Початкова сторінка

Іван Франко

Енциклопедія життя і творчості

?

Пісня 8. Цап Базильо

Іван Франко

Вранці-рано по сніданні

В подорожньому убранні

Лис царю вклонивсь до ніг.

«Царю, будь мій рідний тато,

Поблагослови в се свято,

Щоб на прощу йти я міг!»

Лев сказав: «То шкода, сину,

Що так швидко йдеш в чужину!» –

«Царю, – скрикнув Лис, – ох, цить!

Серце в мене краєсь тоже!

Та що вдіємо! Що боже,

Богу треба заплатить!»

Лев сказав: «Так, так, мій друже!

Радує мене се дуже,

Що такий побожний ти,

Рад би я тобі й від себе

Для вандрівної потреби

Хоч чим-будь допомогти».

«Ца…рю, – хлипав Лис крізь плач, –

Дуже ласкав ти… Ось бач:

Я і торби в путь не маю!

А в Медведя у Бурмила

Доброго кожуха сила, –

Він шматок віддасть, я знаю…»

«Схоче чи не схоче дати,

Ми накажемо зідрати! –

Мовив Лев. – Ну, ще чого?» –

«Дуже ласкав ти, мій царю!

Чобіток би ще хоч пару.

Бач, я босий! Як його

Тільки світ чимчикувати,

Ноги шпигать та збивати!

Скалічію де-небудь!

А он має Вовк дві парі,

То одну чей схоче в дарі

Відступить мені в ту путь».

«Що там схоче, чи не схоче! –

Крикнув Лев та аж тупоче. –

Гей, там! У тюрму підіть,

Із Бурмила торбу здріте,

А з Неситого здійміте

Пару Лисові чобіт!

Ви ж, моя дружино славна,

Щоб усім зробилась явна

Ласка наша для Микити,

Проведіть його з гонором

До могили там, під бором!

Я ж іще піду спочити».

І потюпав Лис мій гладко.

Смирний, тихий, як ягнятко,

При торбині, з костуром….

А круг нього, мов ворони,

Всі бояри та барони

Проводжають всім двором!

Цап – секретар гоноровий…Ілюстрація до…

Цап – секретар гоноровий…
Ілюстрація до видання 1891 р.

Цап – секретар гоноровий,

Зайць – гвардиста народовий,

Поруч Лиса дружно йдуть.

Хоч і як розмова мила,

Та вже ось тота могила,

Попрощаться треба тут!

Лис Микита промовляє,

Сльози рукавом втирає:

«Ах, Яцуню, притулись!..

Я… з тобою розстаюся!

Ах, подумати боюся,

Жаль пройма мене наскрізь!

Ох, Базильку, любий друже!

Я тебе люблю так дуже,

Що без тебе й жить не рад.

Не відмов же просьбі моїй,

Ще шматок дороги тої

Проведи мене, як брат!»

Се сказавши, просльозився,

Їм у ноги поклонився.

«Ви оба з-між всіх звірів

Справедливі й непорочні,

Лиш траву й листочки сочні

Все їсте – і я так їв!

Про убійства, про рабунки

В вас немає ані думки,

Вам м’ясних не хочесь страв.

Вас-то, щирі, праві душі,

Я, пустинником ще бувши,

За взірець собі обрав».

Так-то лестними словами

Лис їх знадив, аж до ями

Лисової підійшли.

«Слухай, – каже Лис, – Базильку,

Ти зажди на нас тут хвильку,

Ось траву собі щипли!

Ти ж, Яцуню, любий свату,

Потрудись зо мною в хату!

Знаєш, жінка там моя

Як почує чутку тую,

Що на прощу я мандрую,

То-то буде плач!.. А я

Страх не рад з жінками плакать

І не вмію забалакать,

Ні потішить їх гаразд!

Мій Яцуню, ти в тім справний!

Тож ходи, мій друже давний,

Вид твій духу їй додасть!»

Серце в Заяця добряче:

Вчув се й мало сам не плаче.

«Бідна жінка!» – він озвавсь. –

Я її, як рідну маму,

Рад любить!» І в лисю яму

Він з Микитою попхавсь.

Входять – боже! Серед ями

Микитиха з діточками

Плаче, сліз потоки ллє!

Як побачила Микиту,

Схопилась… «Микито! Ти тут!

Діти! Батько ваш жиє!»

Ну Микиту цілувати

І до серця пригортати!

«Любий! Що ж? Біда пройшла?

Говори-бо швидше, швидше!

