Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія / Описание документов архива западнорусских униатских митрополитов. 1470 – 1700

Описание документов архива западнорусских униатских митрополитов. 1470 – 1700

Іван Франко

Том перший. Спб., стор. VIII+502+IV таблиці фотолітографічних знімків письма.

Архів уніатських митрополитів по скасуванні унії в Росії (евфемічно названим «воссоединением») довгий час розрізнений, від 1843 прилучений до синодального архіву в Петербурзі, давно вже обернув на себе увагу учених-істориків, головно ж тих, що працювали над історією православної і уніатської церкви в Польщі і загалом над історією укр[аїнсько]-руського народу. Праці Кояловича, Чистовича, митрополита Макарія, Голубєва і інших, що черпали документи і матеріали з того архіву, говорили дуже виразно про важність і багатство нагромаджених у ньому джерел.

На жаль, сей архів до остатніх літ не був упорядкований як слід. Ще в 1847 р. переглянено і описано маленьку його частину (коло 1000 номерів); решта, вдвадцятеро більша, до остатніх літ лежала, пов’язана в паки, всуміш, без жадного ладу, так, як була забрана з первісних сховків. Тільки в 1891 р. обер-прокурор синоду Победоносцев велів окремій комісії зайнятися переглядом і докладним описанням цілого архіву.

Здобутком сеї праці являється отсей перший том, зладжений членом комісії С. Г. Рункевичем. В ньому описано на 400 сторонах усього 1 065 документів, що походять з різних часів від 1470 до 1700 р. Подано тут в хронологічнім порядку літ заголовок і коротку характеристику змісту кождого документа, його дату (коли є), зазначено, на якій мові він написаний або на яких мовах є різні його копії, чи він оригінал, чи копія і з якого часу, подано короткий опис зверхнього вигляду документа, число давнішого архівного реєстру (коли в ньому був описаний сей документ), зазначено, чи і де був надрукований документ, хоча щодо сеї точки вказівки дуже неповні, бо подані тільки для великих збірок «Акты Западной России» і «Акты Южной и Западной России», а не оглядаються на додатки до монографій (крім Голубєва «Петро Могила»), ані на інші збірки документального матеріалу, от хоч би «Monumenta Stauropigiana».

В кінці при деяких, досі недрукованих документах подано раз ширше, раз коротше їх зміст з більшими або меншими виписками. Остатні стор. 409 – 522 зайняті трьома покажчиками: імен власних, назв географічних і важніших предметів. В передмові, написаній невідомо ким, оповідано коротенько історію архіву і метод, якого держалася комісія при його розборі та описуванні, але не сказано ані слова про план видання. Можемо догадуватися, що цілість архіву далеко не вичерпана отсим томом, але кілька таких томів обійме весь опис і для чого для першого тому вибрано власне ті, а не інші документи (6 із XV, 237 із XVI і 882 із XVII в.), для чого не подано, напр., разом насамперед усіх найдавніших до-уніатських документів (чи, може, ті, що їх подано, є вже всі?) і т. д. – на такі і інші питання не находимо в передмові ніякої відповіді.

Та проте наука мусить бути вдячна синоду і за отсю частину, хоча, з другого боку, треба сказати, що справді нового, не звісного досі вона дає дуже мало, а те, що є нове, – дуже неповне і повириване. Видно, що наперекір запевненню автора передмови цілий архів і досі ще не розібраний і автор опису пер у перший том те, що попало під руки, що встиг розібрати, розкинувши той свій матеріал по роках без жадного іншого внутрішнього зв’язку. Справді важних находок, крім тих, що були звісні давніше, дуже мало; найбільше місця займають реєстри найменше важних і інтересних актів, таких, як ненастанні «заїзди» різних польських панів на монастирські добра, процеси за грабунки і напади на підданих, за нарушения меж, за неплачення оренди і т. і., або суперечки між уніатськими митрополитами і православними за ті ж добра, села, млини 1 т. і.

В усій тій судовій січці хіба де-де попадеться якесь вартніше зерно для історика; більшість тих актів, описаних та ексцерптованих у першім томі, не справджує слів передмови про велику історичну вартість сього архіву. Звісно, се вина не архіву, а опису, робленого не систематично, а на виривки. Але й серед січки ми знаходимо не раз деякі цінні, справді золоті зерна, і ми хотіли б ось тут звернути увагу на дещо з того нового і важного, що подає отсей том.

