Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Літературна критика / 1898 р. / Гергарт Гауптман, його життя і твори

Гергарт Гауптман, його життя і твори

Іван Франко

Друкуючи в отсій книжці «Вісника» переклад знаменитої драми молодого німецького писателя Гауптмана «Ткачі», ми подаємо тут його коротенький життєпис і характеристику його дотеперішньої літературної діяльності, користуючися задля сього свіжовиданою книжкою його друга Павла Шлентера [Paul Schlenther. Gerhart Hauptmann, sein Lebensgang und seine Dichtung, Berlin, 1898. Шлентер, берлінський критик, зістав сими днями іменований провізоричним директором надворного театру в Відні].

Гергарт Гауптман уродився 15 падолиста 1862 р. в купелевім містечку Оберзальцбрун у прусській Сілезії. Його батько Роберт Гауптман мав там першорядний готель «Zur preussischen Krone», набутий ще його батьком. Роберт, оженившися з дочкою купелевого інспектора Штрелера, власною працею, розумінням діла і ввічливістю супроти гостей значно збільшив батьківське надбання, розширив свій готель, куди на купелевий сезон збиралася особливо польська шляхта з близького Королівства.

Робертів батько походив із бідної ткацької сім’ї у сілезьких горах і провів свої молоді літа за ткацьким верстатом у такій нужді, яку змалював його внук у знаменитій драмі. Та вже 1815, прослуживши в війську, він покинув ремесло і пішов на службу до реставрації, довгі літа був старшим кельнером, а 1821 р. мав уже власний готель. В 1832 він перенісся до Оберзальцбруна і взяв у оренду «Прусську корону», а 1839 закупив її на власність. Його син Роберт скінчив кілька гімназіальних класів, відбув практику в одній великій винній торгівлі в Вроцлаві, подорожував за границею для доповнення фахових відомостей, оженився і обняв по батькові завідування «Прусською короною». Його жінка, а Гергартова мати походила також із простої сім’ї, що довгі літа жила при панськім дворі, і з підданського стану звільна дійшла до свободи, маєтку і освіти.

Гергарт був наймолодшою дитиною в батька. Його дитинячий вік пройшов тихо, під опікою родичів. Початкову науку відбув у сільській школі в Оберзальцбруні. Та вчився він з самого початку нерадо. В 1874 р. дав його батько до Вроцлава, де його старші брати вчилися в реальній школі. Гергарт вчився дуже тупо, повторяв один клас по другім: тільки в вироблюванні німецьких задач був майстер.

Тим часом діла в Оберзальцбруні почали йти дуже лихо. Бісмарківське переслідування польщини відвернуло польську шляхту від німецьких купелевих місць, та й для інших гостей Оберзальцбрун стратив принаду. Ще кілька літ Гауптман держався супроти конкуренції, та вкінці мусив продати свою улюблену «Прусську корону» в 1877 році. З ціни 250 000 марок, на яку оціновано сей готель, Гауптманові по сплаті довгів лишилося дуже небагато, так що ледве міг узяти в оренду реставрацію на невеличкій залізничній станції Зоргав, тепер Нідерзальцбрун.

Не диво, що виховання дітей робило тепер родичам більше клопоту, ніж уперед. Правда, старший син Георг вже давно скінчив реальну школу і мав добре місце в великій торгівлі сукна у Гамбурзі. Середній, Карл, готовився на вченого, але що було робити з Гергартом? Батько взяв його з четвертого класу додому і віддав до близького свояка Густава Шуберта на село, щоби помагав при веденні господарства.

Шуберт, що мав за жінку сестру Гергартової матері, власне в ту пору стратив свого одинокого сина і взяв Гергарта на його місце. Він був властителем «великого кметівства» (Grossbauerngrund) у Ледерозі і надто держав у оренді панський фільварок Леніг. Се була побожна сім’я; тут були живі впливи того протестантського пієтизму, що розцвівся на Шлезьку ще в XVII віці під впливом писань Якоба Беме і Шефлера (Angelus Silesius), а в XVIII віці за проводом чеських і моравських братів виробив собі окрему організацію в так званій секті гернгутів (властивий її організатор був граф Цінцендорф).

Правда, сей пієтизм у Шубертовій сім’ї не був ані аскетичний, ані надто нетолерантний, та все-таки молодий Гергарт, пробувши кілька літ у тій атмосфері пасторів, щоденних молитов і побожних розмов, Бахової музики і псалмових співів, чув себе стісненим після вольної атмосфери батьківського дому. З почуттям якогось освободження він восени 1880 року вернув назад до Вроцлава для дальшої науки. Сей другий виліт мав бути для нього правдивим вильотом на вольний, широкий світ, і він сам висказав се в прекраснім віршику, вписанім пізніше в альбом тітки Юлії Шубертової:

Ich kam vom Pflug der Erde

Zum Flug ins weite All,

Und von Gebrüll der Herde

Zum Sang der Nachtigall.

Та поки що взявся Гауптман до іншої науки. Його брат Карл хотів конче бачити його артистом, а бачачи, що Гергарт ліпив досить удатно з глини або вистругував з крейди всякі фігурки, намовив Шуберта, щоб той дав його до школи красних штук. Гауптман кинувся зразу горячо до студій, та технічна часть їх дуже швидко остогидла йому. Вже 20 день по вступі до школи він отримав перше «дирекційне» упімнення за своє заховання, а 6 січня 1881 р. постановою вчительської конференції його зовсім виключено зі школи за те, що «через своє заховання» і всю поведінку, через недбале ходження на лекції, дуже слабі успіхи і злий примір для інших учеників показався для школи зовсім непридатним. Тільки на просьбу свого протектора проф. Гертеля був Гергарт по 11-недільних вакаціях наново прийнятий до школи. Він ходив ще цілий рік до сеї школи і покинув її 5 цвітня 1882 задля слабості – дехто думав, що у нього починаються сухоти.

Вже тут почав Гергарт, обік різьби і моделювання, займатися поезією і відчитував проф. Гертелеві свої перші віршовані твори – оповідання із старогерманської міфології і драму «Інгеборга», основану на тлі Тегнерової поеми про Фрітьофа. Під впливом Йордана, що із старонімецьких «Нібелунгів» змайстрував страшенну епопею, почав Гергарт писати епопею в 12 піснях про Германа, князя херусків. Сього самого нещасного Германа хотів він ще покарати й драмою п[ід] заголовком «Германці і римляни»; в тій драмі мав виступати в вельми трагічній ролі співак Сігвін, котрого портрет Гергарт заздалегідь виліпив з воску і віділляв з бронзи.

