Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Інші твори / 1897 р. / Поступ славістики на Віденськім університеті

Поступ славістики на Віденськім університеті

Іван Франко

Телеграми донесли недавно про затвердження доктора Матія[са] Мурка доцентом слов’янської літератури на Віденськім університеті. Відомість сама собою не надто важна, бо доцент університетський (безплатний!) – не велика птиця. Та вона набирає деякої ваги, коли її розважимо в зв’язку з розвоєм студій слов’янських на Віденськім університеті.

Може, декому дивно буде довідатись, що хоча Австрія в більшій половині слов’янська держава, в її столиці почали вчені цікавитися слов’янщиною геть пізніше, ніж деінде в Західній Європі. В Німеччині Гете, брати Грімм і другі вчені вже в початку XIX віку звертали увагу на слов’янські мови, пісні і т. і., а в самім Відні швидше цікавилися санскритом, ніж тим, що було найближче і для самих інтересів державних потрібніше. І хоча, дякуючи працям Добровського, Копітара, Шафарика і др., уже в першій третині с[ього] в[іку] покладені були тривкі основи під будову слов’янської філології, літературної і культурної історії, то в Відні не було кому подумати про утворення кафедри для плекання тих студій. Копітар змарнів на уряді цензора, Шафарик бідував у Празі, а державні мужі у Відні все ще держалися застарілої системи германізаційної, як сліпий плоту.

Аж 1848 рік розвіяв ту систему разом зі спорохнілою будовою старого абсолютизму. Тільки тепер уперве побачили в Австрії слов’ян на політичній арені і пізнали, що се така сила, з котрою треба числитися. І ось в р. 1849 повстає уперве кафедра для слов’янських студій на Віденськім університеті. Правда, на сю кафедру входить не жаден учений спеціаліст, а великий поет та в науці дилетант, безсмертний автор «Дочки Слави» Ян Коллар. Його викликано на те, щоби викладав про «слов’янську старовину», і плодом тих викладів була його книга «Староіталія слов’янська», писання наскрізь фантастичне і позбавлене наукової вартості.

Тільки по Колларовій смерті (1852 р.) повстає на Віденськім університеті правдива кафедра слов’янської філології. Творцем і знаменитим репрезентантом її на довгі літа був Франц Міклошич, словенець, ученик Боппа і Копітара, автор многочисленних праць, що становлять епоху в науковім пізнанні всіх мов слов’янських. Вплив Міклошича на студії слов’янські в Австрії був величезний. Його широке знання, ясний і займаючий виклад, товариське обходження з молодіжжю і вічна цікавість, з якою він сам від своїх слухачів ураз поповнював і контролював своє знання різних слов’янських говорів, роблячи тих слухачів немовби своїми співробітниками, – все те притягло до нього молодих студентів з різних країв. І майже для кождого слов’янського говору Міклошичеві ученики, йдучи протертою ним дорогою, поклали перші підвалини наукового досліду мови і наукового її трактування по школах. Досить буде згадати, що наша Галицька Русь мала цілий ряд добрих філологів з його школи, як ось Ом. Огоновського, Осадцю, Дячана, Онишкевича, Желехівського. Відень зробився за Міклошича уперве центром слов’янських студій для цілої Австрії.

Та проте не слід забувати, що школа Міклошичева була дуже одностороння і потроху старомодна. Сам філолог і граматик, він займався тільки граматикою і зовсім занедбував історію літератури, може, навіть не вірячи в існування чогось такого, що би можна назвати історією слов’янської літератури, а бачачи тільки цілої півкопи дрібних слов’янських літератур. Хіба одна народна творчість слов’ян звертала ще на себе його увагу, та й то не знаю, чи робив він її предметом осібних викладів на університеті.

Семінарію слов’янську провадив Міклошич по-старомодному і зовсім не дбав о спеціальну слов’янську бібліотеку, а в разі потреби позичав слухачам для їх праць свої власні книжки, коли їх не було в віденських публічних бібліотеках. Ось тим-то й не диво, що менше талановиті з-поміж його учеників виносили з його школи правдиву погорду для історії літератури. І знов показалося, що при кінці ученої кар’єри Міклошичевої столиця Австрії стояла геть позаду щодо студій слов’янських поза іншими столицями, особливо російськими.

В історії літератури виробилася нова школа, т. зв. порівнююча, що дала блискучі здобутки, особливо на полі дослідів усної словесності; а і в самій граматиці повстала нова школа, котра хоч і опиралася на багатім матеріалі, зведенім Міклошичем, та посунула досліди лінгвістичні значно дальше, а багато Міклошичевих поглядів признала недостаточними і застарілими.

