Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Прозові твори / Основи суспільності / Часть перша / 9. Спогади пані Торської

Основи суспільності

Часть перша

9. Спогади пані Торської

Іван Франко

Вечоріло. Рожевий блиск залляв увесь захід неба. Довкола стояла тиша. В торецькім дворі по відході гостей було пусто, глухо, тихо, мов у гробі. Тінь від офіцини звільна заливала подвір’я. Десь-колись у вершках лип перекликалися ворони.

Пані Олімпія ходила по саду. Її душа була збентежена, і вона шукала найгустіших закутків, найтемнішого сутінку, щоб бути самою. Та неспокій доганяв її й там, не давав їй сидіти ані стояти на місці, гнав її далі. Садівник, сидячи в своїй солом’яній будці під розлогою яблунею і пихкаючи люльку, слідив її очима, як вона, мов мара, мигалась то тут, то там по гущавині, входила чогось між корчі малини, між молоді вишні, що своїми тонкими гілками били її по лиці та хапали за волосся, то знов, чогось немов пильно шукаючи, йшла між улії, що становили колись славну торецьку пасіку, а тепер стояли без пчіл, зазирала під острішки, засувала руку в затварі, водила очима довкола, немов не тямлячи, що робить і чого шукає, – перехрестився, сплюнув і шепнув сам до себе:

– Знов снується, як манія!

Він уже від якогось часу покмітив оте «снування» у пані і почував перед нею якийсь острах, тим більше, що пані кілька разів переходила попри нього, навіть оглядала його будку, та проте, здавалось, не замічала його зовсім або вважала якоюсь неживою колодою і ніколи не мовила до нього ані слова. Садівникові дивне було й те, що звичайно тільки вечорами нападало паню таке сновання, а вдень, поза садом, вона була зовсім спокійна, тямуща і говірлива.

«Щось-то в тім мусить бути! – міркував собі садівник, водячи очима за панею, що в своїй чорній сукні, мов чорна хмара, без шуму та хрускоту тут і там мелькала поміж деревами, то виринаючи, то пропадаючи в вечірнім сумерку. – Чи вона чогось шукає, чи то слабість яка у неї? Та якби шукала, то вже би раз найшла або би ще кому казала шукати. Ні, мабуть, се така планіта на неї заходить. Адже кажуть, що є такі люди… Як на нього така планіта зайде, то все покине, жінку й дітей забуде і йде в світ, сам не знає чого й куди. Але диво, що її завсігди в тім саду така планіта нападає. Певно, якась недобра душа наслала на неї».

Пані тим часом вийшла з густого молоднику. Вже роса падала. Її прунельові черевики, ті самі, що мала на собі при гостях, зовсім промокли. Долішній край сукні також був мокрий і бив її вогким та холодним по ногах, та вона мов і не тямила, і не чула сього. Раз у раз озираючись, нипаючи, надслухуючи, вона пішла в глиб саду, між старі дерева, туди, де сад, вихилюючися к півночі, розкидався по плоскогорі, злегка наклоненій до сіножаті. В вершках дерев почали соловії виводити свої трелі. З дупла старої липи крикнула сова. Легенький вітерець похитав гілками, – се було мов остатнє зітхання конаючого дня. Пані Олімпія стрепенулася і зупинилась на хвилю.

Про що вона думала? Коли б хто був став перед нею в тій хвилі і завдав їй таке питання, вона, певно, була б видивилась на нього зчудуваними очима та не найшла б відповіді. Вона ні про що не думала, хоча, проте, її мозок працював, її нерви не могли вспокоїтись. Мов у годиннику, в котрім попсується котвиця, пружина без перешкоди починає розвиватися, всередині йде шум, молотки починають прискорено бити, дзвоники дзвонять, колісця крутяться, ваги з шумом посуваються вниз, доки енергія механізму не вичерпається – от так було і в її душі в хвилях отих вечірніх самотніх прогулок по саду. Котвиця її волі, сильна і ціпка задня, нараз робилася мов глиняна, тратила свою силу, пропадала зовсім, і в голові невдержимо починали шуміти та пересуватися без ладу, без зв’язку тисячні вражіння, думки, образи гарячкової уяви, привиди, виплоджені всіми гарячими та несповненими бажаннями, ошуканими надіями її життя.

