Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія літератури / 1897 р. / Мої «фальсифікації»

Мої «фальсифікації»

Іван Франко

Прошу шановну редакцію «Zeit-y» люб’язно помістити наступні рядки як відповідь на статтю пана Моната «Поет зради. Відповідь на статтю д-ра Івана Франка».

П[ан] Монат пише вчено та дотепно. З ним приємно полемізувати, що не завше скажеш про його співвітчизників. Він дорікнув мені деякими фальсифікаціями, на яких я повинен детальніше зупинитися.

Насамперед, що я неточно процитував Брандеса. А що я цитував з Брандеса? Я дослівно написав так:

«Брандес добрим оком добачив один із головних мотивів у поетичній творчості найбільших польських поетів – Міцкевича і Словацького. Він це просто та ясно називає “звеличуванням підступу та несподіваного нападу”».

Пан Монат цитує далі дослівно відповідне речення з Брандеса, яке звучить так:

«Подібно як один колір викликає уявлення про інший, так само цей моторошний мотив у Міцкевича і Словацького завжди викликає мотив помсти. Це можемо найчіткіше добачити у третій частині “Дзядів” з пісень, які співають бранці, а також у Словацького ми завжди натрапляємо на варіювання прокляття, яке вражає того, хто зрадив своїх співвітчизників ось як Ян Білецький, Вацлав – та нові й нові варіації звеличення підступу чи несподіваного нападу, спрямованих проти ворога (Ламбро, Кордіян)».

Де і як, отже, я сфальсифікував Брандеса? Чи не стоять наведені тут слова у моїй статті? Чи мають вони тут якесь інше значення, аніж те, яке надав їм я? Що ж бо «вимудрував» я з них задля свого приватного вжитку? Чи не є радше таким ad hoc провадженим мудруванням, коли пан Монат, процитувавши зазначені слова Брандеса, прагне навіяти читачеві: «Отже, Брандес лише стверджує, що у деяких польських поезіях проповідується прокляття зрадництву вітчизни та помста ворогам будь-якою ціною». Чи справді так? Чи не каже Брандес щось більше?

А втім, пан Монат аж ніяк не бажає визнати Брандеса авторитетом на цьому полі, оскільки той нічого не говорить про інші твори польських поетів. Для мене ж Брандесова думка удвічі цінніша, і саме тому, що він міркує без жодних моральних та патріотичних упереджень. А чи стоїть Брандес з цією своєю думкою одиноко?

«Туга без просвітку, вогонь без оживляючого жару, плач без розради і ненависть без чину! Що ж з усього цього може видобути найбільший поетичний геній? Адам Міцкевич возвеличує у своєму епосі “Конрад Валенрод” зраду ворогам. Це типовий прийом. Коли усяка інша надія зникає, як рятувальне коло залишається зрада».

Так написав двадцять років тому один цікавий письменник – якщо не помиляюся, мій і пана Моната земляк – Вільгельм Гольдбаум (Віддалені культури. Нариси й образки. В. Гольдбаум. Берлін, 1877. 220 с), і висловив зрештою свою думку про Міцкевича такими влучними словами:

«Адам Міцкевич зазнав поразки через ту різку однобокість, з якою він віддався національним ідеям. Ані одна людина, хай навіть її геній сягає неба, ані цілий народ не в змозі тривалий час наповнювати духовним змістом національне страждання» (ibidem, 222).

Перш ніж перейти до своїх наступних «фальсифікацій», я повинен торкнутися однієї – безперечно, безневинної – фальсифікації пана Моната.

«Пан Франко говорить про зіпсуття, безхарактерність, цинізм та продажність польського громадянства, у чаді яких зростало покоління Адама Міцкевича».

Я перепрошую! Я сказав щось цілком інше.

«Міцкевич виховувався у вкрай ненормальній та нездоровій політичній атмосфері. Напередодні його уродин упала Польща, яку було роздерто. Її упадок підняв багато пилу, виніс на денне світло стільки зіпсуття, безхарактерності, цинізму та продажності, які буйно розвинулись серед польського громадянства, що молоді покоління мусили ще довго дихати цією зараженою атмосферою».

