Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Прозові твори / Гершко Гольдмахер

Гершко Гольдмахер

Іван Франко

Гершко Гольдмахер, арендар у гірськім селі Н., був, як то кажуть, жид з головою. Він зайшов у те село з паном Косціцьким, котрого вмів був цілковито опанувати. Та й зайшов він сюди не як, а прокладаючи панові дорогу. Село Н. належало до дібр камеральних, а що тоді була пора великої розпродажі тих дібр, то Гершко винюхав оце село і на зичені гроші впхав сюди убогого шляхцюру, бувшого лісничого, чи що.

Гершко купував село для себе, – пан був тільки покривкою, бо жидам тоді не вільно ще було посідати грунтів по селах. Він і не за свої гроші купував, а за позичені в жидівськім кагалі в Дрогобичі, міркуючи добре, що гроші можна буде звернути швидко, бо село куплене було за безцінок. І не помилився. Новий дідич був вдячним і послушним знарядом свого арендаря, котрого заразом настановив у себе і економом, і касієром, і трохи що не мандатором, бо законом приписаного «юстиціарія» не держав, а тільки якогось писарину; справи судив Гершко.

При такім господарюванні і при Гершковій справності діла пішли над сподівання гарно. Панське господарство, котре Гершко вважав своїм, зацвіло. Стоги й обороги тріщали, комори й обори були повні, панщина відбувалася без реманентів, довг до кагалу в кількох літах сплачено, а й сам Гершко з худенького, дрантивенького жидка зробився заживним, поважним і багатим жидом.

В ту пору вродились йому сини Гава і Елькуна, котрого в селі прозвали Вовкуном. Гершко був на вершку свого щастя і, погладжуючи бороду та атласову бекешу на животі, походжав по селі Н., задоволено всміхаючись, ласкаво приймав поклони підданих хлопів, ласкаво і з батьківським старанням заглядав до хат, в обори й комори, під повітки хлопські, бо прецінь усе те на ділі було його, а не чиє!

Але нараз, мов з батога тріснув, усе змінилося. Одної ночі збудив Гершка якийсь незвичайний стук у сінях його мурованої коршми. Зірвався з постелі і скочив до дверей, щоб поглянути, що там діється, але двері були знадвору зав’язані і не відчинялися. Скочив до вікна, але вікно було темне. Гримнув кулаком, розбив шиби і рамці, але поза вікном стукнув о грубу дошку, котрою вікно було забите. Він до другого вікна – те саме.

Він у крик! Кинувся будити слуг, – а держав їх троє із християн, – нікого з слуг нема дома. І пригадав собі, що один парубок у полі з кіньми, другий поніс до млина пшеницю, а служниця відпросилася на ніч до матері. Крик збудив тільки його жінку і малих дітей, але помочі не приніс ніякої. А стук ішов по цілім будинку. Гершко чув, як ламано двері, плюндровано засіки, і хоч рипів, що мав сили, та ніхто на поміч не прибував; коршма стояла на кінці села, трохи оддалік від хат, ще й Стрий ревів та шумів як скажений, повінь була.

– Кричи, не кричи, – гукнув йому з поду якийсь грубий незнайомий голос, – то се тобі нічого не поможе. Не бійся, не так уже ми тебе пристерегли. Го, го, небоже, хто в наші руки попав, той сухо не вийде. А я б тобі радив сидіти тихо, ліпше буде для тебе.

Гершко, почувши ті слова, на хвилю онімів з переляку, але опісля ще дужче став кричати, тріскати і стукати в хаті, чим міг; жінка помагала. Година, друга, третя того страшенного крику, – ніякої помочі. Помалу стук утих. Гершко осмілився і ще дужче закричав. Але раптом замовк, помертвів. До його носа донісся запах диму. Холодний піт обілляв його. В смертельній розпуці кинувся до дверей, ударив собою щосили – дарма. Двері стояли, як замуровані. Ще раз і ще раз – нічогісінько.

А дим чимраз густішими клубами тисся в хату, душив його, жінку, дітей, що ще ледве вміли ходити. Нараз почувся страшенний шум, тріск, лопіт, – очевидно, поломінь вихопився на дах, коршма горіла! Крізь шпари в повалі видно стало огнисті язики поломені. Страшенна духота наповнила тісний ванькир, в котрім у нетямі билися та кричали, та пищали чотири живі душі. Герщиха, впрочім, не довго кидалася: вона була слабовита і, хлиснувши скілька разів густого, гіркого диму, впала зомліла. Гершко в крайнім напруженні вдарив собою до вікна, – і дошка, котрою воно було навхрест забите, вискочила. Він ухопив дітей на руки, і як був у сорочці, так і вискочив на вільний світ. По жінку вже не час було вертатися, – разом з коршмою згоріла на вугіль.

