Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія / Хмельниччина 1648 – 1649 років у сучасних віршах / 3. Повстання руського люду

Хмельниччина 1648 – 1649 років у сучасних віршах

3. Повстання руського люду

Іван Франко

Ми привикли від польських істориків слухати запевнень, що Хмельниччина була виключно соціальним бунтом, повстанням хлопів проти панів або, як говорить лірик Куліш, руїнників проти культурників. Усякі національні і релігійні мотиви, мовляв, не мали в тім темнім русі ніякої ваги, були прищеплені до нього пізніше православними духовними, сліпими кобзарями та нетямущими українськими публіцистами і істориками-патріотами.

Сучасні вірші про Хмельниччину, зложені самими поляками, докидають дещо цікавого матеріалу до відповіді на се питання. Як дивилися самі тодішні поляки на Хмельниччину? Що бачили вони в тих збунтованих купах? Здається, їм ліпше було знати характер і значення бунту, ніж нам, котрі можемо про нього догадуватися, зводячи докупи та провіряючи одні одними їх же сучасні свідоцтва.

Отже, перечитуючи польські сучасні вірші про Хмельниччину, ми ані на хвилю не лишаємося в сумніві. Тодішні поляки в один голос і одними устами свідчать, що се було повстання руського люду. Русь піднялася проти поляків. Русь хоче вигнати ляхів із своїх границь – те самісіньке, що в противнім таборі голосять «сліпі кобзарі» в думах і піснях. І коли пок[ійний] Куліш не знаходив доволі різких слів лайки на тих кобзарів за ненависть, яка в їх піснях проявляється супроти польської нації, то дивно тільки, що він (хоч знав і цитував деякі тогочасні польські вірші далеко не миролюбного характеру) не мав ані словечка сумніву про ті чуття супроти Русі, які видніються з тих віршів.

Подамо тут невеличкий вибір цитат, зазначаючи згори, що їх число можна би значно збільшити. Ось Бялобоцький, бачачи, як усе руське селянство стало на стороні Хмельницького, жалкує, чому польські пани не покликали проти руських хлопів польських мазурів, бо ті певно не зрадять:

Aże kto słyszał w Polszczę rebelię?

Poddanych polskich jest taka natura:

Panom dochować wiary, jeśli która.

Nigdy się Mazur z Rusinem nie zgodzi,

Daleko ta rzecz jedna drugiey chodzi.

Niechay kto spuści Rusina z Mazurem,

Ujrzy, co umie chłop polski z kosturem.

Łatwiey by drugim o różne oręża, –

Naydzie у między Matyskami męża.

Ba, jedno tylko trochę ich roztklwić,

I z samopałem nie da się wychylić.

Z tych ci to oni bywali drabowie,

Co przed ich męstwem drżeli Rusinowie,

Mylili szyki у bitnym janczarom,

Dawali się znać szalonym Tatarom.

Byśmy z trzeciego chłopa wyprawili,

Kijmi by Kobus wszystką zarzucili.

Nierazem widział, że nieporównaną,

Chłop polski miewał z Rusinem wygraną.

Jan Białobocki. Klar męstwa, część czwarta.

[Чи чув хто у Польщі про бунт?

У польських підданих така натура:

Бути вірними панам.

Ніколи мазур з русином не дійдуть згоди,

Велика відстань між ними.

Нехай би хто звів русина з мазуром,

Побачив би тоді, на що здатний польський селянин з ціпком.

Легше тому, хто має різну зброю,

Але знайдеться і серед матисяків мужній.

Варто їх трохи розворушити,

І з рушницею не дадуть нікому вихилитися.

Серед них бували такі здоровані,

Що перед їхньою мужністю тремтіли русини,

Плутали вони карти й хоробрим яничарам,

Давалися взнаки шаленим татарам.

Якби ми кожного третього селянина підняли,

Вони б киями всю голоту закидали.

Не раз я бачив, яку незрівнянну

Мав польський селянин над русином перевагу (польськ.). – Ред.]

В очах Бялобоцького і інших тодішніх польських віршописців русини – се «kobuz», «kobuźnicy».

У Зіморовича читаємо:

Lada szuja, by śmierdział kobuźnikiem tylko,

Mógł zamordować ludzi na każdy dzień kilko

Bez karania – i owszem, tern się więcej chlubił,

Że swą ręką tak wiele dusz niewinnych zgubił.

Żaden się nie obawiał za to boskiej kary,

Trzymając to, że milszej natenczas ofiary

Nie mógł Bogu uczynić, jako lackie plemię

Wybiwszy oswobodzić z niego ruską ziemię

[J.B. i Sz.Zimorowicze, Sielanki, wyd. K. Turowskiego. Przemyśl, 1857, str. 80. – [Іван Франко]].

