходили до читання так званого «Часослова» (аналогічною книжкою в латинському костьолі є «Horologium»), a потім до «Псалтиря» і церковного співу вчилися з «Октоїхів» та «Ірмологіонів». Про такий курс елементарного навчання на Русі на початку XVII століття свідчить Іван Вишенський, склався він, без сумніву, ще за княжих часів; важко сказати, чи витворився він на руському грунті, чи разом з християнством і книжною освітою прийшов на Русь з Болгарії або ж безпосередньо з Візантії.

У давніх рукописних збірках з легендами дуже тісно пов’язувалися твори, що мали переважно характер повістей, які костьол вилучив з обігу і заборонив як єретичні, – так звані апокрифи і псевдоепіграфи. Темою найбільшої частини з них є події з біблійної історії Старого і Нового завіту, але розказано їх інакше, ніж у Біблії, або доповнено прогалини, що є в біблійних оповіданнях.

В апокрифічних оповіданнях розповідається про те, як жили Адам з Євою після того, як їх вигнали з раю, як вони повмирали, як сатана спокушав жінку Ноя під час потопу, як він у вигляді миші дістався до ковчега Ноя і хотів його прогризти, але кіт його задушив; як Авраам жив у свого батька і прийшов до думки про те, що існує один бог; про молодість і про батьків Мелхіседека, про Мойсея і єгипетських мудреців тощо. Особливо численними є оповідання про Соломона і про його мудрі суди, про дику людину Кітовраса, що був обдарований чудесною мудрістю, далі про батьків Христа, про молодість Христа, про його муки і мандрівку до пекла, про молодість і смерть богоматері, про життя і смерть апостолів тощо.

Крім цих епічних апокрифів, є ще значна кількість апокрифів повчальних і моралізаторських, як-от «Заповіти дванадцяти патріархів» і, нарешті,, великий цикл апокаліпсів, або об’явлень, де описується надприродний світ, небо і пекло чи майбутня доля людства і кінець світу. Найкращі з цих апокаліпсів – це «Книга Єноха», явлення Ісайї, видіння св. Павла, мандрівка богоматері по пеклу і видіння св. Мефодія Патарського про кінець світу. Твори ці, цікаві з багатьох точок зору, складають великий розділ літератури, якому останнім часом присвячується багато уваги, особливо відтоді, коли Костянтин Тішендорф зібрав і видав значну частину грецьких текстів (Evangelia apocrypha, Apocalypses apocryphae, Acta apostolum apocryphae), а Мінь дав ще більший їх комплект, чи то в короткому змісті, чи в перекладах французькою мовою (Migne, Dictionnaire des Apocryphes, 2 великі томи).

Апокрифічна література йшла на Русь переважно з Болгарії; оригінальні грецькі або староєврейські («Книга Єноха») твори приходили на Русь церковнослов’янською мовою, але, незважаючи на це, здобували собі широку популярність, їх переписували, читали вголос і переказували усно, так що згодом їхні мотиви увійшли до складу народної фантазії, стали темою нових повістей, казок і навіть народних пісень. Цікаво, що в русько-українських рукописах XV, XVI, XVII століть збереглися між іншими такі апокрифічні твори, грецькі оригінали яких загинули, наприклад «Книга Єноха», повість св. Климента про навернення Рима св. Петром тощо.

Доказом того, як любили і цінували ці твори маловчені священики, є той факт, що протягом кількох років мені пощастило зібрати в народі або одержати від знайомих таку значну кількість рукописів з апокрифічними творами XVII і XVIII століть, що їхнє опублікування займе три досить великі томи. Перший том (апокрифи Старого завіту) вийде незабаром і міститиме в собі, крім систематично упорядкованих текстів, також порівняння їх із текстами досі вже опублікованими, а де-не-де і з грецькими оригіналами, і далі біографічні вказівки до кожного тексту, а в передмові буде даний короткий огляд досліджень усієї цієї літератури, – до цієї публікації я й відсилаю читача, який хотів би мати конкретніші інформації про цей предмет…

