Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Поеми / Про багача, що їздив біду купувати

Про багача, що їздив біду купувати

Іван Франко

Народна казка

Давно се діялось, коли

Ще «золоті часи» були.

То жив у нас один газда,

Котрий не знав ще, що біда.

Чимало поля дід лишив,

Чимало батько докупив,

Та й сам Степан, не взяв го біс,

Хоть у добрі-достатку зріс,

Добро вітцівське шанував,

Та й сам немало ще придбав.

Худоби гук і грошей гук,

До праці тож немало рук,

І жінку добру бог му дав,

З дітьми також грижі не мав,

Сусіди добрі, хоть куди,

Добро пливе з роси, з води,

І відки ж у такім ладу

Було му знати про біду?

От раз в неділю вечером

При чарці в коршмі за столом

Сидів собі кружок селян,

Сидів між ними й наш Степан,

І як звичайно, в мужиків

Ішла розмова про попів,

Як то щасливо вни жиють,

З живого і мертвого друть.

Но далі – далі сесь та тот

Почав розказувати: «От,

Чи то в селян, чи то в попів

Добро з бідою пів-на-пів!»

А тут усякий про своє

Почав: «От христянин жиє

В біді! З бідов прийшов на світ,

З бідов дійшов до старших літ,

З бідов прийдеся вік скінчить,

І на біду дітей лишить».

То наш Степан за боки взявсь.

На тую мову насміхавсь.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

«Панове газди, встид і гріх,

Що ви раз в раз ні се ні те

Про ту біду говорите.

Ось я між вами зріс також,

Як ви, працюю, кілько мож,

Плачу дачки, роблю, що тра,

А я не знаю, що біда.

Ануко ось прошу я вас,

Вкажіть біду тоту хоть раз

Мені, щоб я єї пізнав!

А може, б хто ми ї продав?

У мене грошей є досить,

Най скаже, кілько заплатить,

Сейчас усьо на стіл кладу,

Лиш най продасть мені біду!»

Всім дивом ті слова здались,

То сей, то той плечима стис

Та похитав лиш головов,

Немов казав: «Жартуй здоров!»

Но наш Степан розгарячивсь

(А добре вже був підчмеливсь),

І, гримнувши о стіл руков,

До других відізвався знов:

«Ну, що ж всі стихли – говоріть!

Хто з вас тут має пару бід, –

Одну для себе там сховай,

А другу вже мені продай».

Ніхто на теє ні ду-ду, –

«От – діт, – не знає про біду

Багач, – чого йому там тре, –

Та ще ось нас на кпи бере!

А ти б, небоже, стрибував,

По-нашому хоть день крірвав

І гризся, мучився, – тогди

Не хтів би-с сам собі біди!»

Но наш Степан не унимавсь.

Над всіми гризко насміхавсь!

«Ей, знаю я те все давно, –

От ся плете, щоб ся плело!

Леда там палець заболить, –

А вже наш брат «йой, смерть!» кричить.

А я все свеї: що тото

Гнівати бога? Що за зло,

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

А не молоти раз у раз:

«Біда, біда, біда у нас!»

На ті слова до Степана

Сказав один старий газда:

«Ей куме, куме, вам добро

Сміятись з бідних нас, бо що –

Ви змалу в статку, у добрі, –

І як вам знати о біді?

Но як вам так о тоє йде,

Я зараз вам нараю, де

Біді ся можна придивить,

Ба, і собі біду купить.

Ось ви швиденько ся зберіть,

Верхом чи возом там, – та мчіть

Простісько над Дністер, – туди,

Десь ось Тинів, Колодруби,

Ще й далі їдьте за водов,

То, певно, здиблетесь з бідов».

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Степан наш був із тих людей,

Що як їм що на ум зайде,

То ні вам сядуть, ні спічнуть

А вже до свойого діпнуть.

Сейчас на другий день узяв

Коня гарненько осідлав,

В бисаги грошей нагорнув,

У добру хустку завинув

Пиріг, ковбас там зо дві – всьо,

Що тра в дорогу, – ну, і вйо!

