Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія / Die Bibel und die neueren Entdeckungen in Palastina

Die Bibel und die neueren Entdeckungen in Palastina

Іван Франко

Die Bibel und die neueren Entdeckungen in Palastina, in Aegypten und die Assyrien, von F. Vigouroux Priester von Sain-Sulpici. Mit 124 Plänen, Karten und Illustrationen nach den Monumenten von Abbe Donillard, Architect. Autorisierte Übersetzung nach der vierten verbesserten und vermehrten Auflage von Joh. Ibach, Pfarrer von Villmar. Mainz, Verlag von Franz Kirchsheim. 1885 – 1886. 4 t.

Таке повне звучання назви твору, написаного, ілюстрованого і перекладеного католицькими ксьондзами, виданого з захвалювальною передмовою Ернеста, католицького єпископа Роде і Вабр. Твір цей має на меті, як вказує вміщена перед текстом присвята «Марії, матері втіленого слова», зміцнювати в нас любов до святого письма, сприяти славі бога, захистові церкви і спасінню душ. У передмові до першого видання сам автор говорить про себе, що

«намагався дотримуватися суворо критичного і наукового методу; не мав вже наперед наміру довести, що святе письмо, як слушно вірять всі справжні християни, є божим і богонатхненним твором, а хотів лише усім неупередженим умам показати, що новітні археологічні відкриття не тільки не надщерблюють автентичність і правдивість Біблії, а навпаки, блискуче її підтверджують».

Наскільки авторові вдався його замір, повчає нас найкомпетентніша особа – побожний єпископ Ернест у своєму рекомендаційному листі, вміщеному на початку книги, навіть перед присвятою її «Марії, матері втіленого слова».

«Мій дорогий пане директоре, – пише єпископ до автора, – я дуже радий, що можу якнайпалкіше вас привітати з приводу вашої гарної праці «Біблія і новіші відкриття». Вже у «Revue des questions historiques» я звернув увагу на ваші заслуги і важливість ваших вчених досліджень. Також з великою приємністю я схвалив ваш намірі доповнити ці різні статті і об’єднати їх в одну цілість, яку ви тепер видаєте. Не вагаюся сказати, що це одна з найважливіших публікацій, виданих у цьому столітті у Франції, про священні книги і історичну основу одкровення. І я пишаюся, що це праця священика, який походить із моєї єпархії.

Історичний нарис про німецький раціоналізм, який ви вмістили на початку своєї праці, подає методичний, докладний і ясний огляд усіх по черзі нападок проти святих книг. Цей вступ мені здається дуже корисним. Поважний і віруючий розум після прочитання цього нарису мусить визнати, що всі системи раціоналізму взаємно себе заперечують, мусить просто рукою намацати, як це визнає і сам раціоналізм, що всі пояснення, що їх він так фатально вживає щодо святого письма, ведуть до «мізерних і неправдоподібних результатів». А коли можемо зблизька придивитися тим блуканням людського духу, то сповнюємося, як ви слушно кажете, тим більшим щастям, що ми католики, і тим більше нас напуває дар віри. Втім, історичний нарис раціоналізму є лише вступом до далеко цікавіших досліджень.

В історичній частині своєї праці ви розповідаєте з чудовою ясністю про найголовніші відкриття, зроблені новітніми археологами у Єгипті та Ассірії. Здається, що всі достоїнства зібрані в цій головній вашій праці. Маємо контакт з найдавнішими народами, придивляємося зблизька до їх побуту і звичаїв, до решток їх цивілізації. Стає все ясним для зрозуміння Біблії, – католицький розум відчуває невимовну радість, спостерігаючи, як усі сучасні відкриття це не що інше як нова форма християнської апології, постійно живий доказ божественності святих книг. А коли поступ раціоналізму відібрав мову тим, які раніше вірували, то мусять старі каміння вийти наверх з середини землі і стати новою опорою католицької віри, тієї віри, яку наука, в своїй безбожній зарозумілості хотіла поховати».