Вони плили бурливою пестрою течією, нічого по собі не лишаючи, крім болю голови і прискореного биття серця. Надаремно думка силувалася ловити на лету сей або той образ, придивитися йому, прослідити його зв’язок з іншими. Нові напливаючі хвилі того потоку швидко поривали з собою, затоплювали той один образ, на його місце насували десятки нових – сумних, веселих, ненависних, рівнодушних, заповнювали ними весь кругозір, затіснювали всю атмосферу на те тільки, щоби в слідуючій хвилі оп’ять змінити все, затемнити старі а наперед висунути нові картини.

Була се дійсно якась слабість. Пані Олімпія зразу не звертала на неї уваги, тим більше, що симптоми її зразу були майже незначні. Але тепер напади сеї слабості за кождим разом були дужчі, довші. Вони заповідалися завсігди якоюсь таємною тривогою; в груді починало не ставати повітря, віддих робився частіший. В такім разі пані ні за що не могла видержати в покої, не могла всидіти ані встоятись на однім місці. Звичайно йшла в сад, і хоча сумерк та холод саду не вспокоював її, то все-таки тут вона якось найлегше, незамітно для нікого могла перебути напад своєї нервової немочі, ходячи, «снуючись», як мовляв садівник, не раз годину або й дві поміж деревами.

Ось вона на хвилину зупинилася на полянці. Знає, що довше хвилини не постоїть, що зараз мусить іти далі. Зірнула вверх; крізь густу сітку конарів і гілляк дерев видно шматок ярко-рожевого неба. Де-де прозирають зорі. Довга, рівна, тонка хмарка, мов гладко вичесане пасмо м’якого прядива, зависла якраз над її головою. Зирнула вниз: довкола понурою стіною стоять сумерки попід розлогими деревами, літають світляки, мов золоті іскорки. Та ні! Отут, у найтемнішім місці, роз’яснюється. Якесь бліде-бліде світло розливається. Се не світло, а висока жіноча постать, уся в білому, з розпущеним на плечах чорним волоссям, з замкненими очима, іде звільна, мірно, з простягнутою наперед правою рукою. В лівій руці держить свічку – ні, світлячка, що мигоче тихим зеленкуватим світлом. Мертва тиша довкола. Чути мірне, голосне, сонне сапання постаті. А! Се Моджеєвська в ролі леді Макбет! Ось вона присідає, збирає росу з трави, миє руки…

– Ще одна пляма! Ще ота одна пляма!

Пані Олімпія виразно, виразнісінько чує її сонний шепт. Отут десь близько, над ухом, а може, навіть внутрі власного уха. Вона не боїться, не дивується, знає, що се Моджеєвська, котру вона бачила в тій ролі недавно на львівській сцені, – а що вона робить у торецькім саду, відки вона тут узялася, про се нема часу думати.

– Спати! Спати! Спати! – шепче висока постать, розпливаючись у небуття, та в тій же хвилі пані Олімпія, поступивши пару кроків, бачить перед собою спальню, вбоге ліжко, мізерне стареньке покривало, з-під котрого виглядає сива стареча голова з розхиленими синюватими губами, навислим над верхньою безвусою губою носом і глибоко запалими очима. Се отець Нестор, – пані Олімпія знає се; їй ані раз не страшно, ані не дивно. Вона йде далі – образ щезає.

– Жаль мені його! Такий був у сні похожий на мого батька!

Хто се сказав? Де се сказано? Не час думати. Млин над річкою. Величезне колесо обертається звільна, без туркоту; вода паде, бризкає та розскакується мільйонами перел, але без найменшого шуму. Внизу під греблею широкий ставок – тихий, ясний, глибокий-глибокий. Дно видно, місяць і зорі видно в воді та поміж зорі лазять чорні раки, по місяцю б’є хвостом велика лінива риба. А над тою глибиною, на дошці, вбитій одним кінцем у греблю, сидить і гойдається якась людина: жінка… дівчина… русалка? Не час думати. Гойдається… ломить руки… рве коси на собі, знайоме якесь лице, та хто се? От-от пізнає, от-от, ще лиш раз глянути! Та ні, образ розпливається, блідне, щезає…

Ось чути шум кроків. Липовою алеєю йде звільна якась темна жіноча постать. Нараз зупинилася, стрепенулася, хреститься і починає непевним, та доволі різким голосом співати:

Gwiazdo morza, któraś pana

Mlekiem swoim karmiła,

Tys śmierci szczep, który szczepił

Adam w raju, skruszyła!