Тим новим методам і здобуткам слов’янської науки отворив нарозтіж двері Віденського університету наслідник Міклошича проф. Ягич. Першою і дуже великою заслугою сього професора у Відні треба признати заснування слов’янської бібліотеки при слов’янській семінарії університетській. Отся бібліотека, обік біблі[отеки] чеського музею найсистематичніша, хоч і не вельми ще багата, вже тепер має в собі всі найважніші помічні средства для слов’янських студій по всім племенам, значить, для кожного славіста в Австрії є майже необхідно потрібна, коли зважимо, як тяжко в однім слов’[янськім] краї здобути яку-небудь, особливо старшу книгу на іншій слов’[янській] мові.

Далі проф. Ягич вельми розширив обсяг викладів і семінарських студій, вводячи, крім граматики, історію літератури, старинності, міфологію, порівнюючі студії усної словесності іт. і. Вкінці він постарався також о те, що на університеті креоновано нову кафедру – слов’янської історії, котру відразу обсаджено знаменитою силою, автором «Історії болгар» Конст[антином] Іречком. Важним знаком розбудженого руху наукового є те, що задля студій слов’янських до Відня раз у раз прибувають і на виклади та на семінарію вчащають молодші вчені слов’янські з різних країв, а особливо з Росії.

Не менше важним об’явом є й те, що в протягу тих 10 літ, відколи кафедру віденську займає проф. Ягич, із його школи вийшов цілий ряд талановитих учених, як ось пок[ійний] Облак (помер торік яко доцент у Градці), Іванов (болгарин), Джорджазич (серб), Стоянович (серб), Козак (буковинський русин), Вондрак (чех), Решетар (хорват). Два остатні габілітувалися на виклади слов’янські у Відні, головно для граматики.

Тепер прибуває ще новий доцент, д-р Мурко, що викладатиме головно історію літератури і то середньої та новішої доби. Новий доцент вносить до своєї вчительської діяльності неабиякий засіб знання. Первісно слухав він викладів германістичних і лагодив велику працю з обсягу німецької філології; перейшовши до слов’янських студій, він вніс до них основне – філологічне підготовлення і таке знання німецької літератури, яким дуже рідко розпоряджають історики слов’[янської] літератури.

Притім д-р Мурко жива людина, вразлива на все, що діється в світі, знає з особистого нагляду майже всі слов’янські краї, і виклади його, певно, будуть незвичайно цікаві. Того бодай можна надіятися по його дотеперішніх працях, що відносяться до двох епох слов’янського] життя: до старшої літератури XVI – XVIII в. («Die Sieben Weisen bei den Slaven», рецензії на Владимирова «Великое зерцало» і «Скорину», на Шляпкіна «Св. Дмитрий Ростовский» і т. і. в Ягичевім «Archiv für Slavische Philologie» і його габілітаційний виклад «Die ersten Schritte des russischen Romanes», де говорить загалом про білорусько-українсько-московські переклади з польського таких збірок, як «Gesta Romanorum», і таких повістей, як «Брунцвік», «Бова-королевич» і др.) і до доби слов’янського відродження, про котру маємо ряд його замітних праць, що відносяться особливо до Коллара («Kollarová vzájemnost slovanská», «Jan Kollar» – біографія Коллара по-словенськи і вкінці габілітаційна розправа «Deutsche Einflüsse auf die Anfänge der böhmischen Romantik», до котрої долучено значний шмат із мемуарів Колларових, тут уперве опублікованих).

Ся остатня праця свідчить про обширні студії і докладну знайомість автора не тільки з чеською, але також з німецькою, польською, російською і іншими слов’янськими] літературами романтичної доби і виказує цілковиту неоригінальність основних ідей слов’янської романтики. Бажаємо молодому вченому, котрий і до нашого літературного руху відноситься з повною симпатією, якнайкращого поводження на вчительстві.


Примітки

Вперше надруковано у журн. «Житє і слово», 1897, т. 6, кн. 1, с. 81 – 84.

Подається за першодруком.

Мурко Матія (1861 – 1951) – словенський учений, журналіст, доцент Віденського університету.

Грімм, брати Якоб (1785 – 1863) та Вільгельм (1786 – 1859) – німецькі філологи, основоположники літературознавчої та мовознавчої германістики, видавці й інтерпретатори найвидатніших пам’яток давньонімецької поезії, народних казок і саг.

Добровський Йозеф (1753 – 1829) – чеський філолог, один із засновників слов’янознавства, діяч національно-культурного відродження. Автор першої наукової граматики чеської мови.