Аби лиш трохи смердів козаком,

То міг замордувати щодня кількох людей

Без вини – і, звичайно, тим більше пишався,

Чим більше своєю рукою невинних душ погубив.

Ніхто не боявся за це Божої кари,

Кажучи, що любішої жертви

Не міг Богові принести, як лядське плем’я

Вибивши, звільнити від нього руську землю (польськ.). – Упоряд.

Той сам поет зітхає важко:

Nie było i nie będzie (prawdę wyznać muszę)

Okrutniejszych tyranów nad ruskie katusze.

[Не було і не буде (мушу визнати правду)

Страшніших тиранів, ніж руські кати (польськ.). – Упоряд.]

Польсько-руський національний антагонізм він малює вельми пластично ось яким оповіданням, в котрому треба бачити не певний факт, а поетичне втілення змагань, поглядів і почуття бодай тої верстви польської суспільности, до якої належав Зіморович. Один із персонажів його поеми «Kozaczyzna», Остафій, оповідає, як козак зловив його на вежі під час облоги і бив по голім тілі, допитуючися, де сховав гроші.

Gdym go prosił, żeby mi jak swemu folgował,

Rzekł na to, żeś ty Rusin, kotiuho, niedoszły,

Bo mięsem łąckiem ruskie kości twe obrosły.

Przeto jeśli się dostać chcesz z nami do nieba,

Obić ci mięso lackie z kości ruskich trzeba

Zimorowicze, op. cit., 80. – [Іван Франко].

Коли просив його, щоб наді мною, як своїм, змилувався,

Відповів на те, що ти, катюго, русин не справжній,

Бо лядським м’ясом обросли твої руські кості.

Але, якщо хочеш дістатися з нами до неба,

Оббити тобі лядське м’ясо з руських костей треба (польськ.). – Упоряд.

А далі, доказуючи, що бунт самій Русі вийшов на шкоду, говорить:

Już to Rusi zginęła niemal połowica,

Po większej części pustką stoi ich ziemica

Nie tak od szabli polskiej, jako swoich zbójców:

Bilić to bracia bracią a synowie ojców.

Więcej ich niż milion zabrali Tatarzy,

Więcej Rusi niż bydła w Turczech na bazarze.

Wszystkie hordy pohańskie, Tehinie, Stambuły,

Azye obie śmierdzą już od ruskiej smoły.

[Вже руських загинула майже половина,

Переважно пусткою стоїть їхня землиця

Не так від шаблі польської, як від своїх розбійників:

Били ж бо брати братів, а сини батьків.

Більш ніж мільйон їх забрали татари,

Більше руських, ніж худоби, в Туреччині на базарі.

Всі поганські орди, Тегині, Стамбули,

Азії обидві вже смердять від руської смоли (польськ.). – Упоряд.]

Ми бачимо далі, що Зіморовичеві «Селянки» як історичні свідоцтва дуже підозреної вартості, та вже й у отсих віршах видно величезну пересаду. Мабуть, почував се і сам автор, коли в уста персонажів свойого вірша вложив ось яку розмову, котра дуже добре характеризує його настрій:

Ostafi.

Co za dziw, chociaż by się Dorosz z prawdą minął,

Ponieważ się do Lachów z bojaźni przekinął,

Teraz Ruś jako może podaje w ohydę.

Dorosz.

Bóg mi świadkiem, że prawdą a nie fałszem idę

I najmniej nie przyczyniam, anim się do Lachów

Zaprzedał dla przegróżek ábo próżnych strachów;

Ale widząc postępki takie naszej Rusi,

I o wierze swej człowiek powątpiewać musi.

Остафій

Що за диво, мабуть, ви з правдою розминулися,

До ляхів зі страху перекинулися,

І тепер Русь, як можете, паплюжите.

Дорош.

Бог мені свідок, що я по правді, а не брехнею живу

І аж ніяк не закликаю до цього; ані теж ляхам

Я не запродався через погрози або даремний страх,

Але бачачи такі вчинки нашої Русі,

І у вірі своїй людина сумніватись починає (польськ.). – Ред.

Очевидно, сам Зіморович почував, що навіть його читачам видадуться неправдоподібними такі слова в устах русина, а самі русини такому ораторові бризнуть у очі «перекинчиком». Для нас се мимовільне свідоцтво подвійно цінне. Перекинчиком можна зробитися тільки там, де є два виразно зазначені табори, а в обох почуття окремішності. І польські вірші дають нам немало доказів, що таке почуття було у обох ворожих сторін.

Бялобоцький обурюється на Хмельницького, що після Зборівського замирення

Linię sobie kędy chce zamierza,

Nie choce mieć w Rusi polskiego żołnierza.

