Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Інші твори / 1897 р. / Лис Хапко

Лис Хапко

Іван Франко

Лис Хапко був сином Лиса Микити і унаслідив його натуру і, як то звичайно буває, деякі батькові прикмети розвив дальше, а деякі занедбав. Лис Микита був добрий брехун і хитрець, інколи не без добродушного гумору. Лис Хапко не дуже любив працювати язиком, а більше покладався на зуби.

– Говорінням ситий не будеш, – говорив він, – а що в зуби вхопиш, те вже певно твоє.

Правда, лисячих хитрощів і він не покидався.

– Треба, – каже було, – хоч про людське око чесним показуватись. Воно не так-то дуже невигідно, а зате як корисно! Якби так чоловік хотів собі вудила попустити і не держав себе на тузі, то швидко б йому й життя не стало. Зараз би вовком, та розбійником, та бог зна чим окричали, ну, а тоді з яким лицем би я міг у приличне товариство показатися? А так – що мені бракує? Живу собі тихо, сумирно, громада мене шанує, а що мені хочеться, те й так я зроблю. Ось візьміть на той приклад – іде курка дорогою та й журиться на свою голову. Інший би просто скік, курку хап, головку їй хруп та й до нори. Штука то, бачите, не велика, та подумайте, яка б зате про мене слава пішла по селі! Який скрегіт підняв би весь курячий рід! А тим часом я собі спокійненько беру висипаю насеред подвір’я край дороги жменю ячменю та й засяду собі збоку. Моя курочка йде, побачить ячмінь та й аж скрикне:

– О, то, то, то! Хтось розсипав, треба зазбирати!

І тільки що почне збирати, а я вискакую та й хап її за крило.

– Ага, злодійко, – кричу до неї, – то ти мій ячмінь крадеш!

– Та я збиррраю! – рипить вона. – Бачу – розсипаний, думаю – шкода!

– А так, тобі шкода! А хіба не бачиш, що се моє подвір’я і мій ячмінь? Ну, дивіться, люди добрі, – говорю громаді, що збіглася на крик, – мав я троха ячменю, хотів завезти до млина та висипав отут на сонце просушити, а отся злодійка половину мені вже забрала!

– Тррри зерррна! Тррри зерррна! – кричить курочка, але се вже їй ні на що не здасться.

– Брешеш, злодійко! – кажу їй. – Глядіть, люди добрі, яке повне воло мойого ячменю набрала, ледво двигає. Розсудіть, панове громадо, що мені з нею робити.

– Суд простий, – каже дехто з громади, – коли се в її волі твій ячмінь, то відбери його собі.

– Чи так, панове громадо? – питаю.

– Авжеж що так, а не як, – кивають головами громадяни, і тоді я сміло хап курочку за воло, розірву його легонько, але притім мимоволі одним зубом захоплю й шийку, і моя курочка тілько раз крикне та й за присудом громади й дух спустить. А я витрушу ячмінь та й кажу:

– Ну, а тепер, злодійко, марш додому!

Але що злодійка, звичайно, лиш ніжками затрепле, то я посилаю по оглядача трупів, той говорить, що небіжечка вмерла через власну неосторожність, і я берусь поховати її власним коштом і – забираю трупа до своєї хати.


Примітки

Вперше надруковано у кн.: Літературна спадщина. Том 1. Іван Франко. Випуск І. К., Вид-во АН УРСР, 1956, с. 57 – 58.

Твір незакінчеиий. Автограф зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР (ф. 3, № 352).

Датується орієнтовно 1897 – 1898 рр., оскільки за змістом твір примикає до циклу казок «Коли ще звірі говорили», який публікувався в ці роки.

Подається за автографом.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 20, с. 463 – 464.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2018 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 31

Модифіковано : 4.05.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.