Легенда про святого Маріна

Іван Франко

Початок, рядки 1 – 567, написано в р. 1897, докінчено д[ня] 18 вересня 1914.

Примітки

Вперше надруковано М. Возняком у книзі: «Іван Франко. Статті і матеріали. Збірник третій. 1951 – 1952». Харків, Вид-во Харківського державного університету ім. О. М. Горького, 1952, с. 31 – 53. Публікація супроводжується невеликою вступною статтею під назвою «Викриття реакційної суті християнської моралі в «Легенді про святого Маріна» Ів. Франка», де поема зіставляється з текстом релігійної легенди на цю тему. В основі легенди лежить «Житіє святой Марины дѣвици, иже в мужеском образе спасеся», яке стало відомим І. Франкові з рукопису 18 ст.

Текст житія під назвою «Життя святої Марини-монаха» Франко опублікував у т. V «Апокрифів і легенд» (с. 288 – 293), а 1910 р. разом з двома іншими апокрифами надрукував його окремого книжечкою під назвою: «Три святі грішниці. Старохристиянські легенди. Переклад з передмовою Івана Франка». У передмові зазначається, що легенда про Марину-монаха, «очевидно, західноєвропейського походження і вводить нас у атмосферу монастирського життя середніх віків».

Роботу над «Легендою про святого Маріна» І. Франко розпочав ще 1897 р., але завершив її лише у 1914 р., про що свідчить авторська примітка під автографом твору (ф. 3, № 233, арк. 54 – 78). Дописуючи легенду, І. Франко вносив незначні стилістичні поправки в частину, написану 1897 р. Зокрема були поправлені рядки 43, 119, 122. У варіанті 1897 р. вони мали таку редакцію:

р. 43 – Покуса й грішник сих господь щоб спас

р. 119 – Що швидко в землю, наче труп, хилився

р. 122 – Накапав трути, щоб завдать їй муки

Три рядки викреслено зовсім (два після рядка 314, один – після 366). А рядки 51 – 91 мають ще й інший варіант, який подаємо нижче (ф. 3, №233):

Нараз почувся гострий стук копит

При самій брамі, і чиїсь-то руки

Застукали рукояттю шаблюки.

Брат-воротар у той час ще не спить.

І спить, не роздягаючися, він звичайно.

Ось чую, він на стук устав негайно,

Ліхтарню взяв, що на столі стояла,

І вийшов з келії. Заведено у нас

На стук дверей не відчиняти сей час,

Не відзиватися, – придверному наука,

Яку нам обережність піддавала, –

А виглянуть віконцем, хто там стука.

Їздців панцирних пара там стояла.

Їх бачачи, придверний запитав:

«Хто ви, і що вас в божий дім приводить

У пізню ніч?» На се з їздців один

Сказав: «Ми християни. Не приходить

Із нами жадне зло, а господин

Могутній нас пригнав, велика є потреба.

Отець мій тяжко ранений у лютім бою

З огнепоклонників невірною юрбою,

І завела сюди, мабуть, нас воля неба».

Не мусив брат-ключар мені се доносити,

Бо всю розмову чув я крізь вікно.

Я вийшов і не дав себе просити,

Та й братія пізнала те одно,

Що треба поспішать, прийняти подорожніх,

Їх примістити в келіях порожніх,

А раненому порятунок дати,

Який в монастирі лиш міг дістати.

Він на коні вже ледве лиш держався,

На наші запити зовсім не відзивався.

А як брати прийшли його з коня зсадити,

Почули, що він весь був кровію облитий.

Подається за автографом.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 5, с. 287 – 309.