Я гадала, що ти згиб вже…

Ох, що сліз я пролила!»

«Радуймось! – сказав Микита. –

Цар наш – славою покрита

Будь його держава вся! –

Дарував мені провини,

І від нинішньої днини

В ласці царській тішусь я.

Вороги ж мої запеклі

Десь там нині ледве теплі:

Царський гнів їх б’є всіх трьох:

Кіт, Неситий і Бурмило

Мусили стулити рило,

Ще й попали в темний льох.

А отсей фальшивий паяц,

Що свідчив на мене, Заяць,

Відданий мені у власть:

Чи живим його лишити,

Чи відразу задушити,

Скоро викупу не дасть!»

Як почув се Яць сарако,

Стало так йому ніяко,

Мовби хорт за ним туй-туй.

«Базю! – крикнув. – Чесний отче,

Лис мене тут з’їсти хоче!

Базю, Базю, ох, рятуй!»

«Зараз тихо будь, драбуго!» –

Крикнув Лис і вхопив туго

Зайця й горло перегриз.

«Ось тобі від мене штука!

І всім злюкам то наука,

Щоб Микити стереглись!»

А відтак, поссавши крови,

Лис Микита втішно мовив:

«Діти, нині на вечерю

Маєм з Заяця печеню!

Та й смачний же, бестіон!

Славний буде потім сон!

А тепер послухай, люба,

Як мені грозила згуба

І як вибрехався я!»

І, розсівшися вигідно,

Розповів усе довідно

З початку аж до кінця.

А Лисиця й Лисенята

Посідали коло тата –

То сміються, то тремтять.

«Голово моя ти мила! –

Так Лисиця говорила. –

Ну, та й знав ти, як їх взять!

Лиш одно тото негарно.

Що ти нас покинеш марно

І на прощу йдеш кудись».

«Жінко, – скрикнув Лис поспішно, –

Ти гадаєш, що я дійсно

Зараз дурень став якийсь?

Там, де смерть перед очима,

То плелось, що тільки слина

Приносила на язик.

Чи я паломник, абощо?

Що там Лев мені і проща?

Я тепер сміюся з них!

Най їсть сіль, в кого оскома!

Я ж лишусь з тобою дома,

А про прощу ні ду-ду!»

Втім почувся крик знадвору:

«Яцю, де ти? Кільку пору

Я вже тут на тебе жду!»

Вибіг Лис. «Базильку, друже,

Ти не гнівайся так дуже!

Нічим нам тебе занять.

Яць там з жінкою моєю,

І з маленькою сім’єю

Преприязно гомонять».

«Кажеш: гомонять приязно?

Але ж бо я чув виразно

Яців крик: «Рятуй!» – рік Цап.

«Правда, – Лис рік, – як Лисиця

Вчула, що нам тра проститься,

Вмліла і на землю хляп!

Тут-то Яць – здоров най буде! –

Жбухнув їй води на груди

Та й почав рятунку звать:

«Ой-ой-ой, рятуй, Базильку,

Моя тітка вмре за хвильку!»

Та тепер вже благодать».

«Ну, то дякувати богу!

Я гадав, що Яця мого

Там зо шкіри хто дере». –

«Базю, чи ж тобі не стидно?

Яць прийде лиш що не видно,

Ще й дарунків набере.

Базю, бородатий ребе,

В мене просьба є до тебе!

Бачиш, цар мені казав,

Щоб, заким ще рушу з дому,

Про одну річ, нам відому,

Лист йому я написав.

Отже, поки Яць там бавивсь

З жінкою й дітьми, я справивсь:

Два грубезнії листи

Написав. Тебе, мій друже,

Я просити хочу дуже

До царя їх занести».

«Добре, – Цап сказав, – гляди лиш,

Щоб де в мене не згубились,

Не зламалась би печать!» –

«Правда є! Зажди хвилину,

Я в медвежую торбину

Зав’яжу їх, можеш брать!»

І побіг до хати живо,

А в душі смієсь злосливо:

«Будеш мав лист! Жди лише!»

Зайця голову кроваву

В торбу шасть, шнурками жваво

Позав’язував, несе.

«Ось, Базуню мій любезний,

Тут в тій торбі лист грубезний

І два меншії лежать.

Ти неси їх осторожно,

А розв’язувать не можно,

Бо зламається печать.

А про Зайця не журися!

Він там так заговорився,

Що казав перепросить!

Йди наперед шмат дороги,

А вже Заяць бистроногий

Дожене тебе за мить.