Та всі ті школярські плани і забави швидко пішли в кут. Брат Гергартів Карл, що в ту пору вчащав на університет у Йєні і був пильним слухачем знаменитого дарвініста Ернеста Геккеля, наклонив його перебратися до Йєни. Протекція проф. Гертеля допомогла осягнути те, що Гергарта, хоч без укінченої середньої школи і без матури, прийнято в університет на історичний виділ. В першім семестрі він записався на множество різних викладів – філософії, зоології, ботаніки, археології, та вже в другім півроці його інтерес до премудрості ослаб дуже значно. Зате був він тим пильнішим гостем у кнайпі і в академічнім товаристві слухачів природничих наук і тут, мабуть, скористав далеко більше для розширення свого значення, ніж у викладових залах. Бо не треба думати, що ті зібрання йєнських студентів були такі ідіотично глупі, як нам поописували свідки буршівських пиятик. Там велися гарячі дебати про наукові питання, які порушували професори на викладах. І Гергарт мішався до тих розмов і вироблював собі свій суд, особливо в питаннях штуки і суспільного життя.

Та й тут він не загрів довго місця, неповні два роки тривало його студентське життя. Весною 1883 р. він поїхав до Гамбурга, де його брат Георг оженився з дочкою купця Тінемана і заснував свою власну торгівлю. З Гамбурга поплив Гергарт купецьким кораблем на Атлантичний океан, здовж берегів Франції, Іспанії і Португалії на Середземне море, аж до Марселя. Відси поїхав залізницею здовж берегів Франції, Іспанії і Португалії. Відси поїхав залізницею здовж чудової Рів’єри до Генуї, де здибав свого брата Карла, що тим часом привандрував сюди через Альпи. Оба подалися до Неаполя, прожили шість неділь щасливо на острові Капрі, а коли Карл вернув до Німеччини до військової служби, Гергарт лишився ще в Римі. Та швидко прогнала його відси малярія.

Весною 1884 р. він вернув знов до Рима, щоби зайнятися різьбярством, устроїв собі невеличке ательє, почав довбати над якимсь рельєфом, та восени знов заслаб, сим разом небезпечно – на тиф. Його перенесли до німецького шпиталю, а з Німеччини прибув хтось такий, що швидко привів його до здоров’я. Се була його наречена Марія Тінеманівна, дочка того самого гамбурзького купця, у котрого оженився його найстарший брат.

Старий Тінеман, багатий торговець вовняних товарів, умер ще 1884 р. Він лишив п’ять дочок, з котрих одна була замужем за Георгом Гауптманом. Окрім великих складів у Гамбурзі і в Берліні, Тінеман лишив своїм дочкам гарну маєтність Гогенгауз недалеко Дрездена. Се був колишній єпископський замок з стародавнім парком довкола. Тут проживали Тінеманівни в тиші під час жалоби по батькові. Тут відвідав їх Карл Гауптман і закохався в одній з них.

Сюди ж 1884 р. прибув хорий на малярію Гергарт і закохався в молодшій сестрі Марії. Живучи в Гогенгаузі, він записався в Дрезденській академії красних штук і шість неділь займався рисунками. Та швидко він покинув пластичні штуки назавсігди. В маю 1885 р. оженився з Марією Тінеманівною. Обоє разом поїхали до Берліна. Тут Гауптман уперше заінтересувався театром і задумав зробитися актором. Він записався на приватні лекції драматичної репетиції у бувшого директора штрасбурзького театру Гесслера. Та й сей швидко розвіяв його надії, осудивши, що у нього нема голосу ані здатності на доброго актора.

Гауптман пробував підпомогти природі, дав собі випекти дірки в носі, щоб мати чистіший голос, та студії над технікою драматичної штуки швидко остогидли йому і він покинув їх. Літо 1885 р. він провів разом з жінкою, братом Карлом і його жінкою в Померанії і на острові Ругії. Тут узявся знов до пера і пробував віршувати народні оповідання та балади. Та й тут віршування не давалося йому. Восени вони вернули до Берліна, а Гергарт з жінкою винайняли собі невеличку віллу геть за Берліном, у присілку Еркнер, положенім серед соснового лісу, над озером Міггельзее. Тут прожив Гауптман чотири роки, тут уродилися його три сини, тут уродилася також його поетична слава.

Маєткові відносини молодого подружжя вповні обезпечені, і Гергарт ніколи в житті не бачив себе в такім примусовім положенні, щоби заробляти на хліб, турбуватися тим, що їстиме завтра. Він міг свобідно шукати собі такого заняття, яке йому найбільше припаде до душі, і віддаватися йому лиш доти, доки не наприкриться. Та в перших роках берлінського життя його спіткала немила пригода. Тінеманові спадкоємці прирадили продати старий романтичний осідок Гогенгауз і поділитися грошима. Та коли Гогенгауз був проданий і мало прийти до поділу, збанкротував посередник, у котрого лежала депозитом здобута сума, і спадкоємці стратили все. Гогенгауз, той «рай першої любові», розвіявся, мов сон. Правда, ся страта не дошкулила Гауптманам; швидко опісля вони одержали в спадку по якімсь свояці саме таку суму, яку стратили на Гогенгаузі.

Живучи близько Берліна, Гауптман силкувався якомога подолати свою книжкову освіту, ходив на виклади знаменитих професорів Дюбуа-Реймона, Трейчке і інших, читав чимало, особливо про історію релігій, носився з думкою написати життя Христа, та тим часом зробився осередком невеличкого кружка молодих вільнодумців і реформаторів, що частенько збиралися у нього – може, не так задля духової, як більше задля тілесної справи, котрої у них було обмаль, а у Гауптмана яко «ситого буржуа» подостатком. Не одному з них він вигоджував і грішми. Серед тої компанії визначувалися особливо повістяр Макс Кретцер, поет Ганштейн, учений соціаліст Бельше і другий соціаліст Бруно Вілле.