На стор. 42 – 43 подано під ч. 89 заповіт Василя Степановича Рогози, надворного хорунжого Великого князівства Литовського, здається, батька митрополита Михайла Рогози. З сього заповіту довідуємося, що Михайло Рогоза був сином першої жінки Василевої, що в молодім віці, але вже по смерті матері, разом із своїм молодшим братом Юрієм, був узятий до неволі Москвою (значить, служив у війську?) і що на викуп синів із сеї неволі батько видав 200 грошей литовських.

Під ч. 155 (стор. 71) описано екземпляр пам’ятної «мемрани», тобто бланкету з підписами єпископів М. Хребтовича, К. Терлецького, А. Брилінського, Г. Балабана і Д. Збируйського, що д[ня] 27 червня 1594 р. даний був Потієві і Терлецькому перед їх поїздкою до Кракова задля переговорів з королем про унію. Ті бланкети були потім предметом гарячого спору; деякі єпископи, як Балабан, що не приступив до унії, пізніше твердили, що бланкет даний був зовсім не для уложення унії і що Потій з Терлецьким надужили довір’я підписаних; натомість католицькі історики унії якось нерадо згадували про ті бланкети або навіть сумнівалися, чи існували вони справді. Тепер їх існування не підлягає ніякому сумніву.

Противно, з документа, описаного під ч. 177 (стор. 81) бачимо, що такі бланкети давані були Потієві і Терлецькому два рази в 1590 р. в Белзі і 1594 р. в Сокалі. З опису під ч. 155 видно ще одну досі не звісну обставину, що на бланкеті 1594 р. підписаний перемишльський єпископ Арсеній Брилінський, а не, як думалося досі і як в 1595 р. твердили Балабан і Збируйський (в док. ч. 177), Мих. Копистенський.

Під ч. 168 (стор. 76 – 77) надруковано (хоч не на відповіднім місці) уперше «Інструкцію» на Берестейський церковний собор, призначений на 24 червня 1594 р. Ся інструкція, підписана значним числом литовських панів і шляхти руського обряду, кидає ярке світло на порядки в тодішній православній церкві і на бажання світської православної інтелігенції. З неї довідуємося, між іншим, що правосл[авні] єпископи виорендовували світським людям доходи з духовних судів, напр., з розводових справ; що правосл[авні] єпископи для противділання ставропігійським братствам уже тоді закладали свої братства; що деякі правосл[авні] єпископи ще перед унією вдавалися в церковних спорах до латинських капітул і до суду римської курії. Автори інструкції жадали, між іншим, аби митрополит і кождий єпископ, архімандрит і ігумен віддавали десяту часть своїх доходів на школи і друкарні, аби уставлено певну норму для вибору духовних достойників і т. і.

Під ч. 176 (стор. 80 – 81) описано королівський наказ українським старостам, щоб не допускали ніяких післанців ані листів від православних патріархів до правосл[авних] єпископів і взагалі ні до кого в границях Польської держави. Сей заказ має дату 28 червця 1595; досі відомий був ідентичний (скільки можна судити) наказ того ж короля з 28 липня 1595 р. (див.: Апокрисис, 415; Акты, относящиеся к ист[ории] Зап[адной] России, IV, 106; Monum. Staurop., I, 64); чи котрась із сих дат є помилкою, чи наказ був видаваний двічі?

Під числами 178, 182, 185, 188, 193, 201, 231, 234, 235 описано ряд (звісних уже) документів-пам’яток переслідування уніатськими ієрархами нещасливого й енергічного Степана Зизанія, котрий, остаточно прогнаний зі Львова і не можучи вдержатися і в Вільні, «пішов відти до якогось монастиря, а куди – віленські братчики не знають і не хочуть знати». Із документа, описаного під ч. 249 (стор. 111), довідуємося, що в р. 1601 при монастирі Св. трійці в Вільні був якийсь «русский семинариум» – досі не звісний в історії руської просвіти.

Варто звернути увагу на ч. 262 – детальний опис (без початку) маєтностей князів Острозьких, зладжений 1603 р. Про ті маєтності є монографійка А. Ролле, але в ній сей опис не використаний. З огляду на важну роль, яку відіграв кн. Острозький в нашій історії кінця XVI і початку XVII в., сей документ має свою важність.