Це може означати лиш одне: коли Міцкевич (народжений 1798 року) та його Генерація були ще в дитячому та юнацькому віці, то жила ще більшість тих польських зрадників та запроданців батьківщини, які допомагали ділити Польщу та підписували договори про її поділ почасти проти волі Барської конфедерації , усі ще пам’ятали тих Браніцьких, Жевуських («za zdradzoną ojczyznę dostał Sawrańszczyznę» – за зраджену вітчизну отримав Савранщину – так звучить відоме прислів’я про воєводу Жевуського), Потоцьких (один з них, відомий пан Каньовський, був собі таким гумористом, про якого й досі у народній пам’яті живуть десятки гумористичних оповідань, і який, за свідченням польського поета Карпінського, власноруч убив 40 людей; інший, київський воєвода, що жив у Кристинополі на Галичині, невдовзі по австрійській окупації Галичини помер «зі злості через те, – як висловився Карпінський, – що вже не матиме права безкарно людей до смерті забивати»), Косаковських, Ожаровських, Анквіців чи як їх там ще звати, а тому важко заперечити, що Міцкевич ще у своїй батьківській хаті наслухався безлічі переказів про цих людей.

Ті славетні імена, які називає пан Монат, зовсім не стосуються справи, оскільки, по-перше, такі, як Стаські та Чацькі, були винятками, по-друге, це були люди, з якими Міцкевич у своєму житті ніколи не сходився і про яких він щонайбільше міг щось почути у свої університетські роки, або ж це були університетські професори, які не могли або й не хотіли нічого дати поетичним натурам, чи, зрештою, були це його колеги, також продукти тієї самої суспільної формації, найвищим завданням яких дуже скоро стала боротьба проти старих літературних, а згодом також і суспільних традицій.

[Оскільки п. Монат принагідно згадує також Мальчевського та його «Марію», то я хочу тут зазначити, що Міцкевич зовсім не знав Мальчевського, що «Марія» з’явилася лише 1825 р., коли Міцкевич вже давно працював на поетичному поприщі. Можливо, правда, що Міцкевич ще у свої молоді роки десь почув правдиву історію такої «Марії».

Вона звалася Гертруда Коморовська й таємно була заручена зі Щенсним Потоцьким, сином київського воєводи (того, що вмер «зі злості»). Воєвода наказав дружину й сина викрасти та утопити. Після смерті воєводи Коморовський, батько Гертруди, забажав порушити проти нього процес в австрійському суді (убивство було скоєне в Галичині), а німецькі юристи запевнили його, що він виграє цей процес, і тоді труп воєводи ексгумують і рукою ката обезголовлять на Ринковій площі.

Однак безсердечний батько Коморовський, – пише Карпінський, – як тільки про це дізнався, то вирішив, що краще буде домовитися зі Щенсним Потоцьким, і отримав за безневинно пролиту кров своєї дитини 600 000 польських гульденів (близько 150 000 гульденів нашими грішми). А далі говорить Карпінський надзвичайно характеристично: «Так чинили ми, бідніші шляхтичі, раніше, і так чинимо й під австрійським урядуванням: ми брали в магнатів гроші і тим самим давали їм підстави вбивати нас безкарно, раз вони за це гроші заплатили».

Той самий Карпінський розповідає про одного шляхтича, який на львівській площі Ринок упав хрестом на землю перед 40-річним гумористом-убивцею Потоцьким-Каньовським й кричав перед усім людом: «Ти найсвятіший, у Святій Тройці єдиний Бог!» – [Іван Франко].]

Змови з’являться ще пізніше.