Хочу підкреслити тут лише те, що серед апокрифів Старого й Нового завіту є також такі, що дійшли до нас у різних редакціях, точніше при перекладі латинською мовою вони ще в давнину були піддані значним змінам. Цікаво, що деякі дуже популярні апокрифи в найстарших русько-слов’янських рукописах виразно виявляють своє походження від латинських оригіналів, а не від грецьких; до таких належить «Житіє Адама» («Vita Adam et Evae») i так зване Євангеліє Никодима.

Зрештою, це не одинокі сліди латинських впливів на Русь, що сягають ще XII століття, пізніше ці впливи значно посилились. Збірки латинських оповідань, знані під назвою «Gesta Romanorum», «Speculum exemplorum» тощо, були на Русі відомими чи то в латинському оригіналі, чи в польських перекладах: «Gesta Romanorum» перекладали неодноразово мовою, близькою до української народної мови; їх старанно використовували тодішні проповідники, а в половині XVIII століття почаївські василіани використали велику кількість оповідань, як грецьких так і латинських творів (особливо «Legenda aurea»), для ілюстрації усіх важливіших підвалин віри; так постав дуже важливий твір, який ще й тепер читає руський народ, – «Народовещаніе».

Дослідження апокрифів у руських перекладах важливе ще з іншого погляду. Деякі книги, перекладені з грецької мови, – це були святі книги: недоторканість тексту була основним принципом перекладачів. Перекладали по-рабському, слово в слово, не раз навіть з повною втратою сенсу. Апокрифи не мали цього німбу святості, перекладали їх вільніше, перероблювали і комбінували, стилізували у формі проповідей чи принагідних оповідань; одним словом, можна сказати, що на них розум православних слов’ян, а отже, і русинів, наче робив перші кроки літературної творчості.

На грецький зразок на слов’янському грунті, в Болгарії і на Русі, виникали нові оповідання на біблійні теми. Розповсюдившись у Болгарії майже одночасно з християнством (див.: Jirecek, Geschichte der Bulgaren, 435), апокрифи стали носіями секти богомил ів і були перероблювані в дусі принципів цієї секти; тому в старих індексах (списках) заборонених книг багато апокрифів приписують «Єремієві, болгарському попові», зрештою особі невідомій, щодо якої припускають, що він був одним із головних пропагандистів богомильства. Новіші дослідження (Ягича і Соколова) показали, що апокрифи, які в індексах приписувались цьому Єремієві, є переробками грецьких творів і у тій формі, в якій маємо їх у дуже давніх рукописах, нічого богомильського в собі не мають. Однак у пізніших рукописах, особливо руських, знаходимо оповідання і апокрифічні твори, не відомі у Греції або такі, зміст яких відразу наводить на думку, що вони були написані в Болгарії або на Русі.

Дуже важливе місце у розумовому розвитку стародавньої Русі займали компіляції і збірки афоризмів. Вже самі їхні назви, такі як «Ізмарагд», «Лімоніс», «Пчела» («Μέλιττα»), «Палея» («Παλαιά»), свідчать про те, що якщо не увесь текст, то зразки для цих творів запозичали з Візантії. Особливо цікавою є збірка афоризмів «Пчела», в якій знайдено значну кількість прислів’їв Менандра, що примандрували на Русь з візантійської компіляції того типу. Найбільш обширним і найбільш загадковим твором цього роду є «Палея»; це оповідання історії Старого завіту від початку світу і доведене до поділу єврейських царств по смерті Соломона.

В оповідання вплетено безліч апокрифів, викладів про природу (у візантійсько-теологічному розумінні на зразок «Фізіолога»), а весь твір пересипаний полемічними виступами проти євреїв. Кожен факт із Старого завіту викладається тут як предвіщення народження, життя і смерті та божественності Христа. Генезис цього твору досі ще не вияснений. У грецько-візантійському письменстві немає твору, який можна б уважати оригіналом слов’янської «Палеї».