Під ч. 176, 313, 315, 316, 412, 421, 428, 431, 432 описано ряд документів, що малюють нам кар’єру одного із гарячих прихильників унії Антона Грековича, котрий повинен би достойно зайняти місце обік молодшого крихту свого сучасника Йосафата Кунцевича. Документи, описані тут, звісні були досі тільки в малій частині, і для того ми покористуємося нагодою і подамо коротенький обрис сього інтересного суб’єкта. Антоній Грекович уперше виступає на сцену в 1605 р. як диякон при віленській церкві Св. духа. В тім році два священики тої церкви, Осип Яцкович і Іван Семенович, подали на нього жалобу до суду «о ексцес в монастыри попелненый». Грековича засуджено, але він удався з сею справою до митрополита Потія, а сей не тільки оправдав його, але засудив обох священиків на баніцію за те, що буцімто несправедливо обвинуватили його.

Здається, що при тій нагоді Потій уперве пізнав Грековича, котрий досі, як можна догадуватися з документа під ч. 313, був православним. Від сеї пригоди він робиться уніатом і правою рукою Потія. Удруге (док. ч. 313) ми стрічаємо його в Новгородку вже як «післанця», ніби адлятуса Потієвого. Два монахи, «клірики константинопольського патріарха», заносять протестацію до гродського суду в Новгородку «іменем усього православного духовенства в Польській державі» на Потія за те, що він д[ня] 15 червця 1609 р. «учинил чрез посланца своего Антонія Грековича, дьякона, збега брацтва виленского, одповедь и пофалку», що всіх, хто не признає Потія митрополитом, буде бити, саджати до в’язниці й виганяти з держави.

В серпні того самого року Грекович напав на церков Святої пречистої в Городні і замкнув до тюрми протопопа Василя Вербовецького і диякона Федора, що власне відправляли службу божу. В тім самім місяці він напав ще на церков Перенесення святого Николи коло ринку (де?), а потім на церков Воскресения Христового в ринку (де?) і при тій нагоді обграбував дім священика Бобриковського. Таких геройських подвигів над православними Грекович мусив доконати більше, бо Потій вже в січні 1610 р., «в надгороду за вірну службу» зразу висвятивши його на попа і, швидко потім настановивши його своїм намісником, тобто київським протопопом, д[ня] 22 січня дає йому архімандрію Видубицького монастиря (док. ч. 315). Свіжоспечений церковний достойник мусив і в Києві мати не надто добру славу, бо коли д[ня] 7 марта 1610 возний оголосив духовенству, зібраному в церкві Святої пречистої в ринку, номінацію нового протопопа, всі духовні відповіли згідно:

«Реченого отца Антония за протопопу не приимуємо, послушенства своего его милости отцу митрополиту и тому-то протопопе его ми отдавать и на гору до Софейское церкви ити с процесиями не хочемо».

Мабуть, говорили ще щось більше, бо Грекович скаржився до суду, що священики бунтували народ, голосячи, що тепер усіх будуть «крестить в ляцкую веру», через що в Києві, д[ня] 8 і 9 марта були розрухи. Та сим разом розрухи якось заспокоїлись. Та не заспокоївся Грекович. Своєю діяльністю він розбудив против себе таку ненависть православних, що д[ня] 22 лютого 1618 р. якісь козаки, підмовлені – як догадується митрополит Велямин Рутський – київськими духовними, напали вночі на дім Грековича, зв’язали його, поволокли до Дніпра і вкинули в ополонку, де він і втопився (ч. 412).

Митрополит, обурений сим, кинув інтердикт на цілу київську єпархію, заніс скаргу до суду, а на козаків жалувався самому королеві. Але православні не слухали інтердикту Рутського, а козаки не багато робили собі з його жалоб (ч. 421). Тоді король вислав своїх комісарів до Києва для переведення слідства, а київському воєводі Томі Замойському і київському латинському біскупові наказав, аби з свого боку доложили всіх сил, щоб викрити винуватих і покарати їх (ч. 431, 432). На жаль, документів про здобутки сього слідства нема. Інтересно, що місяць по смерті Грековича (д[ня] 31 марта 1618 р.) одержав королівський привілей на полоцьке архієпископство Йосафат Кунцевич, що за три роки мав піти тою самою дорогою.

