Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Поеми / Великі роковини

Великі роковини

Іван Франко

Пролог, говорений перед ювілейною виставою «Наталки Полтавки» в пам’ять столітніх відродин української народності

Сцена зовсім темна, далеко видно зарево великої пожежі, на переді сцени направо могила.

Козак-невмирака

Старезний дід, з бандурою, сидить на могилі. Зразу в темноті тільки слабо рисується його силует, він вдивляється в пожежу й декламує глухо, іронічно:

Еней був парубок моторний

І хлопець хоч куди козак!

На лихо вдався він проворний,

Завзятіший од всіх бурлак,

Та греки, як спаливши Трою,

Зробили з неї скирту гною,

Він, взявши торбу, тягу дав,

Набравши деяких троянців,

Осмалених, як гиря, ланців,

П’ятами з Трої накивав.

Він устає, випростовується, бандура бренчить.

Вона горить! Та Троя — Україна

Палає, гине, з серця точить кров.

Здається, вже остання їй година,

Здається, хитрий ворог поборов

Усе! Здається, вся лягла дружина,

Всі мури впали, навіть той покров

Останній, що ним укривають трупи,

І той загарбали хижацькі купи!

Ні, не досить! І в нашому нутрі

Пройшов пожар, сумує попелище!

Ми хробачливі в самому ядрі,

В душі погасло вічнеє вогнище

Живої віри! На страшнім кострі

Згоріла сила! Нижче, нижче, нижче

Схиляються колись так горді чола!

О, Мамо! Бідна Ти, бездітна й гола!

Ми всі такі! Що в інших ганьби знак —

Це ми приймаємо, як хліб насущний!

У інших ренегат — у нас добряк;

У інших підлий — в нас старшим послушний;

У інших скажуть просто, ясно так:

Безхарактерний, — в нас лиш: простодушний.

Не стало стиду в нас! Ми в супокою

Упідлимось, ще й горді підлотою.

Далекий грім, пожежа зближається, на сцені робиться видніше.

Козак

(показуючи на захід)

О, так! Он там він, той козак моторний,

Що вирвався з пожежі рідних хат;

Не заперечу, вдався він проворний!

Нехай тут гине, пропадає брат,

Нехай тут матір шарпа ворон чорний,

Нехай борців шматує й ріже кат, —

Він рад, що врятував свої пенати,

Тікає іншої шукати хати!

П’ятами накивав від тебе, Нене!

Лишив тебе у ранах, у крові!

Із грудей вирвав серце насталене,

А вткнув якесь собаче — і живи!

І крикнув грімко: «Хлопці, гей до мене!

Не буде тут роси вже, ні трави!

Пропала Мати, ми ще цеї ночі

Кидаймо трупа! Гей же, в світ за очі!

Там жде нас краща доля, там печені

Самі нам голубці влетять у рот!

Хто хоче розкошів, жий в Карфагені!

Хто хоче вивищиться над народ,

І слави, й блиску, й злота повні жмені, —

За мною в Рим! Там храм наш, там кивот!

Що нам ті згарища! Забудьмо Трою!

Власть-Рим і розкіш-Карфаген горою!»

І рушили — народам на наругу!

Пішли нової матері шукать!

В серцях згасили навіть тую тугу,

Що тягне пса у рідній буді спать.

Де йдеш, Енею? Пугу! Пугу! Пугу!

Не чують! Дармо кликать і гукать!

Ідіть! Несіть народам всім для виду

Жебрацьку торбу і лице без стиду!

Тим часом розвиднюється трохи, видно попалені села, поле вкрите трупом.

Ох, не сходи ти, сонце, на Вкраїні!

Злякаєшся тих згарищ і руїн!

Осліпніть очі, тут же, в тій годині,

Щоб той страшенний образ, наче шпін,

Не вбився в серці і не пік віднині

Страшніше пекла! Що це? Чути дзвін!

Це ангел дзвонить по мертвім народі,

Бо щоб живий хтось був, — подумать годі.

Чути далекий голос дзвона.