Jan Białobocki. Odmiana postanowienia sfery niestatecznej kozackiej, cz. I,

[Кордони сам собі встановлює,

Не хоче мати на Русі польського солдата (польськ.). – Ред.]

що бажає в кількох воєводствах довести до того,

wszystkie urzędy

Aby w nich tylko Ruś trzymała wszędy,

Metropolita między biskupami

Zęby zasiadał w senat z władykami.

[всі посади

Щоб тільки русини займали повсюди,

Щоб митрополит разом з єпископами

Засідав у сенаті з владиками (польськ.). – Ред.]

Він не знаходить слів обурення на те, що Хмельницький піддався турецькому султанові:

Onego sobie przyznając za pana,

Prawi, żeby mu pomoc była dana,

Poddaństwo wszystkiey obiecuje Rusi.

[Визнавши його паном,

Вимагає, щоб він дав йому допомогу,

Обіцяючи всієї Русі підданство (польськ.). – Ред.]

Так само й Кучваревич підчеркує руський характер Хмельниччини:

Nie wspomnię pod Korsuniem jako krwawe znoje

Sączył z cnego rycerza, gdy ruskie podwoje

Jako szkarłatem jakim krwią skropione były,

Gdy ukraińskie pola krwawą rosę piły.

М. Kuczwarewicz. Relacia Expedyciey Zbaraskiey.

[Не можу згадувати, як кривавий піт під Корсунем

Лився з славного лицаря, коли руські землі,

Ніби пурпуром, кров’ю були скроплені,

Коли українські поля пили криваву росу (польськ.). – Ред.]

Для автора поеми «Satyr Podgórski»

Główni Lachom Ruś nieprzyjaciele

[Головний ворог ляхів – це Русь (польськ.). – Ред.]

Він підносить, що по Корсунській битві

Tak gdy się zdrajcom zrazu poszczęściło,

Co żywo zaraz na wojnę krzyknęło:

Wszystka prawie Ruś z korzenia powstała.

[Коли зрадникам спочатку пощастило,

Все живе на війну піднялось:

Майже вся Русь од низів повстала (польськ.). – Ред.]

Мета повстання, по його думці, була одна:

Prawie się na to zdrajcy zasadzili,

By Lachów z Rusi do szczętu wybili.

[Зрадники вирішили, щоб

Ляхів з Русі дощенту вибити (польськ.). – Ред.]

І для Вонхоцького, автора бомбастичних латинських віршів п[ід] заголовком «Planctus Poloniae», не було ніякого сумніву, що Хмельниччина – руський народний рух, ворожий полякам, і він так само підчеркує, що «plebs russica, satius ursica, infensa semper polono nomini» [Sim. Dom. Wąchocki. Planctus Poloniae super ingenti suorum clade.].

Та автори віршів не тільки відчували національний антагонізм свій до козаків і до українсько-руського народу; вони не криються ані на хвилю зі своєю глибокою ненавистю, погордою, обридженням до сього народу. Козаки для них «nieprzyjaciel sprośny», «zła czerń», «kozak brzydki», «śmiecie wzgardzone».

Бялобоцький відзивається про них образово:

Nuż w inszych miejscach żaby ożywają

Kozackie, które z jezior Dniepru wstają.

J. Białobocki. Klar męstwa, cz. I.

[І в інших місцях жаби оживають

Козацькі, які водяться в озерах Дніпра (польськ.). – Ред.],

а нарікаючи на польську нерішучість в початку 1649 року, він кличе трагічним голосом:

Tośmy tak żmije ruskie ugłaskali,

Żeśmy się ledwie nad Wisłą zostali!..

[Так ми руських зміюк приголубили,

Що ледве над Віслою утримались!.. (польськ.). – Ред.]

Для нього, завзятого прихильника і панегіриста кн[язя] Яреми Вишневецького, козаки – се «plugawa chanaja», «pieskie syny», «łotrostwo», «złodziejstwo od dyabia uczone», «chamy» i «zdrajcy»; вони нерозумні і захланні, з ними не може бути згоди.

Lecz trudne z głupim i chciwym iednanie,

Którego wszystka myśl na zamieszanie.

Wrodzone są to kozackie przymioty:

Niestatek, zdrada, pogardzenie cnoty,

W pokoju nie być, nie przyjmować pana,

Dobrego sługę nie cierpieć hetmana.

Uwaga w głowie jak u niemych osłów;

Nic to zabijać i królewskich posłów.

To po ich myśli, gdy mają starszego,

Który im da plac do wszytkiego złego

I rozpasze się na wszelakie zbrodnie, –

Z takim się zgodzą i żyją łagodnie,

Im więcej przeciw panu ich buntuje,

Im więcej praktyk, zdrady, wojen knuje.