Пречудний край, Підгірський край!

Шумлять дуброви, наче рай,

Понад річки березники

І зелень, запах і цвітки,

Горбками ниви розляглись,

Мов шахівниця. Десь-кудись

Хороше жито, проче все

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ось і худоба в поле йде,

Худа, що поледве бреде,

Нужденна, шкіра йно та кість,

Солому з стріхи рве та їсть, –

А ось за нев і пастухи,

Немиті, чорні дітваки

Волочуться… Хатки в селі

Низенькі, стріхи не цілі,

Усюди бідність, що аж сум, –

Та в Степана ніяких дум,

Нічо в душі не ворухнесь, –

Він за бідов крізь сто бід пресь.

На косовицю газди йдуть,

На плечах схилених несуть

Блискучі коси. Сорочки

Діряві, чорні – ходаки

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Понурі лиця, видно, сміх

Давно на них вже не бував.

«Помайбі вам», – Степан сказав.

«Бог заплать, та щасть боже й вам!

А відки свату? Що де там

Чувати?» – так один питав.

«Я відти й відти, – відказав

Степан, – усього в мене є,

Одного лиш ми не стає –

Біди. То ми один газда

Нараїв їхати сюда –

Тут, каже, де йно поглядіть,

У кождого по пару бід.

А я би, бачите, бажав,

Купить одну, коб хто продав.

У мене грошей є досить –

Скажіть, хто може відступить

Мені одну свою біду.

Що дати, – я як стій кладу».

Всім дивом ті слова здались,

Лиш сей та той плечима стис

Та похитав лиш головов,

Немов казав: «Жартуй здоров!»

Степан, узрівши те, не ждав,

А далі прудко почвалав.

Усі ззирнулися за ним:

Якийсь скажений, галатим,

Біди шукає! А в душі

Десь не один подумав си:

«Гей, гей, тобі б лишень, як слід,

Хоть половину моїх бід!»

Вже другий день в дорозі був

Степан, – підгірський край минув

І ось розлилась перед ним

Зеленим морем запашним

Долина Дністрова. Куди

Повернеш оком, мов води

Безмірне дзеркало, розливсь

Зелений луг. Дністер скрутивсь

Посеред нього, мов змія

Сріблиста. Лиш одна грязка

Дорога пасмугов бруднов

Веде в село, що над водов

Розсілося купками хат,

Мов стадо диких утенят.

Вже день ід вечеру клонивсь,

Пожаром захід весь обливсь,

І стиха в зелень, запах, млу

Укралось сонечко до сну.

Утих вітрець між тросником,

Загусли мряки над Дністром;

Вже й кінь ся Степанів підбив,

І змрік дорогу заступив, –

Тож наш багач спішив, як міг,

Що завчасу найти нічліг.

Стояла коршма за селом

Брудна, покрита тросником,

Обора вся – багно, стіна

З гнилих делин, провалена,

Усюди сопух, гниль і бруд,

Звичайно, у жидів. Отут

Степан наш на ніч завернув,

Рад, що в…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Брати оба підбігли враз,

Вітають Степана, – сейчас

Коня під шопу завели,

Його до шинку затягли.

Там дві жидівці щось варять,

Повніська коршма жиденят,

Задуха, гомін, лад такий,

Що, боже, і рятуй, і крий!

Степан, звичайно, гроші мав,

Про решту там немного дбав –

За стіл сідає. Жид сейчас

Горівку ставить… «Я до вас

Заїхав на ніч, – як є де,

То вже мя тут примістите.

Я чужосільний, ту доріг

Не знаю, ще би-м ніччю міг

Зблудити де…» – «Ні, ні, на сьзьо

Блудити, – ту у нас є всьо,

Цього забагнете, – ні, ні,

Ноцюйте в нас! А відки ви?»

Степан кватирку спорожнив.