[Зоре морська,

ти годувала господа своїм молоком,

ти знищила дерево смерті,

котре защепив у раї Адам (польськ.). – Ред.]

Пані Олімпія стоїть недалеко неї, схована в пітьмі, затаївши в собі дух. Се Гапка – чи дійсна, чи привид? Не час думати. Постать шугнула і щезла в напрямі к дворові. Певно, з села вернула, була у Цвяха, у Гердера, у Маланки. І вже уява рисує пані Олімпії нові картини: Цвяха і його жінки, що плаче з дітьми без хліба, і його молодості, коли він був отут у дворі, ніби слуга, ніби вихованок, панський козачок, поки страшна катастрофа нараз не змінила всього.

Ось перед панею стає виразно старий панський двір, обширна панська спальня, багате ліжко, а на нім у пишних подушках живий труп, безпомічний, як дитина, а злобний, як чорт, – її покійний муж, граф Торський. А при ліжку на стільчику оцей самий Цвях – та не оцей, а молодий жвавий хлопець з хитрими, злодійкуватими очима, в панській ліберії, подає панові якесь лікарство. Вона бачить і себе саму – отут у противнім куті, за котарою, на ліжку, чує своє сонне сапання, та чує, що не спить, що пильно ловить ухом кождий шелест, кождий шепт у комнаті, що душею бачить кождий рух Цвяха, кождий жест, кожду найменшу зміну в лиці свого мужа.

– Здається, вона спить уже! – шепче граф.

– Спить, – повторяє шептом Цвях.

– Ну, говори, що бачив?

– Цілувались.

– Хто починав?

– Вона.

– Що говорили?

– Змовлялися.

– На кого?

– На вас. Вона його натуркує. Як засне, каже, ти прийди до мене, обоє візьмемо по подушці, наляжемо на нього, за пару хвиль буде готов!

– Та… так і мовила? Буде готов?

– Тими самими словами! – з безвстидною відвагою бреше Цвях.

– Ну, що далі?

– Він не хотів. Пощо мені? Вона почала плакати. Ти мене не любиш! Він моє життя затроїв.

– Затроїв, казала?

– Так. А він каже: прости йому! Нехай має з богом рахунок. Зроби се задля нашого сина!

– Задля нашого, казав?

– Так! Задля нашого сина.

– А що ж далі?

– Вона знов про подушки. Не бійся нічого! Ніхто не буде знати! Скажемо, що удар був, шляк трафив.

– Хитро! – шепче граф.

– Він ні за що не хотів. Видасться – каже. І так йому недовго вже жити. Лікар казав.

– Лікар казав?

– Еге, каже: лікар казав. Я вмисно лікаря розпитував, казав, що леда сильніше зворушення – і може бути по нім.

– Он як! – шепче ледве чутно граф і кидається на ліжку. Потім тихо. Цвях ще щось шепче, потім нахиляється над ним і промовляє впівголоса:

– От тобі на! Справді, готовий! Я й не думав, щоби так швидко!

Її серце ще тепер, по стількох роках, стискає смертельна тривога при тих словах. Вона все чула, не спала; відразу зрозуміла, що тут сталося щось страшенне. Тривога відняла їй усю силу, всю застанову. Вона не знає, що робити: чи вставати, кинутись до мужа, кликати на поміч, чи лежати і ждати рана? Ждати? Спати – ні, лежати без сну всю ніч отут при трупі! Ні, се страшенно, вона сього не видержить! А зриватись, кричати – значить, зрадитись, що вона чула оту розмову, зрадитись перед Цвяхом! Та що се? Цвях щось порається коло вмерлого, бряжчить ключами, відмикає касу! Тривога кам’яною горою налягає на її груди! Вона силується встати, крикнути, вхопити за руки злодія, але не може ворухнутися. Та ось Цвях замкнув касу, поклав ключі мертвому під подушку і на пальцях вийшов з покою. Щастя, що світла не погасив. Але що се? Світло змагається. Дим душить. Тріщить, гуде полум’я. Боже! Пані зривається – ліжко її мужа все в огні. Серед диму і полум’я, мов у пекельнім гнізді, на пекельній постелі лежить його труп – спокійний, злобно всміхнутий, з устами, трохи розтуленими, немовби тільки що сказав:

– Он як!