[Але важке з дурним і захланним єднання,

Вся думка якого про сум’яття.

Ось вроджені козацькі прикмети:

Нестаток, зрада, зневаження цноти,

В мирі не бути, не визнавати пана,

Доброго слугу не терпіти, гетьмана.

Уваги в голові, як у німих ослів,

Нічого не вартує вбити й королівських послів.

На їхню думку, якщо мають старшого,

Який їм дасть волю до всього злого

І розпережеться до всякого злочинства, –

З ним погоджуються і живуть мирно,

Чим більше проти панів їх бунтує,

Тим більше інтриг, зради, воєн задумує (польськ.). – Упоряд.]

Тільки раз у вірші «Na uciekających z pod Piławiec» сказано про козаків «cni kozacy» (див. № 17 нашої збірки), та й то, розуміється, іронічно.

Не менше виразно, як національний, поляки відчували й релігійний антагонізм свій до козацької маси, а козаків до себе. Зіморович вкладає в уста ніби православного Дороша ось які слова:

Matka nasza jest cerkiew powszechna, tej matki

Widząc tysiąckroć gorsze niż pogany dziatki,

Musiałem sobie bractwo tych wyrodków zbrzydzić,

Muszę się matki takiey (odpuśćcie mi!) wstydzić.

Zimorowicze. Op. cit., 84.

[Нашою матір’ю є загальна церква; бачачи

Цієї матері діточок, що в тисячу разів гірші за нехристів,

Я зненавидів компанію цих виродків

І повинен матері такої (вибачте мені!) соромитись (польськ.). – Ред.]

Та той сам Зіморович виразно, хоч з гіркою наругою, говорить:

Więc o wiarę wojują! Cóż będzie po wierze,

Kiedy się pokolenia ruskiego przebierze?

Pewnie wróblom, nie ludziom wschodnia cerkiew święta

Przyda się, kiedy ludzie wyginą do szczęta.

Там же, 81.

[Отже, за віру воюють!

Що ж лишиться від віри,

Коли переб’ють русинський люд?

Мабуть, горобцям, а не людям східна церква свята

Знадобиться, коли люди до останнього загинуть (польськ.). – Ред.]

Релігійні змагання і плани Хмельницького по Зборівськім замиренні характеризує Бялобоцький ось якими словами:

Kościoły z kilku województw wypiera,

Na wyniszczenie Uniey naciera,

Ukraińskie chce swoje schizmatyki

W senat osadzić, wygnać katoliki

Z województw kilku.

Białobocki. Odmiana postanowienia sfery niestatecznej kozackiej, część pierwsza.

[Костьоли в кількох воєводствах закриває,

Наполягає на винищенні унії,

Своїх українських схизматиків

Хоче в сенат протягти, вигнати католиків

З кількох воєводств (польськ.). – Ред.]

Латинський вірш (№ 1 нашої збірки) називає весь рух «схизматицьким»:

En schismatici, cohors Tatarica,

Necant, rebelles, clerum et fideles.

[Ці схизматики, наче татарва.

Заколотники убивають духовенство й віруючих (лат.). – Ред.]

Та, правда, ми маємо свідоцтва, що козаки вбивали й православних! Певна річ, убивали, коли ті стояли в рядах їх ворогів. Пригадаю для прикладу оповідання Кушевича про того ченця з Буська, що йому, хоч православному, козаки повиймали очі і пообтинали руки за те, що сповнював шпіонську службу на користь Вишневецького (С. Томашівський, С. К. Кушевич. Записки наук[ового] тов[ариства] ім[ені] Шевч[енка], XV, 10).

Козаки руйнували маєтки православних панів, таких, як київський воєвода Кисіль, що сам себе величав «gente Ruthenus, natione Polonus». Та не досить того, говорять польські історики, козаки для зиску, для грошей убивали, мучили, плюндрували православний люд, православне духовенство, грабували православні церкви, безчестили православні святощі, – найліпший доказ, що Хмельниччина не була ніяким народно-релігійним рухом, а тільки простим розбоєм, гайдамаччиною. Та на се є один, але то, здається, лиш один доказ – вірші Б. Зіморовича «Kozaczyzna» і «Burda ruska». Ми лишаємо собі докладний розбір деяких уступів сих віршів на пізніше, а тут наведемо лиш пару характерних місць. Коли вірити Зіморовичеві, то козаки

Naleźli i na ziemi, jako z bogiem mieli

Walczyć, kiedy czartowskie ręce podnieść śmieli

Na kapłany i służby bogu poświęcone,

Na budynki imieniu jego wystawione;

Gdy świaszczenników, chociaż do cerkwi uciekli,

Przy ołtarzach jak bydło na ofiarę siekli,

Że krew, która z tułowów ściętych wypryskała,

Nieraz oczy Przeczystej w obrazie zalała,

Gdy malowanym świętym gęby wycinali,

Oczy kłuli, jak żywe z janczarek strzelali;

Kiedy piekielnym ogniem i pańskie przybytki

I trupy w nich pobite zapaliwszy wszystkie

Jako całopalone przed dawnemi laty

Z dymem prosto ku niebu puszczali obiaty.