В тій компанії йшли гарячі дебати про тодішні пекучі питання штуки і літератури, про натуралізм і реалізм, про Ібсена, Золя і Толстого. Найкомпетентнішим у тім кружку був старший брат Гергартів Карл, що тоді від зоології перейшов до психології і працював над великою науковою дисертацією «Про метафізику в сучасній фізіології, причинок до динамічної теорії живих істот». Та Гергарт аж надто часто чув, як мало він знає з усього того, що обговорювали його приятелі, і йому було дуже жаль змарнованої молодості.

Mit Weinen und mit Fluchen eilt der Knabe

Zu retten, zu ersetzen, zu erringen;

Ein Blinder so mit vorgehaltnem Stabe

Denkt er den Weg zum Wissen zu erzwingen.

Von jedem Baume krächzt des Spotten Rabe

Und kreist um ihn mit nimmer matten Schwingen,

Und keuchend sinkt der matte Knabe nieder,

Und alte Ohnmacht überfällt ihn wieder.

[З плачем і прокляттями спішить хлопець рятувати, наштруковувати, здобувати; як той сліпий, стукаючи поперед себе паличкою, так і він думає прокласти собі дорогу до знання. З кожного дерева кряче крук насміху і довкола нього кружляє невтомно. Стогнучи, паде втомлений хлопець, і давня млість нападає його знов.].

Отак характеризував він трохи пізніше свій тодішній стан, хоча, певно, на ділі він не брав свого положення так дуже трагічно, як змальовано в віршах. Літом 1888 він поїхав на пару неділь до Цюріха, де його брат Карл слухав викладів психіатра Фореля і психолога Авенаріуса. Психологічні студії заінтересували й Гергарта, та по кількох неділях він попрощав Цюріх, поїхав на велосипеді аж до Франкфурта над Майном, а відтам вернув до своєї домівки в Еркнері. Ся подорож становить поворот у його житті; відтепер він віддається зовсім літературі.

Властиво муза ніколи не покидала його. Ми вже згадували про давніші проби його поетичної творчості. В Римі він написав поемку про «Смерть Гракха», повну співчуття для бідних, реформаторського запалу та при кінці повну обурення за трусість і невдячність народної юрби, що в тяжкій хвилі покидає того, в кому сама недавно бачила свого добродія. В тім самім 1884 році він написав драматичну поему «Спадщина Тіберія», в котрій, ідучи за історичною працею Штара, змалював Тіберія благородним, чесним і щирим чоловіком, що бажає добра для всіх, та, непізнаний сучасниками, гине, погорджений і проклятий усіма.

Восени 1884 р. він послав сю драму Лярронжеві, директорові «Німецького театру» в Берліні, та сей звернув її авторові не читаючи. З початком 1885 Гауптман пробував ще раз щастя зі своїм «Тіберієм» і послав його Девріянові, що тоді обняв дирекцію театру в Ольденбурзі. Там не тільки драми не виставляли, але й рукопис затратили.

Та се не знеохотило Гауптмана. Зимою на початку 1885 р. він написав лірико-епічну поему «Promethidenlos» («Доля Прометеєвого потомка»), в котрій, наслідуючи злегка Байронового Гарольда, пробував змалювати не надто багаті пригоди свого власного життя. Під іменем Селіна поет характеризує себе самого і в оповідання про свою подорож морем із Гамбурга до Марсилії вплітає спомини з дитинячих літ, рефлексії і вигляди на будуще. Голосний в ту пору німецький критик К. Блайбтрой оцінив сю поему дуже високо, та сам Гауптман, видко, думав інакше, бо, видрукувавши її літом 1885 р., завернув усі екземпляри з продажі і продав назад до папірні.

З тих відривків, які опублікував у своїй книзі Шлентер, можна сказати хіба тільки, що деякі місця мають чималий біографічний інтерес, а з епічних місць Шлентер знайшов тільки одно, гідне передруку, – розмову автора з публічною дівчиною в однім іспанськім місті, та й тут видно не епіка, а радше будущого драматика. Сюди вплів Гауптман також головну основу свого затраченого «Тіберія», котрий в нічнім привиді являється Селінові. З усього видно, що цілість була дуже полатана, форма доволі важка, декуди недбала і силувана, та все-таки декуди проблиски могучого таланту, сильного, живого чуття.

Оженившися, Гауптман якийсь час віддався радощам сімейного життя і тільки десь-колись брався за перо. Аж 1888 р. під час цюріхського побуту він задумав рішуче віддатися писательству. В липні сього року він вислав до Штеттенгеймового місячника «Das humoristische Deutschland» у Берліні новелку під досить дивним титулом «Доки бог бере, беру й я», та новелка не була поміщена і рукопис пропав.

В Цюріху він почав писати обширну автобіографічну повість, що в роді Діккенсового «Давіда Копперфілда» або Келлерового «Зеленого Генріха». Над сею повістю працював Гауптман ще зимою 1888 р., та швидко покинув її. Деякі розділи з неї опубліковано в фейлетоні віденського «Neues Wiener Tagblatt», і з тих опублікованих частин видно, що за цілістю нема чого жалкувати.

В тім самім році видрукував також збірку своїх ліричних віршів п[ід] заголовком «Das bunte Buch». Та й сим віршам не пощастилося. Книжечка вже була набрана, і авторові прислано ревізійні аркуші, коли накладець збанкротував і набір книжечки скинено до конкурсової маси. Гауптман, видно, не дуже дорожив і сими віршами, бо не дбав про їх нове видання, а ревізійні аркуші лишилися одинокою пам’яткою його ліричного розмаху.

Зимою в кінці 1888 р. переїхав Гауптман з цілою сім’єю до Бергедорфа в Шлезії, куди перейшли до нього на життя його батьки, покинувши свою ресторацію. Весною 1889 р. поїхав Гергарт сам до Берліна. Тут він познайомився з двома поетами «наймолодшого» покоління – Арно Гольцом і Йоганном Шляфом. Тяжко було знайти більший контраст, як ті два молоді люди. Гольц, син бідного аптекаря, чоловік з немалим поетичним талантом, та при тім енергічний та завзятий теоретик; натомість Шляф – натура більш м’яка, ніжна і податлива. Та власне задля сього контрасту обидва вони зробилися приятелями, жили і бідували разом і лагодилися реформувати літературу.