Про М. Смотрицького маємо тут всього 4 документи (ч. 458, де він названий Максим Герасимович, 563, 572, 579), а з них 3 не друковані досі. Про Захарію Копистенського говорять 5 документів (ч. 493, 523, 546, 582 і 585), всі досі не друковані, але маловажні; з ч. 546 можемо догадатися, що вчений автор Палінодії умер в першій половині 1627 р. Як звісно, довгий час думали вчені, що він умер 8 цвітня 1626 р.; тільки 1877 д. Голубев на основі архівних документів доказав, що він умер 21 марта 1627 р. (Завитневич, Палинодия 3. Копыстенского, стор. 305); з показаного вище документа видно, що в липню 1627 р. архімандритом Києво-Печерської лаври по смерті 3. Копистенського був уже Теофан Боярський.

В однім документі з 1628 р. (ч. 554) згадано пізнішого літописця Хмельниччини Йоакима Єрлича. Йому разом з о. Никодимом Силичем дає києво-печ[ерський] архімандрит Петро Могила довірену на ведення монастирських справ у судах. Автор покажчика на основі сього документа робить Єрлича священиком, розуміється, без потреби.

Один документ (108) 1585 р. дотикається одного з перших українських друкарів, Василя Тяпинського, що видав перший переклад Євангелія на мову, дуже близьку до народної. З документа видно, що Тяпинський мав у Київськім воєводстві якесь сельце.

На закінчення сеї рецензії ще один епізод, що тут, мабуть, уперве виринає на світ божий в документальній формі. Д[ня] 17 мая 1671 р. мала відбутися в кафедральній церкві в Новгородку консекрація Митрофана Соколинського, іменованого смоленським архієпископом. На номінацію з’їхалася майже вся уніатська ієрархія: митрополит Гаврило Колєнда зі своїм коад’ютором, єпископом вітебським, володимирський і берестейський єпископ Бенедикт Глинський і пінсько-турівський єпископ Маркіян Білозор.

Видно, що ієрархи були вже перед тим не в ладі з собою, бо 1 мая вечером Колєнда розсилає формальні запросини Глинському і Білозорові, аби завтра перед полуднем явилися в церкві на консекрацію. Білозорові доручили запросини два василіани, Глинський не хотів прийняти запросин. Та проте другого дня оба вони явилися в церкві, але перед консекрацією між єпископами вийшла сварка, в якім порядку їм ставати до богослужіння. Зразу Колєнда жадав, аби його коад’ютор мав перше місце по нім, і се обурило двох інших єпископів. Тоді коад’ютор для святого супокою згодився зайняти остатнє місце.

Колєнда пристав на се, але з тою умовою, аби всі три єпископи асистували йому як митрополитові. Се ще дужче розгнівало Глинського і Білозора, і вони, не дожидаючи консекрації, вийшли з церкви і лишили митрополита з його коад’ютором та безталанним номінатом як на льоду. Почалася домашня війна в унії. Ще того самого 17 мая вніс Соколинський до гродського суду скаргу на Глинського і Білозора за те, що через скандал, зроблений у церкві, і недопущення до його консекрації наробили йому шкоди на 600 зл. п[ольських]. Митрополит Колєнда рівночасно завідомив обох єпископів, що потягає їх до свого суду за скандал, учинений у церкві.

Судова процедура розгніваного Колєнди була проста і оригінальна. Д[ня] 18 мая він переслухав василіан, що були присутні при скандалі, і, не слухавши зовсім обвинувачених єпископів, д[ня] 19 мая розіслав до них завізвання, щоб на 20 мая явилися в новгородській церкві вислухати відлучення від церкви за скандал з д[ня] 17 мая. Єпископи не явилися; митрополит викляв їх і велів прибити грамоту їх виключення на дверях кафедральної церкви в Новгородку. Рівночасно він повідомив їх обох про кинену на них екскомуніку з тим додатком, що вона тяжитиме на них доти, доки вони не дадуть відповідної сатисфакції за зроблений д[ня] 17 мая скандал.

