10. Загублена портмонетка

Іван Франко

Але щастя всміхнулося йому. Князь пригадав собі, що має за границею жінку й дочку, що живуть вони там у дорогій столиці на дуже скупенькім статі, що нетерпливо дожидають його приїзду враз зі свіжим капіталом, що капітал той, оскільки можна було його стягнути то продажею збіжжя та волів, то позикою в жидів і лихв’ярів, находиться щасливо в його шкатулі і що, одним словом, пора було їхати. Тож казав готовити усе до подорожі, і за кілька день рушили.

Подорож, ненастанне товаришування з кіньми і природою освіжили Івана. Мав заняття, хоч і не потребував працювати. Очі його сковзалися по різнородних околицях, перебігали мимо сіл, в котрих сотні подібних до нього Іванів зітхали і тужливо гляділи вслід за улітаючою княжою каритою, надармо думаючи про розкіш хоч раз в житті проїхатися отак в світ широкий, – мимо місточок, в котрих стрічали неохибне болото або куряву, неохибні громади напівголих жиденят насеред вулиці і неохибні набресклі лиця п’яниць, що висувалися з вікон і дверей шинків.

Іван зразу цікаво і поквапно ловив очима ті подорожні подробиці, радісно вітав кождий далекий вершок гори, кождий наглий закрут ріки, кожду не видану досі вежу, що здалека, мов величезна шпилька, вихилялася понад зелень лісів або понад золотисту площу спілої пшениці. Свіже повітря поправило і заострило його апетит, розілляло здоровий рум’янець по його щоках. Чувся знов вдоволеним і не бажав нічого нового.

Але вдоволення се тривало недовго. Подорож ішла помалу і почала вкінці втомляти його своєю одностайністю. При кождім новім виді, скруті, мості, версі гори з прикрістю пригадував собі Іван: «Е, таке самісіньке я вже бачив». В кождім новім місточку мимоволі з уст його виривалися неохибні окрики: «З дороги, голото! А щоби вас!.. З дороги, бо розтолочу!» Впрочім, давалися Іванові чути й деякі недобрі боки князівської вдачі: погані нічліги для слуг, невиспання, чимраз частіші прояви князівського злого гумору, що показувалися в ненастаннім бурчанні на лінивство, недостаточний поспіх, на марнування грошей, нешанування лівреї і т. і. Правда, Іванові князь ніколи не мав нічого закинути, але те вічне нарікання на лакеїв, що сиділи тут же побіч нього, дразнило Івана, як шкрябання залізом по склі. Кізли княжої карити ставалися для Івана з кождим днем твердші, невигідніші і ненависніші.

– Боже, коли би хоч яка зміна, яка пригода в дорозі, – зітхнув раз Іван, коли рано з готелю вибиралися в дальшу подорож і в перспективі являвся Іванові довгий день, котрий треба було протовктися на шкіряній подушці посеред одностайних піль і лук, під палким промінням серпневого сонця. А надто ще вид тисячів людей, занятих польовою роботою, будив в Івановій душі якесь прикре чуття.

І рад він був, що вирвався з того ярма, а притім починав чути щось немов гризоту сумління, немовби ся його подорож була тяжким гріхом. Але найгірше разив його спів отих робучих людей. Поки ще він був Іваном Лінюхом, співав дуже часто і, співаючи ті прості, сердечні співанки про долю, про любов і любовні пригоди, дізнавав дивної полегші. Але від часу, коли чудовий перстень обхопив його палець і розбудив в його душі нові сили, новий світ бажань, в тій же хвилі заспокоюваних та повертаючих усе наново і вилітаючих щораз то в ширші круги, – від тої хвилі пісня втекла від нього. Зразу вона видавалась йому дурницею, не стоючою того, щоби на неї тратити хвилю часу, а тепер дзвеніла йому в ухах, мов якась гірка наруга. Ті люди співають – мабуть, вони щасливі!

І Іван трібував заглянути у власне нутро і спитав сам себе: «А я, чи ж я щасливий?» Не вмів відповісти собі на те питання. Адже ж, бачиться, нічого йому не хибує, а прецінь він чується таким одиноким, далеким від других людей, чує таку пустиню довкола себе і не знає, чим її заповнити. Кілька разів трібував в той бік звернути свої бажання і зажадати їх сповнення, але з зачудуванням і переляком переконувався, що чудовий перстень в тім пункті безсильний. І не диво. Перстень сповнював тільки ясно означені бажання, а таких загальних, як «хочу бути вдоволеним» або «хочу чутися щасливим», перстень не міг сповнити. Тут вже сповнення залежало від самого Івана, тут ніякий перстень нічого не міг йому порадити.

– Ах, коби хоч яка пригода в дорозі! – зітхав Іван, сидячи на кізлах і з якоюсь тривогою позираючи в неясну далечину, заслонену напівпрозірчастою ранньою мглою.