[Налізли і на землі, неначе з богом збиралися

Воювати, коли чортові руки насмілились підняти

На священиків і на службу божу,

На храми, вибудовані в ім’я бога;

Коли священиків, хоч ті сховалися до церкви,

Біля вівтарів били, як худобу при жертвопринесенні,

Так що кров, яка з тіл порубаних вибризкувала,

Не раз заливала очі іконі Пречистої богоматері,

Коли зображенням святих уста вирізували,

Очі виколювали, як у живих, з рушниць стріляли;

Коли, запаливши пекельним вогнем і божі храми

І трупи побитих в них людей,

Як в давні часи, жертву всеспалення

З димом пускали просто в небо (польськ.). – Ред.]

Не тільки духовні, але й світські православні гинули з рук козацьких:

Do tego prawosławnych chrześcian tak wiele

Pomordowali oraz na duszy i ciele.

Zimorowicze. Sielanki, 75, 73.

[До того ж православних християн так багато

Знищили як духовно, так і тілесно (польськ.). – Ред.]

Загалом

Ktokolwiek się nagodził, z tej samej przyczyny,

Ze był człowiekem, a nie chłopem z Ukrainy,

Zabijali bez braku.

[Кожного стрічного тільки тому,

Що був він людиною, а не хлопом з України,

Вбивали, не розбираючись (польськ.). – Ред.]

От тим-то й уся православна церков підупала.

Starzy hospodynowie, cerkiewni śpiewacy,

I nie wiedzieć kędy się rozbieżeli diacy.

[Старі священики, церковні співаки

Й дяки порозбігалися хто куди (польськ.). – Ред.]

Ми навели ті місця як свідоцтво – не історичної правди, а партійної фантазії Зіморовича, його слова суперечать аж надто ясним і численним історичним свідоцтвам. Правда, козаки руйнували і безчестили костьоли, але латинські (див. нашу збірку № 26). Натомість ми маємо у многих істориків свідоцтва, що православне духовенство на Україні і в Червоній Русі сприяло Хмельниччині. Львівський райця Кушевич наводить приклад, як симпатично віднеслися 1648 р. до Хмельницького православні ченці з Крехова [С. Томашівський, С. К. Кушевич (Записки наук[ового] товариства ім[ені] Шевченка, XV, 10)], а й сам Зіморович пише:

A takiej im roboty i nieznośnych zbrodni

Duchowni pomagali wspomnienia niegodni

[А в таких їхніх діяннях і в тяжких злочинах

Їм допомагало не гідне й згадки духовенство (польськ.). – Ред.]

Певна річ, дехто, впершися, може сказати, що всі оті звістки і натяки – односторонні. Могли собі поляки сяк і так розуміти рух Хмельницького, бачити в ньому і національно-руську, і релігійно-православну закраску, та де є виразні свідоцтва, що власне козаки розуміли се так само? На се можемо відповісти, що зовсім аналогічні свідоцтва з козацького боку маємо в тогочасних козацьких думах і віршах. Не тільки в тих думах, що мають виразно козацький характер, але і в тих, що, як вірно завважали редактори «Исторических песен малор[усского] нар[ода]» (т. 2, стор. 111), мають сильну закраску селянського елементу, чути гомін національного антагонізму, хоча він і не виступає на перший план і, певно, не є такий ясний, як національне почуття людей XIX віку. В думі про Хмельницького і Барабаша Хмельницький кличе до козаків:

Ей козаки, діти, друзі-молодиці,

Прошу я вас, добре дбайте,

Од сна уставайте,

Руський отченаш читайте,

На лядські табори наїжджайте,

Ляхів, мостивих панів, упень рубайте,

Віри своєї християнської у поругу на вічні часи не подайте!

