3. Дід бескидський

Іван Франко

– Всякоє диханіє да хвалить господа! – скрикнув переляканий Іван.

Старець усміхнувся жалібно і простяг до Івана обі руки.

– І я хвалю, синку, і я хвалю, – сказав тихим, ледве чутним голосом. – Ох, спасибі тобі, небоже, сторицею спасибі, що ти увільнив мене з сеї страшенної темниці!

– То.. се… ви були, дідусю? – пробулькотів Іван, не знаючи, що має сказати і до кого говорить. – А я думав, що се муха.

– Ой, муха, синашу, муха! Ворог мій тяжкий перемінив мене в муху і гонився за мною в виді чорної жовни, а коли я перед ним сховався до сеї шпари, то він шепнув тому дурному хлопчиськові, щоби мене заткав кілком! Ой, та й протерпів же я, протерпів, боже мій єдиний!

– Але хто ж ви такий, дідусю? – запитав Іван.

– Я, синашу, дід бескидський, може, чував що коли про мене?

– Дід бескидський? Той сам, про котрого казки на вечорницях розказують?

– Той сам.

– Про котрого говорять, що під землею живе і Довбушевих скарбів пильнує?

– Той сам.

– А правда се, дідусю, що тих скарбів така сила, що й на двадцять чотири вози би їх не забрав?

– Далеко більше, небоже.

– А правда се, що ви на Чорногорі обернули догори дном той камінь, на котрім Довбуш викував хрест на знак, що під тим каменем є вхід до печери з його скарбами, так що тепер ніхто ані того каменя, ані того входу віднайти не може?

– Правда, синашу, правда, здвигався я погано при тій роботі, аж мені щось в крижах трісло, так що відтоді випростуватись не можу.

– Так вам треба! – скрикнув Іван. – Було не лакомитися на чужі скарби, котрі б, може, не одному бідоласі в пригоді стали.

Дід довгим сумовитим поглядом зміряв Івана.

– Ей, сину, сину, – сказав, – яка ж ти ще дитина!

– Добре вам казати: дитина! – скрикнув обурений Іван. – А ось якби вам прийшлося так, як мені, на кождий кусник хліба, на кожду мізерну лахманину так тяжко гарувати та зносити людські примхи, то, певно б, ви не тої заспівали.

Дід нічого на се не відповів, тільки раз у раз жалісливо хитав головою.

– Але що ж се за такий ваш ворог, – спитав з перегодом Іван, – що вас запакував у отсю щілину?

– Се найстарший опир і чарівник з Бусовищ. Мав він віддавна на мене злість, ще задля небіжки жінки.

– То ви й жінку мали? – скрикнув Іван.

– Аякже, синку, мав! І лишила мені одним одну дитину, донечку. Господи мій, що то там з нею сталося! Чотирнадцять літ, як один день, тому лишив я її, ще в колисці, малесеньку, тілько мій слуга, старий Віюк сліпий остався при ній. Чотирнадцять літ я промучився в тій проклятій шпарці, тоскуючи не стілько до свободи, до лісу, до скал, до гір, скілько до моєї коханої дитини. Ой, сину, що я перетерпів за тих чотирнадцять літ, що я перетерпів! Але господу богу слава, тепер усе минуло, тепер я вільний! Ти, синку, мене увільнив, і я тобі віддячуся. Ходи зо мною до моєї хати. Веди мене, небоже, бо я такий змучений, такий ослаблений, що не знаю, чи й здужав би я доволоктись додому.

– А далеко ваш дім?

– Дім мій, синашу, великий. Коби ми тільки добралися до першого входу, то там я вже дам собі раду.

– То добре, ходімо! – сказав Іван.

Дід поступив пару кроків, але зараз же мусив сісти на пеньку.

– Ні, синку, – сказав, стогнучи, – не можу я йти. Ще раз мушу тебе просити о прислугу. Візьми мене на плечі, пронеси старого, не пожалуєш свойого труду.

Хоч і який лінивий був Іван, та сим разом він не дався довго просити і взяв діда на плечі. Старий був легесенький, як перо, так що Іван майже не чув його тягару на собі і йшов зовсім свобідно.

– Ось туди, синашу, ось туди! – сказав дід, показуючи Іванові зарослу, майже незапримітну лісову стежечку, що вела стрімко підгору і, бачилось, губилася в гущавині.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 18, с. 247 – 249.