Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Поеми / Історія товпки солі

Історія товпки солі

Іван Франко

Поема

Посвячена пам’яті батька мого Яця-коваля

1

В вандрівці жизні я блудив багато,

блудив, бо правди і добра шукав,

в добро і правду віруючи свято.

І в бідну хату раз я заблукав;

стареньку стріху мох укрив зелений,

і дощ крізь ню до хати протікав;

грозив упадком зруб, набік схилений,

обпала глина з понадгнилих стін,

крізь шпари вітер провівав студений.

Вузесенький від хатки йшов вигін,

травов зарослий – ратиці, копита

сліду віддавна, знать, не бачив він.

Скрипіли двері, мов віком розбита

бабуся стогне, що болять кістки;

дрібні віконця, мов в ямках укрита

зіниця діда, ледве що який

за дня промінчик світла пропускали.

Отак в куті на беріжку ріки

вона глипіла, верби ї вкривали

зелені, а безплодні, люди в ній

живі – без втіхи, бідні, – проживали.

Осіння ніч була. Мов чорний рій,

насіли хмари важко над землею;

мов величезна птиця, по пустій

долині вихр скиглив і бивсь над нею,

свистів у річки берегах крутих,

тьмив пітьму ночі лютістю своєю.

Дощ острий, зимний сипавсь з хмар густих,

в лице ми сік, промочував все тіло

і в дрож метав посеред піль пустих.

Глибоко в серці горе ми засіло,

вузлами сумнів ум мій пов’язав,

ніде довкола світло не зоріло.

І дощ, і вихор дух мій запирав.

Слабий, безсильний, ід незнаній цілі

я в бурю й пітьму поледве ступав.

Аж ось, немов два очка, заглипіли

дві ясні точки – щезли – глипли знов –

знов щезли, мов у тьмі втонути хтіли,

но не втонули! Силою новов

грудь налилась моя, – вузьким вигоном

я до хатини серед верб зайшов.

Застукав, – з довгим, сумовитим стоном

втворились двері, до вузьких сіней

з звичайним в хату я зайшов поклоном.

За очі дим ухопив мя їдкий;

за серце вид мя вхопив ненаглядний,

що поломінь мені відкрив яркий.

Була се дівчина. Мужицький, ладний

вкривав ї стрій. Стояла при огні,

мов клен над річков, стан схиливши складний.

Глибокі чорні очі – чом вони

вдивлялись в грань, що перед нев яріла,

мов проблиск кращої будущини

з-за поломіні дослідити хтіла.

І по лиці її глибокий сум

розливсь, – устами стиха шепотіла

якісь слова, мов відгомін тих дум,

що бурхали в душі, мов вітер в полі;

та, знать, не щастя споминки їй ум

пестили, не принадну серце долю

вістило, і з заплаканих повік

біль серця, в сльози збризлий, рвавсь на волю.

І рій думок з собов ї так волік

що навіть мого приходу не чула

і аж при першім слові, що я рік,

зіснулась, бистро ми в лице зирнула,

налякана мов і здивована…

І думка в мене в голові майнула,

що, знать, чужих не часто тут вона

видала. – Ах! мні в серці засвітала,

мов день новий, хвилина та одна!

Вся кров моя огнем мов запалала,

затьмили ясні оченьки її

все предо мнов, – довкола ніч ми стала,

і нич я вже не бачив, лиш її,

її в хатині, ї в цілому світі!

Здавалось ми, що всі літа мої

давніші, горем, тугою повиті,

валились в безвість, наче хмари ті

пусті, подерті, вихру крильми биті.

Тремтячи, я просив ї о ночліг.

«Просіть татуся, чи приняти схоче!..

Лиш я не знаю… Бачте, ось в куті

татусь мій хорий – я при нім дні й ночі –

в нас тісно…» Аж тепер я поглядів

по хаті: мало статків впало в очі!

Від диму чорні стіни й стеля, стів

старий, і лава, й мисник, поуз ліжка

на жердці свита й пара кафтанів.

А ліжко те – від лави до запічка

дощок зо п’ять, соломи околіт,

верета груба – пір’я хоть би кришка!

На ліжку тім лежав старенький дід,

мов голуб сивий; на чолі глибоко

виднівсь грижі і муки вритий слід.

Запалі лиця зжовкли, гасло око

в ямках глибоких, давня сила рук

пропала, з уст, отворених широко,

слабими хвильми теплий віяв дух.

І знов ми пам’ять дійсності свідому

збудив у серці вид старечих мук.

«Не бійсь, дівчино, – я сказав, – чень твому

татусеві я зможу помочи!

Недурно доля мя до твого дому

вела крізь бурю й плюту поночі.

Я доктор». – «О?! Бог милостив над нами! –

з утіхи й диву ледве проречи

вна здужала. – Се бог вступив тут з вами!

Ох, поглядіть на тата! Поможіть!

Чи видите, він ледве вже губами

ворушить, він вмирає! О, глядіть!

Що я без нього? Бідній сиротині

без батька темний, непривітний світ!»

І сльози-перли із очей дівчини

знов полились, – і ледве я її

вспокоїв, що татусь не вмре ще нині.

Старого руку я держав в руці

і відгадати жизні хід старався;

но швидко взнав, що щезли сили всі,

що висхла в тілі вже життя нора вся.

На мене звільна очі він звернув

і з тихим стоном «Хто ви?» запитався.

«Лікар». – «Запізно вже лікар прибув!» –

«Що вас болить?» – «Житє мене болить!»

Втім взір його доньку-дівча стрінув…

«Вмирати тре, і те мене болить!

