Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Прозові твори / Опозиція

Опозиція

Іван Франко

(Казка)

Була собі раз Опозиція, та така остра, що не дай господи. Годі було до неї доступити, хоч ти сказися. І не то щоби кусала або хоч гарчала, а м’явкала, та так там голосно, що як м’явкне в Відні, то чути аж у Львові, а як зам’явчить у Львові, то чути аж у Куликові та в Великих Очах. Ну, а звісно, що великі пани не люблять м’явкання ще гірше, ніж лев когутячого кукурікання. А надто ще наша Опозиція в своїм м’явканні була доволі монотонна, бо вміла тільки дві модуляції: «Кдивда нам!» і «Дівнопдавність!» Не вміла небіжечка «ірци» виговорювати.

Що вже великі пани шукали різних способів, щоб її підійти, укоськати та приручити, так де тобі! І з руки їсть, і гладити дається, а скоро що до чого – м’явчить так, що аж крізь вуха прохапується. Ось вони підіслали до неї самого найстаршого міністра. Взяв той у припіл трохи вівса, а в жменю шматок хліба та й наближається до Опозиції обережно, мов до брикливої шкапи, та все: «Косю! косю! косю!»

Опозиція стоїть, нюхає, облизується, одним словом – орієнтується. Осмілений тим міністр наблизився, ткнув їй під ніс хліб – схрупала; дав їй вівса – зацукалась та як не м’явкне: «Дівнопдавність!»

Міністр аж уші й очі затулив та ногами задріботів.

– Але ж, кохана Опозиційко! – сказав він, коли м’явкіт утих. – Чого ти хочеш? Чому ти мені життя затроюєш?

– Кдивда нам! – м’явкнула Опозиція, що аж у Великих Очах почули.

Хоч у тім слові «ірци» було перекалічене, але міністр не любив сього слова гірш чемериці і, не чекаючи на дальшу розмову, втік щодуху. А Опозиція стоїть далі, нюхає, обнизується, – одним словом, орієнтується.

Бачать пани, що вівсом їй кінця не доїдуть, посилають до неї шефа секційного. Набрав він повні кишені вати, бандажів, діахилю та й іде, перебравшися за старого знахаря.

– Бідна, бідна, бідна! – приговорює він. – На, моя маленька, на, на, на! Тебе животик болить, га?

– Дівнопдавність! – м’явкнула Опозиція що було духу.

Але шеф секційний, хоч також дуже не любив сього м’явкання, та був чоловік мудрий, бувалий. П’ятнадцять міністрів у своїм бюрі перетривав, пройшов огонь абсолютизму, воду федералізму і мідяні труби централізму і був кований остро на всі чотири копита. Отже, він, ідучи на розмову з такою лютою Опозицією, поступив собі дуже розумно, позатикав вуха ватою.

– Ну, ну, ну, – мимрив він, махаючи рукою, – вспокійся, моя бідненька! вспокійся! Я вже виджу, що тебе животик болить. На, я тобі отсеї рицинки ложечку завдам, а потому тобі теплий кминковий окладець приложимо, а потому тебе гарненько в постіль положимо, пеленочками обів’ємо, повивачиком обкрутимо, та й спи собі. Бо ти ще у нас маленька, не річ тобі звихнутися або оченята собі видряпати.

– Кдивда нам! Кдивда нам! Кдивда нам! – м’явчить Опозиція, мало не надсядеться.

– Та яка ж тобі, рибонько, кривда? Клиїку тобі не дали? Чи, може, пипка не чиста? Чого тобі треба, скажи!

– Дівнопдавність!

– Ей, заладила ти, серденько, все одно та й одно. Та й ще якесь таке паскудне слово вивчила, що я й чути його не можу. Ти по-людськи говори. Чи дати тобі хлібця, чи вівсика, чи кашки, чи молочка?

– Дівнопдавність! – м’явчить Опозиція.

– Ну, та й дубова ж у тебе голова, моє серденько! Невже ж ти того не розумієш, що рівноправності ніякої я дати не можу? Що міг, то дав, маєш рівноправність на папері, та що тобі з неї? Моє діло – фабрикація бандажів і пластрів. Ну, кажи, де тобі приложити?

– Кдивда нам! – репетує Опозиція, мов і не чує слів розумного знахаря. Олютився вкінці старий, плюнув та й пішов.

– Тьфу! – сказав він, відходячи. – Якась скажена скотина! Нехай з тобою той говорить, що болотом трясе! Щезай, помано, дай мені чисту годину!