Гольц кидав громи не тільки на стару марципанову літературу таких Гейгелів і Гейзе, на шаблоновість Вільденбрухів та Шентанів; йому не в смак були й «молодші» революціонери в роді Блайбтроя, що кричали про натуралізм, а самі йшли далі старою шаблоновою стежкою, не мавши відваги вглибитися в дійсне життя, що бачили довкола себе. До спілки з Шляфом написав Гольц цілий ряд ескізів з берлінського життя, де головно покладено вагу на докладність обсервації і прецизію вислову в відданні дійсності. Особливо один із тих образків, що дав свою назву цілій збірці п[ід] заголовком «Papa Hamlet», зробив велике враження на Гауптмана.

Під впливом Гольца він зараз постановив також піти сею дорогою. В своїй автобіографічній повісті він уже порушив був деякі суспільні явища шлезького життя, що тепер відразу явилося перед ним в новім світлі. Гольц також намовив його покинути епічну форму і перейти до драми. Під живим враженням сильної особистості Гольцової Гергарт вернув до своїх, і швидко, ще весною 1889 р., була готова його перша драма «Перед сходом сонця».

Основою драми є шлезькі відносини. Великий розвій фабричного промислу виплодив там тип мужика-мільйонера через те, що на мужицьких грунтах повідкривано копальні вугілля. Автор веде нас в сім’ю такого мужика Кравзе. Він живе в гарнім дворі, п’є шампани, поїть худобу з срібного відра, та проте слуги живуть в голоді і ходять обідрані, а давня мужицька брутальність не то що не зм’якла, а ще й надулася. У нього є дочка Гелена, освічена, чесна, чутлива душа. Батько вибирає їй жениха, мати сваркою хоче зломити її упір, – бідна дівчина чує себе чужою в тій сім’ї, та не бачить виходу.

Та ось в околиці являється припадком молодий економіст Льот, учений, котрий марить про поправу людської раси головно через невживання алкоголю. Побачивши Гелену, він закохався в ній і готов женитися, бачачи в ній парость здорового селянського пня. І дівчина полюбила його всім серцем, бачачи в ньому одинокий рятунок із того болота, в якому живе. Та ось в остатній хвилі, коли Льот їде просити у батька Гелениної руки, він довідується від місцевого лікаря, що Геленині батьки налогові п’яниці, що вся сім’я, навіть трилітній синок, затроєна алкоголізмом. Льот утікає геть і покидає Гелену, а ся, не бачачи для себе ніякого рятунку, сама покладає на себе руку.

Вже в тій першій драмі виявилися різко всі, і добрі і слабі, боки Гауптманового таланту. Детальний, мікроскопійно докладний малюнок окружения, характеристика відносин людських, аналіз психічних станів і настроїв і рівночасно брак власної акції, брак діяльних людей. В драмі є репрезентанти двох світів: грубого, під впливом алкоголізму звироднілого, хоч і припадком забагатілого мужицтва і інтелігенції, у котрої замість чуття панує розум, теорія, доктрина. Нещаслива людина, що хоче з одного світу перейти в другий, гине марно.

Обік сцен різко реалістичних є в четвертім акті чудова любовна сцена між Геленою і Льотом, котру німецькі критики зачисляють до найкращого, що є в тім роді написано в німецькій літературі. Розуміється, що ніякий театр не взявся б був виставити Гауптманову драму. Та власне 1889 р. заснувалося в Берліні під проводом двох літераторів, Отто Брама і П. Шлентера, товариство «Вольна сцена». За приміром «Вольного театру», заснованого Антуаном у Парижі, задумали й тут молоді люди витворити сцену, де би без цензури, отже, перед запрошеною публікою, виставлювано штуки молодих драматиків, з такої чи іншої причини не допущені на інші сцени.

Першою виставленою штукою на берлінській «Вольній сцені» були Ібсенові «Привиди», тоді ще заборонені поліцією. Другою була Гауптманова драма. Ся вистава викликала в театрі і берлінській пресі страшенний гвалт, хоча режисерія за згодою автора повикидала надто різкі місця. Гауптмана окричали революціонером, чоловіком без бога і без серця, мало що не зрадником, та ніхто не важився відмовити йому таланту. З другого боку, наймолодше покоління розпливалося в похвальних гімнах для Гауптмана, бачачи в ньому одного з своїх і то одного з найталановитіших.

Отсі гвалти і свари були для Гауптмана мов остроги для доброго коня. Ще при кінці 1889 р. він написав другу драму – «Das Friedensfest». І тут не обійшлося без патології, навіть більше її тут, як у «Сході сонця». Автор вводить нас в сім’ю артиста Шульца. Батько і два старші сини розбрелися по світі; дома сидять тільки мати і дочка, стара вже, негарна панна; обі вони гризуться, докоряють одна одній. В тім самім місті живе наймолодший син, вигнаний батьком з дому за те, що в благороднім обуренні побив батька, коли той зневажав його матір.

Та ось наближається різдво. Батько і старші сини вертають додому. Крізь радість першого привітання, крізь дальші веселі розмови щохвилі прориваються спомини давніших прикростей і взаємних зневаг. Старий Шульц, хорий на манію переслідування, даремно силкується скрити свою хоробу.

Та ось додому вертає й молодший син, котрого його наречена й будуща теща намовляють до перепросин з сім’єю. Оті перепросини, в котрих від початкової радості доходить до вибуху найпоганіших пристрастей і до вибуху шалу у старого батька, – се й є головний зміст драми.

Як бачимо, факт радше клінічний, ніж типово життєвий. Драматичного дійства тут ще менше, ніж в першій драмі, та за се авторові удалося страшенно інтенсивно передати ту затхлу шпитальну атмосферу, серед якої живуть ті нещасливі люди. Вплив патологічної музи Достоєвського видно на кождім кроці.

Ту саму патологію бачимо і в Гауптмановім оповіданні «Апостол», написанім також у тому часі. Герой сього оповідання хорує на mania grandiosa і кінчить у шпиталі для божевільних. Його idée fixe є шукати здорових людей і здорових відносин; він не їсть м’яса, ходить босий, без шапки і в одежі, подібній до тої, яку носить монахійський маляр Діффенбах. Загалом фігура сього «апостола», скомпонована під впливом психіатричних викладів Фореля, у многому виглядає на портрет талановитого дивака-маляра Діффенбаха.