Копітар Варфоломій (1780 – 1844) – австрійський і словенський філолог-славіст, видавець пам’яток старослов’янської мови.

Шафарик Павел Йозеф (1795 – 1861) – чеський і словацький філолог та історик, діяч національно-культурного відродження.

Коллар Ян (1793 – 1852) – чеський поет і вчений, поборник єднання і дружби слов’янських народів. Найвизначніші його твори – поема «Дочка Слави» (1824) та трактат «Про літературну взаємність між слов’янськими племенами і наріччями» (1836).

Міклошич Франтішек (1813 – 1891) – австрійський філолог-славіст, словенець за походженням, видавець «Початкового літопису» латинською мовою: «Chronica Nestoris. Textura russico-slovenicum versionem latinum glossarium editit Fr. Miklosich» (1860).

Бопп Франц (1791 – 1887) – німецький вчений, дослідник східних літератур, автор праць із загального мовознавства.

Огоновський Омелян Михайлович (1833 – 1894) – історик української літератури. Професор Львівського університету.

Осадця Михайло (1836 – 1865) – український філолог, автор шкільної «Грамматики русского языка» (вид. 1862, 1864, 1876 рр.).

Дячан Пилип – український філолог кінця XIX ст., автор праць з питань української мови та загального мовознавства.

Онишкевич Гнат (1847 – 1883) – український філолог, професор Чернівецького університету.

Желехівський Євген (1844 – 1885) – український мовознавець, лексикограф, фольклорист.

Ягич Ватрослав (Гнат Вікентійович, 1838 – 1923) – хорватський філолог-славіст, академік Петербурзької Академії наук (з 1880 р.), професор Одеського (1872 – 1874), Берлінського (1874 – 1880), Петербурзького (1880 – 1886), Віденського (1886 – 1908) університетів. У 1875 – 1920 рр. видавав науковий славістичний журнал «Archiv für slavische Philologie», що виходив у Берліні.

Іречек Костянтин (1854 – 1918) – чеський вчений-історик, професор Празького (1877 – 1879) та Віденського (1893) університетів, член-кореспондент Петербурзької Академії наук (з 1888 р.).

Облак Ватрослав (1864 – 1896) – словенський вчений, лінгвіст і літературознавець, дослідник південнослов’янських мов.

Іванов Йордан (1872 – 1947) – болгарський вчений, історик, етнограф, літератор, академік Болгарської Академії наук (з 1909 р.).

Джорджевич Йован (1826 – 1900) – сербський славіст-історик.

Стоянович Любомир (1860 – 1929) – сербський філолог-славіст, професор Белградського університету (1893 – 1899). У 1896 р. опублікував «Мирославове євангеліє сербське» та «Старі сербські написи і записки».

Козак Євген Оксентійович (1857 – 1933) – філолог, професор Чернівецького університету, діяч «москвофільського» напряму.

Вондрак Вацлав (1859 – 1925) – чеський філолог-славіст, дослідник пам’яток старослов’янської мови. Професор університету в Брно (з 1919 р.).

Решетар Мілан (1860 – 1942) – хорватський філолог. Член-кореспондент Петербурзької Академії наук (з 1902 р.). Професор Віденського університету (з 1904 р.).

… рецензії на Владимирова «Великое зерцало» і «Скорину»… – Йдеться про рецензії М. Мурка на праці професора Київського університету Петра Володимировича Владимирова «Великое зерцало. Из истории русской переводной литературы XVII в.» (1883) та «Доктор Франциск Скорина, его переводы, печатные издания и язык» (1888)…

на Шляпкіна «Св. Дмитрий Ростовский»… – Маються на увазі рецензії М. Мурка на праці професора Петербурзького університету Іллі Олександровича Шляпкіна (1858 – 1918) «Св. Дмитрий Ростовский и его время» (1891), «Слово Даниила Заточника» (1884).

«Gesta Romanorum» («Римські діяння») – середньовічний літературний збірник, що містить близько 180 оповідань псевдоісторичного характеру. Оповідання з цього збірника були відомі на Україні у XVII – XVIII ст.

таких повістей, як «Брунцвік», «Бова-королевич»… – Очевидно, мається на увазі так званий «Познанський рукопис» – збірка XVI ст., до якого ввійшли і згадані повісті. «Брунцвік» – чеська переробка німецької легенди про герцога Ернеста. «Бова-королевич» – західноєвропейський рицарський роман, що набув великої популярності в літературах слов’янських країн.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 31, с. 7 – 10.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2017 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 51

Модифіковано : 28.10.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.