Чим мав там, трохи закусив,

Коневі свому їсти дав,

Бисаги в коршмі поскладав,

Знов випив трохи та й почав

Розповідати, що ді він

Газда із тих а тих сторін

І що вже, їздячи два дни,

Біди питає між людьми.

Зачудувалися жиди:

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

«Як вам жиєся? – від усіх

Одно лиш чути та й одно:

Біда, та й годі! Вже давно

Роздумував я: що таке

У тих людей, чого їм тре?

Ось я між ними зріс також,

Як всі, працюю, кілько мож,

Плачу дачки, роблю, що тра,

А я не знаю, що біда,

Отсе в неділю я з людьми

Розговоривсь, кажу: «Що ви

Раз у раз ані се ні те

Про ту біду говорите?

Ануко ось, прошу я вас,

Вкажіть біду тоту хоть раз

Мені, щоб я єї пізнав.

А може б, хто ми ї продав.

Я не жартую – говоріт:

Хто з вас тут має пару бід,

Одну для себе там сховай,

А другу вже – мені продай».

Ну, але в нашій стороні

Ніхто чомусь не хтів мені

Біди продати. Лиш один

Старий господар, Сарабрин,

Сказав ми: «Як вам так іде

Ото, то я скажу вам, де

Біді ся можна придивить,

Ба, і собі біду купить.

Ось ви швиденько ся зберіть;

Верхом чи возом там, – і мчіт

Простісько на Дністер, туди,

Де ось Тинів, Колодруби,

Ще й далі їдьте за водов,

То, певно, здиблетесь з бідов».

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

І їду вже цілі два дни,

Біди питаю між людьми.

Та що, видиш, то правда й є,

Що я казав: народ плете

Отак собі бог знає що,

А присмотрись – брехня усьо».

По собі гишнули жиди,

Немов подумали: пожди,

Вже лиш на нас із тим ти здайсь,

А швидко лиха сподівайсь.

«Ей, сцьо ви казєте: бгехня! –

Промовив жид до Степана. –

Ось ту, за насього селом

Стоїть хатина над Ністгом, –

То там таке вогоськи є,

То вно вам певно сказе, де

Біду найти. Лись ви як стій

Зберіться, вилізьте на кінь,

І он туди, тов стезьков вбік

Пгостісько їдьте, за потік,

Там загаз хата. Ви ніцьо

Не бійтеся, – оно вам всьо

Повість, лиш добге заплатіть,

І сцьо вам сказе, то гобіть».

Як ті слова Степан учув,

То з радости ся сам не зчув,

Жидів про стежку розпитав,

Коня чимборше осідлав

І мимо пітьми, мимо мли

Погнав напомацки в луги.

За кілька хвиль за Степаном

Пішли й оба жиди слідом

І швидко щезли, і нічо

Не чути більше, лиш багно

Лунає ряхкотом жабок,

І в далі десь шумить млинок,

А звізди ясно так горять

На небі – тихо так глядять

Із висоти на наш наділ,

На наше щастя, на наш біль,

А в світлі їх щось, мов печаль,

Мов материнський тихий жаль…

Ex, вічні, тихі свідки ви

Недолі людської, й нужди,

І блудів людських, зла і бід, –

Скажіте, праведні, скажіть,

Чи довго ще глядіти вам

На звалений той світлий храм,

На серце людське в путах зла

І пересудів?.. Де ж вела

Доріжка Степана? Куди,

Чого пішли за ним жиди?

Чималий час в траві бродив

Степан, вже й стежку загубив,

А хоть все їхав навпростець, –

Не видно хати. Ба, в кінець

Від сходу хмарами. Імла

Густов опонов залягла

Усю долину, – темно так,

Хоть око вийми. Наш бідак

Став думати, що тут робить,

Щоб до села ся як добить.

Но що гадати? Всьо дарма,

Тут ради іншої нема.

Лиш далі їхать навпростець,

Чень буде десь лугам кінець,

Ну, і пустився навпростець, –

І швидко був їзді кінець.