І ще знаєш що, мій друже?

Лев, наш батько, любить дуже

Дотеп, гарний, гладкий стиль.

Сі листи – я не хвалюся –

До смаку йому прийдуться,

В них майстерства мого шпиль!

Вже ж я, де лиш міг, небоже,

І про тебе слово гоже

Вкинути не занедбав.

І я певний, що цар-тато

Ласки й честі ще багато

Більше дасть тобі, чим дав.

Тільки будь ти все притомний,

Не чинися надто скромний!

Смілість виграє в війні.

Мов цареві: «На листи ті

Я дораджував Микиті,

Їх завдячив він мені».

Як почув се Цап Базилий,

Задрижали в нім всі жили,

Аж підскочив з радощів!

Ну Микиту цілувати!..

«От тепер я буду знати

Хто мені добра хотів!

Друже, брате! Я мов в раю!

О, твій дотеп добре знаю!

Лев задре з утіхи хвіст!

Не минуть мене гонори,

А і край весь заговорить:

«Бачте, Цап який стиліст».

Тут я виступлю вже сміло,

Бо, як справді малось діло,

Се ніхто не буде знать.

Ну, прощай же! Дасть бог, може,

Я й тобі віддячусь тоже,

То не будеш жалувать!»

«Прощавай!» – сказав Микита.

А як Цап пішов, то скрита

Вилилась словами злість:

«Отсей дурень квадратовий

Є секретар гоноровий!

Ух, аж б’є на мене млість!

Що за ряд! Яка держава!

Дурням в ній гонори й слава,

Бідний, слабший хижих лап

Не уйде! А членом суду,

Що мене судив на згубу,

Чи ж не був сей глупий Цап?

Але я помстивсь на тобі!

Будеш жив чи ляжеш в гробі, –

Вже не змиється сей хляп,

Що прилип на твоїй пиці;

Стане притчею в язиціх

Слово те: дурний, як Цап!»

За той час Базьо поспішно

В царський двір прибіг і втішно

Перед троном гордо став:

«Лис Микита із дороги

Клониться цареві в ноги

І отсей пакет прислав.

Три листи є в нім грубезні;

Стиль, язик, думки – чудесні!

Се й не диво. Адже ж я

Не одну йому дав раду

Щодо стилю, щодо складу, –

То й заслуга тут моя!»

Цар до рук пакет приймає,

Шнур за шнуром відпинає,

Глип у торбу – аж з’умівсь.

«Що се! Лист якийсь ухатий!

Базю, Цапе ти проклятий,

Ти кровавий лист приніс!»

Базю, Цапе ти проклятий…Ілюстрація до…

Базю, Цапе ти проклятий…
Ілюстрація до видання 1891 р.

Зайця голову нещасну

Вгору виняв, рикнув страшно,

Що аж Цап на землю впав:

«Так-то Лис сміється з мене!

На таке письмо мерзенне

Цап йому ще раду дав!

Га, кленусь на царську гирю,

Що вже більше не повірю

Клятим Лисовим брехням!

Гей, біжіть в тюрму щосили,

Вовка, і Кота, й Бурмила

Увільніть з тяжких кайдан!

О безсовісний брехачу!

Через тебе то я, бачу,

Дурно мучив вірних слуг!

Та за те даю їм плату:

Цапа й всю рідню патлату,

Щоб із неї дерли смух!

А поганий той Лисюра,

Що так вибрехавсь від шнура,

Він є винятий з-під прав:

Хто де здибле сю облуду,

Може вбить його без суду

І не буде кари мав».

Так-то Яць і Цап Базилій

Головами наложили,

Винуваті без вини;

А хоч жертви злоби й сили,

Та проте не полишили

Й згадки доброї вони.

Особливо Цап сарака!

Ну, скажіть, яка подяка

Випала за те йому,

Що до сильних він лестився,

В царський двір він примостився,

Мав царицю за куму?

Що дворак був, ордеровий

І секретар гоноровий,

В трибуналі засідав?

А проте на кпини, з жарту

Через Лисову ту карту

Душу цап’ячу віддав.

І донині сю пригоду

Хто з хрещеного народу

Добрим словом ізгада?

Як хто злий з марниці згине,

Чи ж не кажуть: за цапине

Покоління пропада?

А хто дметься, і балює,

І леститься, й спекулює

На нечесні бариші,

Всім любенько рад балакать, –

Чи ж по нім не будуть плакать,

Як по Цаповій душі?


Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 4, с. 119 – 129.