Сей пожар не зламав однако ж Гершка, хоч зламав його щастя. Пан не перестав його «любити», хоч значно охолодів до нього. Говорили люди, що в Гершковій коморі згоріли якісь папери, квити та записи, котрими буцімто Гершко держав пана в руках. Але Гершко сміявся з того. Правда, він був тепер бідний: увесь кількатисячний маєток, нагарбаний за кілька літ, пішов з димом або з злодіями. Але перед ним було ще не кілька літ, була панщина, були хлопи, готові на всяку услугу, хоч не з доброї волі, то з змусу.

І він почав заходитися по-давньому, коли втім його настиг новий, страшніший від першого удар. Панщину скасовано. Гершко рвав пейси, бо тепер панська ласка, думав, ні на що йому не здасться. Хлопи нараз мов подуріли, почали згорда, грізно дивитися і на пана, і на його жида. Гершко притих, подався, помарнів. Він по пожарі перенісся був жити до двора, але тепер пан раптом зробився до нього немилостивий і викинув його з офіцин.

Гершко купив невеличку хлопську хатчину в селі і перенісся туди. У нього було трохи грошей, і він у тісні роки (а тіснота тоді в горах тяглася з року в рік) позичав хлопам на лихву. Але й тут не мав щастя. Багато з тих, що побрали у нього гроші, ніччю повтікали з села на Поділля. Правда, Гершкові полишалися в заставі їх хати й грунти, але що йому з них, коли в хатах не було кому сидіти, а грунти, не оброблювані, поростали смерічками і пожитку не давали ніякого.

Бідував Гершко кілька літ дуже. Гава і Вовкун, майже голі, замурзані, бігали по хатах, крали, що могли захопити, щоб проживитися. Зналися з усіма собаками в селі і день у день брали різками, пруттям та кропивою від хлопів. Але голод був дужчий, а побої наводили їх тільки чимраз на нові хитрощі. В огородах, садках і полях, ба навіть у погано замиканих бойківських хатах ніщо не було певне перед їх хапущими пальцями. Вони не зазнали самі давнього панування, але те, [що] щодень так багато чули від батька про ті щасливі часи, коли все те село, всі ті люті бойки були їх підданими, належали до них, мусило робити на них такий вплив, – що в сні й на яві тільки й думали, що про поворот тих «блаженних» часів.

А супроти тих блискучих картин минулого раю ще поганшою видавалась їм нужденна дійсність, та запущена, неохайна батькова хата, ніколи не метена, не мазана та не попрятувана, з препоганою постіллю, повною блощиць і всякого хробацтва, з розваленою, страшенно дим’ячою піччю, в котрій тільки десь-колись дещо варилось або пеклось, а від котрої взимі йшов страшенний чад та загар. Все те важкою рукою накладало погану печать на молоді дитячі душі, дражнило хлопців, доводило до лютості.

Тільки ж старший Гава, зроду малий, слабовитий та похилий, вдався більше хитрий і на всякі видумки та способи здібний. Зате Вовкун, сильний, та високий, та байталуватий, був розумом дуже обмежений, але легко попадав у лютість, у котрій бив та ламав, що йому в руки попало, мов скажений. Хлопські діти, а далі й старші хлопи боялись його, бо калічив, кусав, кидав камінням, коли його, було, де-небудь захоплять при крадіжі гороху, грушок або моркви. Гава відмалку привчився командувати Вовкуном, а й той мимоволі, признаючи вищість Гавиного дотепу, радо піддавався його команді.

Але от показалося, немовби щастя ще раз хотіло всміхнутися старому Гершкові. Якось незамітно він почав багатіти. Хлопці перестали докучати людям, хоч не перестали красти, тільки крали не так часто і не так уже очевидячки. Для них найняв батько навіть бельфера. І хата Гершкова покращала, зробилась порядніша. Він почав наймати робітників і оброблювати поля, почав скуповувати в селі мітки, повісма, покладки і цілими возами вивозити кудись.

Довго люди не могли дійти, відки воно береться те добро у Гершка, але швидко доглупались. Гершко злигався з сільськими злодіями, трохи чи не з тими самими, що колись-то його самого були обікрали та з димом пустили. Пострах пішов по всій околиці. Тепер уже злодії крали не так, як за панщини, не розбивали панів та жидів, а кинулись на хлопів, не раз не розбираючи навіть бідного від багатого. Головно наперли на худобу, одиноке багатство бойків, – а Гершко перепродував.

