Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Прозові твори / Поєдинок

Поєдинок

Іван Франко

(зимова казка)

Zwei Seelen leben,

ach, in meiner Brust.

J. W. Goethe

Битва була в самім розпалі. Гармати ревіли, мов люті звірі, кидаючи з своїх гирл тяжкі, смертоносні кулі. Ракети лускали високо під хмарами, розсипаючися градом кровавих іскор. Уся широка кітловина стогнала, кричала, гриміла та палала, мов одне пекло. Сонце зайшло, а сумерки, налягаючи на землю, робили весь той образ знищення, різанини і смерті ще страшнішим.

В тім огнистім, пекельнім вирі, де пітьма мішалася з різкими огняними язиками, де смерть являлася у всіх можливих видах, де кров людська димилася і бурхала потоками, а тисячі сильних, здорових і рум’яних парубків ішли по трупах товаришів назустріч неминучій погибелі; в тій безодні знищення й жаху дух людський завмирав, думка губилася, мов порошинка в полі, – чоловік ставався бездушною машиною, живим деревом, яке, нічого не знаючи, нічого не тямлячи, йде, куди йому кажуть, робить, що йому кажуть, і паде, де його постигне неминуча загибель.

У такім самім безтямнім стані був і я ось уже півгодини. Відколи наш капітан крикнув нам: «Марш!» – відколи довкола засвистали кулі, затріщали гранати, залунали зойки ранених, задимилося поле від вистрілів, – від тої хвилі я стратив силу приймати вражіння, стався машиною. Я знав тільки одне, що наша ціль були ті горючі хати недалекого села, відки сипався на нас густий град ворожих куль.

Ні, я не можу сказати, що знав се! Тільки пожежа, що роздирала тисячами огняних мечів густі сумерки і ще густіші клуби диму, – ота пожежа тягла мене і всіх моїх товаришів до себе, так, як огонь лампи тягне до себе нічні нетлі.

Ми йшли мовчки, топтали по трупах мовчки, бродили в крові мовчки: тільки коли часом сей або той, трафлений кулею, повалився на землю, виривався з його грудей роздираючий крик. Але лише на хвилю! Він зараз затихав під ногами дальших рядів, що, мов сліпа лавина, перевалювалася через нього.

– Бігом до штурму! Марш! – загримів за нами голос капітана.

Той голос, захриплий, але різкий, ухопив нас, бачилось, у могутні кігті і кинув нами наперед, мов важким каменем. Що діялось зо мною кілька мінут по тім розказі – не знаю. У моїй уяві миготять безладно перемішані блиски пожежі, блиски багнетів, гашені гарячою кров’ю, гуркіт вистрілів, зойк, прокляття, стогнання конаючих і глибокі, страшенні рани в покорчених живих тілах людських, освічені вибухами полум’я. Я отямився аж серед села, серед моря іскор, мов муром обведений довкола чорними стовбурами диму, на якімось вільнім місці, мов на вигоні.

Я був сам. Я став, відітхнув важко, озирнувся довкола і знов відітхнув. Після страшенного зворушення я не міг іще прийти до себе, не знав, де я, що зо мною діється й відки я тут узявся.

По хвилі моя притомність зачала вертатися. Перше чуття, яке пригадало мені, що я жию, був глухий, пекучий біль у грудях. Що се? Чи я ранений? Переконуюся, що ні, але біль, проте, не перестає. Довгої хвилі треба було, поки я міг переконатися, що се болить моє серце.

Але чого ж воно болить? Хіба я винен тій страшній руїні? Хіба я можу спинити її? Хіба я міг опертися всемогучій силі, що пхнула мене самого враз із тисячами інших в отсю пекельну долину на кровавий танець? Хіба я можу чародійським словом загоїти всі рани, спинити всю кров, згасити всі пожежі?..