Швидко за «Перепросинами» Гауптман написав нову драму – «Одинокі люди», в котрій віє дух Ібсена, особливо дух Ібсенової драми «Росмерсгольм». Та, по-моєму, Гауптман стоїть тут вище від Ібсена, в його драмі чистіше, здоровіше повітря, природніші відносини, ніж у «Росмерсгольмі». Герой драми, Йоганнес Фокерат, молодий учений, дарвініст і вільнодумець, живе у свого батька, побожного пастора, пієтиста. Батько, мати, жінка молодого вченого вірують горячо, жалують коханого чоловіка, та не сміють стісняти його; він сам чує себе стісненим і несвобідним.

Та ось до їх відлюдного закутка прибуває панночка Анна Мар, німка з Росії і цюріхська студентка. Проїздом вона довідалася, що тут живе Фокерат, її давній товариш з університету, і приходить відвідати його. Йоганнес рад, що має з ким поговорити про свої улюблені ідеї, праці і книжки. Візита панни Анни продовжується, вона живе в домі Фокератів день за днем, входить в подробиці їх життя, силкується всіх заспокоїти, внести світло і свободу в ті натягнені відносини, що були в сім’ї і без неї, та тепер ще погіршилися і чимраз далі погіршуються. Вона поводиться з усіма свобідно, одверто, щиро, особливо з Йоганнесом, і сама не бачить, що довкола неї в душах тих правовірних, добрих та ограничених людей повстають хмари чорного підозріння.

Не бачить сього і Йоганнес, не здає собі рахунку з того, чому Анна для нього така мила, така необхідно потрібна, як світло, як повітря. Та ось старий батько не може довше здержати себе і в прекрасній сцені звертає увагу сина і Анни на невідповідність, неморальність їх відносин. Обоє жахнулися, – вони досі й не думали про можність якихось неморальних відносин між собою. Анна зараз виїжджає геть, а Йоганнес бачить аж тепер, що до сього одруження не в’яже його нічогісінько, що він невольник отсих щирих та добрих людей – і топиться в близькім озері.

«Одинокі люди» були першою з Гауптманових драм, що здобула собі широке розповсюдження на німецьких і заграничних сценах і вславила ім’я молодого автора. По моїй думці, ся драма обік «Ткачів» найліпше з усього, що досі написав Гауптман. І з ідейного, і з технічного, літературного боку се твір удатний, могучий і живий. Автор держиться ціпко дійсного грунту, малює живих людей, проявляє знаменитий дар індивідуалізування, та при тім основою драми є одна з великих ідей нашого віку, ідея емансипації людської думки і людського чуття з пут застарілої традиції. З того погляду «Одинокі люди» навіть глибші, захоплюють ширший духовий горизонт, ніж «Ткачі».

Випустивши в світ «Одиноких людей», Гауптман засів до нової праці. В його душі жили батькові оповідання про діда, що був замолоду ткачем у шлезьких горах, і про нужду, яку терпіли ті ткачі. Сі оповідання відживила і доповнила книжка консула д-ра Ціммермана про повстання сілезьких ткачів в р. 1844, написана на підставі справоздань тодішньої урядової «Vossische Zeitung», а також на підставі урядових архівних документів. Гауптман працював над сею драмою більше як рік і сотворив річ справді велику, безсмертну і наскрізь оригінальну, якою справедливо може гордитися німецька література.

«Ткачі» є наскрізь історична драма. Майже всі деталі, що так хапають нас за серце, – оте песе м’ясо, оті розвалені печі і курні хати, оті лушпиння з бараболі, ота пісня про «Кривавий суд», навіть назва фабрикантів, що потерпіли від ткацького бунту (Цванцігер у драмі, Драйсігер – у Дітріха), – усе те дійсні факти. Повстання шлезьких ткачів 1844 р., хоч було хвилевим вибухом нужденних, безпомічних людей, доведених до крайньої розпуки, і скінчилося зруйнуванням двох фабричних закладів та застріленням кількох виголоднілих ткачів, зробило в тогочасній Німеччині велике враження, було немов першим ударом грому, що віщував бурю 1848 року. Два молоді вчені їдуть на місце бунту – Рудольф Вірхов і Густав Фрейтаг, оба пізніші знаменитості. Генріх Гейне присвятив шлезьким ткачам одну з своїх найгостріших пісень, бачив в них образ розпуки і заповідь революції:

Im düstern Auge keine Thräne

Sie sitzen am Webstuhl und fletschen die Zähne:

Deutschland, wir weben dein Leichentuch,

Wir weben hinein den dreifachen Fluch –

Wir weben, wir weben!

[З сухими похмурними очами

Сидять за станками й скрегочуть зубами:

«Німеччино, саван тобі ми тчем,

Потрійний прокльон ми в нього вплетем –

Ми тчем, начувайся! (нім.). – Переклад Л. Первомайського.]

Нещасні петерсвальдавські голодомори були далекі від таких думок. Їх пісня «Кривавий суд» була радше глухим криком розпуки, ніж революційним маніфестом, і, стративши кілька своїх від жовнірських куль та зруйнувавши Дітріхову фабрику, вони, як вівці, розбіглися по своїх норах і несли далі те ярмо, що на одну хвилю видалось було їм таким нестерпним.

Усе те передав нам Гауптман у своїй драмі до йоти вірно. І коли його «Ткачі» можуть уважатися революційною драмою, то не задля вложеної в них авторської тенденції, не через виголошувані там революційні теорії та поклики, бо нічого такого в сій драмі нема. Та вона є революційна через те тільки, що подає страшенно вірний, яркий і мікроскопічно докладний малюнок одного моменту в житті цілої маси людей, їх визиску, їх страждання, їх бідних радощів, нужденних надій і їх бездонної розпуки.

Значить – революційна так само не більше як кождий глибоко продуманий і горячо почутий малюнок дійсного життя, як кожда правдива поезія. Берлінська поліція і за її прикладом і деякі інші заборонили виставляти сю штуку на сцені і тим показали безкінечну наївність. Берлінська поліція зрештою по кількох місяцях отямилася і скасувала свій заказ, і відтоді «Ткачі», виставлені досі тільки на «Вольній сцені», йшли в самім Берліні на сцені «Німецького театру» більше як 200 разів.