От лиш для неї ще б хотів я жити,

їй, сироті, ще долю запевнить!»

«Не бійтеся! – зачав я говорити, –

ви жить будете!» Болісно старий

на мене глянув, наче жаль укритий

тремтів му в оці. «Панцю дорогий,

сховайте для молодшого надію, –

я застарий для неї, заслабий!»

«Не бійтесь, жить будете! Я зумію

піддержать вас, єї ще долю ви

запевните!» – «Не вспію вже, не вспію!»

Но вперто я з старої голови

старався тьму розпуки розігнати,

розрушать струну теплої любви!

Бо знав я, що хоч лік му небагато

поможе, то надія ще сама

при жизні зможе довше го держати.

І вспів я. Звільна безнадійна тьма

розвиднювалась, на лиці старого

щезала черта болісна, німа.

Кров швидше в жилах поплила у нього,

в очах зажеврів огоньок нараз,

і віддих тож рівніший став о много.

«Хто ви і відки шле вас бог до нас?» –

«Я здалека. В Самбірщині, в Підгір’ю

є Слобода, присілок. Довгий час

там жив отець мій, там і вмер». – «Не вірю

ухам, – сказав старий, – чи ваших слів

я не дочув?.. Ви з Слободи? В Підгір’ю?

В Самбірщині?..» – «Так само», – я повів.

«То чень там Яця-коваля ви знали?

Був Яць-коваль за ваших ще часів?

От, невеличкий чоловік, русявий,

в літах вже був, хоч кремезно державсь,

усе всміхнутий, все на жарти вдалий,

приязний, щирий. Живо обзиравсь,

мов маком, прудко сипав все словами,

часом на слові ніби запинавсь…»

«Се ж мій отець! Він знакомий був з вами?

Він вмер, вже близько тому двадцять літ,

і небагато я його затямив;

но пред очима живо ми стоїть

єго подоба так, як ваша мова.

Де, відки знали ви його, скажіть?»

«Де я го знав? – Старий неначе знова

глибоко в груді вчув пекучий біль. –

Де я го знав? Се давній час, ні слова!

Сумна минувшість!.. Темно, темно в ній…

Погано, страшно… Боже, чом у мене

не заморочиш пам’ять в голові?

Чом забуття ми вже не даш студене?..

А серед тої погані і тьми

одна лиш згадка, світло мов ясенне,

сіяє – пам’ять тої сторони

підгірської, і споминки про нього,

про Яця-коваля, і мов крильми

підносить мя із горя й болю сього!..»

Старий задихавсь, утомивсь, із сил

опав. «Лежіть спокійно! – рік я строго. –

Я зладжу лік, щоб болю вам влекшив,

лежіть лиш тихо! Хоть я й як рад знати,

який случай вас з батьком моїм звів,

но вам тепер о собі пам’ятати

пора, – лежіть спокійно! Швидко чень

вам стане ліпше, то мем розмовляти».

І лік я зладив, – з ним новий огень

затлів в старого жилах; мов дитина,

заснув він. В хаті стихло все, лишень

при печі, хоть і за слізьми, дівчина

щось поралась. «О, пан біг заплать вам! –

сказала вна. – Надія знов вступила

у серце! Чим я, бідна, вам віддам

за вашу щирість?.. Ох, та ви самі ще

промоклі, ззяблі! Помагавши нам,

О собі ви забули! Ось в печі ще

жар тліє: роздягніться! Одіж я

просушу; ви присуньтесь, де тепліше,

огрійтесь! Я, що спромога моя,

вам повечерять зладжу… Небагато

і є в нас! Сльози – бідних вдяка вся!»

«Багато я і сам не звик жадати.

Та й чи ж є плата, краща вдячних сліз?

А нещасливим, бідним помагати,

здвигать розбитих з-під судьби коліс,

сушити сльози болю і недолі, –

се ж щастя більш, ніж труд, що-м тут поніс!»

Між тим на стіл гарячі бараболі

вона поставила, зирнула вбік

і «Ах, – сказала, – в [нас] немає солі!»

«Що ж діяти? – сказав я. – Чоловік

з’їсть і без солі, як голоден крайно!»

І я оглянувсь тож, коли-м те рік,

і бач! Під грагаром, там, де звичайно

по хатах висять образки святих,

побачив я серед стіни случайно

на дощечці, серед вінків сухих

і писанок поблеклих, почорнілу

від диму товпку солі. Знать, з давніх

давен ніхто не ткнув ї, бо насіло

верх неї густо диму й порохів.

«А от є сіль! – сказав я й очаділу

вказав їй товпку. – Чи ж не сіль я вздрів?» –

«Ах, сю ви сіль побачили? – рекла вна. –

Ох, ні! Ох, ні! Се батенькова сіль!

До сеї соли в нас ніхто віддавна

не тикаєсь! Се, кажуть, сіль свята!» –

«Свята? Ся сіль? А через що ж свята вна?»

«Не знаю. Но татусь ід ній щодня

молилися, неначе до святого,

і плакали… при них молилась я

і молюсь досі ще». – «А се ж для чого?» –

«Не знаю! Татко ми казали так.

Вкінці й сама пізнала я, що много,

о, много легше в серці стане, як

пред нев помолюсь! Ось і днесь сердечно

молилась я… Се, кажуть татко, знак

якийсь важний в їх жизні; небезпечно

не знаю, що за знак і що значить.

Но їджте ж! Занесіться доконечно!»