Враз кінь, мов чудом, проваливсь,

В багні глибокім опинивсь,

Іно хребет та голова

Видніється поверх багна.

Степан залякся наразі.

Бо думав – чари се які,

Но швидко мокроту почув

І холод і пізнав, де був.

Що ж тут робити? Конче тра

Чимборше злізти із коня,

Бо худобина під вагов

Ще глибше…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

А до села йти, чорт го зна,

Чи знов де западні нема, –

Та й ще хто знає, де село,

А тут знов – на коні сідло,

Бисаги з грішми, – всьо лишить

Знов зле, – сам може де зблудить

У пітьмі – най же хто зайде,

То при сідлі й коня вкраде.

І от в такий тяженький час

З уст Степанових перший раз

Від роду роздалась стара,

Старезна пісня: ой, біда!

В тій хвилі, як із уст його

Тото ся слово пронесло,

Почув Степан, немов йому

З очей зігнав полуду, тьму,

Немов весь світ перемінивсь,

У іншій барві му явивсь,

Пропала зелень весняна,

Зів’яли цвіти, лиш одна

Кропива вкруг і тернина;

Пропала веселість душі,

Свобідні мислі щезли всі,

Лиш сум якийсь го огорнув

І серце наче в пути скув.

Послабло тіло, голова

Немов скалов придавлена,

Додолу…. життя

Йому представилось ціле,

Таке нужденне! Труд і труд

Без радості! Наруга, бруд,

Грижа, тягар – і всьо, усьо

Крізь душу блискавков пройшло…

Втім груба пітьма перед ним

Прояснюєсь, – мов білий дим,

Розсілась мряка, а з багна

Щось звільна, звільна вирина.

У Степана дух затягло,

Волосся догори пішло,

Поза плечми пробігла дрож,

А відвернуть очей не мож

Від явища страшного… Ось

З багнища відьмо піднялось

Грізне, високе до небес,

Гнила вода з волосся ллєсь,

Лице обпухле, синє, мов

У того, що вмер голоднов

Прелютов смертев, а мутні,

Глибоко впалі в голові,

Бездушні очі тупо так,

Безмисно, зблукано глядять,

Що серце в Степана здриглось,

Аж в глиб душі прийшов мороз, –

На тілі шматища брудні,

І кість обглодана в руці.

Ось хриплим голосом мара

До нього ті слова рекла:

«Чого ти так ся налякав?

Та ж сам же ти за мнов шукав, –

І ту мя бачиш! Я біда,

До тебе-м доброхіть прийшла

На перший же клик твій і вже

До смерти не лишу тебе!»

І знов Степан тягар почув,

Що плечі му додолу гнув,

В очах померкло му, лиш то,

Немов крізь сон, почув одно,

Що в далі десь когут запів.

Затим прокинувсь – поглядів

Довкола – ні душі нема,

Лиш, як уперед, мряка й тьма.

Мов п’яний, зліз з коня Степан

І до села пошкандибав,

Просить людей прийти сюда

І витягти коня з багна.

А тим часом жиди прийшли,

Коня в багні якраз найшли,

Бисаги з грішми, і сідло,

Й коня добули, – ну і вйо,

Лиш луг за ними зашумів –

Пропав же коник Степанів!

Аж десь над раном наш Степан,

Закликавши штирьох селян,

Назад на місце те приплів,

Утепенився, заросивсь,

Прозяб бідак, продрог увесь…

Глядять – коня не видко десь,

Шукають, кличуть, – є, нема!

От лихо – хтось украв коня!

В поли вдарився руков

Степан: «От де-м біду найшов!

Ні в чім тепер домів зайти,

Хіба плини або лети!

Гей, видко бог мя покарав,

Що-м сам собі біди шукав!»

Селяни, що там з ним прийшли

(То бідні рільники були),

В біді го бачачи такій,

Почали потішать, – як стій

В село вернули, донесли

Про крадіж війтові, взяли

До хати Степана, чим тим

Нагодували, хоть самим

Не раз тісненечко було.