Я навів майже повністю цю не то передмову, не то книгарську рекламу, по-перше, тому що вона дає нам деяку уяву про зміст праць і претензії автора, а по-друге тому, щоб побіжним аналізом самої книги перевірити правдивість оцінки. Оцінка ця цікава для нас з двох причин – як погляд церковного ієрарха про «наукову» працю і як атестація, що ця наукова праця «є справжнім арсеналом, де віра знаходить зброю для оборони книги, даної богом, є джерелом світла, яке у новій яскравості показує скриту красу божого слова». Отже, не лише науці, але й вірі служить книга пана Вігуру: суворо науковим методом доходить до оборони віри.

Це явище, будь-що-будь, незвичайне; «упереджений», «раціоналіст» назвав би його навіть парадоксальним, вважав би логічно недоречним, щоб науковий метод, що оперує критично дослідженими і співставленими фактами, мав служити фундаментом віри, яка грунтується на почутті, натхненні і браку критики. Але ми неупереджені, хоча б тому, що шкідливі засади німецького раціоналізму до нас не дійшли і вважаються у нас злочином. Не сумніваючись ні на хвилину в щирості похвал єпископа Ернеста, ні в науковості самого пана Вігуру, спробуймо трохи ближче придивитися до його твору. Почнемо з історичного нарису про біблійний раціоналізм у Німеччині. Цей нарис, який має 107 сторінок, становить вступ до всієї праці. Погляд автора на це дуже цікаве питання найкраще може схарактеризувати його власну позицію і науковий метод.

«Довгі віки Біблія користувалася загальною пошаною, – резюмує автор цей свій нарис. – Відтоді, коли бог дав її людям, євреї і християни одностайно вважали її своїм найбільшим скарбом. Але ось з’являється протестантизм і з ненависті до папства культ писання доводить аж до перебільшення. Це перебільшення, перед яким марно застерігали католицькі богослови, кінчилося тим, що в лоні самого лютеранства викликає реакцію, бурхливість якої ми побачили з сумом.

Війна проти святих книг почалася в Англії, звідтіля Вольтер переніс її до Франції. Але ця війна по обох берегах Ламаншу була тільки іграшкою в порівнянні з тією, яка незабаром вибухла на берегах Рейну. Англійські деїсти і французькі філософи спричинили релігії велику шкоду, але не заснували тривкої школи. Інакше було в Німеччині, там народився справжній біблійний раціоналізм. Звідтіля він поширив свій спустошливий вплив по всій Європі, так що тепер усі вороги Біблії у Франції, Англії і в Італії, коли хочуть боротися проти цієї богонатхненної книги, то запозичують зброю з німецької екзегетики» (стор. 1 – 2).

Отже, протестантизм, тобто відхід від авторитету католицької церкви, став, на думку пана Вігуру, єдиним джерелом раціоналізму. Твердження це дещо дивно виглядає, якщо співставити з висловленою трохи далі (стор. 9) думкою, що на генезис німецького раціоналізму величезний і найбільший вплив мав єврей Спіноза, який своїми творами дав підставу сучасних помилкових поглядів, аж до «міфізму» Штрауса. Щоб підкріпити це твердження, автор цитує цілий ряд англійських і німецьких мислителів, але уникає цитування французьких, крім, розуміється, Вольтера і протестанта Ісаака де ла Пейрера, автора «Преадамітів», якому, однак, не приписує будь-якого впливу! Зате ні словом не згадує французького лікаря Астрюка, твір якого «Conjectures sur les memoires originaux dont il parait Moise c’est servi pour composer le livre de la Genese», анонімно виданий 1753 р. у Брюсселі, поклав початок майстерному аналізові П’ятикнижжя, не згадує Вольнея, який в 1814 р. пішов далі тим самим шляхом незалежно від критичних праць німецьких авторів.

Без сумніву, є велика частка слушності у твердженні пана Вігуру: раціоналізм у Німеччині та Англії знайшов для себе найродючішу ниву; протестантизм спричинився до цього, але, мабуть, тільки настільки, наскільки з ним можна пов’язувати свободу дослідження, розвиток філософських, природничих та історичних наук. Повністю закриваючи очі на той розвиток і його вплив на релігійні уявлення людства, пан Вігуру вже наперед завішує в пустоті свій нарис, позбавляє його реальної основи і замість історичного зображення справи дає чисто партійний або сектантський полемічний трактат.