Но дарма вна просила, я вкусить

не міг нічого, а раз в раз вдивлявся

в ті дивні святощі, в ту сіль… Досить

думок в умі ми шибало, мов гнався

рій за роєм. Із чорної її

подоби вичитати я старався

замерклу повість: що за диво ї

сюди, яке чи щастя ї, чи горе

поставило високо між святі?

Яке життя, немов хвилясте море,

тут перед нев в хатині тій плило?

І далі думка темне поле оре:

о що молився ‘д ній старий? За що

їй дякував у сльозах на колінах?

А се дитя, що тихо тут зросло, –

о що молилась чудна ся дівчина?

В пустім просторі шибались думки,

вузли стрічали, загадки, сумніння,

но не могли найти їм розгадки,

в тім сумерці хоть проблиску якого.

Но на долоню білої руки

головку сперши, при ногах старого

донька сидить і оком не змигне

люблячим із лиця його сумного.

І, як крізь сон, лице ся те всміхне,

то й їй на личку ранньою зорею

світає радість; а як знов спічне

на виду батька сум важков ногою,

то й їй з лиця, мов хмара сонця світ,

зжене сум облиск радості й спокою.

Но, мов під вечір пишнобарвний цвіт,

вона клонилась звільна; довгі ночі

і дні безсонні почали тяжіть

їй на повіках, склеювати очі.

Тож рік я: «Слухай, серце, лязь, спочинь!

Мені і так ще спати ся не хоче,

то я посиджу при слабім; чень він

гнеть збудиться; мені тре пильнувати

ліку; а як за кілько би годин

зломив мя сон, і я схотів би спати,

тоді тя збуджу». Зразу вна і чуть

о сні не хтіла, аж як налягати

я став, – лягла, і як лягла, так тут

і вснула. Я сидів край ліжка. Стала

тиша вкруг, лиш вітри в полях гудуть.

Мисль зразу в темний світ ся розбігала.

блудив без цілі по хатині взір,

аж товпка солі знов в умі ми стала,

мов темний горя й бідності докір.

Но швидко темні почали картини

щезати, прояснявся мов простір,

огрілась кров згадками золотими

про молодість, що, мов весна, пройшла,

про радощі, надії й сни дитини,

і, ах! про нього, Яця-коваля,

про батька мого! Кілько людських сліз він

вмів осушить за свойого життя!

Рукою щедров кілько пільги ніс він!

Що щирим словом зітхань утишив!

Як всім добром в сусідських серцях ріс він!

Ніхто в гніві ся з ним не розходив,

а дім його, той дім, де я родився,

що бідних, трудних, нищих угостив!

Як людяно він дома обходився,

яким теплом там віяло, як там

усякий радо, весело трудився!

І честь в селі була його словам;

добро громадське вище свого клав він

і за громаду все, як міг, стояв,

з громадов всяке горе поділяв він.

Гарячим словом ‘д ньому я моливсь,

мов ось живий передо мною став він:

«О батьку, духу, ти, що прояснивсь

у моїй мислі, що живеш донині

у вдячних серцях людських, де ти вживсь

добром і правдов! Стій усе при мені,

дай своїми й мені слідами йти,

дай рятувать людей в лихій годині!

Дай і мені по смерті так, як ти,

жить в тямці вдячних, щоб і внуки чули

провідний голос нашої любви!»

Втім дід прокинувсь. «Доктор, а! чи ту ви?» –

«Ту, ту!» – «Так се не сон! А Яць-коваль?

Ви син єго?» – «Так, так!» – «Га, видко, вчули

святії в небі мій сердечний жаль,

і сльози, й поміч в горю ми зіслали!» –

«А як вам?» – «Легше! Холод ніби вдаль

відсунувсь, з груди мов ваги обпали!

Спасибі вам! А Фрузя де?» – «Он спить;

безсонні, довгі ночі ї зламали,

а таки спать не клалася; досить

я напросивсь ї, пок лягла спочити, –

се злоте серце, бог ї наградить!..»

«Ох, злоте серце! ніщо й говорити!..

Я то вже знаю… Але добре, що

вна спить. Мені, хоть як, – недовго жити,

тож розповім вам, як зо мнов було.

Вна про мою минувшу жизнь не знає,

і дай бог, щоб не знала ввік нічо!..»

Між тим, коли старий се повідає,

огрів я ноги, руки й грудь йому,

подав ліку, що тіло ще зміцняє.

Ще ліпше він почувся, віддихнув

глибоко – віддих рівно йшов і гладко, –

і так зачав казать про давнину:

«Я тут родивсь у тій хатині. Батько

в колисці відумер мя. Самопас

я ріс, пустий хлопак; допильнувать го

недужа мати не могла і раз.

А бідність перла вже дитя до злого:

я красти вчивсь. Голодний, оком пас

я зразу, де би з’їсти що дармого,

не мліти голодом; но швидко я

направду взявсь до ремесла гидкого.

Не раз ридала матінка моя,

коли на мене їй жалілись люди, –

кляла, сварила, – но сміявся я!

Гадала, бідна: майстер з мене буде!

До міста мя, до столяра дала

в науку: чень при праці-ді забуде

свій наліг злий! І плакала вона,

прощаючись зо мною, і вернула

сюди, свій вік коротати сама.

Я більш не бачив ї. Вона не чула

про мене довго нич, а як вкінці

почула, чим я стався, – лиш зітхнула,

заплакала, но слова проречи

не здужала; так мовчачи лежала,

і так самотньо й вмерла мовчачи.

Мене не моц наука занимала,

хоть я здоров був, рослий і міцний.