Один з головних проводирів австрійської соціальної демократії сказав мені по прочитанні «Ткачів»: «Се могуча штука! Чим були Шіллерові «Розбійники» в кінці 18-го віку, тим є «Ткачі» при кінці 19-го». Що се могуча штука, про се, надіємось, переконається кождий, прочитавши «Ткачів» бодай у перекладі, хоча згори треба сказати, що зовсім вірний а при тім поетично вірний переклад «Ткачів» є завдання безмірно трудне.

Та порівняння їх з Шіллеровими «Розбійниками» кульгає дуже. В «Розбійниках» Шіллер сотворив справді революційну, тенденційно-революційну драму. Для сеї цілі він вивів на сцену освічених людей свого часу і намалював їх вище звичайного людського росту. Устами Карла Моора він висказав багато таких думок, що в ту пору були мрією, ідеалом власне найгарячішої, передової частини суспільності (республіканство, неограничене вільнодумство, соціальна справедливість). Нічого подібного в «Ткачах» нема.

Коли Шіллерові «Розбійники» своїм ідейним змістом перли в будущину, «Ткачі» і ідеями, і навіть літературним методом коріняться в 19-м віці, є виразом і здобутком тої соціальної боротьби, тих економічних і суспільних поглядів, які ми бачили в нашім віці і які тепер, при кінці сього віку, вже належать до історії. А з чисто літературного погляду вони є дитиною того самого духу, що сплодив «Жерміналь» Золя і «Власть темноти» Толстого. Повторяю, «Ткачі» є історичною драмою в повнім, сучаснім значенні сього слова.

Є в них одна вельми характерна прикмета: брак одного індивідуального героя. Німецькі естетики ламали собі голови над питанням, хто ж властиво є герой сеї драми, і підбирали всякі абстракти: нужда, темнота, сякі чи такі відносини. Розуміється, се дурниця. Абстракційний герой не порушить нашої душі, не витисне з очей сліз співчуття. Досить прочитати «Ткачів», щоби переконатися, що героями драми є всі вони, від малого до великого: і отой старий Бавмерт, що з непривички не може переварити песого м’яса, і та Бавмертиха, що попадає в смертельну тривогу при самій думці, що її чоловік міг би з заробленими грішми піти до коршми і пропити їх, і отой хлопчик, що в Драйсігеровій канцелярії «його кинуло» з голоду, і отой дикий революціонер коваль Віттіг, і Пфайфер, і жандарм Куче, і всі, всі персонажі штуки.

Поет, як сонце, освітлює всіх їх однаково ярко, характеризує вірно і не турбується про те, чи і хто з них має бути героєм його драми. Він не пише драму, він малює життя, і то таке життя не плодить героїв, – значить йому і нівідки взяти їх. В інших літературах се не новина. Всім писателям, котрі з бажанням правди і вірного малюнка бралися малювати зверхнє і духове життя мас, робітників чи селян, приходилося плодити твори без індивідуального героя. Так було з Золя в його повістях «Germinal» і «La terre», так з Златовратським в його «Устоях». Гауптман доконав тут великої штуки, змалювавши се масове дійство в драмі, розібравши масову катастрофу на велике множество одиниць, з котрих кожда змальована по-майстерськи.

Восени 1891 р., скінчивши «Ткачів», Гауптман був на виставі Мольєрового «Скупаря», і ся комедія подала йому ідею до написання комедії «Kollege Crampton». Перший раз тут Гауптман, маляр темних закамарків суспільності і трагічних станів людської душі, попробував бути веселим. Звісно, його веселість вийшла потрохи подібною до танцю слона. Ані щирого сміху, ані легкості і грації не дала йому природа, а головна фігура його комедії професор малярства Крамптон – добрий чоловік – хитається посередині між геніальністю і божевіллям. Перлою в тій комедії є чудова любовна сцена в п’ятім акті.

В 1892 р. написав Гауптман ще одну комедію «Der Biberpelz»; сам він назвав її «злодійською історією». У рантьє Крігера в однім прусськім селі украдено боброве футро. Крігер їде рано до сільського старшини пана фон Вергана, щоби вислідив злочинців. Верган – політичний противник Крігера, котрого вважає поступовцем, безбожником, мало що не бунтівником і для того не має охоти розбирати його справу по справедливості, затирає кождий слід, що міг би вияснити діло, одним словом, веде слідство так, що постороннім може здатися, що се він сам украв футро. Ся основна ситуація нагадує дуже Кляйстову знамениту комедію «Розбитий збан», та, ніде правди діти, Гауптман не дорівняв Кляйстові, і його комедія – се признають навіть його найліпші приятелі – робить більше прикре, ніж комічне враження.

Під кінець літа 1893 р. викінчив Гауптман нову драму «Ганнуся» (первісно «Hannele Matterns Himmelfahrt»). Початок її – се немов продовження «Ткачів». Сільська дівчина Ганнуся, виросла в голоді, в нужді і побоях безсердечного вітчима, в сирітстві (її мати з горя втопилася в ставку) і в насміхах сільської молоді, топиться в ставку. Сільський учитель витягає ледве живу дівчину з води, її несуть до шпиталю, і тут вона попадає в гарячку і вмирає. Отсе вся основа драми.

Та цілі три акти автор заповнив гарячковими мріями і привидами нещасної Ганнусі. Вона твердо вірила в боже милосердя і в несказанне щастя, яке жде за гробом усіх нещасних і болющих. І от в часі конання все те являється їй – усі ідеали її вбогої та чистої душі перемішані з живою дійсністю: ангели этакими самими лицями, які бачила на малюнках і різьбах у костьолі, співають з нот ті самі пісні, які співали сільські школярі; злий дух в виді її вітчима, мати божа в виді її власної матері, та потроха з лицем тої сестри милосердя, що сидить у шпиталі коло її ліжка, вкінці Ісус Христос з лицем її одинокого друга – сільського учителя, з лицем того мужеського ідеалу, який починає викльовуватися в її ще дитячій, та вже жіночій душі.