Те, що вчинив Хмельницький, називають автори дум старим звичаєм, продовжуючи термінологію давніших дум про боротьбу козаків з турками і татарами, «ставанням за християнську віру» (див.: op. cit., [ст.] 3, ряд[ок] 4; ст. 4, р. 24; ст. 8, р. 4; ст. 10, р. 8, 16; ст. 11, р.23; ст. 12, р. 55, 75; ст. 14, р. 105, 109, 115; ст. 15, р. 137), та майже у всіх тих місцях обік сього терміна є й другий, новий, – «козакам козацькі порядки подавати» (ст. 4, р. 23, 29; ст. 5, р. 64; ст. 6, р. 115; ст. 7, р. 141; ст. 10, р. 15; ст. 11, р. 22; ст. 12, р. 54, 74; ст. 14, р. 114). Правда, в думах подекуди називається Україна «землею польською» (ор. cit., 25), тобто частиною Польської держави, та попри те ми бачимо у авторів дум досить ясну свідомість того, що Україна, то не Польща, що Польща над Віслою, що ляхи і українці – два різні народи.

Ой, не чорна хмара над Польщею встала,

То ж то не одна ляшка удовою стала.

(Op. cit., 37)

Ще виразніше бачимо се почуття в пісні, написаній в Галичині і віднесеній редакторами «Исторических песен» до часу Жовтоводської битви:

Ой годі вам, вражі ляхи, руську кровцю пити,

Не єден лях молоденький посиротив діти.

(Op. cit., 20)

А в дуже популярній пісні про Перебийноса читаємо:

Зависли ляшки, зависли,

Як чорна хмара на Віслі!

Ляцькую славу,

Загнав під лаву,

Сам бравий козак гуляє.

(Op. cit., 40)

В думі про похід Хмельницького на Молдавію сказано:

То пан Хмельницький добре учинив:

Польщу засмутив,

Волощину побідив,

Гетьманщину звеселив.

(Op. cit., 104)

І в вірші про Корсунську битву, зложенім якимсь письменним козаком і занесеним у «Историю о презільной брани», підчеркнено обік інших також національний русько-польський антагонізм:

Бог вознес ныне смиренных русаков,

Гордых же с престолов низложи поляков.

(Op. cit., 138).

А в вірші, занесенім у літопис Єрлича, читаємо:

Честь, богу хвала! Навіки слава війську Дніпровому.

Що з божої ласки загнали ляшки к порту Вісляному.

А род проклятий жидівський стятий, чиста Україна,

А віра святая в цілі зостала – добрая новина.

(Op. cit., 140).

Здається, сі свідоцтва сучасних людей, письменних і неписьменних, поляків і українців, повинні вистарчити для тих, хто хоче в Хмельниччині бачити тільки соціально-економічний рух, тільки повстання хлопів проти панів. Особливо цінні тут свідоцтва поляків, що мали загалом нахил признавати козакам далеко менше знання, свідомості і ясних політичних думок, ніж у них було справді.

В очах польських шляхтичів – козаки се сміття, хлопи, дикі звірі.

Chmiel z Krzywonosem – holacy,

Chłopi prości, grotownicy.

[Хміль з Кривоносом – голодранці,

Хлопи прості, дикуни (польськ.). – Ред.], –

говорить побожний автор пісні про козацьку війну (№27 нашої збірки). У Бялобоцького козак – то хам; Хмельницький – то хлоп, що сміє сягнути по корону.

Ze chłop już sięga korony z chłopami,

My swoich kryjem, a giniemy sami.

[Хлоп з хлопом уже зазіхають на корону,

Ми своїх прикриваємо, а самі гинемо (польськ.). – Ред.]

Він радить узброювати проти козаків польське селянство; адже ж в хлопстві – вся сила Хмельницького.

Skąd że ma siłę ten herszt tak wsławiony?

Musi iść za łeb każdy przywiedziony…

Patrzcie, za jeden rok oni Hryczowie (Гриці)

Jakowi teraz indzienigerowie!

[Звідки в нього сила, у цього прославленого розбишаки?

Кожний, хто прибуває, мусить підставляти шию…

Дивіться, лише за один рік ці Гриці

Так знахабніли! (польськ.). – Ред.]

Політичні плани Хмельницького – очистити Україну від поляків і здобути для православія рівноправність – наповняють Бялобоцького святим обуренням:

Owo co na myśl napadnie głupiemu!

Chce dokazować у zdołać wszystkiemu.

Jako rzecz straszna, prawie oplakana.

Patrzcie, kiedy chłop wzbija się na pana.

Białobocki. Odmiana postanowienia, część pierwsza.

[Що тільки не спаде на думку дурному!

Він хоче поставити на своєму і всього домогтися.

Страшне й жалюгідне видовисько,

Коли хлоп вибивається в пани (польськ.). – Ред.]

Для автора вірша «Na pogrom Hetmanów pod Korsuniem» (№ 16 нашої збірки) се найгірший встид, що шляхтичів побили – хлопи!