Зато нас живо купка ся зібрала

термінаторів: кождий угурний,

голоден вічно, голий і зопсутий…

От ми давай змовлятися тогдий,

давай шептать: се вкрасти, там стягнути,

а там продать… Зле сім’я, що з села

приніс я, тут не лиш не встигло всхнути,

а розрослось ще. Майстрові була

незвісна вся та річ. Но чоловік він

грізний був, прикрий: чи вина мала,

чи й найменша, а все любив побить він, –

те й звав науков. «Так мене колись

учили, – звик був часто говорить він, –

і видиш, до чого-м дійшов! Так вчись

і ти!» Та й трах по вилицях нізащо.

Не довго так я вчивсь, терпів, хиливсь;

ми змовились, всі як оден ледащо,

втікати з міста; я перед всім вів.

Отак я злодієм зробивсь, гулящо!

Як жив відтак, що перебув, терпів,

куди бував, як мучивсь, в тюрмах бився,

в них давніх позбуваючись гріхів,

нові, ще тяжчі поповняти вчився, –

про те казать і гидко, й нудь бере,

і духу б ми не стало… Ні, туди вся

та погань най, зо мнов, в могилу йде!

От раз в тюрмі у Самборі сидів я:

зайшла раз мова, звісно, про житє

злодійське, – де ту доста багачів є, –

як крав котрий, і де, і у кого,

які з котрим лучалися прислів’я…

От став оден розповідать: «Го-го, –

нема тут багача в цілім повіті

над Яця-коваля! Чого-чого

нема у нього! Гроші з срібла биті,

худоба, що і пану би не встид,

а одіж, а футра, сукном покриті!

У свято жінка як натаращить

коралів, то аж гнуть додолу шию!

Се раз багач, там мож ся поживить!»

Тут я озвавсь і, звісна річ, не крию

цікавости: «А був у нього вже

хто з наших?» – «Був я й сам, та тим не втаю,

що-м там дістав, і, пок життя моє,

там не піду!» – «Чому ж? Чи пси такі там

заїдлі?»– «Де там! Що там пси? Пусте!»

«То, може, замки мудрі та міцні там?» –

«Е, що для мене замки?»– «Так про що ж

не виніс ти нічо, як кажеш, відтам?»

«Піди-ко ти та сам стрібуй, чи мож!» –

Та й уривав, хоть що го прошу-молю…

І твердо я рішивсь собі також

піти туди, як скоро лиш на волю

з тих мурів вирвусь. «Приклад другим дам,

а ковалеві гарно вже насолю!»

Зима була. З тісних тюремних брам

я вирвавсь і до Слободи махаю,

захожий мов робітник, по містам

і селам служби буціма питаю.

Приходжу, чую здалека: дрень-дрень…

стук молотів… За звуком тим ступаю.

Зайшов до кузні. Вже смеркався день,

а надворі метіль, вітри такії,

що не дай бог! Я став перед огень,

і гріюсь, і гляджу, що вкруг ся діє.

Коваль кує сокиру, під стінов

на лавці газди молоді й старії

балакають… Хто димає ногов,

хто молотом побити помагає,

а більша часть і нич, – от зимовов

поров… роботи пильної немає.

то замість в коршму та до кузні йдуть.

Тут сей та той мене сейчас питає:

«Хто? відки? як? і що де в світі чуть?»

Я їм се й те, а сам пасу кругами

очима… Смерклось, всяк в свою йде путь,

коваль скінчив роботу і до грани

ллє воду; став і я збиратись тож…

«Ти, ти! Куди ти, хло, під ніч світами? –

коваль до мене. – А хіба ж се мож,

щоб я під ніч, у куревіль такую

пустив чужого з дому на мороз?

Хло-хло, я давний звичай ще шаную!

Ану, до хати! Вкусимо, що є, –

найдесь і місце, то тя підночую,

а завтра, днем, іди, куди ти тре!»

Не дуже-то було мені на руку,

но, щоб в злім світлі не вказать себе,

пристав я, ще й нову задумав клюку:

нехай і так, побуду, роззирнусь,

то завтра ліпше вдам злодійську штуку!

Тож звільна в хату за газдов плетусь…

У хаті чисто, спрятно… На ослоні

сидять два слуги, що за дня якусь

чи панщину робили на вигоні,

чи шарварок, – газдиня й слуги дві

при печі. «Ex, голодні ж ми, як коні! –

сказав коваль. – Ану-ко, газдині,

давайте їсти! Хлопці, ну до діла!»

І сам він сів на лаві при столі,

край нього слуги і газдиня сіли,

я тож. Ми повечеряли. Дівки

окремо, не ті самі страви їли.

Між тим розказували парубки,

як нині, що і кілько наробили,

Відтак коваль про давнії роки

згадав… Дівки до прядіння засіли,

а слуги січку різати пішли

на тік… Для мене сам коваль в тій хвили

соломи вніс. «Стели, стара, стели

чужому зараз осьде серед хати!

Він змерз, втомивсь, в тій лютій метели!»

Роздягся я і помоливсь, ліг спати,

но сон не йшов; глибоко в серце ткнув

мене той вид. «Так жити-проживати,

те вже й не жаль!» І в серці я почув

по своїй жизні жаль. «Отут сусіди

всі, мов рідня; рідня, у всіх мов був

оден дух, замисли одні завсігди!»

Но інша думка блисла знов у мні:

«От багачі, не знають лиха нігди!

Чужі на них і [в] літі і [в] зимі

працюють; що ж їм-то значить, як в раю

з собою жить? Лиш чорту, не мені,

їм завидіти! Вже що раз гадаю,

те й зроблю, таки завтра, будь-що-будь!