Так, ангел дзвонить. Молотом з алмазу

Він б’є о хрусталевий неба звід.

Ох! Заболіли страшно тут відразу

Всі давні рани! Цей кривавий слід —

Це Берестечко. Тут у кості сказу

З Чуднова взяв. Цей струп, від сотні літ

Незгоєний, — Андрусівська умова!

А тут — Полтава і смага Петрова.

Голос дзвону міцніє й мішається з гуркотом грому, — темніє наново. Козак паде на коліна на могилі.

О, Боже! Чи ж кінець моєї думки?

Вкраїна вмерла — дай мені спочить!

Дай ті катовані віддавна руки

Хоч у могилі без кайдан зложить!

Змажи нас з пам’яті людей, щоб внуки

Не знали, як ми мусили скінчить.

Ти сам, святий, забудь про нас в сій хвилі,

З землею наші порівняй могили!

Удар грому. Козак западається в землю. Ще хвилю гуркоче грім, потім звільна прояснюється, на сході займається велике рожеве зарево — сходить сонце. Сцена представляє той самий краєвид, тільки з зеленими садами, чепурними хатками, направо далеко вежі міста з золоченими банями, довкола могили, розкішні кущі. Калина, черемха у цвіті.

Козак-невмирака

той самий, але відмолоднілий, з бандурою, виходить із-за могили. Іде зразу понурий, у задумі, та звільна його рухи робляться енергійні, голос міцніє.

Здорово проспався, бачу,

По-козацьки, сотню літ.

Ну, та виграю чи втрачу,

А погляну ще на світ,

На ту рідну Україну,

Що колись, як рай, цвіла,

Що мені над все на світі

Наймилішою була.

Хто-то в ній тепер панує?

Хто-то в ній тепер живе?

Як говорить, як співає

Покоління те нове?

Боже, серце жах стискає:

Адже ж, певно, нині в ній

Вже ніхто не зна, не тямить

Нашу мову і пісні!

Десь калмики та киргизи

Топчуть степ, де ми лягли;

Чудь, мордва, чухна та фіни

Наші села заняли,

Боже, пощо з вікового

Сну мені велів ти встать?

Чи щоби з розбитим серцем

Я в могилу ляг назад?

Поступає наперед. За сценою чути хорову пісню — зразу pianissimo, потім чимраз сильніше, та все-таки притишено, мов із віддалення:

Ой, гук, мати, гук,

Де козаки йдуть!

Та щасливая тая доріженька,

Та де вони йдуть.

А де вони йдуть,

Там луги гудуть,

А перед себе та вражих ляшеньків

Облавою пруть.

Козак

(із виразом найвищої радості)

Боже, наше рідне слово!

Наша пісня ще живе!

І про нас ще пам’ятає

Покоління те нове!

Ще співає про козацтво,

Про його кривавий бій!

Ах, значить, ще не в могилі

Той народ коханий мій!

Озирається по сцені.

Ах, значить, оті цвітучі

Села, ниви і садки —

Це українські оселі,

Це України вінки!

А оті могили-гори,

Де борці старії сплять,

Уквітчали любі руки,

Знать, українських дівчат!

Ще українець збирає

Із цих нив для себе хліб,

І не топче чужениця

Нашу славу і наш гріб!

Поступає ще далі наперед і озирає публіку.

Ах, а тут! Предивне диво!

Тайна поміж тайн страшних!

Це ж Енеєві потомки!

Та що стало нині з них?

Ті, що перед сто літами,

Як згорів наш рідний дім,

Накивать йому п’ятами

Не задумались зовсім, —

Ті під материні крила

Знов згорнулися в любві

І бажають в рідній хаті

Рай зготовити собі.

І дивіть, горять їх очі

Тим самим огнем святим.

Як горіли тої ночі,

Коли друг мій, побратим,

Коли славний, безталанний

Щирий батько наш Богдан

У важкій годині скликав

Запорожців на майдан.

Тямлю ніч цю, як сьогодні!

Вколо нас реве Дніпро

І клекоче Ненаситець,

Кам’яне гризе ребро.