Щоправда, пригод в дорозі не хибло й досі, але пригоди ті були самі глупі, такі, що не могли Іванові дати ніякої розривки, тим більше, що зараз в першій хвилі сила чудового перстеня все направляла, так що Іван не потребував навіть пальцем рушати. То колесо зломиться, то посторонок урветься, то кінь підкову згубить – ну, що се за пригоди! Та сим разом на Іванове бажання лучилася пригода забавніша: князь згубив гроші. Бачить Іван, що князь в кариті крутиться, кидається, зітхає, ба далі й клясти починає. Бачить се Іван, але нічого, мовчить і їде. Нараз князь кричить:

– Стій!

Іван зупиняє четверню.

– Що у тристенного, – воркоче князь, перешукуючи всі свої кишені і саквояжі, – адже ж я недавно мав її в руках.

Лакеї позіскакували зі своїх сиджень і поставали в покірних поставах, понатягавшися, мов струни, по обох боках карити.

– Гей, ви, тумани, – крикнув вкінці князь, – чи не бачив з вас котрий моєї портмонетки з грішми?

– Ні, ясний пане, – в один голос відповіли оба лакеї.

– А ти, Іване?

– Я бачив, ясний пане.

– Де?

– Вчора ясний пан дав її тій пані, що у нас була на чаю.

– Ти дурень, Іване! – крикнув князь, пригадавши собі в тій хвилі, що Іван сказав чистісіньку правду.

– А коли я дурень, – преспокійно відказав Іван, – то нехай ясний пан пішле лакеїв шукати портмонетки по дорозі. Бачиться мені, – додав насмішливо, – що перед кількома хвилями щось випало з карити. Може, то вона.

Покмітив князь, що Іван насміхається з нього, і весь спалахнув гнівом. Знав добре, що з замкнутої карити портмонетка не могла випасти, особливо коли перед тим її в кариті не було, і що навіть коли би була і коли би випала, то Іван, сидячи на кізлах, не міг би сього ані бачити, ані чути за туркотом коліс та лускотом кінських копит. Та все-таки, щоби зберегти свою князівську повагу супроти лакеїв, він гримнув на них:

– Ану, тумани, чого стоїте? Бігайте щодуху! То не може бути, щоби вона пропала. Я тут вихилився, то може й справді… Біжіть! Гостинець пустий, то коли не дуже далеко випала, то, певно, найтися мусить.

А сам аж зубами скреготав, що міг так забутися. Боявся, щоби лакеї не розтрубили перед княгинею історії про тоту паню, що була у них на чаю в незнайомім місті і котрій він дарував свою портмонетку з 200 гульденами.

– Слухай, Іване, – сказав князь по хвилі, коли лакеї, також усміхаючися недовірливо, потупцювали долі гостинцем, – чи ти направду бачив, як я давав тій пані портмонетку? Бо я щось собі того не можу пригадати, – мабуть, дуже вже в голові шуміло.

– Я дурень, ясний пане, – коротко відрізав Іван. – Нічого я не бачив. Я тілько чув, як портмонетка перед хвилею випала з карити. От уже й лакеї вертають, – додав, озирнувшися. – Найшли, біжать.

– Що? Найшли? – крикнув князь, не можучи з диву отямитися.

– Так є! Ось вона, ясний пане, – в один голос крикнули лакеї, подаючи князеві портмонетку з грішми.

Князь доразу остовпів, очам своїм вірити не хотів, але портмонетка була так безсумнівно-дійсно в його руці, що йому не лишалось нічого іншого, як тільки сховати її до кишені і дякувати невиясненому случаєві, що вивів його з клопоту. Та все-таки він підозрівав, що Іван сяк чи так мав у тім «случаю» свою руку, і для того вечором, коли станули в заїзнім домі на ніч, покликав Івана до свого покою і запитав його в чотири очі:

– Ну, Іване, скажи мені, як властиво було з тою портмонеткою?

Іван зразу прикинувся дурником.

– Не моя річ се знати, ясний пане, – сказав.

– Е, іди, йди, не балакай пусте! – сказав князь, добродушно плещучи його по плечі. – Ну, скажи, не бійся, я не буду гніватися.

– Та що тут говорити, ясний пане, – сказав Іван. – Тота пані, діставши портмонетку від ясного пана, якось її випустила. Я підняв її і сховав, щоби ясному панові віддати, а коли ясний пан почав її шукати в кариті, я випустив її на гостинець.

– Ой, Іване, – крикнув князь, – а якби був її хто інший найшов?

Іван усміхнувся.

– Ну, то що ж? – сказав спокійно. – Був би якийсь бідолаха порятувався, а ясний пан прецінь і так не міг би був навіть подумати, що вона на гостинці згубилася.

Князь хотів ще щось дальше сказати, але змовчав і тільки спідлоба, недовірливо поглянув на Івана.

«Ей, поганий жарт, – подумав собі Іван, покмітивши се. – Ще готов мене князь уважати за злодія. Ліпше дам спокій».

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 18, с. 264 – 268.