А Опозиція, мов не знати яке велике діло зробила, стоїть собі, нюхає, облизується, – одним словом, орієнтується.

Ще пани не стратили надії, посилають до неї Перемісника і кажуть йому почати з острішої бочки. Перемісник був чоловік енергічний та резолютний та й каже:

– Не бійтеся! Вже як я їй кінця не доїду, то їй і чорт лисий нічого не зробить. Але я маю в бозі надію, що як їй дам понюхати своїх крапель, то перестане м’явкати, а так вам буде коло ніг лащитися, що аж їй будуть із шерсті іскри скакати.

– Ну, ну, – кажуть пани, – коли ти сеї штуки докажеш, то ми тебе з Перемісника таки цілим Місником зробимо.

– Добре! Беру вас за слово! – сказав Перемісник і, весело підсвистуючи, вибрався в дорогу. Та не дурний він сам перший іти до Опозиції. Послухайте лишень, яку він штуку вдрав.

Стоїть собі наша Опозиція, роззирається, нюхає, облизується, орієнтується собі гарненько, аж тут глядить – іде Кішка, ліберальний-преліберальний! Прийшов та й першим ділом бух – їй хрест трираменний із церкви скинув.

– Кдивда нам! – м’явкнула Опозиція.

– Мало вам? – каже Кішка та й шасть – Опозиції до церкви жандарма післав, щоби пильнував, чи добре попи службу правлять, чи, може, замість «Прийдіте поклонімося» не співають «Блажен, іже возмет і разбієт младенци твоя о камень».

– Дівнопдавність! Дівнопдавність! – м’явчить Опозиція, аж мало не захрипне. Вже аж у Войнилові та Рожнятові почули, хоч ані войни, ані рожна не показали.

– Рівноправності вам треба? – воркоче Кішка. – Добре, я вам її покажу з грубшого кінця!

Та й шарах – розіслав окружник, щоби попи не сміли по-руськи метрики провадити ані жадні урядові письма писати.

– Кдивда! Кдивда! Кдивда нам! – м’явчить Опозиція. Та Кішка загартований на сей крик, він не такий делікатний, як великі пани.

– Ще вам мало? Добре, я вашого Озаркевича з’їм! Будемо видіти, чиє наверха буде.

Та сим разом перечислився. Гаркнути гаркнув, та з’їсти не з’їв. Таки йому Озаркевич кістю в горлі став, і бідний Кішка не міг його ні проковтнути, ні виплюнути. Що вже баби хухали, і шептали, і штуркали – не йде та й не йде. Подригав ще дрібку бідний Кішка ногами та й богу духа дав. Але Перемісник про те байдуже. Пропав один – мара його бери! У нього такими Кішками хоч гать гати, хоч мости мости. Ще Кішка не скінчив дригати, а вже до нашої Опозиції з другого боку Рябко Хельт підскочив. Се вже не була м’якенька, ліберальна кішка, а товстий, зубатий британ. Моргнув йому Перемісник:

– Рябко, гузя «Народну торговлю»!

Рябко Хельт в одній хвилі скочив, зіп’явся передніми лапами вгору і замкнув двері «Народної торговлі» в самий торговий день.

– Кдивда! Кдивда! – зам’явкала Опозиція, але вже якось несміло.

«Ще вам кривда?» – думав Перемісник та й командує далі:

– Рябко, піф читальні!

Рябко Хельт не сказав ані слова, не пустив ані голосу, але як скочив по читальнях, то тільки залопотіло та пір’я на вітер полетіло.

– Кдив…кдив…кдив… – ікала Опозиція, пройнята чимраз більшим переляком.

– Ще не досить? – мурмотів Перемісник. – Чекайте, я ще не скінчив! Я ще маю для вас гостинці.

Та й знов моргнув Рябкові:

– Рябко, з’їдж Романчука і закуси Савчаком! Рябко зложився до скоку, стулився, вичекав, поки Романчук буде кандидувати, та й скік, хруп-хруп, – і Романчука не стало. Вхопився ще за Савчака, та не поздоровилось йому якось, подавився, неборака, якоюсь товстою кісткою та й богу духа дав. Та Опозиція вже ледве щось белькотіла і не орієнтувалася, а тільки ногами перебирала, мов тота дівка, що до танцю хоче та тільки чекає, щоб її хто взяв. Тоді Перемісник прийшов до неї та й каже:

– А що, Опозиціє, дихаєш іще?