Екскомуніковані єпископи також не дрімали, але подалися просто до Варшави і віддали цілу справу на розсуд папського нунція Кароля Граппі. І тут процедура, певно, підмазана грішми, пішла дуже хутко. Нунцій зараз видав візвання Глинському і Білозорові, аби до 30 днів стали на суд, але, не чекаючи ані тридцяти днів, ані переслухання Колєнди, а тільки переслухавши їх самих, він признає їх невинуватими і наказує Колєнді зняти з них екскомуніку таким самим порядком, як була наложена на них. Рад не рад Колєнда піддався наказові, хоч і не зовсім, бо довершив сього обряду не в Новгородку, а в Вільні. (Дати в описі баламутні: нунцій покликає єпископів перед себе на суд д[ня] 30 мая, його наказ Колєнді – зняти, екскомуніку з єпископів – має дату 15 червня, а сам акт знятої екскомуніки має дату 31 мая).

Але вже д[ня] 18 червня [Близькість дат: наказ нунція 15 червця – знята екскомуніка в Вільні і нова екскомуніка в Новгородку вияснюються різницею календаря. Нунцій цитує по новому, а Колєнда – по старому] митрополит у Новгородку видає новий декрет, де, покликаючися на першу екскомуніку з 18 мая, видану буцімто василіанською конгрегацією, далі на те, що єпископи Глинський і Білозор не хочуть слухати його, не пильнують своїх єпархій, не держаться старого календаря, зі своїми жалобами поминають інстанцію митрополита і роблять різні скандали, екскомунікує їх удруге. Рівночасно він вислав свого коад’ютора Кипріяна Жоховського до Берестя, щоб зробив церковну ревізію, але Глинський не допустив до її виконання, а коли Колєнда д[ня] 4 липня з’їхав сам до Берестя і хотів другого дня відправити богослужіння в кафедральній церкві, капітула за наказом Глинського не допустила його до того. Розлючений митрополит розпочав тепер систематичну війну з непокірними єпископами, посилав наїзди на їх добра, силою захапував їх монастирі і т. і.

Єпископи подалися до папи, а рівночасно попросили в короля охорони против митрополицьких грабувань. Король 19 липня і другий раз 23 липня пише Колєнді, щоб дав спокій екскомунікованим єпископам, поки їх справи не розсудить папа, і не піднімав суспільної завірюхи. Видно, що з такого самого огляду і папський суд прискорив справу, бо вже 10 жовтня папський нунцій Анджело Рануціо провізорично заявляє, що екскомуніка, кинена на Глинського і Білозора, признана неважною, i наказує Колєнді звернути їм відібрані у них монастирі. 27 січня 1672 р. видано декрет генерального авдітора і судді при папській нунціатурі, котрим признано екскомуніку, кинену 18 мая на Глинського і Білозора, неважною і наказано Колєнді звернути їм відібрані добра і права.

Ся трагікомічна історія мала, однак, дуже трагічний епілог. Колєнда, екскомунікувавши Глинського, вислав свого довіреного василіанина Панаса Бальцевича до Кобриня, щоби відібрав Кобринський монастир і завідував ним в часі екскомуніки його архімандрита, котрим був єп[ископ] Глинський. Бальцевич сидів у монастирі півроку. Не вважаючи на наказ нунція ще з 10 жовтня, Колєнда не квапився віддати Глинському той монастир; Бальцевич брав доходи з монастирських дібр і посилав митрополиту.

Д[ня] 7 січня 1672 р. він поїхав до монастирського фільварка Котівки для збору доходів. Фільварок виорендуваний був ще Глинським жидові Іцкові Фабішевичові. Скоро Іцко довідався, що до фільварку їде Бальцевич, зараз іншою дорогою поїхав до Кобриня до протопопа Хоми Коритянського, що потай Бальцевича завідував монастирськими добрами на користь Глинського. Там він пробув увесь день (п’ятницю), а вночі на 9 січня, в сам шабас, випросивши дозвіл у зверхності кобринського кагалу, зібрав жидів і разом з протопопом Коритянським і з попом кобринської церкви Василем Александровичем рушили до Котівки. Напавши на дім, де ночував Бальцевич, вони застали його в постелі і, стягнувши шию хусткою «за местца скрытые, удушили». Гроші і речі, які він мав при собі, забрали жиди. Кобринські попи, що були в змові з жидами, держали у себе його тіло більше як два тижні, поки не попсувалося так, що вже годі було розпізнати сліди злочину. Тоді його привезли до Кобриня, виставили в церкві Св. Спаса, але в запертій труні, а коли дехто із шляхти хотів бачити тіло, їм показали тільки руки і зараз поховали тіло потаємно, не знати куди.

