13. Битва з ченцями

Іван Франко

Дон-Кіхот і Санчо Панса,

Вставши не зовсім то й рано,

Поснідавши, що там мали,

Рушили на битий шлях.

«Тут, небоже Санчо, буде

Нам пригод, мов бобу в місі! –

Мовив радісно наш лицар,

Підганяючи коня. –

Тільки, знаєш, як до бою

З лицарем яким я стану, –

Ти шануй лицарський звичай.

Помагать мені не смій.

Інша річ, якби на мене

Деякі драби напали,

Хлопи, слуги, голодранці, –

Тут до бою й ти спіши!»

«Пане любий, – Мовив Санчо, –

Чоловік я супокійний,

У лицарськім ділі дурень, –

Де ж мені вам помогать?

От хіба би хто на мене

Кинувся, тоді, даруйте,

Я, як зможу і зумію,

Борониться буду сам».

Поки ся велась розмова,

Глянь: помалу їдуть шляхом

Два черці-бенедиктини

На високих, добрих мулах.

На очах великі, темні

Окуляри, парасолі

Розпущені понад ними,

Лисини у каптурах.

А за ними п’ять-шість кроків

Їде гарний, критий повіз,

Вколо нього штири кінні

Й два погоничі пішком.

Аж підскочив на сідлі

Дон-Кіхот, уздрівши сеє.

«Санчо, – крикнув, – ось пригода.

Найкраща з всіх пригод!

Голову свою даю,

Що сі чорні два спереду –

То могучі чародії,

Чорнокнижники якісь.

А в колясці сій, напевно,

Вкрадену якусь царівну

Під сторожею міцною

На край світу десь везуть.

Ну, такого я насильства

Стерпіти не можу; Санчо!

А ті кляті чародії

Здавна допекли мені!»

«Господи! – злякавшись дуже,

Скрикнув Санчо. – Тут нам буде

Гірше ще, ніж з вітряками!

Пане, що се вам здається

Гляньте, се не чародії,

А черці-бенедиктини,

А в колясці, певно, їде

Якесь панство до Севільї.

Схаменіться, пане любий!

Ні з попами, ні з панами

Не вдавайтесь у пригоди,

Бо добром не скінчите!»

«Санчо, – згірдно крикнув лицар, –

Не плети, чого не вмієш!

Я кажу: се чародії!

Зараз се побачиш сам!»

І, під’їхавши близенько,

Став конем посеред шляху

І, до штурму спис спустивши,

Так покрикнув до черців:

«Ви, погане, дідьче плем’я,

Зараз випустіть царівну,

Що везете в тій колясці,

Бо інакше вам капут!»

Стали монахи, зжахнулись,

Далі кажуть: «Пане любий

Ми не є погане плем’я,

Ані дідьче, ми черці.

Хто там їде в тій колясці –

Ми не знаємо. Самі ми

Поспішаєм у святого

Бенедикта монастир».

«Брехуни! мене не здуриш!» –

Крикнув лицар і коняку

Сп’яв острогами та й просто

Списом на черця погнав.

Був би, певно, скрізь-наскрізь

Проколов йому живіт,

Та чернець не ждав, а з мула

Кинувшись, беркиць під пліт.

Другий бачить, що біда,

Шарпнув мула вбік уздою,

Скочив в рів, а відси в поле

Та й погнав навпрацапи.

Отаке сповнивши діло,

Дон-Кіхот поїхав гордо

Назустріч колясці – славну

Там пригоду він найшов.

А бенедиктинець бачить,

Що той чорт у блясі вже

На його не диба душу,

То й вільніше відітхнув.

Ось він рачки, хильцем-хильцем

Виповз із рову, на мула, –

Як шурне у чисте поле,

Тільки порох закуривсь.

Швидко здибав свого фратра,

Що, відсапавшись, край жита

Ждав, що далі з того буде, –

Аж розплакались оба.

«Фратер, що за біс якийсь

Учепився нас? – промовив

Перший. – Що було з тобою

Він не вбив тебе? Пустив?»

«За гріхи се наші, брате,–

Мовив другий, цокотячи

Із переляку зубами, –

Смерть зирнула в очі нам!»

І оба хреститись стали

І молитись та зо страхом,

З каяттям у монастир свій

Манівцями поплелись.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 4, с. 212 – 216.