Реймарус, Штраус, Фейербах і Тюбінгенська школа – ось для пана Вігуру головні опори німецького раціоналізму, головні представники раціоналістичних систем. Пан Вігуру обмежується переказом слабих сторін і суперечностей тих систем, будучи переконаним в тому, що так явно і наївно висловив єпископ Ернест, – що «раціоналісти взаємно себе заперечують». Навіть не думаючи про об’єктивне представлення методів аналізу окремих критиків, їх вихідних позицій і отриманих ними критичних результатів, пан Вігуру зображає нам всю раціоналістичну літературу, яка є гордістю німецького народу, як суцільне зібрання божевілля, блюзнірств і безглуздостей, зображає це не на фактах, а загальними фразами.

Тому і найменш упереджений читач не в стані зрозуміти, як ці дурниці могли пошкодити такій могутній і безмежно вищій церкві і чим вони можуть бути небезпечні віруючому, який має при собі свої п’ять відчуттів. Ідея розвитку богословської думки, який є наслідком зіткнення суперечних поглядів і течій, шукання правди, а, отже, і неодноразового її незнаходження, поступового обмеження напрямів і вдосконалення методів дослідження, – ця ідея, єдино слушна при розгляді даної теми, не існує для пана Вігуру, хоч сама тема його часто до неї підводить. Реймарус для нього вже наперед нечесний, мало не убивця, Штраус найзапекліший ворог християнства, якого ставить нарівні з давніми софістами Цельсом і Порфирієм, їх «системи» вже тому не можуть містити зерна правди, що взаємно собі суперечать.

Але що все-таки Штраус приймає багато спостережень Реймаруса або дає їх у іншій формі, що пізніші критики так само приймають і опрацьовують далі здобутки критики Штрауса, що, одним словом, праця над виясненням святого письма – процес історичного розвитку, в якому рівнодіюча пряма є результатом численних косих або кривих складових сил, про це пан Вігуру і знати не хоче. Наука, на його думку, має бути зібранням абсолютних істин, сталих і непорушних, а не постійним шуканням правди і постійним наближенням до неї; розуміється, що при такому підході єдину науку пан Вігуру може вбачати в католицькій вірі, яка не здобута людським розумом, а дана богом, не осягається розумінням людини, що має знайти в ній заспокоєння, а утверджується і впроваджується наказом церковних властей. Отже, він слушно і логічно закінчує цей розділ своєї праці старою сентенцією Scientia est ancilla theologiae, тобто «наука є служницею богослов’я».

Побачивши вже у вступі таке розуміння паном Вігуру науки і наукової методики, можемо утриматися від дальшого розгляду його об’ємистої праці, досить буде охарактеризувати його методику. Він проходить по порядку біблійні розповіді і до кожної деталі намагається знайти паралель або підтвердження у єгипетських, палестинських і ассірійських документах і пам’ятках. Ці ствердження і зближення (як правило дуже далекі і випадкові, в багатьох випадках, наприклад, про первісні уявлення щодо створення світу, потопу тощо, можуть бути виведені з спільних народних традицій семітських племен) майже зовсім не стосуються головного предмета сучасної біблійної критики і його не підважують. Ця критика займається головним чином тлумаченням самого тексту святого письма і, відкриваючи в ньому в різних місцях повторення, суперечності, граматичну, мовну і логічну неузгодженість, нарешті такі згадки про історичні факти й події, які в ніякому разі не можна приписати уявним авторам цих книг, намагається з допомогою внутрішніх і зовнішніх доказів встановити хронологію окремих складових частин і джерел цих книг, визначити їх характер і походження.

Різницю в підході до справи пана Вігуру і сучасної біблійної критики найкраще показати на прикладі. Почнемо з початкового розділу: про створення світу. Навівши перші рядки Книги Буття, де говориться про створення світу, автор подає довгий трактат про халдейські і ассірійські легенди, що зображають створення світу, а наприкінці сам пише, що вони «істотно відрізняються від біблійної розповіді, але містять і такі вражаючі схожості, які можна пояснити спільним джерелом» (стор. 177).