Пару літ терпіли бойки, благали і жандармів, і ревізорів, щоб увільнили їх від напасті, але даремні були всякі заходи, – злодіїв годі було піймати. Аж раз один із них попався. Підкопував комору у бойка; той спостеріг його і, ставши в куті комори з дрючком, ударив злодія по хребті так, що той відразу простягся. Бойко скликав свідків, побитому злодієві почали припікати підошви розпаленим плуговим залізом, і він визнав, неборака, всіх «кумпаністів», а найбільше наклав на Гершка. Тоді йому прив’язали камінь до шиї і вкинули з кручі у воду, «щоби не було тяганини з судами та з панами».

Відтак, «збивши ровту», то єсть зібравши купу людей, пішли від села до села по злодіях і кождому на зарінку перед церквою завдали таку кару, яку вважали потрібною: головним злодіям повипікали очі, іншим поприпалювали підошви та всипали по пару сот патиків, а то ще деяких і «постемплювали», щоб значні були.

Напослідок дійшло діло й до Гершка. Його вивели з хати і таки перед вікнами вбили, як собаку, одним ударом обуха в голову. Хлопців тільки різками висікли. Справивши такий громадський суд над злодіями, розійшлися. Справа донеслася до жандармерії, почалося слідство, хто вбив Гершка, але хлопці не могли нікого пізнати, бо то були самі чужосільні, ще й позачорнювані сажею, а інші злодії мовчали, ще й ховалися від жандармів по лісах, щоб у додатку до громадської кари не вскочити ще й у панську справедливість. Так усе й пропало.

Хлопці лишилися після батька, як на пожарищі. Ровта забрала всі гроші і все крадене добро, що найшлося в коморі; перед смертю Гершко признався навіть, де стоїть у лісі покрадена худоба. Красти тепер уже ані Гава, ані Вовкун не осмілився; вони бачили смерть батька, і Бона їм незатертими буквами вписалась в нам’ять. Мов сновиди, ходили довкола опустілої хати та ревли з голоду і зі страху.

Люди за «бог да прости» давали їм то хліба, то теплої страви, – звільна вони й самі привикли до жебрацтва, лазили від хати до хати, ночували де-будь у кошарі з пастухами або в буді з собаками, волочилися мов неприкаяні, голі, брудні, нужденні, з позападаними лицями, розчухраним стрепіхатим волоссям, худими, як скіпи, ногами і з блищачими від голоду та заздрості очима. А батькові оповідання про колишні добрі часи набивались їм майже щоночі на сон, не давали занидіти їх фантазії.

Волочачися по полях та зарінках, вони вели з собою безкінечні розмови, що б то вони робили, якби були багаті, якби мали багато грошей – і завсігди мрії їх сходили на те, що купили б оце село з усіма його бойками, хатами, огородами, з усіми горохами та морквами, з усім хлібом, картоплею та фасолею, з двором, лісом і худобою. О, тоді б вони дали знати себе тим проклятим «гоям», що тепер хоч і гостять їх за бога ради, та зате кождий кусник хліба, кожду ложку страви приправляють насміхами, докорами та погордою.

Нараз вони щезли з села. Зразу люди й не завважили, тільки кілька день погуторили, а там і зовсім забули. Про хлопців не було й чутки, мов у воду канули. Тільки на їх місце в опущеній хаті не знати відки і коли появився старий жид Мошко, що ходив по селах міняти «щетини – волосини», скуповував шкірки з тхориків та куниць і знав ліки на худобу. Мошко сказав війтові і жандармам, що він буде сидіти на грунті Гершкових синів, доки вони не вернуться, і що самі вони в Дрогобичі, де кагал віддав їх у науку до якогось ремесла.

Мошко був тихий жид, не крав, не шинкував, а своїм лікарством навіть інколи допомагав людям. Мощиха, його жінка, також сиділа тихо, скуповувала у баб мітки, повісма, полотно, кури і покладки, але все те якось тихо, незначно і ніби чесно, так що їх люди з часом і полюбили. Невважаючи на всі ті торги, Мошко не був маєтний; вічно жалувався, що заробок малий, що шкурки спадають у ціні і що сей або той бойко одурив його, продавши йому подірявлену або псами покусану шкурку за цілу.

Господарство у Мошка було мізерне, поля Гершкового не оброблював, а віддавав його в найми за другий сніп та за третю копицю, то й не держав ніякої худоби, хіба кількоро курей та качок. Впрочім, сам Мошко вічно ходив по селах, рідко коли на день-другий припинювався дома, крім сабашу та свят, а тільки два або три рази до року наймав одну або дві бойківські фіри, щоб відвезти понаскуповуване добро до міста. Звісно, яйця та дріб Мошко з Мощихою частіше, щотижня, відносили на плечах через гору до маленького місточка і здавали на руки тамошнього орендаря, а від нього за те діставали гроші або чого їм треба було до життя.