А ти хоч лобом бий о мур, ковалю!»

На другий день встав я, як всі встають,

Коваль мя знов гостить. «Хло-хло, що маєш

ходить? – сказав. – Наймись у мене тут!

Що в нас за лад, сам бачиш і пізнаєш

ще ліпше, як побудеш довше в нас;

пізнавши ж, звикшись, чень го й покохаєш.

Ось, бач, оден слуга мій довгий час –

сім літ – ту був, недавно й оженився,

ну, і на власний хліб іде якраз.

Худібки в мене, шмаття дослужився,

у праці зріс, у мирі і в ладі,

та ще й ковальства в мене ту навчився, –

все мов найде на своїм газдівстві!»

«Отак, – я думав, – за нужденну частку

працюй тобі, вислугуйся тобі,

літа трать, силу і здоров’я краску,

щоб потім газдов найбіднішим стать!»

І я подякував йому за ласку.

«Піду ще, – кажу, – далі поглядать,

відвиджу свояків, – як не лучиться

нич ліпше, верну ту до вас оп’ять».

Я се на сміх казав, щоб розлучиться;

не знав, що казка збудесь гнеть моя,

що тяжко насміх той на мні помститься.

Пішов, весь день в дебрі просидів я,

а скоро ніч, я гей же потихенько

з-між терня, полем та до коваля!

Підліз під хату, – тихо. Я легенько

відняв вікно, вліз в хату – благодать!

Там хати дві: в долішній холодненько

зимов, тож всі в горішній, в кухни, сплять.

Гляджу кругом: бери, що тілько тра!

Коралі, гроші в столику лежать,

на жердці шмаття, чоботи, футра!..

Громаджу я, – вузелик вже пригідний

натаращив. Лиш пок громадив я,

здавалось ми, мов під вікном обрідлий

чалапнув сніг… Я визирнув – нема

нікого, сніг лиш ліпить непровідний.

Заледве випхав я вузел з вікна,

сам виліз… Знов здаєсь ми, мов за плотом

чалапка хтось, но діздріти – дарма!

Ну, я вузел на плечі, вниз городом…

у сад… Коб лиш у річку я забіг!

Борниджу сніг, аж весь облився потом…

Втім, побіч мене знов чалапнув сніг,

і враз під плотом так щось проразливо

зареготалось, – я аж весь остиг!

Я в другий бік шарахнувсь – що за диво?

Знов: «Ха-ха-ха!» – щось туй передо мнов!

Мов від окропу я метнувся живо.

Став, слухаю: нічо не чути знов,

а сніг валить, що й носа не видати,

Я знітивсь, і взадгузь, взадгузь пішов.

Не вспів ще й десять кроків промахати,

аж за плечима знов ми: «Ха-ха-ха!»

Я вбік, щоби за пліт ся дістати, –

знов сміх! Великі очі у страха!

Я чую вже, що в мні щезають сили,

і мов той птах в самотріску маха,

і мечеться, і б’є собов без ціли,

так я метавсь, – но всюди сміх та й сміх

мене стрічав… «Відай, мя прислідили

і обступили вороги з усіх

боків! Прийдесь згибати – то згибати!» –

і насліпо в розпуці я побіг.

Знов сміх, но я вже не хотів зважати.

А втім, якась потужна, мов стальна,

рука як гримне мя в лице!.. Як мати

на світ мя видала, така страшна

почесна ще мя зроду не стрічала!

Сто тисяч ми свічок в очах вона

враз засвітила, струнов зазвучала

в ухах, вузел з рук випав, і, немов

галушка, в сніг моя персуна впала.

«Ха-ха-ха-ха!» – довкола ляск пішов,

і з десять хлопа кинулось ід мені,

і, як кати, всі стали надо мнов.

«А що, хло-хло, найшов вже службу нині?

А що, хло-хло, вже в свояків бував?

А що, хло-хло, в дебрі гостив, в тернині?»

Так надо мнов ся кождий смішкував,

наслідуючи ковалеву мову.

Аж ось до них ся Гайгель відозвав –

той сам, що дав лицю почути мому

рук своїх силу – вчора він глядів

на мене в кузні, вовк мов на корову.

«Ну, пташок нам в самотрісок влетів!

Зв’яжіть лапки, і обскубем му крила!

Я б в своїй хаті го вгостить хотів».

І знов його руки залізна сила,

немов мітлу, вгору мя підняла,

і руки ми ужовка обкрутила.

«Ні, пане Гайгель, – ковалів слуга

сказав, по голосі його пізнав я, –

до нас, до Яця завести го тра!»

«До Яця? Ні, на те би не пристав я!

Що Яць? М’якушка! Не заїде й раз

у вилиці, от так!» – і як стояв я

при нім, а він межи очі мя трас

так, що я й пам’ять стратив, злившись кров’ю,

на землю впав, немов мертвий ураз.

«Ей, куме Гайгель, – що вже я вам мов’ю, –

сказав оден, – так не годиться бить,

так мож і вбить, ще вашою руков’ю!»

«А хоть най гине! – Гайгель знов бурчить. –

Таж за такого і гріху немає!

Ану, хло-хло, – до мене він кричить, –

живий ти ще? Вставай, пора минає!»

І чоботом як копнув мя під бік,

то я, мов лист, що вітер ним звиває,

по замети скотивсь, аж над потік.

І вже встаю, не прошусь, бо, безпечно,

те знаю, що гіркий буде мій вік.

Аж бач, садом іде хтось півперечно.