П[ан] Монат говорить про Конрада Валенрода вишукано, однак він не в змозі заперечити мої стислі виклади змісту. Вчинки Конрада є самовідданими, що зрозуміле само собою, однак тим небезпечнішими є його методи порятунку батьківщини, які пан Монат евфемістично і неясно полюбляє називати «відплатою для захисту». Чому Словацький висловив свої думки через Валенрода, нам байдуже, аби лиш ці думки були правильними. Чи Козьмян його висловлювання про цей вірш «відчув етично» чи ні, я не знаю; їхнє дослівне звучання є ніщо інше, як «естетичне вишпетування».

Чи те, що Пушкін переклав початок «Валенрода», а інші поети перекладали інші твори Міцкевича, що Міцкевич мав багато друзів серед росіян, що «Альпухара» у німецькому перекладі фігурує в німецьких підручниках, говорить що-небудь проти моїх викладів змісту його віршів?

Те, що я сказав про «Тукая», д-р Монат називає моїм фантазуванням. Чи справді так? І те, що я процитував у дослівному перекладі теж? «Ще жоден з уважних читачів не знайшов там чогось про випробовування та про зраду». Але ж балада називається «Тукай, або Випробовування дружби», і Тукай у своєму монолозі обмірковує усілякі можливі мотиви зради приятелів. Цього також не знайшов жоден уважний читач? Справді, Міцкевич не завершив балади, але за його планом (на що вказує і назва) її закінчив його найближчий приятель Одинець, і Тукая зрадили усі його три приятелі.

Те, що п. Монат сказав про «Живілу» та «Гражину», лише підтверджує сказане мною. Геройська жінка бореться проти зради вітчизни, яку чинить геройський чоловік (у «Живілі» – герой оповіді, у «Гражині» – чоловік Гражини). Те, що ця геройська жінка в обидвох творах бореться проти кровопролиття, як цього хоче п. Монат, вже тому неправда, що вона як тут, так і там сама проливає кров.

Своєї другої фальсифікації я начебто допустився при обговоренні «Дзядів», коли змовчав, що Конрад скорився перед Божим присудом.

«А ми знаємо цілком напевно, – промовляє п. Монат емфатично, – що цей чоловік, який зійшовся з священиком Петром, пророком майбутнього звільнення народу, ніколи вже не стане в етичному плані якимось сумнівним героєм».

Добре, якщо пан Монат так напевно це знає! Я ж бо цього не відаю, а тому й не можу тут фальшувати. Яким чином Міцкевич мав намір продовжити свій твір, ми знаємо, що ж він гадав зробити з Конрадом, нам невідомо. Де ж тоді моя фальсифікація? І ще лише одне: як то так раптом зі священика Петра, містика та пророка відновлення Польщі, чий месія «від чужої матері, з крові старих героїв народиться і матиме ймення 44» – як то так раптом зробив п. Монат з нього «пророка майбутнього народного визволення»?

Також при аналізі вірша «Do matki Polki» допустився я нараз аж двох фальсифікацій: «Я подав “тенденційно неправдиву” дату та не цілком зацитував вірша». Я сказав, що вірш був написаний в часі Варшавського повстання, а п. Монат поправив мене, що він був написаний між 11 та 14 липнем 1830 р. Може бути! Я помилився на декілька місяців, але яку тенденцію зумів тут добачити п. Монат?

«Ліричний вірш потрібно цитувати цілком», – каже п. Монат і подає вірш «Do matki Polki» не повністю. Я навів 1, 5 і 6 строфи у дослівному перекладі і гадаю, що і те, що ми прочитаємо у 8 – 11 строфах, не применшить моральної сумнівності 6 строфи. У 8 – 11 строфах зворушливо зображено страждання та переслідування, які чекають на польського патріота, та хіба через це стануть моральнішими такі настанови, як

«Там він навчиться під землею ховатися зі своїм гнівом і бути у думках як бездна недосяжним, труїти своїм словом стиха, як гнилим віддихом, а при цьому мати вираз скромний, як замерзла змія».

