1-й варіант

Іван Франко

Похорон

Горіло світло в величезній залі,

У склах іскрилося дощем рясним

І морем мріло в дзеркалі в хрусталі.

Клубами цигар запахущий дим

Угору вився, мов туман прозорий

Стояв, і швидше дихалось під ним.

Кругом столи, а на столах, мов гори.

Наставлено всього, чого лиш міг

Бажати смак, на все, що ласе, скорий.

А за столами много, много їх

Сиділо: старці, що під літ вагою

Гнуть чола, що присипав білий сніг,

І молоді, що з повною жагою

Ще п’ють життя, і рум’янцем цвітуть,

І тупають могучою ногою.

А поміж ними й я. Хоч тисла грудь

Якась грижа нестямна, та сміялись

Уста й шептав ум-зрадник: будь-що-будь!

У залі гомін, сміх, перекликались

З стола к столу знайомі, наче град.

Летіли жарти, дотепи пускались.

Лилось вино, в келішках блискотять.

Мов хризоліти, золоті напої,

Ллють жар у кров, уяву вдаль манять.

Мов тіло сили набира нової:

Старі простуються, руками б’ють

Об стіл, підносять голос, як за свої

Молодості. А молодіж, мов з пут

Зірвавшись кінь, і брикаєсь, і б’ється,

Ірже й про поводи не хоче й чуть, –

Так молодіж гуде, реве, сміється.

І їсть, і п’є, щоб справдить слово те:

Пить, поки п’ється, бити, поки б’ється.

О, справдилось те слово золоте!

Се ж бенкет в честь великої побіди,

Що ворогів, неначе пил, змете!

Ось ті, що тут їдять за два обіди,

Недавно в бою наставляли грудь,

В рядах стояли, наче литі з міди.

Ось ті, що так тепер сердечно п’ють,

Недавно лить збирались кров ворожу

І трупом слать собі до слави путь.

Страшна була війна. Мов помсту божу,

Її заповідали здавна: чернь

Знімесь, законів зломить огорожу!

Мов з жита хопту, мов із ниви терн.

Так виполе всю дармоїдів зграю,

Батьківських сліз і прадідівських скверн,

І кривд, і ганьб на внуках пошукає.

По всім ладі суспільнім, мов косою,

Пройде, і все в одну стерню зрівняє.

Так песимісти каркали, осою

Бриніли, аж обридло слухать їх,

Аж найсміліших жах проймав порою.

Та ось прийшла пора: з-під темних стріх,

З шинків, із нор, із подиння, із гною

Знялась та чернь. І що ж? Попросту сміх!

Мов листя, гнане бурею страшною,

Вона без зброї, без ладу й ума

Розпирслась. Встид і називать війною

Сю прогулку.

Примітки

Цей текст – чорновий варіант початку поеми під тією ж назвою (ф. 3, № 206, арк. 50 – 52).

Там же (ф. 3, № 366, 367, 368) зберігаються і три прозові уривки під тією ж назвою. Два з них (№ 367, 368) змістом нагадують початок поеми. Третій пов’язаний з ними лише внутрішньо, темою «зрадництва». Конкретні ж ситуації та характер розвитку дії тут зовсім відмінні. Очевидно, всі наявні уривки були спробами прозової розробки теми, поставленої у поемі.

Всі три уривки вперше були опубліковані М. Возняком у журналі «Радянська література», 1941, № 3, с. 209 – 215 (передрук: Іван Франко. Твори в двадцяти томах. Т. 12. К., Державне видавництво художньої літератури, 1953). Публікація супроводжувалася статтею, в якій робиться спроба з’ясувати джерела поеми.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 5, с. 355 – 356.