А Гава і Вовкун пішли тим часом у школу. Правда, не в ту школу, де вчать греки й латини, рисунків і літератури, але в ту тверду тяжку школу життя, з котрої виходять люди практичні, меткі та промислові. Ремесло, до котрого думав їх примістити кагал – шевство, – зовсім не сподобалось їм.

Вовкун пішов до столяра-християнина, але тут витримав недовго і пристав до мандруючої спілки теслів, що ставила церкви, школи та дзвіниці по селах. Його тягло до всякого майстрування; сокира в його руках робилась легкою, як перо, і він махав нею з таким жаром, мов займався найлюбішою забавою. У теслів пробув він також недовго, хоч головний майстер полюбив його; зате громада, в котрій вони будували церкву, збунтувалася, почувши, що жид працює коло дому божого, і настояла на тім, що його відправлено.

Вовкун пристав до другої тесельської компанії, що в однім лісі в глибоких горах робили гонти. Гонтарське життя сподобалось йому, причаровувало його грубу та дику вдачу не виданою досі красою дикої природи та простотою поведінок. Він прямо впивався і роботою, і життям, дерево горіло в його руках. Гонтарі ночували в тісній луб’яній колибі, зложеній тільки з даху, покладеного на скісних платвах, одним кінцем вбитих у землю, а з другого кінця підпертих стовпиками, із луб’яних також бокових причілків. Відти, де дах був підпертий на стовпах, колиба була отворена. Гонтарі спали головами до даху, що спадав аж до самої землі, а ногами до отвору; перед тим отвором цілу ніч горіло велике огнище для охорони від великого звіра і від комарів. Днем колиба стояла пуста, не заперта, бо й дверей ніяких не було, а Гонтарі цюкали в лісі, роблячи свою роботу.

Вовкун прожив серед них ціле літо і, хоч увесь його заробіток ішов на прожиток, був задоволений. На зиму гонтарі порозходилися, змовившися, де зійдуться знов на другий рік. Вовкун також обіцявся прийти. З кількома ринськими в кишені, що лишилися йому з цілолітнього заробітку, шкіряними ходаками на плечах, босяком він через верхи і гори пішов аж до Людвіківки і там нанявся на роботу до тартака, щоб перебути зиму.

Отак він перекочував кілька літ, щовесни покидаючи людські оселі, спішачи на місце збору гонтарської компанії. З ними, з сокирою та вісняком на плечах, він перемандрував усі гори від Сянока аж до Микуличина. Лісові підприємці-жиди пізнали його і почали висилати зі сплавами до Журавна, ба й до Окопів, повіряючи йому продаж дерева. Він почав заробляти більше, життя його поправлялося. Він був дуже здоровенним, рослим і сильним парубком і не раз думав о тім, щоб оженитися. Але не було нагоди, а мрії про родинне життя швидко гасли перед мріями про більший зиск і здобування грошей.

Гава весь той час ходив іншими дорогами.


Примітки

Вперше надруковано в кн. «Ілюстрований календар товариства «Просвіта» на рік звичайний 1891». Львів, 1890, с. 2 – 10.

Включено без змін до видання: Квітка. Ілюстрований літературний збірник. Львів, 1890, с. 2 – 10.

Ввійшло у збірку «Батьківщина й інші оповідання». К., 1911.

У передмові до збірки автор пише: «…оповідання «Гершко Гольдмахер» являється неначе вступною частиною до оповідання «Гава» (с. 6). Після тексту оповідання у збірці «Батьківщина й інші оповідання» йде така примітка І. Франка:

«Друковано в календарі «Просвіти» на 1891 р. у Львові 1890 р., стор. 2 – 9. Молодості й пригодам Гави присвячено оповідання «Гава», друковане первісно в перекладі на російську мову п[ід] з[аголовком] «Для начала и это хорошо» [Точна назва – «Слава богу, для начала и это хорошо! (Этюд из жизни прикарпатского народа)». – Ред.] в «Киевской старине», 1888, кн. 10, стор. 121 – 148, потім у виданнях «Просвіти», ч. 110, а по-польському – в часописі «Kurjer Warszawski», ч. 31 – 33.

Порівняно з першодруком у тексті збірки «Батьківщина й інші оповідання» зроблено деякі текстуальні зміни. Наприклад: «правом» виправлено на «законом», «повним», на «поважним», «металась» на «кидалась», «в посліднім» на «в крайнім», «ту» на «тут», «о тих» на «про ті», «ограничений» на «обмежений», «застукають» на «захоплять» та ін.

Подається за виданням: Батьківщина й інші оповідання. К, 1911, с. 79 – 87.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 18, с. 201 – 207.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2017 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 331

Модифіковано : 4.02.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.