– Пдав… пдав… пдав… – белькотіла Опозиція та й сама зараз завстидалася.

– Покиньте ви се! – остро сказав Перемісник. – Досі були на вас рани, а коли не покинете сього м’явкання, то будуть ще й скорпіони. Я все можу, я маю власть, а застрашити себе не дам. Скажіть щиро: досить вам сього, що було?

– Досить, досить, досить! – прошептала Опозиція, б’ючися в груди.

– Так чого ж хочете? Що вам потрібне?

– Поссади! Авансси! – вже зовсім встидливо прошептала Опозиція.

– Ну, то так же й говоріть! – сказав Перемісник. – Так було б давно сказати. А то заладили: рівноправність та й рівноправність. Немовби то моя сила була всіх марципаном нагодувати. Ніколи багач не буде рівноправний з бідним, учений з темним, розумний з дурнем. Тут уже м’явкайте хоч до кінця світу, а нічого не вим’явкаєте. А посади, аванси – се друге діло. Се політика реальна, тут ми на твердому грунті, тут можемо порозумітися, і я певний, що порозуміємося. Тільки будьте розумні, хапайте те, що реальне, беріть те, що ми можемо дати, а не забагайте печеного леду. Зрозуміли?

– Цілковито, батьку, цілковито! – притакнула Опозиція.

– Ідіть же тепер і не грішіть більше! При виборах побачимось. Прощавайте!

І Опозиція, смирно поцілувавши Перемісника в руку, пішла додому, а по дорозі, як роздумала добре, то врадувалася великою радістю і, ставши в колесо та побравшися за руки, затягла славну національну «Марсельєзу»:

Змилувався бог над раком, змилує й над нами:

Тож нам буде добре жити під штирма панами.

Пан єпископ, пан староста – гарна пара, братку,

Третій буде пан міністер, а станьчик вдодатку.

Першому би поклонитись – він язик відріже;

Другому би покоритись, а він в душу лізе.

Третій каже: «Дай, небоже, чвертку з полумацька»,

А четвертий на нас крикне: «То чернь гайдамацька!»


Примітки

Вперше надруковано в журн. «Житє і слово», 1897, т. 6, кн. 1, с. 32 – 37, з приміткою, в якій розкривається історія створення та публікації твору:

«Отся казочка написана ще в початку 1891 року, скоро по проголошенні т[ак] зв[аної] «нової ери», і була призначена для «Народу». Не знаю вже, для чого вона тоді не попала в друк, а пролежала досі в теці редакції «Народу». Прочитавши її тепер, я зважився-таки опублікувати її. Господи, як же небагато від того часу змінилися обставини, як мало навчилася наша «принципіальна» опозиція з кораблекрушенія «нової ери»! Навіть кішки і рябки ще не перестали бути пострахом для неї, хоч називаються тепер не Цішками і Райхельтами, а іншими пореклами. А тодішній Перемісник давно зістав правдивим Місником і командує тепер ще з більшою силою, і славою, і повагою, ніж тоді. Значить, моя казочка не тільки не стратила сучасного інтересу, але потроху показалася навіть пророцтвом».

Подається за першодруком.

«Нова ера» – політична угода, укладена на початку 1890-х років групою галицьких «народовців» на чолі з Ю. Романчуком, О. Барвінським та ін. з австрійським намісником у Галичині графом Бадені. За дрібні подачки верховоди «народовців» зобов’язувалися підтримувати у всьому політику австрійського уряду в Галичині.

Куликів, нині у Жовківському районі Львівської області, за 16 км від центру Львова.

Великі Очі, нині в Любачівському повіті Підкарпатського воєводства Польщі, за 50 км від Львова. Тобто обидва пункти дуже лежать близько до Львова.

Озаркевич Іван (1826 – 1903) – громадський діяч І письменник, батько української письменниці Наталії Кобринської.

«Народна торговля» – кооперативно-торговельне товариство в Галичині, організоване 1883 р. у Львові, засновувало споживчі кооперативи.

Романчук Юліан (1842 – 1932) – видавець і громадсько-політичний діяч у Галичині, один з лідерів партії «народовців» й ідеологів так званої «нової ери»; був депутатом австрійського парламенту і галицького сейму.

Савчак Дам’ян (1847 – 1912) – діяч «народовської» партії.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 20, с. 33 – 36.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2018 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 59

Модифіковано : 20.04.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.