А в степу напроти Січі

Це не хижая сова —

А Кодацька лядська кріпость

Свої кігті висува.

У Богдана сльози в оці,

Та вогонь в душі, в словах.

«Згинем, браття, або вгору

Піднесем свободи стяг!

Згинуть — нам одна дорога,

Чи в кайданах, чи в війні;

Хто ненавидить кайдани, —

Тому війни не страшні!

Чи послабли наші сили?

Потупилися шаблі?

Чи в серцях ви погасили

Дух лицарський взагалі?»

І гучніше хвиль Дніпрових

Крик козацтва заревів:

«Або ляжем головами,

Або виб’єм ворогів!»

В жовтім світлі смолоскипів,

Що горіли серед нас,

Ув очах козацьких блисло

Десять тисяч іскор враз.

Гей, тих десять тисяч іскор —

То був, браття, той підпал,

Що підняв страшну пожежу

Аж по Буга й Сяну вал.

Гей, тих десять тисяч іскор —

То був, браття, той розмах,

Що історію Вкраїни

Повернув на інший шлях.

Бачу, бачу тії іскри!

Мовиш: «Мало їх? невже ж?

Що? На тридцять мілійонів

Десять тисяч не знайдеш?»

Мовиш: «Де нам взять Богдана?»

Тільки ти придатний будь

На святе, велике діло!

Загартуй думки і грудь!

До високого літання

Ненастанно пробуй крил,

А Богдан прийде, як сума

Ваших змагань, ваших сил.

До великого моменту

Будь готовий кожний з вас, —

Кожний може стать Богданом,

Як настане слушний час.

Мовиш: «Нині інші війни».

Ну, то іншу зброю куй,

Ум гостри, насталюй волю,

Лиш воюй, а не тоскуй!

Лиш борися, не мирися,

Радше впадь, а сил не трать,

Гордо стій і не корися,

Хоч пропадь, але не зрадь!

Кожний думай, що на тобі

Мілійонів стан стоїть,

Що за долю мілійонів

Мусиш дати ти одвіт.

Кожний думай: тут, в тім місці,

Де стою я ув огні,

Важиться тепер вся доля

Величезної війни.

Як подамся, не достою,

Захитаюся, мов тінь, —

Пропаде кривава праця

Многих, многих поколінь.

У таких думках держися

І дітей своїх ховай!

Коб лиш чистая пшениця, —

Буде паска й коровай.

«Чи побіди довго ждати?

Ждати довго!» То й не жди ж!

Нині вчися побіждати,

Завтра певно побідиш.

Та ж недаром пробудився

Український жвавий рід.

Та ж недаром іскри грають

У в очах тих молодих!

Чей нові мечі засяють

У правицях, у твердих.

Довго нас наруга жерла,

Досі нас наруга жре,

Та ми крикнім: «Ще не вмерла,

Ще не вмерла і не вмре!»

1898


Примітки

Вперше надруковано майже одночасно у кількох газ.: Діло. – 1898. – № 234. – 20.Х (1.ХІ.). – С. 1; Руслан. – 1898. – № 237. – 22.X (3.XI). – С. 1 – 3; Буковина. – 1898. – № 126, а також у журн.: ЛНВ, 1898. – Т. 4. – Кн. 2. – С. 129 – 136 і – окремою відбиткою, з портретом І. Котляревського: назва така само, Львів, 1898, 15 с.

За часів незалежності України «Великі роковини…» неодноразово вмішувалися в різних виданнях, зокрема в журн.: Дніпро. – 1990. – № 5. – С 112 – 115, передмова Ф. Погребенника; Франко І. Великі роковини (окреме видання). – К.: Веселка, 1995; у вид.: Встане славна мати Україна. – К., 1996; Франко І. Мозаїка. – Львів, 2001.

Вперше ж оприлюднено – в усній формі, устами Л. Лопатинського, під час святкування 100-річного ювілею українського письменства, що відбувалося у приміщенні Львівського міського театру Скарбка (нині належить Львівському національному академічному українському драматичному театрові ім. М. Заньковецької) 19 (31) жовтня 1898 р.