Крик! Галас! Гармидер! Тупіт кроків, брязк вікон, зойк дзвонів, біганина, безпорадність. А огонь бухає та бухає! Вікнами й дверима виривається з комнати, до сіней, на горище, на дах! Пекельне гніздо розрослось, розширилось і вже не тріщить, не гуде, а реве, виє, під небо іскрами сипле, огняними язиками нічну пітьму лиже. Крик довкола, все село збіглося, рятують, гомонять, заважають. А серед усього того гомону, диму, реву, пекла, там, у самій середині, на його дні, в головнім гнізді пожару їй раз у раз ввижається отой труп, неткнутий полум’ям, спокійний, з розхиленими та злобно перекривленими устами. Він неживий – вона чує се, та проте його очі отворені, горять ярким пекельним блиском, горять безсмертною ненаситною злобою і вперті в неї, повертаються за нею. Куди вона рушиться, куди повернеться, все і всюди вона бачить їх перед собою, чує на собі їх пекучий блиск, чує в глибині душі їх свердлуючий позирк. Тими очима труп не перестає говорити до неї, гризти її, мучити її.

«Еге, так ось ви як, пані графине! Задусити мене збирались! Подушками, як Петра III! Се ви від Катерини II навчились, а? Забажали увільнитися від мене? О ні! Хотіли від живого увільнитися, так ось вам за се! Маєте трупа, маєте мерця, від котрого ніколи не увільнитеся! Котрого не скинете з себе, не відірвете від себе, не задусите, не отроїте, бо він в вас, у нутрі вашім, у душі вашій! Бажаю вам приємної забави з вашим товаришем і синком! Хе, хе, хе! Моя приємність буде – все і всюди дивитися на вас отими очима, котрі вас так чарують, графине, – правда? Котрі мають на вас невеличкий магічний вплив – хе, хе? Котрі трошка заострюють ваш апетит, розгрівають вашу кров – чи як ви кажете, вельможна пані графине, а?»

Чи се в тій хвилі хтось говорив? Чи з пітьми визирають ще й досі на неї оті страшенні очі, що давно-давно, довгі літа доводили її мало що не до божевілля? Пані Олімпія тільки тепер почула страшенний холод у всім тілі, почула приплив смертельної тривоги в серці і, затуливши лице руками, зверещала, як перелякана дитина, а потім мов безумна кинулася втікати. Сама не знаючи, як і куди, вона по кількох скоках вирвалася з темряви саду, вдарилась о штахети, а потім, допавши до фіртки, відчинила її і вискочила на чисте поле, вся тремтячи і важко дишучи, так само як тоді, коли ніччю, напівзомліла, вирвалася з пожару, що під собою похоронив трупа її чоловіка.

– Боже, се мама! – почула вона голос тут же обік себе. – А мамі що такого? Чого мама так скричала? Чи що страшне сталося?

Вона стояла німа, без тями, важко дишучи, безвладна, немов розбита. Тільки по хвилі озирнулася.

Перед нею стояв Адась, зачудуваними очима вдивляючися в матір. А коли побачив, що вона пізнала його, підійшов до неї і взяв її за руку.

– Мама зовсім перестудилася! У мами лихорадка! – промовив він з тінню докору в голосі.

– Нічого, синку, нічого! – шепнула пані Олімпія, тулячись до нього. – А у тебе що? Чому пішки приходиш? Ти задиханий? Ти біг сюди?

– Се пусте. Ходімо до покою, я все мамі скажу!

І звільна, тихо-тихо крадучись садом, обоє ввійшли в липову алею і по хвилі щезли в її пітьмі.

А над ними високо догорала на небі вечірня зоря. З річки доносився рехкіт жаб. Попід деревами шниряли без шуму чорні лилики, а соловії, заховані десь у темноті, виводили невтомимо свої трелі.


Примітки

Моджеєвська Гелена (1840 – 1909) – польська актриса. Леді Макбет – одна з кращих її ролей.

Задусити мене збирались! Подушками, як Петра III! – Натяк на події, що відбулися в Росії в липні 1762 р., коли за згодою Катерини II та її прихильників було таємно вбито імператора Петра III, хоча за офіційними повідомленнями він раптово помер від хвороби.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 19, с. 268 – 275.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2017 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 26

Модифіковано : 6.12.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.