Російські вчені на чолі з Тихонравовим схиляються до думки, що «Палея» виникла на Русі, – звичайно скомпільована з елементів, що походять з Візантії. Проти цього припущення говорить надзвичайно монолітний характер усього твору, невичерпна фантазія автора у знаходжуванні символів і передвіщень Нового завіту в Старому, і, нарешті, той факт, що розділи з святого письма, особливо в «Genezy», наведені в «Палеї», не взяті з перекладу, вживаного в старій руській і болгарській церкві, але, очевидно, були складені окремо.

Цікавою є «Палея» ще й з того погляду, що в індексах її вміщено серед дозволених церквою книг, тоді як половину твору займають апокрифи, що в цих самих індексах заборонені. Чи перший руський літописець Нестор у вступній частині свого літопису черпав з «Палеї», як донедавна твердили (див.: Огоновський, Руська література), – це справа досить сумнівна, найстарші відомі рукописи «Палеї» походять з XV століття.

Від дуже давніх часів з грецької мови на старослов’янську перекладали також підручники канонічного (церковного) права, так звані «Номоканони» і «Кормчі книги», відповідно до потреб ці книги збагачувались усе новими правилами, що виникали на руськім грунті (наприклад, так званий «Статут св. Володимира»). Для потреби численних монастирів на Русі перекладали з грецької мови також «монастирські правила», особливо «Правила», складені Теодором Студитом.

Крім цих творів, які служили для практичних потреб богослужіння або церковного життя, не бракувало перекладів і таких речей, які мали заспокоїти побожну цікавість, світську жадобу знання або потребу задоволення естетичного почуття. Маю тут на увазі переклади історичних творів, світських і духовних повістей і, нарешті, виключно белетристичних творів. З історичних творів перекладали спершу так звані «Хронографи», тобто пізніші візантійські компіляції, які починали розповідь від початку світу і які черпали з найрізноманітніших джерел, з Біблії й апокрифів, з святих отців і істориків церкви.

Перші переклади грецьких літописців Малали й Амартола були зроблені в Болгарії у XI столітті і звідти перейшли на Русь. У Болгарії також один монах Григорій зредагував «Хронограф» дещо іншого типу, черпаючи матеріал переважно від греків, але вплітаючи в розповідь багато уривків, що стосувались Болгарії. За його прикладом пішли русини. Автор літопису, названого Несторовим, черпав не лише з візантійських літописців, але також з «Хронографа» Григорія. Цей «Хронограф», поряд із руським літописом зумів забезпечити собі на Русі досить велику популярність, де його переписували до XVII століття і збагачували все новими оповіданнями, що стосувалися руської історії.

У тісному зв’язку з «Хронографами» слід розглянути деякі середньовічні повісті, які приходили на Русь у формі цих історичних компіляцій. В першу чергу це стосується так званої «Александрії», романтичної повісті про пригоди Александра Великого, заснованої на грецькому творі псевдо-Каллісфена, а також на латинських творах пізнішого походження («Historia de proeliis») і на грецьких агіографічних легендах. Найдавніша слов’янська редакція цієї повісті є в тексті болгарського перекладу літопису Малали, і звідси вона перейшла на Русь як постійна складова частина руських хронографів усіх редакцій. Інша, заснована переважно на латинських джерелах редакція «Александрії», так звана сербська, прийшла на Русь з Сербії, була переписувана окремо і перероблювана мовою, дедалі ближчою до народної; вона довгий час користувалася великою популярністю.