Нема що й мовити: автор поклав собі в «Ганнусі» страшенно трудну для драматичного оброблення, майже неможливу задачу. Дійсність перемішати з гарячковими фантазіями конання так, щоби з сього вийшла драма, се справді більш акробатична, ніж артистична штука. І не диво, що Гауптман не справився з нею, що привиди у нього щороку стукаються о дійсність і навідворіть, дійсність мусить ховатися перед привидами. В читанні се ще не так разить, як на сцені.

А проте все-таки «Ганнуся» мала великий сценічний успіх, здобула доступ на такі сцени, де досі не пускали ніяких штук сього «розчіхраного революціонера», бо почала свою кар’єру від берлінського королівського театру, а дійшла аж до віденського Бургтеатру, навіть радувала серця гарячих католиків у Кракові і Львові. Та хто знає, чи не завдячує вона сього власне тому релігійному запалові з католицькою закраскою, яким – певне, без авторської тенденції – навіяні остатні її акти. Нема що й казати, що сам малюнок психічних настроїв Ганнусі на диво вірний і що цілість дихає могучим подихом щирої глибокої поезії.

Літом 1894 р. Гауптман з жінкою і дітьми відбув кількамісячну подорож до Америки, а вернувши до Європи, звідав околиці коло Вюрцбурга, що в 1525 році були ареною кровавої боротьби німецьких мужиків супроти лицарів. Отсю боротьбу задумав Гауптман зробити темою драми і весною 1895 р. привіз до Берліна готовий рукопис «Флоріана Гайєра». Після робітницького бунту в «Ткачах» – селянський бунт.

Та сим разом щастя не дописало Гауптманові. Великий аналітик дрібних щоденних мук і терпінь показався нездатним до синтезу великого історичного факту; сучасний психолог і мікроскопіст не зумів піднятися на колосальні шекспірівські котурни. Гауптман поставив собі в «Гайєрі» дві задачі – дати докладний і вірний малюнок часу, обставин, генези і змагань мужицького руху 1525, змалювати його прихильників з інших верств, його противників, його проводирів, його розвій і упадок і рівночасно на тім тлі показати трагічну долю героя, Флоріана Гайєра, потомка старого лицарського роду, що, ведений почуттям справедливості, стає на боці гнобленого мужицтва, бере на себе цілий тягар його справи і гине, опущений мужиками і гонений власними свояками та бувшими товаришами.

Історія знає багато таких трагічних постатей; одну з них, римського трибуна Гракха, Гауптман силкувався вже давніше оживити чародійською паличкою поезії. Та Гайєр не Гракх; історія дуже мало знає про нього, а Гауптман не хотів знати більше, ніж історія. От тим-то його фігура в драмі невиразна, його діяльність – не діяльність, а балакання. Тло, змальоване в величезній масі епізодичних фігур, прислонює героя, та й само, не зв’язане органічно його акцією, виходить неясним.

Гауптман, написавши «Гайєра», був певний, що написав найліпшу зі своїх драм і що вона мусить мати велике сценічне поводження. Досвід переконав його, що помилявся. Раз, однісінький раз попробував поставити «Гайєра» на сцену, і він провалився. Ані герой і його вдача, ані змагання мужицького союзу з 1525 р. не здужали загріти слухачів, а безконечні розмови різних людей – лицарів, мужиків, учених-гуманістів, вояків, волоцюг і сектярів – без коментаріїв були незрозумілі і знудили. «Флоріан Гайєр» так і лишиться, мабуть, книжковою драмою.

Се було перше болюче розчарування в Гауптмановім житті, і він дав йому вираз в новій, поки що остатній своїй драмі «Затоплений дзвін». Німецька критика, особливо молодшого покоління, піднесла дуже високо сю нову Гауптманову драму. В ній побачили трохи не «Фауста» кінця 19 віку, в усякім разі твір всесвітнього значення.

Признаюся, на мене «Затоплений дзвін», з виїмком одного уступу, не зробив ніякого враження. Герой драми – майстер-дзвонар. Його остатній, найкращий дзвін, що мав дзвонити високо на вершку гори, по дорозі скотився в пропасть і затонув у озері. Майстер в розпуці і сам кидається за своїм дзвоном, та, потовчений, опиняється в лісі перед хатчиною старої баби – не то чарівниці, не то якоїсь міфічної особи. Внучка тої баби, ельфа Раутенделяйн, закохується в майстра, іде за ним у село, вилічує його з хороби, по чім майстер покидає свою жінку, дітей і людей і тікає в гори, живе разом з ельфою і при помочі лісових та водяних духів хоче збудувати великий храм і зробити для нього такі дзвони, яких ніхто ще не чував.

Даремно пастор із села напоминає його до повороту, даремно підбурені селяни штурмують його лісову робітню; майстер при помочі духів прогонює напасників. Та ось нараз в хвилі тріумфу і любощів з Раутенделяйн він чує з дна озера голос свого затопленого дзвона, йому ввижаються тіні його дітей, що в збанках несуть сльози своєї матері і сповіщають батька, що вона втопилася в озері. В розпуці майстер відпихає від себе Раутенделяйн, тікає в село, та тут люди стрічають його камінням і він мусить вертати назад до лісу, де і умирає від напою, що дала йому стара бабуся.

Отсей короткий зміст не може дати докладного поняття про те, що є в великій драмі; читаючи сей зміст, можна б думати, що там є якась одноцілість, якась органічна єдність. На лихо, її нема. Кожда нова подія приходить несподівано, не умотивована, без внутрішньої потреби, замість неї з таким самим правом могло б наступити десять інших, так само немотивованих подій. Сама інвенція казки – бо Гауптман не взяв її готової, а силкувався скомпонувати її з різних елементів – не цікава і дивовижна. Що се за такий артист – дзвонар і яким способом він в драмі авансує на будівничого? Хто і пощо на безлюдній горі будує церкву? Гауптманові духи – не духи, але й не люди. Старій Віттіхен грозять спаленням, а духи говорять, що вона старша від лісу і називають її «Buschgrossmutter».