Намісник кобринського монастиря Бенедикт Пригаревич, мабуть, прихильник Колєнди, довідавшися про се, доніс митрополиту, а сей розпочав процес, оскаржуючи не тільки жидів Іцка і ще другого принципала та протопопа Коритянського, але надто ще адміністратора кобринської економії, віленського каштеляна і городецького старосту Андрія Котовича і єпископа Бенедикта Глинського за співучасть в тім убивстві. Розуміється, що так поставлена справа скінчилася нічим, тим більше що один із оскаржених, каштелян Котович, був заразом головою гродського суду, що мав роздивляти сю справу в першій інстанції і вести слідство. Кінця її нема в актах та, мабуть, не було й на ділі.

Зверну ще увагу на низочку документів, що кидають дещо нового світла на історію православних і уніатських шкіл в XVII в. в Вільні, Володимирі, Мінську, Могилеві і т. ін. Є також дещо про шпиталі, про друкарні (дуже мало), досить багато матеріалів про братства в Вільні, Мінську, Пінську і Києві. Редакція сеї книжки обіцяє невдовзі приступити до видавання важніших документів архіву в повнім тексті. В інтересі науки було б пожадано, щоб вона якнайшвидше і більш систематично та обдумано докінчила публікацію його опису.


Примітки

Вперше надруковано в ЗНТШ, 1899, т. 27, кн. 1, с. 11 – 19 (Бібліографія).

Подається за першодруком.

…по скасуванні унії в Росії… – 12 лютого 1839 р. у Полоцьку провідні сановники православ’я та уніатства підписали так званий «соборний акт» про об’єднання уніатської церкви з православною. 25 березня 1839 р. Микола 1 затвердив відповідне рішення синоду. Цим було завершено процес скасування уніатства у царській Росії, зокрема на Правобережній Україні.

Коялович Михайло Йосипович (1828 – 1891) – російський історик слов’янофільського напряму, професор Петербурзької духовної академії.

Чистович Іларіон Олексійович (1828 – 1893) – російський церковний історик, філософ та правознавець, викладач Петербурзької духовної академії.

Макарій (1816 – 1882) – російський церковний діяч, з 1879 р. митрополит московський, вихованець Київської духовної академії.

Голубев Степан Тимофійович (1849 – 1920) – буржуазний історик, професор Київського університету та Київської духовної академії.

Победоносцев Костянтин Петрович (1827 – 1907) – державний діяч царської Росії, з 1880 по 1905 р. – обер-прокурор синоду, один з натхненників реакції.

Рункевич Степан Григорович (1867 – ?) – приват-доцент Петербурзького університету, обер-секретар синоду, член учбового комітету при синоді, автор праць «История русской церкви под управлением святейшего синода» (Спб., 1900), «Русская церковь в XIX в.» (Спб., 1901).

Зизаній Стефан (бл. 1570 – 1600) – український письменник і освітній діяч, один із засновників Львівської братської школи. У своїх творах викривав зловживання церковної верхівки, закликав протистояти наступові католицизму.

Острозький Костянтин (Василь) Костянтинович (1526 – 1608) – український магнат, київський воєвода, активний противник католицизму та унії. При його дворі в Острозі (на Волині) діяв гурток вчених, які здійснили перше повне видання біблійних книг церковнослов’янською мовою.

Смотрицький Мелетій (світське ім’я Максим Герасимович; бл. 1572 – 1633) – український і білоруський письменник-полеміст, філолог, церковний і освітній діяч.

Копистенський Захарія (псевдонім Азарія; ? – 1627) – український письменник, культурно-освітній і церковний діяч. Його полемічний твір «Палінодія, або Книга оборони…» (1621 – 1622), в якому виражено ідею об’єднання східно-слов’янських народів, спрямований проти католицизму й унії.

Могила Петро Симеонович (1596 – 1647) – церковний і освітній діяч України першої половини XVII ст., митрополит київський та галицький (з 1632 р.), засновник Київської академії.

Тяпинський Василь Миколайович (бл. 1540 – бл. 1604) – білоруський і український просвітитель, учасник реформаційно-гуманістичного руху 2-ї половини XVI ст. У 1680 – ті роки заснував друкарню й надрукував Євангеліє, перекладене ним тогочасною книжною мовою.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 158 – 167.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2017 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1367

Модифіковано : 12.01.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.