Зовсім аналогічною була доля іншої визначної середньовічної повісті, а саме так званої «Троянської історії». І ця повість прийшла на Русь двома шляхами: з півдня від сербів і з заходу з Польщі, але завжди в обох випадках заснована на латинських джерелах. Натомість безпосередньо з грецьких оригіналів перекладено такі повісті, як «Варлаам і Йоасаф», байки, відомі під назвою «Στεφαυίτης καί ’Ιχυηλάτης», що були переробкою старої індійської «Панчатантри», повість про мудрого Акіра, грецький текст якої досі невідомий, але оригінал якої знаходимо в прекрасній збірці арабських казок, відомій під назвою «Тисяча й одна ніч», нарешті, народну візантійську епопею про Дігеніса Акрітаса, руський рукопис якої був в тому самому фоліанті, в якому знайдено староруську рапсодію «Слово о полку Ігоревім». Ясно, що так званий політичний вірш оригіналу в руському перекладі був замінений метричною прозою.

Те саме мало місце і в інших візантійських перекладах віршованих творів, наприклад численних гімнів, які співали під час богослужіння, канонів Івана Дамаскина, Андрія Крітського тощо і, нарешті, поеми Юрія Пізідеса «Похвала богові за сотворіння всесвіту», прозовий переклад якого належав до улюблених книжок.

Під кінець XVI ст. дуже пожвавлюються стосунки між греками і Південною Руссю, що була під польським пануванням. З одного боку, ріст міст і заможності породжує стремління до освіти, з другого, прагнення ієрархії до церковної реформи викликають реакцію. Прихильники «старої віри» звертають свої погляди до Греції, чекаючи звідти освіти та інтелектуального піднесення; вивчення грецької мови вважається необхідною справою у боротьбі з латиною.

Отже, на Русі виникають дві школи у навчанні цієї мови: у Львові при Ставропігійському братстві під керівництвом Арсенія з Елассона і в Острозі під керівництвом Кирила Лукаріса, пізнішого царгородського патріарха. У Львові в 1591 р. виходить перша на слов’янському грунті граматика грецької мови під назвою «Адельфотес», а учень львівської школи Памво Беринда у своєму словнику 1627 р. слов’янські слова пояснює також грецькими.

Грецькі патріархи і вищі духовні особи часто приїздили на Русь і листувалися з видатними русинами; значне розповсюдження грецької мови в руських містах треба припускати з того факту, що наприклад, александрійський патріарх Мелетій Пігас пише листи не лише до князя Острозького, до братів львівської ставропігії, але навіть до церковного братства в Рогатині. Не дивно, що на Південній Русі греки почували себе незрівнянно більше дома, ніж, наприклад, у суворо правовірній і закостенілій у формалізмі Москві.

У той час на Південній Русі знову посилилась перекладацька робота з грецької мови. У Львові в 1593 р. видрукували полеміку патріарха Мелетія з євреями в грецькому оригіналі і в руському перекладі. З-поміж тих нових перекладів треба передусім відзначити драму «Χριστος πάσχων», видану в перекладі руськими віршами у Львові в 1630 р. Драму цю, як відомо, складену переважно з віршів, взятих із драм Евріпіда, приписують священикові Григорієві Назіанському.

В кінці першої половини XVII ст. на Південній Русі починається панування латини і схоластики. Цей період, що триває аж до кінця XVIII ст., належить до важких періодів в історії руської культури. Невпинні громадянські війни нищать країну, занепадають міста, гинуть друкарні, інтелектуальне життя концентрується у василіанських монастирях і в Київській академії, але і в цих вогнищах пануюча схоластика заглушує національне почуття. Латинська мова стає мовою викладання в школі, урядовою мовою, руська мова йде у забуття.

Вчені русини пишуть латинською мовою або по-польськи; нікому й не приходить на думку, щоб перекладати з латинської мови на руську, латина для руських ченців зрозуміліша від церковнослов’янської мови; світське духівництво темне і мимохідь у своїх нечисленних творах вживає мови, близької до народної. До таких творів належать переклади латинських церковних гімнів, які вживались як у польській, так і в руській церкві (колядки, гімни на різні свята), а також у приватному житті (гімни про смерть і вічність, які співали під час похорон).