Це й був увесь пензум пана Моната. На жаль, він не зміг відвернути мене навіть від одної-однісінької моєї єретичної думки. Це лиш засвідчило, що пан Монат писав свою відповідь не з цілковито чистою совістю. А до цього ще й погана манера втягувати у дискусію цілком сторонні речі і відсутність смаку – називати першу частину «Фауста» дисертацією про зведення дівчат. А «єретичні» думки пана Моната про Шіллера! Цілком за старим перевіреним принципом: «Раз ти б’єш мого жида, то я битиму твого жида!» Тільки що Шіллер – не «мій жид», а тому п. Монат може лупцювати його, Бога ради, скільки забажає – мені це байдуже!


Примітки

Уперше надруковано німецькою мовою в газ.: Die Zeit. – 1897. – № 139. – 29. V. – S. 135 – 139, під назвою «Meine “Fälschungen”», за підп.: Dr. Iwan Franko. Друкувалося в перекладі Ірини Лужецької у вид.: Українське літературознавство: Іван Франко. Статті та матеріали. – Львів, 1996. – Вин. 62. – С. 41 – 45.

Ця стаття І. Франка є відповіддю на статтю віденського вченого Генріха Моната «“Поет зради”: Відповідь на статтю д-ра І. Франка» (Die Zeit. – 1897. – № 138).

Подається за першодруком у перекладі Андрія Вовчака.

Гольдбаум Вільгельм (1843--?) – німецький письменник, співробітник «Neue Freie Presse». Автор праць «Віддалені культури. Нариси й образки» (1877) та «Літературні фізіогномії» (1884).

Барська конфедерація – спілка польської шляхти проти короля Станіслава Понятовського і царської Росії, утворена 29 лютого 1768 р. в м. Бар. Виступала за збереження привілеїв католицької церкви і шляхетських вольностей, проти реформування державного устрою Польщі. Придушення Барської конфедерації призвело до першого поділу Польщі.

усі ще пам’ятали тих Браніцьких, Жевуських…, Потоцьких…, Косаковських, Ожаровських, Анквіців… – найдавніші польські шляхетські роди, які були в опозиції до короля Станіслава Понятовського.

Каньовський – збірний народний образ свавільного шляхтича XVIII ст., прототипом якого став один з представників польського магнатського роду Потоцьких, що мали великі маєтки в Україні.

Карпінський Францішек (1741 – 1825) – польський поет-романтик, який стилізував свої вірші під народні пісні.

Кристинопіль – нині м. Червоноград Львівської області.

Чацькі – польський шляхетський рід. Найвідомішим представником цього роду був Тадеуш Чацький (1765 – 1813) – польський вчений та освітній діяч, з ім’ям якого пов’язане заснування Кременецького ліцею (1805). Про його діяльність згадує І. Франко у статті «Нові причинки до історії польської суспільності на Україні в XIX в.»

Мальчевський Антоній (1793 – 1826) – польський поет-романтик, представник «української школи» в польській літературі. Один із перших польських поетів, які оспівали Україну. Автор історичної поеми «Марія. Українська повість» (1825).

…Пушкін переклав початок «Валенрода»… – Йдеться про віршований переклад О. Пушкіна «Сто лет минуло, как тевтон…», написаний 1828 р. й опублікований в «Московском вестнике» (1829. – N» 1) під назвою «Отрывок из поэмы Мицкевича: “Конрад Валленрод”».

Одинець Антоній-Едвард (1804 – 1885) – польський поет, видавець, приятель А. Міцкевича. У 1829 – 1830 рр. видавав альманах романтичної поезії «Melitele». Редактор «Варшавського кур’єра».

називати першу частину «Фауста» дисертацією про зведення дівчат. – Йдеться про трагедію «Фауст» (ч. 1 – 2, 1808 – 1831) німецького письменника Йогана-Вольфганга Гете (1749 – 1832), у першій частині якої головний герой зваблює 14-річну Маргариту (Гретхен).

Шіллер (Шиллер) Йоган-Кристоф-Фрідріх (1759 – 1805) – німецький поет, драматург, теоретик мистецтва, основоположник німецької класичної літератури нового часу.

Наталія Тихолоз

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 33 – 39.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2018 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 30

Модифіковано : 28.07.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.