«Ось Яць іде!» – зашепотіли всі.

«Ну, аж тепер пропав я безперечно!» –

подумав я і став, мов без душі.

«От гість ваш, куме! – мовить Гайгель, взявши

мене за плечі. – Дайте го мені!»

«Ні, ні, – Яць мот, – де вкрав, то там го завше

й карати тра! Ходіть, усі ходіть

до хати!» І тлумак з снігу піднявши,

мені дав Гайгель: «Чо, як околіт,

стоїш? Бери й неси! Твоя се праця!»

У хаті каганця вже блимав світ.

Стара й дівки залякані, лиш Яця

лице спокійне. Сіли всі. Коваль

горівки, хліба вніс, їдять, гостяться…

Лиш Гайгель все на мене зирк! Мов жаль

йому, що так в спокою мя лишили,

мов руки го сверблять… А я, мов паль,

став при порозі; вже не маю сили

ні смілості – проситись: най зо мнов

що хтять, те й роблять! – Вже їду скінчили, –

ще раз келішок з рук до рук пішов…

«Сусіди любі, – каже Яць, – сердечно

вам дякую, що-м поміч в вас найшов!

Но сього хлопця ви мені конечно

даруйте! Що зайшло між нами днесь,

се бог лиш зна й ми знаймо оконечно!»

Привстали всі, лиш Гайгель гнівно дмесь.

«Що, – каже, – ласки просите для нього?

Одного милуй, десять гнеть найдесь!

Я, коб так міг, то шкіру б дер з живого!..» –

«Ні, куме, ні, – рік Яць, – вже я не дам

йому потуги! Штуки в тім немного:

узяти й бити. Вже я кару сам

найду му!» – «Е вже, з карою такою!–

тот буркнув. – Т-та, втім, будь, як хочесь вам!»

Пішли. Я все в кочержнику ще стою.

«Хло-хло, такий-то ти? – коваль сказав

і наче хмара став передо мною. –

Ну, ну, я зараз ти з лиця пізнав,

як лиш побачив тя, що ти за птиця!

І щастя маєш, що-м сю ніч післав

на варту слуг! В нас варта – не дурниця!

Серед лісів, далеко від села,

самі вартуєм… Вже б не волочиться

тобі по світі, якби варта та,

ще з Гайглем, мала тя злапати!

Ти вже почув, що в нього за рука?..»

Він сплюнув, перейшовсь півперек хати;

мов осуджений, я в куті стояв

і сам не знав, що думати-гадати, –

лиш в серці щось щеміло. Знов Яць став.

«Хло-хло, чи чуєш? А пощо ти взявся

тьфу-тьфу! до кражі? Може, ти не мав

чим жити? Може, сиротов остався?» –

«І сиротов, і бідним!» – «А не міг

ти зароблять? Та аж туди попхався!..

Тьфу-тфу! А тато не лишив тобі

нічо?» – «Город і хату, чим тут жить!»–

«А жінка, діти, може, є?» – «Дасть біг!»

«Гм, гм, то зле! А хтів би ти робить?»

Не знаю, чом з тим питанням мені

всю душу перешиб смертельний встид.

«Буду робить!» – я ледве шепнуть міг.

«А правду кажеш?» – «Най мя бог карає!» –

«А станеш ту служити, по добрі?

Я не скривджу тя певно. Хто гадає,

що я багач; що я біди не знав,

не знав недолі, – той мене не знає.

Я не багач, що маю, бог ми дав

за труд важкий. Зазнав і я недолі!

А нині що! Добра ми бог послав, –

дітей нема, нема потіхи свої,

а тут вже літ минає п’ятдесят!

Кому буде здобуток праці мої?

Волю чужим, а бідним помагать,

влегшати долю тим, що так блукають,

як я колись-то мусив сам блукать;

що пригорнутись до кого не мають,

як я колись не мав… А що, хло-хло,

чи в смак мої слова ти припадають?

Зістанеш в мене?» Що чинить було?

Я все прирік, но серце ми давила

ще злість, завзяття хвилею гуло.

«Плети собі! Мені ся коб лучила

спосібність, – що лиш зможу, те вкраду, –

відтак шукай, де птицю носять крила!»

Так думав я, накликував біду, –

а на біду не треба довго ждати!

«Ану, хло-хло, берися за їду

і спать лягай, тре завтра рано встати

та до роботи: до роботи тра!»

І, попоївши, тихо ліг я спати.

Як я проспав ту ніч, які чуття

в душі клубились, перлись і мішались,

се розказати – сила не моя.

На другий день ми рано позбуджались,

і хоть усі на мене так глядять,

мов рік уже в добрі зо мною знались,

звичайно, просто, – хоть нічо не знать

і Яцеві з лиця, коли вважливо

наказує, що кождому ділать, –

я прецінь чуюсь, мов в кайданах… Диво!

Здавен безвстиднеє лице моє

вділ хилиться, паліється встидливо!..

До праці я пристав, як пристає

голодний до їди, бо в праці наче

я сам о собі забував. Пливе

так день за днем, пливе життя трудяче

спокійно, мирно… Сварки, колотні

не чуть… І тихне в мні чуття боляче!

Неначе крига та в воді літній

поволі тає, так злість серця мого

щезати стала в щирій теплині.

Почав звикать я до життя трудного,

до воздуху лагідного, що ту

круг мене віяв, до чуття братного

що всіх в’язало в сильну цілоту.

Ах, всього того досі не зазнав я!

Чи ж диво, що в душі вчув теплоту,

що всіх в тій хаті й хату покохав я

і весь став перероджуватись в ній,

мов душу й тіло в собі обновляв я!