Відродження української літератури почалося від травестування класичних латинських творів. Котляревський травестує «Енеїду» Вергілія, Гулак-Артемовський – оди Горація. В Галичині також спершу перекладають латинських письменників, а потім беруться до грецьких. У 1852 – 1854 рр. отець Іван Озаркевич перекладає байки Езопа з латинського тексту. Цей переклад, який попереджувала обширна біографія Езопа, написаний варварською мовою, і досі знаходиться в рукопису. Згаданий паном Макарушкою («Eos», II, 185) переклад «Іліади», зроблений у [18]30-х роках Ковшевичем, треба віднести до міфів. Отець Роман Ковшевич у 1859 – 1861 рр. перекладав «Енеїду» Вергілія. У мене під рукою є значна частина цього перекладу (пісні III – V), і я можу сказати, що він зроблений надзвичайно невдало, без крихти таланту, макаронічною мовою, так що без латинського тексту важко зрозуміти переклад. Ось, наприклад, початок третьої книги:

Азії трон кол з Пріама людом безвинним здалось

Богам згубити, й Ilium можне в грузи запалось,

Ціла й Нептунія та Троя в основісь аж воздиміла,

Всяку чужину й землі пустії нас побудила.

Богов пророчня іськати, тому по под самою

Фльотту ладуєм Фригей Антандра і йди горою,

Не зная судба гді занесет нас і даст спочити,

Стягаєм мужей. Ледвось начало тогда вернути,

Отец же Анхіз на волю божу отплисти веліл

Кол плачуш, рідним порти й береги з площадев лишил,

Троя гді была. Ізгнанец несусь морем з богами

Чествими й сином своїм і други до пенатами.

Щодо інших перекладів, згаданих у статті пана Макарушки, підкреслю, що «Антігона» в перекладі Ніщинського зовсім не є перекладом, але вільною переробкою тексту Софокла, причому перекладач намагався надати грецькій трагедії українського колориту. Цей брак смаку в перекладача я засудив у «Зорі», 1883, хоч там же віддав належне мові пана Ніщинського.

«» переклав з грецької мови також Руданський. Копію цього перекладу прислано мені з України. Він, без сумніву, появиться у повному виданні творів Руданського, яке тепер видає Наукове товариство імені Шевченка.

Щодо мого перекладу «Короля Едіпа», то зверну увагу шановного рецензента (якому я вдячний за викриття дрібних недоліків, хоча його зауваження щодо наголосів є помилковими), що весь секрет «браку стародавнього кольору», як зауважив пан Макарушка у моєму перекладі, полягає в тому, що я повністю, від першого до останнього рядка змінив метрику оригіналу, вживаючи не лише в хорах розміри, більш властиві духові руської мови, ніж грецької, але також у монологах і діалогах замість грецького триметра – новітнього драматичного вірша – п’ятистопний ямб. Дивно, що ані пан Макарушка, ані пан Мостович, хоч обидва професійні філологи, у своїй рецензії на мій переклад, вміщений у «Зорі», цієї зміни не зауважили.


Примітки

Вперше працю Франка «Echa literatur greckiej i łacińskiej w piśmiennictwie ruskiem», написану в 1895 чи 1896 р. польською мовою, у скороченому перекладі надруковано в журн. «Стара Україна», Львів, 1925, № 1-2, с. 10 – 15.

Подається (у перекладі Н. П. Романової) за автографом, який зберігається в архіві І. Франка (ф. 3, № 556, арк. 1 – 17).

Макарушка Остап (1867 – 1931) – український філолог і педагог. Франко мае на увазі статтю Макарушки «Kilka słów o przekładach pomników literatury greckiej i łacińskiej na język ukraińsko-ruski», надруковану у філологічному щорічнику «Eos», Львів, 1895, с. 184 – 192.