Snadź by snadnieysza od nieprzyjaciela

Ponieść szwank taki, ale nie od Chmiela,

Śnieci wzgardzoney! Co najwięcej boli,

To, że już chłopskiey bliscyśmy niewoli.

[Мабуть, легше від ворога

Зазнати такої поразки, ніж від Хмеля,

Сміття жалюгідного! Найбільш болісним є те,

Що ми вже близькі до хлопської неволі (польськ.). – Ред.]

Не хоробрість козаків, а тільки власні гріхи поляків, по думці сього автора, були причиною,

Ze nas bóg zniżył, a tym śmieciom brzydkim

Na pośmiewisko dał przed światem wszystkim.

[Що нас бог принизив і цьому гидкому сміттю

Виставив на посміховисько перед усім світом (польськ.). – Ред.]

Сю саму думку висловлює при нагоді й Бялобоцький і з радістю підносить ті жорстокі кари, якими поляки карали українські села і міста.

Na przykład potomny,

Żeby to pomniał naród wiarołomny,

Ze panom trzeba przystęp wolny dawać,

Ich czcić у słuchać, przy buntach nie stawać.

Białobocki. Odmiana, część wtóra.

[На науку нащадкам,

Щоб пам’ятав віроломний народ,

Що панам треба звільняти дорогу,

Шанувати їх і слухати, не чинити бунтів (польськ.). – Ред.]

Тим самим мінорним тоном падькає й Зіморович, вкладаючи в уста одного зі своїх персонажів – нібито селян і нібито русинів – ось які слова:

Czegośmy nieszczęśliwi ludzie doczekali!

Słudzy nam, hej niestetyż, słudzy panowali,

Nasi właśni najmyci, smrodliwi gnojkowie,

Nam panom swym dziedzicznym usiedli na głowie.

Ono chłopstwo nikczemne, bezecni hultaje

Szczęśliwe niegdy ruskie splondrowali kraje.

Zimorowicze. Sielanki, 73.

[Чого ж ми, нещасні, дочекалися!

Щоб над нами слуги, на жаль, слуги панували,

Наші власні наймити, смердючі нечупари

Нам, панам своїм одвічним, на голову сіли.

Це хлопство нікчемне, підлі гультяї

Сплюндрували щасливі колись руські краї (польськ.). – Ред.]

А Кучваревич аж волосся рве на собі, згадуючи про те, як ті хлопи під Збаражем молотили вельможних панів ціпами та рубали косами.

Jaka tam bitwa była, wspomnieć, mocny boże.

Strach bije na człowieka! Gdy już czym kto może

Z kozaków, jedni z kijami, a drudzy z kosami,

Z osmalonym ożogiem, z siekierą, z cepami

Ku naszym oślep prawie walą się. O wstydzie!

Czym więc chłop snopy bijał, z tym do boju idzie.

Tak się ona gromada nawałem sypała,

Wrzeszcząc po rusku «bite», po tatarsku «Hała».

М. Kuczwarewicz. Relacia Expedyciey Zbaraskiey під днем 18 серпня.

[Яка там битва була, при одній лише згадці, всемогутній боже,

Страх бере людину! Коли козаки, хто чим може,

Одні з палицями, а інші з косами,

З осмаленою головешкою, з сокирою, з ціпами

На наших майже наосліп кидаються. О сором!

Чим хлоп снопи молотив, з тим до бою стає.

Так та юрба навалом сипала

І верещала по-руськи «бито!», по-татарськи «гала» (польськ.). – Ред.]

Боротьба з такими противниками – безславна, побіда над ними не приносить честі; нема потреби додержувати їм даного слова. По Зборівськім договорі єзуїт Цецішевський ось як потішає сумління панів, котрі в тім договорі бачили сором для Польщі:

«Rebellizantów, wszystkich panów torem idąc, grzech condonowano, a cokolwiek nad to postąpiono, sianem potrząśniono, które siano na seymie wymłóciwszy, a do miary zawoławszy by у nayzazdrościwsi narodowi naszemu się zbiegli у ziarna jednego nie znaydą, którym by sławie naszey у wspaniałości transakctiey tey oko zaprószyć mogli.

[X. W. Cieciszewski. Soc. Jesu, Expeditia Zborowska szczęśliwie dokończona przy obecności rycerstwa obozów Zborowskiego zbaraskiego we Lwowie w niedzielę piętnastą, po świątkach na azaniu zalecona. W Warszawie, 1649.]

[Як і личить панам, гріхи бунтівникам відпущено, коли ж у чомусь перебрано, то його сіном притрушено, а те сіно на сеймі вимолочено та прибрано; хай би і ті, що вороже до нашого народу ставляться, збіглися, то не знайдуть жодного зерна, яким би вони могли запорошити око нашої слави і величі (польськ.). – Ред.]