«Програма святочного вечора в театрі графа Скарбка дня 31 жовтня така:

1. Драматичний пролог у двох відмінах – слова д-ра Ів. Франка, виголосить П. Л. Лопатинський.

2. Кантата до слів Т. Шевченка «На вічну пам’ять Котляревському» – музика І. Кишакевича, виконає хор мішаний Боянів в супроводі військової орхестри 80 п[іхотного] п[олку?].

3. «» – комедіо-опера в 2 відслонах Ів. Котляревського – виконає дружина театру при співучасті пані Ф. Лопатинської.

4. «Вечорниці» П. Ніщинського – виконає мішаний хор Боянів в супроводі орхестри 80 п. п.

5. Симфонія G-moll Вербицького – виконає орхестра 80 п. п.

6. Апотеоза відродження – образ із живих осіб.

Початок о годині 7 вечора. Стрій святочний (галевий). Верхня одежа мусить бути безусловно лишена в гардеробі» (Діло. – 1898. – 16(28) Х).

«Виконання програми святочного вечора випало під кожним взглядом світло. Драматичний пролог д-ра Івана Франка в артистичнім виголошенні п. Лопатинського, при всяких сценічних аксесоріях, зробив потрясаюче враження. З сим твором зазнакомимо наших читателів в цілості, наразі лиш скажемо, що поет взнісся тут на вершини людського духа, плакав над горестною нашою бувальщиною і веселився нашим, хоч повільним, зле певним поступом. Враження не дасть списати, треба було бачити і чути. П. Лопатинському належиться на сім місци найбільше признання за світлу інтерпретацію думок поета» (Руслан. – 1898. – 21.Х.(2.ХІ)).

«Білети на святочний вечір були кілька днів наперед розібрані всі до одного. Хто не запевнив собі заздалегідь місця в театрі, мусів з жалем завернути домів. Простора саля театру гр. Скарбка заповнилася битком; навіть на високії галерії можна було бачити багато пань, що, очевидно з конечности, мусіли вдовольнитися і таким місцем. Вся публіка явилася в святочних одягах, багато було жінок в гарних народних строях. Щохвилі стрічалися лиця нібито добре знані, а таки не львівські; були се патріоти з різних сторін краю та з Буковини. В одушевленім настрою і з спокійною нетерпеливістю вижидала зібрана руська рідня піднесення завіси. Нараз потемніло в театрі, погасли майже всі світла; замовкла тужна музика і піднялася завіса. На темній сцені видно здалека луну пожеж, а спереду на могилі сидить дід-козарлюга. Драматичний пролог д-ра Івана Франка, виголошений п. Лопатинським, хоч і обкроєний поліцією, потрясав душею до глибини. З послідніми словами прологу залунала в театрі урочиста пісня народного гімну «Ще не вмерла Україна», котру публіка відспівала стоячи. Оплескам, викликаючим то декламатора, то автора прологу, не було кінця» (Діло. – 1898. – 21.Х.(2.ХІ)).

Подається за вид.: Великі роковини: Прольоґ говорений… Написав Іван Франко. – У Львові: З друкарні Наукового товариства імені Шевченка, 1898. – 15 с.

Театр гр. Скарбка, або Скарбківський театр – Львівський міський театр, побудований польським графом Станіславом Скарбеком (будівництво завершене у 1842 р.). Стаціонарно тут виступала польська трупа, відбувалися концерти заїжджих знаменитостей (наприклад, 1847 р. із величезним успіхом гастролював Ференц Ліст). Українці винаймали найліпшу в XIX ст. львівську залу для особливо значних нагод. Наступна, відповідно 1898 р., припала на 1903 р., коли в театрі Скарбка відбувся концерт на честь 35-ї річниці творчої праці М. Лисенка за участю самого ювіляра. Цю подію Франко схарактеризував як «повторення в більшім розмірі і з більшим одушевленням того, що перший раз у нас було 1898 р. в часі святкування столітнього ювілею появи «Енеїди» Котляревського».