Щоправда, тих вражаючих схожостей всього дві: первісний світ – хаос, і з цього хаосу або з води виникає жива природа. Можна сміливо сказати, що такі самі вражаючі аналогії з біблійною розповіддю є у майже всіх нам відомих народних космогоніях, але ж з цього не випливає доказ їх правдивості чи неправдивості. Натомість біблійна критика, зупиняючись на самій розповіді Книги Буття про створення світу, виявляє у ній дві відмінні а в певному відношенні і взаємносуперечні версії, перемішані таким чином, що після уривка з однієї версії йде уривок з другої і т. д. Навіть щодо мови відрізняються одна від одної ці складові частини, одна з яких для бога вживає назви Ягве, друга Елогім. Якщо згідно одного уривка земля була спочатку покрита водою, згідно другого вона була спершу зовсім гола, в логічному зв’язку з цим один фрагмент виводить початок життя з осушуючого вітру, другий – із запліднюючого дощу. В одному уривку бог створив разом обох людей – чоловіка і жінку; в другому чоловіка раніше, ніж жінку; у першому чоловік і жінка створені так само, як інші звірі, простим божим словом, в другому чоловік створений спеціальним божим діянням з землі, а жінка з ребра чоловіка, у першому звірі створені після чоловіка, але перед жінкою, в другому перед чоловіком і жінкою [Див.: Ed. Reuss. La Bible. Ancien Testament, troisieme partie. L’histoire sainte et la loi. Vol. 1, р. 287].

Розуміється, щодо подібного тексту нічого не дасть доказування, що й інші джерела виявляють схожість до однієї або іншої версії, а треба передусім вияснити, як міг виникнути такий текст, чи він міг бути написаний однією людиною і за одним разом, чи, може, виник внаслідок складної редакторської праці, яка склала разом, в певному порядку і з певною метою різні раніші джерела та документи. Цю працю сучасна критика аналізує, користуючись методами, що їх вдосконалили новітні філологічні та історичні науки. Висновки пана Вігуру, що ті чи інші деталі біблійного тексту знаходять підтвердження у викопних пам’ятках, зовсім не заперечують здобутків такої критики, а навпаки, повністю їх підтверджують.


Примітки

Вперше опубліковано польською мовою в журн. «Przeglad społeczny», 1887, t. 3, № 5, о. 448 – 452. Підпис: F.

Подається за першодруком в українському перекладі.

Штраус Давид-Фрідріх (1808 – 1874) – німецький філософ, публіцист, один з видатних молодогегельянців.

Астрюк Жан (1684 – 1766) – французький дослідник Біблії. Перший висловив припущення (1753), що біблійна Книга Буття складена з двох окремих пам’яток.

Вольней Константен Франсуа (1757 – 1820) – філософ-просвітитель і політичний діяч.

Реймарус Гартман Самуїл (1694 – 176§) – німецький філософ-ідеаліст, ректор і професор східних мов у Гамбурзькому університеті з 1728 р.

Фейербах Людвіг Андреас (1804 – 1872) – німецький філософ-матеріаліст та атеїст, розглядав філософію і релігію як два світогляди, що взаємно виключаються. На великому фактичному матеріалі розкрив психологічні фактори виникнення релігійних ілюзій.

Тюбінгенська школа – своєрідний напрям в німецькій протестантській теології. Перший період історії тюбінгенської школи (1777 – 1797) пов’язаний з X. Г. Шторром і характеризується поєднанням супернатуралізму з просвітительством.

І. Франко в цьому місці має на увазі нову тюбінгенську школу протестантської історії релігії, засновану 1830 р. гегельянцем Ф. X. Бауером, яка представляла ліберальну німецьку теологію і розглядала раннє християнство як синтез стоїцизму та еллінізованого іудаїзму. Матеріали праць тюбінгенської школи широко використовував Ф. Енгельс.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1985 р., т. 46, ч. 1, с. 462 – 468.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2017 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 948

Модифіковано : 7.02.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.