«Eos» – щорічник, присвячений класичній філології, почав виходити 1894 р., спершу у Львові, потім у Вроцлаві.

…крім давніших принагідних публікацій… – Далі йдеться про такі видання: «Южнорусские летописи, открытые и изданные Н. Белозерским» (1856); Н. И. Костомаров. Богдан Хмельницкий и возвращение Южной Руси к России (1857); «Исторические песни малороссийского народа є объяснениями Вл. Антоновича и М. Драгоманова» (т. 1 – 2, 1874 – 1875); М. Драгоманов. Матеріали для історії віршів українських (1894).

Білозерський Микола Михайлович (1833 – 1896) – український фольклорист і етнограф.

Шашкевич Маркіян Семенович (1811 – 1843) – український поет-демократ, учасник «Руської трійці».

Маніхеїзм, маніхейство – релігійне вчення синкретичного характеру, що виникло у Персії в III ст. Засновником його вважається Мані. Головна риса маніхейства – дуалізм, визнання двох вічних начал: добра і зла (світла і темряви) та постійної боротьби між ними. Вчення маніхеїв було однією з форм вияву соціального протесту трудящих мас проти рабовласницького і феодального гніту.

Маздеїзм – стародавня релігія, поширена в І тисячолітті до н. е. на території Мідії, Персії та інших країн. Основу маздеїзму становив культ божества світла і добра – Мазди (Ахуромазди, Ормузда).

Володимир Великий Святославич (? – 1015) – великий князь київський (близько 980 – 1015). За його князювання християнство стало офіційною релігією Давньоруської держави.

Требник – літургічна (церковно-службова) книга православної церкви, містить відправи на різні випадки життя (родини, весілля, похорони тощо).

…який видав Балабан… – Йдеться про видання Федора Юрійовича Балабана (роки життя невідомі): «Молитвеник, или Требник», Стрятин, 1606.

Скорина Франциск (Георгій) (80-ті роки XV ст. – ЗО – 50-ті роки XVI ст.) – білоруський першодрукар, видатний мислитель і вчений.

Тяпинський-Омелянович Василь Миколайович (близько 1540 – близко 1604) – білорусько-український культурно-освітній діяч, письменник, перекладач.

Негалевський Валентин (друга половина XVI ст.), родом з Волині – український культурно-освітній діяч.

Пересопницьке євангеліє – визначна пам’ятка давньоукраїнської мови. Переклад з церковнослов’янської мови здійснили у 1556 – 1561 рр. в селах Двірці (тепер Львівської області) і Пересопниці «попович» Михайло Василевич і архімандрит Пересопницького монастиря Григорій.

Спроби перекладів Псалтиря на руські вірші… були опубліковані в «Киевской старине». – Йдеться про публікацію: О. Левицкий, Находка в области старинной южнорусской письменности. – «Киевская старина», 1886, кн. с. 598 – 601 (тут – віршований переклад тексту 42-го псалма). Переклад Псалтиря на вірші («Псалтырь рифмотворная») східнослов’янський письменник Симеон Полоцький (1629 – 1680) здійснив у 1678 р. і видав його в Москві 1680 р. (У Франка помилково 1640 p.)

Ростовський Димитрій (світське ім’я та прізвище – Данило Савич Туптало; 1651 – 1709) – український та російський культурно-освітній і церковний діяч. Видання, про яке пише Франко, мае назву: «Книга житій святых в славу святые животворящіа троицы бога хвалимаго в святых своих. На три месяцы первыя: септемврій, октоврій и ноемврій…», К., друкарня Києво-Печерської лаври, 1689; друга така сама книжка – «На три месяцы вторыя: декемврій, іануарій и февруарій…», К., друкарня Києво-Печерської лаври, 1695; третя книжка – «На три месяцы третій: март, априль, маій…», К., друкарня Києво-Печерської лаври, 1700; четверта – «На три месяцы четвертый: іюнь, іюль, август…», К., друкарня Києво-Печерської лаври, 1705.