Лопатинський Лев (псевдонім Зенон Наколесник; 1863 – 1914) – український актор, драматург, публіцист. У 1892 – 1898 рр. – на головних ролях у театрі «Руської бесіди» (1896 – його керівник), у 1898 – 1907 рр. – співробітник «Руслана», з 1907 – на адвокатській роботі. Створив постановки «До Бразилії», «Беата і Гальшка» та інші драми та комедії.

Кишакевич Осип (Іосиф; 1872 – 1953) – український хоровий диригент і композитор, музичний діяч у Галичині. Один із засновників музичного товариства «Боян» у Перемишлі. Окрім «На вічну пам’ять Котляревському», того ж 1898 р. написав кантату «Тарасова ніч», у 1914 – «Шевченкові». Автор хорів «Заповіт», «Наша дума», численних церковних творів.

Лопатинська Філомена (1873 – 1940) – українська оперна співачка і драматична актриса, дружина Лева Лопатинського. У театрі «Руської бесіди» працювала в 1891 – 1897 рр. Згодом – у Львівському міському оперному театрі, деякий час – у німецькому в Чернівцях, виступаючи паралельно й на українській сцені.

Ніщинський Петро (псевдонім Петро Байда; 1832 – 1896) – український композитор, поет-перекладач, педагог. Музичну картину з народного життя під назвою «Вечорниці» створив у 1875 р. на власний текст як вставну сцену до другої дії драми «Назар Стодоля» Т. Шевченка. Одразу ж твір набув популярності і став виконуватися не лише в контексті п’єси, а й самостійно. Ніщинський – автор перших українських перекладів творів Софокла (вільна переробка «Антігони») і Гомера (повний переклад «Одіссеї» та незакінчений (12 пісень) – «Іліади»), які рецензував і про які неодноразово згадував у статтях та оглядах Франко. Також Ніщинський переклав «Слово о полку Ігоревім» давньогрецькою мовою.

Вербицький Михайло (1815 – 1870) – український композитор і хоровий диригент. Автор численних солоспівів, церковних та світських хорів (серед яких – «Ще не вмерла Україна»). З інструментальних творів особливе місце займають так звані симфонії (всього 12), окремі з яких виконувалися самостійно, а деякі були увертюрами до так званих співогор (оперет, опер, як на власні лібрето, так і до чужих п’єс).

Еней був парубок моторнийперші рядки «» І.Котляревського.

Берестечкомістечко у Волинській області, місце битви українського і польського війська в 1651 р.

Чудноврайонний центр Житомирської області, місце битви українського і російського війська з польським в 1660 р.

…у кості сказу з Чуднова взяв. – Мова, очевидно, йде про жорстокі розправи польських військ із мешканцями міста-фортеці Чуднова (тепер селище міського типу, районний центр у Житомирській обл.) у 1648 та у 1653 р. під час національно-визвольної війни українського народу проти польського поневолення. У 1660 р. Чуднів – місце капітуляції московських військ генерала В. Шереметьева перед українськими й польськими. Наслідком битви став Чуднівський (або Слободищенський) трактат, укладений гетьманом Ю. Хмельницьким із Польщею, який скасовував невигідні для України Переяславські статті, розривав союз із московським царем і підпорядковував Україну Річі Посполитій.

Андрусівська умова (угода) – укладена 13.01.1667 р. між Польщею і Москвою, за нею Лівобережна Україна залишалася під Москвою, Правобережна переходила до Польщі, Запорізька Січ потрапляла під спільну протекцію Польщі та Москви.

Полтавакампанія 1709 року.

батько наш БогданХмельницький.

Ненаситецьназва порогу на Дніпрі.

Кодацька лядська кріпостьзбудована в 1635 р. над Кодацьким порогом для контролю над козаками. її збереглися на околиці сучасного Дніпропетровська.

Ростислав Чопик

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 52, с. 171 – 178.

Стежки

Попередній вірш | Перелік віршів | Наступний вірш

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2017 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 3228

Модифіковано : 12.05.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.