4

Іван Франко

Уже геть-геть смерклося. У Лесихи затоплено в печі, і огонь палає ярким червоним світлом. Анна з Горпиною пораються, варять що треба на завтра. Дід Заруба голосно говорить молитви, сидячи на припічку, а Василь, наслухавшися сварки Лесихи і відібравши зо два бухнаки межи плечі, поліз на піч і заснув, не чекаючи вечері.

Під вікнами почулися тяжкі мужицькі кроки і бреньк коси, а трохи згодом увійшов Гнат у хату, кинув старий солом’яний капелюх на лаву і сів кінець стола.

– Ти на, Галаю! Бики поприпинані?

– Поприпинані, поприпинані, – відповіла Анна, миючи миски і заходячися коло вечері.

– А ти, газдине, де твої серпи лежать?

– Або де ж? Адже в сінях над одвірком! Де ж би мали?..

– Ага! Аби я був троха не діздрів, був би собі ногу на вік-віченний просадив! Під самим порогом!

– То, певно, коти…

– Ой, небого моя! Лиш ти не пантруй моєї праці, як ока в голові! Не маєш свого що розмітувати! Не принесла ти мені тут ніякого віна!

Анна замовкла. її дуже прикро вкололо те слово. «Нащо ж ти брав мене? Адже ти й тоді видів, що я бідна!» Такі гадки тислися їй до голови, але смілості не було у неї кинути й собі ж ними Гнатові в очі.

– Ну, спати! – комендерує Лесиха. – Ти, непотрібе, огонь у печі погаси, грань позамітай у закутець, чуєш? Горшки у піч, най крупи на завтра доваряться. Горпино, води ще нема! Рушай по воду, а хутко!

Анна почала поратися, а Горпина вибігла до сіней. Тут лише злопотіла коновцями та й коромислом, рипнула дверми, а з обори чутно лиш було веселу пісеньку:

Коби-м була така красна, як та зоря ясна,

Світила би-м миленькому, ніколи не згасла!

– О, які їй по голові сверщки цвіркочуть! – відізвався сердито Гнат, роздягаючись. – Мамо, не висилайте її ніколи вечором за водою!

– Або чому?

– Та хіба не знаєте? Той довгоносий Громик, он із-за дороги, щось дуже до неї…

– Що? – верескнула Лесиха. – Тото засмаркане сміє підлазити до моєї доньки? Таже я йому волосє обмикаю на його капустяній голові! Я йому піду до матері, най його собі держить, коли не хоче, щоб йому яка кавза сталася!

Гнат ляг уже на постіль. Лесиха довго ще сапала та ходила по хаті.

– Ей, най-но я його зловлю в свої руки! Буде він матися! Підсвинок якийсь ходить! Адже як його пірву за лабу, а за другу приступлю, то його розідру.

– Угу, а вам що таке, мамо? – зачала уговорювати Анна. Вона досі мовчала на тоту бесіду, кінчила прятати. – Що вам такого припало? От, слухаєте, що Гнат плете! Та най скаже, чи видів коли своїми очима, аби Громик зачіпав Горпину?

– О, який мені тут із неї адукат! – відкрикнув на постелі Гнат. – А не підеш ти спати, ти, робітнице моя неплачена!..

Лесиха роздяглася і лягла на запічок, де Анна постелила вже була для неї м’яку перину і два заголовки. На печі хропів уже голосно дід Заруба та час від часу галайкав крізь сон Василь.

– Діду, а оберніться на другий бік! Не хропіть так, піч завалиться! – крикнула Лесиха, штуркаючи діда в бік.

– Бог заплать! Ручечкам роботящим, і ножечкам приходящим, і головам вислухащим, – зачав Заруба крізь сон свою звичайну молитву, але зараз же обернувся на другий бік і втих. По хвилі заснула й Лесиха.

Тихо стало в хаті. Місяць несміло, блідо проглядає крізь мутні шибки. Анна ще не лягала спати. Вона сперла голову о вікно, а лікті о варцаби і довго стояла, тяжко задумавшись. Над чим вона думала? Бог знає. Може, переходили поперед її очима її літа молоді, невеселі, сирітські. Може, пригадувалася її серцю яка перша, щаслива, безталанна любов, бо в очах закрутилися дві сльози, а з уст ледве чутно полилася сумна думка:

Шуміли верби в Поповій Дебрі,

Та й лозовоє пруття;

Люблю тя, дівча, люблю, серденько,

Про людей не візьму тя.

Не так про людей, не так про людей,

Отець-мати не велить…

Мене за тобов, мене за тобов

Само серденько болить!

– Жінко, ти, каланнице моя неприторонна! Що ти, вибралася миші ловити, чи що? Чому спати не йдеш? – обізвався Гнат.

Анна схаменулася, обтерла сльози і клякла до молитви.

Молилася довго, горячо, простими, сердечними словами.

Знадвору долітало іржання коней, яких конюхи гнали на пашу, то жалібний голос сопілки, то деркання деркачів у траві. Загавкала собака і затихла. Заклекотів запізнений бузько на сусідовій хаті. А на вигоні прощалася Горпина зі своїм любком.

– Горпино, серце, зажди ще хвилечку! Ми ще й не наговорилися.

– Ні, Митрику, нема коли, мама будуть сварити. Ти знаєш, які вони! Добраніч тобі! А завтра…

Не докінчила, хопила коновці з водою і побігла до хати.

– Еге, завтра, – шептав за нею Митро. – Хто знає, яке те завтра буде.

Довго поглядав з вигону на Лесишину хату, а далі й задумався.

«Чи не дармо я її люблю? Чи віддасть ї стара Лесиха за мене?» – подумав він. Серце йому стислося, коли погадав про свою бідність.

– Треба робити, заробляти щосили, а чи що з того вийде?.. Таке-то наше гречане…

Зітхнув важко, витяг сопівку з-за пазухи, заграв, затилікав, та так дрібно та тужно, немовби в тім голосі тонула вся його надія на тихе щастя.

– Гірка моя доле! – прошептав Митро і повернув у свій вигін до бідної, вербами обсадженої хатини, де жила його стара мати. З-між густих зелених верб чути було по хвилі парубоцький голос, що виводив пісню:

Ой ще кури не піли,

Кажуть люди: день білий

Ой вийди, вийди, хороша дівчино,

Поговори зо мною!

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 261 – 264.