За місяць я вже був неначе свій

в тій тихій, добрій хаті. Всі злі мисли,

що-м з ними тут прийшов, мов чорний рій,

навіки, бачилось, із серця зслизли.

Я працював, щасливим чувсь і жив, –

згадки мя навіть темнії не тисли…

Про згоду я нічо й не говорив.

Аж раз, уже в великий піст, в неділю,

коваль всміхнувсь і в хаті мя спинив.

«Ну, хло, смачний газдівський хліб із сіллю?»–

«Смачний, – говорю, – коб до смерти ним

карав мя бог, я певно не згордію!»

«А що, зістанеш в мене пару зим?

Чи знов підеш до свояків?» – З устиду

згорів я весь і очі вділ схилив.

«Як ваша ласка мя держать, не піду

нікуди, – кажу – хоть до смерти в вас

останусь!» – «Ні, хло-хло, – він каже, – ти ту

не мов ми того! Я тобі сейчас

щось скажу, – слухай, як се має бути.

Говориш: батько твій у бозі згас,

лишив щось… Тре й за теє не забути!

Вітцівщина, яка там є, то є, –

все ж гріх її в чужії руки вткнути.

Піди домів, зроби там лад, що тре:

чи винайми кому, чи як сам знаєш,

щоби відтак не втратити своє.

Тоді вертайсь! Тут певне місце маєш.

Тоді й за згоду. Я тебе пізнав,

що ти робітний… Ну, і як гадаєш?»

«Ви мій отець! – крізь сльози я сказав. –

Ви другий раз на світ мя народили,

бо перший раз у тьмі я пропадав!

Ви чесним мя робітником зробили!

Розказуйте, що лиш завгідно вам,

я зроблю все!» – «Ні, ні! – сказав по хвили

коваль. – Хло-хло, усе роздумай сам!

Не здайсь ніколи на чужую волю!

Все май свій розум, все в ладі свій крам!

А як гадаєш, що я добре мовлю,

то і збирайся нині, – рік коваль, –

і я, що тра, в дорогу ти зготовлю…»

Та й що вам дальше скажу? Тисне жаль

за серце!.. З ковалем я попрощався

і з Слободов, а йдучи знов удаль,

не думав навіть, що тоді розстався

з будущинов, із щастям, з чеснотов!

Під моїм щастям беріг обірвався,

зарвав мене й надію в хлань з собов!..

Лиш я прийшов сюда, мене чекали

вже шандарі, шукали вже за мнов.

Бач, десь там двір злодії обікрали, –

ніхто не міг на їх напасти слід,

тож шандарі вину на мене склали.

Підозріння було! І дармо світ

і душу кляв я, що нічо не знаю, –

взяли мене, прийшлося знов сидіть.

При своїм опирався я до краю,

не признававсь, бо й нич не винен був,

і клявсь, хоть знав, що віри в них не маю.

Так в слідстві близько року я пробув, –

вкінці на внір мя таки засудили, –

і знов в калюжу давню я втонув…

Шість літ минуло. Вийшов я. Без сили

до праці і без волі до добра,

я вже безвладно далі плив по хвили,

немов колода котиться гнила!»

Старий слізьми оповість доповів,

тремтів цілий і плакав, мов дитя,

а я, мов причарований, сидів.

«Так він умер? – він знов мене спитався. –

Ви син його? То ще господь призрів

на нього, дав му діти?» – «Так, – озвавсь я, –

як перша жінка вмерла, та, котру

ви бачили, він другий раз побрався».

«О, вічна, вічна пам’ять будь йому!

Чимало в світі жив я, а такого

не видів і не ввиджу, аж умру!»

І дід утих, – знать, сон зломив старого, –

а і мені збиралося на сон,

і Фрузю я збудив сидіть край нього,

а сам поклавсь. Дзвеніло скло вікон,

тряслась хатина, верби аж стогнали,

і в берегах скиглив протяглий стон

вітрів осінніх. Тлумом обіймали

ті голоси гадки мої й чуття,

і хвилі в серці слабли, утихали

і втихли. Внер я в купіль забуття.

2

Хто жизні темну загадку розв’яже?

Хто людський дух розложить на частки

і повість кождої частинки скаже?

Хто прослідить всі тисячні знаки,

які на мозгу людськім жизнь лишає,

мов мозолі на долоні руки?

І хто в сльозинці кождій роспізнає

всі складники? І в проблиску сміху

розмірить, як ся втіха й біль мішає?

Щасливий, хто без прочуття й страху

по стежці жизні йде і жизні дари

бере без намислу, по верху

бездонних хвиль пливе!.. Ніякі мари,

ні привиди снів тихих не мутять

йому; не зносить він тяжкої кари

за те, чого не завинив, не тлять

його душі всі незлічимі пута,

що всіх нещасних тиснуть і гнітять.

Щасливий він! Не стане дума люта

пред ним і не спита: «Що ти зробив,

щоб вольнов стала людськість в пута скута?»

Щасливець! Ох, кому не уділив

приязний жереб сього щастя й знати,

хто й ніч одну спокійно не проснив,

той щастя се й не здужає поняти!

Так сирота, що сам з життям в війні

зріс змалку, не пійме, що люба мати.

Не дав приязний жереб і мені

такого щастя; людське горе всюди

окружує і гонить мя, – і в сні

воно ляга скалою ми на груди.