Драма не має виразного часового колориту: раз видається, що річ діється в старих германських часах (смерть бога Бальдера оспівана на початку п’ятого акту), то знов звичай палення чарівниць вказує на XVI – XVII вік, а майстер Генріх виголошує зовсім сучасні тиради. Інші людські постаті – не люди, не індивідуальності, а шаблони. Остаточно виходить, що вся драма – якась алегорія, якась символіка, значить, не те, що змальоване, а щось інше. Для німецьких критиків такий твір – справдішній бенкет, як для жаб глибока баюра; є куди порядно бовтнутися з головою. Та для нас, невтаємничених у німецькій Gemüth, уся ота символіка зовсім чужа, віє на нас холодом. Одне тільки місце в драмі зворушило мене до глибини душі, та й се місце, коли й є драматичне, то в старім стилі: є се довгий монолог Генріха при кінці четвертого акту, де він чує голос затопленого дзвона і бачить тіні своїх дітей і від радості переходить до розпуки.

Отсе в коротеньких словах нарис життя і діяльності писателя, що, без сумніву, належить до найвидатніших репрезентантів нової німецької літератури. Він ще молодий чоловік і тільки входить в вік найкращого розцвіту. Від нього можна ще ждати багато гарного і великого. Та бажалось би, щоби та нездорова декаденція, що проявилася в його остатній драмі, була тільки хвилевою слабістю. Сучасне життя з його болями і боротьбою – таке широке море і таке багате на невиловлені перли, що митець вроді Гауптмана може знайти в ньому безмірні скарби і збагатити ними світ і не потребує забігати в темні та мало плодючі дебрі містицизму і алегоризування.


Примітки

Вперше надруковано в журн. «Літературно-науковий вісник», 1898, т. І, кн. 2, с. 113 – 132.

Подається за першодруком.

Шлезьк – Сілезія.

Беме Якоб (1575 – 1624) – німецький письменник і філософ-містик, проблематика творів якого знайшла подальшу розробку у романтиків XVIII – XIX століття,

Шефлер Ангелус Сілезіус (1624 – 1677) – німецький письменник, автор релігійно-моралізаторських віршів.

в так званій секті гернгутів… – Йдеться про послідовників релігійної секти, що виникла у Чехії та Моравії в середині XV ст. після поразки таборитів. Проповідували рівність людей в дусі ранньохристиянських уявлень, не визнавали державних і соціальних норм суспільства. Після 1620 р. секта припинила існування і тільки через 100 років окремі послідовники цього вчення зібралися у Гернгуті (Саксонія), де заснували нову секту гернгутів.

…Тегнерової поеми про Фрітьофа. – Мається на увазі найвизначніший твір шведського письменника Асайаса Тегнера (1782 – 1846) «Сага про Фрітьофа» (1825), написаний на основі давніх народних легенд про подвиги селянина-богатиря.

Під впливом Йордана… змайстрував страшенну епопею… – Йдеться про поему німецького письменника і перекладача Вільгельма Йордана (1819 – 1904) «Нібелунги» (1874), написану за мотивами давньогерманських саг.

Геккель Ернест (1834 – 1919) – німецький біолог-еволюціоніст, пропагандист дарвінізму, прихильник стихійного матеріалізму.

Дюбуа-Реймон Еміль (1818 – 1896) – німецький вчений-фізіолог. Професор Берлінського університету (з 1858 р.) та член Берлінської Академії наук (з 1851 р.). 1872 р. виступив з доповіддю «Про межі природознавства», яка викликала протест з боку послідовних матеріалістів. Цей факт відтворено у п’єсі Г. Гауптмана «Самітні люди».

Трейчке Генріх (1834 – 1896) – реакційний німецький історик і публіцист.

Кретцер Макс (1854 – 1941) – німецький письменник, представник лівого крила німецького натуралізму.

Ганштейн Альберт фон (1861 – 1904) – німецький поет і літературний критик, творчість якого мала вплив на німецьких письменників-натуралістів.

Бельше Вільгельм (1861 – 1939) – німецький письменник, популяризатор філософії Геккеля.

Віллє Бруно (1860 – 1928) – німецький поет, редактор періодичних видань релігійно-філософського змісту.

Форель Август (1848 – 1931) – швейцарський вчений, психіатр, невропатолог, ентомолог. Професор Мюнхенського (у 1873 – 1879 рр.) та Цюріхського (з 1879 р.) університетів.

Авенаріус Ріхард (1843 – 1896) – швейцарський вчений, філософ-ідеаліст, один із засновників емпіріокритицизму.

ідучи за історичною працею Штара… – Йдеться про твір німецького письменника Адольфа Вільгельма Теодора Штара (1805 – 1876) «Geschichte der Regierung Tiberius» (1871).

Блайбтрой Карл (1859 – 1928) – німецький літературознавець, один з перших теоретиків німецького натуралізму.

«Das humoristische Deutschland» – періодичне видання, засноване 1868 р. німецьким письменником Юліусом Штеттенгеймом (1831 – 1916).

«Neues Wiener Tageblatt» – щоденна газета ліберально-буржуазного напряму, що виходила у Відні з 1867 по 1945 р.

Гейгель Карл Август (1835 – ?) – німецький поет.

Вільденбрух Ернст Адам (1845 – 1905) – німецький драматург і поет.

Шентан Пауль (1853 – ?) – німецький письменник-сатирик.

Діффенбах Антон Генріх (1831 – ?) – німецький художник і скульптор.

Сі оповідання відживила і доповнила книжка консула д-ра Ціммермана. – Йдеться про працю Альфреда Ціммермана «Blüte und Verfall des Leinengewerbens in Schlesien» (1855). Проте, як довів Ф. Мерінг, джерелом п’єси «Ткачі» була стаття німецького есеїста Вільгельма Вольфа «Злидні і бунт у Сілезії» (1845).

«Vossische Zeitung» – щоденна газета ліберально-буржуазного напряму, що виходила в Берліні з 1824 по 1924 р.

Вірхов Рудольф (1821 – 1902) – німецький учений, патолог. Зробив великий внесок у науку, але поряд з цим був прихильником антиматеріалістичних ідей.

Златовратський Микола Миколайович (1845 – 1911) – російський письменник. В його романі «Устої» (1878 – 1883) відтворено життя пореформеного села, ідейні шукання різночинної інтелігенції.

Кляйстову… комедію «Розбитий збан»… – Мова йде про реалістичну комедію з народного життя (1811) німецького письменника-романтика Генріха фон Клейста (1777 – 1811).

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 31, с. 135 – 153.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2018 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 43

Модифіковано : 30.08.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.