Уже полуднє надійшло,

Степан сидів сумний і ждав,

Чи згуби війт не відшукав, –

Сидів і думав, дивувавсь,

Що світ не той тепер му здавсь

Як уперед. Від лиць блідих,

Від чорних шмат і рук худих

Аж до нужденних, темних хат

На всім, на всім біди печать!

Коня, ні грошей не найшли,

А бідні газди, чим могли,

Зарятували Степана,

[Помогли домів] зайти. Сумна

Була йому дорога та:

Усюди горе, темнота

І непорадність. Чи село,

Чи то місточко – всюди зло,

Біда та горенько! Пізнать

На всім, на всім біди печать!

Но ось і ріднеє село.

Знайома стежка і дупло

Вербове на межі. Туди

Найближче му додому йти.

Но що се маєся значить?

Він свеї хати щось не зрить,

Лиш верби, що в округ стоять,

Вчорнілим листям шелестять!

Глядів – і віри ще не йняв

Степан, додому поспішав,

Та швидко бідолаха вздрів,

Що дім доразу погорів.

Степан наш, мов безумний став.

І що з ним дієсь, – сам не знав.

Лиш блудно оком поводив

По місцях, де свій вік прожив

Щасливо, тихо, – а в душі

Йому шептало щось: не жди

Давнього щастя вже, воно

У згарищу тім полягло!

А ось і жінка плачучи

Іде та мужа кленучи:

«А щоб розшиб тя божий грім,

Лишив ти жінку, діти, дім,

А сам пішов бог зна куди,

Питаючи собі біди!

Ну що ж, ось»…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Вокруг, мов сонний поглядав,

Немов нікого тут не знав…

Но враз у серці біль тяжкий

Почув: на жінки і дітей

Поблідлих лицях міг пізнать

Виразно вже біди печать!

Пречудний край, Підгірський край!

Шумлять дуброви, наче рай,

Понад річки березники,

Луги зелені і цвітки,

І запах, свіжість, аж душа

У тілі радуєсь – краса,

Лиш жити б, бачиться, робить

Та б щасті господа хвалить

Хрещеним людям!.. Та куди!

Піди, на них ти погляди

І розпитай, як їм жиєсь,

І придивись, як їм ведесь,

А як у твоїй груді б’є

І серце щиреє, братнє,

Потіш нещасного, як брат!..

На всіх, на всім – біди печать!


Примітки

Вперше надруковано у газ. «Літературна Україна», 15 жовтня 1963 р. Публікацію підготувала О. Мельниченко.

Твір написаний І. Франком на полях журн. «Вестник Европы» за жовтень 1877 р. (с. 616–617, 685–686, 747–748, 779–780, 804–805), ймовірно під час перебування в тюрмі: в середині червня 1877 р. поет був арештований, і цей арешт, за його словами, «потягнув за собою майже восьмимісячне слідче ув’язнення, політичний процес за соціалістичні ідеї і кару шеститижневою тюрмою».

Примірник журн. «Вестник Европы» з автографом поеми «Про багача, що їздив біду купувати» зберігається у Центральній науковій бібліотеці АН УРСР в особистій бібліотеці І. Франка (№ 554). При оправленні книжки журналу окремі рядки тексту були зрізані. В автографі поряд з текстом І. Франко цифрою позначав кількість рядків. Зокрема, на с. 805 журналу в кінці тексту поеми зроблена остання помітка «536». З цих 536 рядків 28 зрізані палітурником. Лишилися неушкодженими 508 рядків.

На підставі часу виходу у світ вказаного номера «Вестника Европы», правописних особливостей і почерку поема орієнтовно датується кінцем 1877 р.

Подається за автографом.

Тинівнині частина села Грушів Дрогобицького району Львівської обл.

Колодрубисело Миколаївського району Львівської обл.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 4, с. 355 – 367.

Стежки

Попередній вірш | Перелік віршів | Наступний вірш

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2017 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2200

Модифіковано : 4.05.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.