Горологій – церковна книга, що містить молитви на певні години.

Октоїх – збірник церковних співів без недільних богослужб, з богородичними стихирями для цілого тижня, упорядкованими за 8 «гласами» (тонаціями), в яких скомпоновані ці співи.

Ірмолой – богослужбова книга з нотами; містить у собі ірмоси канонів усіх восьми гласів – повний «круг» ірмосів на цілий рік.

Мінь Жак Пауль (1800 – 1875) – французький видавець церковних творів.

Климент (? – близько 103) – за євангельською легендою, сподвижник апостола Петра, навернений ним у християнство. Був римським єпископом, замучений у Херсонесі Таврійському, куди був засланий імператором Траяном. Йдеться про приписуваний йому твір «Клементина», де оповідаються про подорожі апостола Петра.

Євангеліє Никодима – один з найпоширеніших творів апокрифічної, літератури, що складається з двох частин. У першій розповідається про страждання Ісуса Христа («Акти Пілата»), у другій – про звільнення ним мучеників із пекла.

«Speculum exemplorum» – середньовічна збірка легенд (латинською мовою), переклади з якої поширювалися серед східних слов’ян у XVI ст.

Іречек (Йиречек) Костянтин Йосеф (1854 – 1918) – чеський історик-славіст.

Менандр (близько 343 – близько 291 до н. є.) – давньогрецький драматург, автор так званих новоаттичних, або побутових комедій.

Студит Теодор (759 – 829) – монах Студійського монастиря (Візантія), автор численних богословських творів, гімнів, листів.

Малала Іоанн (друга половина VI ст.) – грецький хроніст, родом з Антіохії. Хроніка Малали поширювалася і в слов’янському перекладі.

Амартол Георгій (друга половина IX ст.) – грецький хроніст, родом з Александрії. Його хроніку в різних редакціях використовували слов’янські літописці. Тут ідеться про популярну серед східних слов’ян перекладну повість про Девгенійове діяння.

Григорій (X ст). – болгарський пресвітер, ієромонах, суддя, письменник.

Пізідес (Пісіда) Георгій (перша половина VII в.) – -візантійський поет, автор епічних поем.

Беринда Памво (друга половина XVI ст. – 1632) – український культурний діяч, вчений-лексикограф, письменник, видавець, перекладач.

Озаркевич Іван Григорович (1826 – 1903) – культурно-громадський діяч і письменник ліберально-буржуазного-напряму, священик, батько письменниці Наталії Кобринської.

Ковшевич Роман (1873 – ?) – український історик церковного права.

Ніщинський Петро Іванович (1832 – 1896) – український композитор і поет-перекладач, мовознавець, публіцист,

… я засудив у «Зорі»… – Див. рецензію І. Франка: «Антігона». Драматична дія Софокла. З грецького переклав Петро Ніщинський, Одеса, 1883. – «Зоря», № 23, с. 367 – 368; № 24, с. 378 – 379 (у нашому виданні – т. 26).

«Батрахоміомахія» («Війна мишей і жаб») – давньогрецький комічний епос, пародія на Гомерову поему «Іліада». На-, писана, очевидно, в першій чверті V ст. до н. є.

…появиться у повному виданні творів Руданського… – Див.: С. Руданський. Омирова війна з мишами. Твори в 7-ми томах. Т. 4, Львів, 1897.

«Щодо мого перекладу «Короля Едіпа»… – Див. переклад І. Франка: Софокл. Едіп-цар. Трагедія. – «Житє і слово», 1894, кн. 3, с. 321 – 340; кн. 4, с. 1 – 26; кн. 5, с. 161 – 178; окреме видання – Франко І. Едіп-цар. Трагедія. Львів, 1894 (у нашому виданні – т. 8).

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 30, с. 240 – 252.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2018 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 275

Модифіковано : 4.03.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.