І в очах кс[ьондза] Одимальського козаки – «przewrotni poddani i chlebojedzce», «na panów swoich szalenie powstali», «bestyje przeklęte», «zabójcy», «chłopstwo zuchwałe», «bezecna czerń», «hydry srogie», «dzika chanaja», «hultajstwo mierzione» [X. W. Odymalski, Żałosna postać Korony Polskiej, див. S.Przyłęcki, Pamiętnik o Koniecpolskich, Lwów, 1841. – [Іван Франко]].

Такий настрій у суспільності і навіть серед тих, що мали бути пастирями її сумління і вчителями молодежі, очевидно, мусив досипати солі до ран і замість поєднання доводити до чимраз більшого роздвоєння і розділу, мусив родити такі дикі думки, як та, що найліпше буде зовсім вирізати «козацький народ», і такі дикі постанови, як Андрусівський трактат, котрим постановлено, що Україна між Бугом і Дніпром має лишитися вічною пустинею.


Примітки

Мазури – етнографічна група поляків, які населяють північно-східну частину Польщі, Підляшшя та південну частину Ольштинського воєводства. Захоплені в XIII ст. німецькими феодалами, мазури довгий час насильницькими методами германізувалися. Кілька століть тривала боротьба мазурів за право називатися польським народом. В 1945 р. населена мазурами територія возз’єдналася з Польщею.

Матисяк – поширене серед поляків прізвище, особливо в селах. Тут, очевидно, вживається як узагальнення.

Не можу згадувати, як кривавий піт під Корсунем лився… – У травні 1648 р. відбулася битва під Корсунем, яка принесла перемогу селянсько-козацьким загонам Б. Хмельницького над польським шляхетським військом під командуванням коронних гетьманів М. Потоцького і М. Калиновського. Перемога під Корсунем стала сигналом до всенародного виступу на Україні, який переріс у народно-визвольну війну проти шляхетської Польщі.

нарікаючи на польську нерішучість в початку 1649 року… – Після поразки під Пилявцями і вибуху повстань проти польської шляхти в Галичині та на Волині уряд Польщі, щоб виграти час, шукав на початку 1649 р. угоди з Хмельницьким.

українських схизматиків… – Схизматиками (схизматами) в XVI – XVII ст. католицьке духовенство і польська шляхта зневажливо називали православних українців, що не прийняли Брестську церковну унію 1596 р.

Червона Русь – історична назва Галичини, що зустрічається в писемних джерелах, переважно зарубіжних, у XVI – XIX ст.

Барабаш Іван (р. нар. невід. – 1648) – військовий осаул реєстрового козацького війська. Належав до угодовської частини старшинської верхівки, яка допомагала шляхетській Польщі придушувати визвольний рух на Україні. Постать Барабаша постає як негативна у народних українських історичних думах про Хмельницького.

Жовтоводська битва – під Жовтими Водами (тепер – Дніпропетровська область) у травні 1648 р. загони Б. Хмельницького розгромили польське військо.

Перебийніс (Максим Кривоніс, р. нар. невід. – 1648) – герой визвольної боротьби українського народу, один із сподвижників Б. Хмельницького, козацький полковник. Брав участь у Жовтоводській, Корсунській та Пилявецькій битвах.

…похід Хмельницького на Молдавію… – У 1650 і 1652 рр. відбулися два походи селянсько-козацького війська під проводом Б. Хмельницького проти союзниці шляхетської Польщі – феодальної Молдавії.

Волощина (Валахія) – історична назва області на півдні Румунії, між Карпатами та Дунаєм, одна з основних складових частин при створенні румунської національної держави (1861). Територія Волощини була об’єктом постійних зазіхань турецьких поневолювачів. В XVI ст. Туреччина повністю встановила над нею своє панування. В боротьбі проти турецького ярма населення Волощини завжди діставало підтримку Росії та України, зокрема загонів Б. Хмельницького.

Андрусівський трактат. – Йдеться про Андрусівське перемир’я між Росією та Польщею, яким завершилася російсько-польська війна 1654 – 1667 рр. Укладене 1667 р. перемир’я закріпило за Росією Смоленськ, Сіверську землю та Лівобережну Україну, за Польщею – Правобережну Україну і Білорусію. Перемир’я викликало незадоволення на Україні, бо одвічна мрія українського народу про возз’єднання всіх його земель залишилася нездійсненною. Водночас Андрусівське перемир’я поклало край польсько-шляхетській агресії на Лівобережній Україні.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 31, с. 207 – 219; Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. Покажчик купюр. – К.: Наукова думка, 2009 р., с. 21 – 24.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2018 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 151

Модифіковано : 16.01.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.