І як у сльотавий осінній день

лиш де-де сонце прозирне крізь груди

важких хмар: не розвеселить, лишень

ще дужчий сум розсипле над землею

і знов втоне, і дарма ждеш: чень-чень

знов вирне, сірих хмар прорве кирею, –

так рідко радість в серці ми гостить,

а сум царить над думкою моєю.

Нічо пожару того не втишить,

котрим, здаєсь, вся кров моя згорає,

котрий і в сні не хоче мя лишить.

На небо наче хмара набігає,

то рвесь, то тягнесь, мов туман степом,

вік молодий передо мнов минає.

Вітця лице люблячеє мельком

проноситься, поміж людьми чужими

важке дитинство – непривітний сон.

Привидливії радощі дитини

і непривидливії сльози, й біль,

і праця, й бідність, і самотність з ними.

Знов сонця блиск – чуття, що по важкій

думок роботі правда відкриваєсь,

луч щастя в далі блискає хмарній.

І знов тьма – серце в болю знов стискаєсь,

за правду мука, пута і тюрма,

і згірдний шепіт людський розлягаєсь…

Змов лучем сонця золотиться тьма, –

се Фрузине лице, її се око

глядить на мене, розкіш в нім німа,

чуття сердечне світиться глибоко.

Нова будучність в погляді її

мені світає; весело, широко

грудь віддиха; всі злоті сни мої

стають, мов дійсність, і в вінок чудовий

сплітаються в однім тім злотім сні.

Но втім нараз, мов сум налетів новий,

велика тінь понуро налягла

на той пресвітлий образ криштальовий.

Надію серця мого підтяла,

немов коса пахучий цвіт, неждано

та тінь – се товпки солі тінь була.

Мов велет-ніч, що з сходом сонця рано

лягає в дебрі, щоби день проснить,

а вечором встає наново прямо, –

так товпка ся передо мнов в ту мить

понуро стала, мов собов хотіла

всю жизнь мою, надії всі затьмить.

Ціла її подоба затремтіла,

і чув я добре, що се не мертва

сіль, що в курній хатині бовваніла,

що се істота сильная, жива,

налита людським потом і сльозами,

що й мої долі в собі часть скрива.

Ід ній такими я озвавсь словами:

«Чи ще ж мені блукання не досить?

Ще ж мало я непевними стежками

нашлявся даром? Чи ж не закінчить

мою недолю й ся любов сердечна,

що в серце ми розкішно шевелить?

Зачим же ти, понура, безсердечна,

стаєш між моєв долею а мнов,

щоб туга знов мя гризла безконечна?

Зачим нагадувать мені, яков

лягло над нею плямою страшною

уродження? Якими батько йшов

стежками і провиною якою

значив своєї жизні кождий слід?

Зачим ти все те ставиш предо мною?

Чи вна ж тут винна? Чи пишний той цвіт,

що зріс на грязі, мусить в грязь вернути,

не видавши хороший, чистий плід?

Ні, ні! Не може се, не може бути,

щоб кривда людська і на ній лягла,

щоб і її прокляття не минути!

Пред нею тане суть моя ціла!

Я вирву ї із омуту страшного!

Вона моя, навік буде моя!..»

Но пок я те казав, до серця мого,

здавалось, добиралася уже

тінь сумніву, роздвоєння важкого.

«Ну що ж, – гадав я, – сли сей цвіт росте

на кривді людській, кормлений відмалу

накраденим добром? Не наситись чуже!»

І темно, страшно, холодно ми стало,

і жар любові в серці погасав,

і луч надії блід і мерк помалу.

Втім з пітьми той голос ся озвав:

«Вір серцю свому, вір в добро на світі,

хоть би-сь добро і в грязі напіткав!

Скоріш добро хоронять горем биті,

нещасні серця, діти-сироти,

ніж викохані в шовку, оксамиті!»

«О, так, я вірю й вічно вірити

буду, – сказав я, – в доброту її,

в красу душі, крім тіла красоти!

Но страшно лиш подумати мені

о тій вині, котрій вона не винна,

а все ж причасна – о вітця вині!»

«Завчасно судиш! Думка тя невпинна

рве поза мету. Без знання судить –

таж се не суд, лиш забавка дитинна!»

«Досить я знаю, більше ніж досить!» –

сказав я гірко. «Ні, нічо не знаєш, –

чи ж з повістю життя ся враз кінчить?

Тепер ти ворогом мене вважаєш, –

[но я – та от послухай ти мою

оповість]

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .


Примітки

Вперше надруковано у журн. «Культура», 1925, № 5, с. 72 – 94. Публікацію підготував М. Возняк.

Перша сторінка автографа поеми І. Франка «Історія товпки солі» (1879 р.)

Поема залишилась незакінченою. Зберігаються три неповні автографи твору:

1. Чорновий автограф першої частини поеми, написаний на полях рукопису драматичного образка «Послідній крейцар» (ф. 3, № 211, с. 59 – 68);

2. Чорновий автограф другої, незакінченої частини поеми, який уривається на 46-й строфі (ф. 3, № 214, с. 123 – 125);

3. Чистовий автограф, який включає повний текст першої частини та 11 строф другої частини поеми (ф. 3, № 215, с. 229 – 231).

Саме цей автограф був опублікований М. Возняком у журн. «Культура». Дата написання – 1879 р.

Подається за чистовим автографом (ф. 3, № 215) до 11-ї строфи другої частини включно. Весь подальший текст – за чорновим автографом другої частини поеми (ф. 3, № 214).

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 4, с. 396 – 426.

Стежки

Попередній вірш | Перелік віршів | Наступний вірш

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2017 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2563

Модифіковано : 12.06.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.