Довкола мене гриміло, ревло, клекотіло, мов у кітлі. Битва тривала дальше, але покотилася огняною лавиною в інший бік. Довкола мене широким замкнутим кругом клубилися стовбури диму, тріщало горюче дилиння будинків, гуділа велика пожежа. Я стояв у тім огнянім крузі без виходу. Розпалене повітря лилося, мов горюче олово, в мої груди, дух мені захапувало, кров била в жилах молотами, страшенна спрага давила мене за горло, світ зачав колихатися і крутитися в моїх очах…

Нараз дихнула в мої груди хвиля холодного, оживляючого повітря, я випростувався і побачив перед собою – себе самого. Смертельна тривога проняла мене до кості, розбурхана кров ледом стялася і на хвилю, мабуть, зовсім перестала битися. Мов причаровані, впилися мої очі в дивну появу, що німо, з грізним, від пожежі паленіючим лицем стояла передо мною.

– Хто ти? – ледве прошептав я, важко переводячи дух.

– Я Мирон, – відповіла сміло й твердо поява.

Так, се справді був Мирон! Се справді був я, такий сам, як колись, у найкращі, найсвятіші дні моєї молодості! В гордій, смілій поставі, в блискучій зброї стояв мій власний образ передо мною, мірячи мене строгим, грізним оком судді, який бачить перед собою затверділого і непоправного злочинця. Від того погляду мої груди стискалися, вся моя істота тремтіла, мов лист від осіннього вітру. Ох, я чув неясно, але все-таки чув, що не вийду чистим із сього острого суду.

Але в хвилі, коли мої розтривожені думки вспіли зібратися і впорядкуватися, відізвалася в моїй груді сильним голосом любов себе самого і заглушила тривогу.

– Як се ти кажеш, що ти Мирон, – заговорив я, не зводячи з нього очей, – коли я Мирон!

– Ти? – відповів мій двійник коротко, з виразом безперечної погорди. Се одне коротеньке слово дивної появи мов молотом ударило мене в тім’я. Я знов почув глухий пекучий біль у грудях і довго не міг зловити стільки повітря, щоб промовити слово.

– Коли ти Мирон, – сказав я вкінці, – то хто ж я такий? Адже ж оба ми не можемо бути одною особою.

– Не можемо, певно, що не можемо! – потвердив він із згірдною усмішкою.

– То хто ж я такий, коли ти Мирон?

– Ти? Хто ти такий? Вітрова мара, привид моєї розгаряченої фантазії, ніщо!

– Я… ніщо? – крикнув я, добуваючи остатніх сил. – Я привид? Я мара? Але ж у мене тіло, і кість, і кров! Але ж я рушаюсь і ходжу незалежно від тебе! Але ж я був тут перед тобою!

Дивний привид грізно наморщив брови.

– Нужденна маро! – сказав він. – Брехлива появо, плоде сумерку і тривоги, – і ти смієш іще сперечатися зо мною? Смієш простягати свої злудні руки проти мене, правдивої, дійсної дійсності? Ну, чим, скажи мені, чим ти докажеш, що ти Мирон, а не я?

Я стояв мов поражений громом. Думка моя була мов одеревіла, – я не міг знайти ніякого доказу.

– Ну, скажи мені, які твої діла, які твої змагання? Куди йдеш? Чого хочеш? За що борешся?

– Я охороняю порядок, роблю порядок, хочу порядку, борюсь за порядок, – пробубонів я, але чув, що сили мої щезають, немов хто половину серця вирвав мені з груді, половину життя виссав із тіла.

– Нужденний привиде! – загуло громове слово мого страшного судді. – І ти говориш, що ти Мирон? Отже, знай, що Мирон той твій порядок уважає пануванням підлоти над чеснотою, а твої діла – служінням тиранії, а твою боротьбу – кровавим злочином! Щезай геть! Ти не Мирон!

– Але чим же ти докажеш, що ти Мирон? – прошептав я.

– Коли докажу, що ти мара, привид, ніщо.

Я зложив уста до насмішки.

– Не віриш іще! Переконайся. Ану, поборімося! Коли ти дійсний Мирон, а я привид, то я щезну від твого вистрілу, – а коли я дійсний Мирон, то ти щезнеш! Адже ж привид чень не переможе дійсності. Стріляй!..

Я прицілився, гуркнув вистріл, і зареготався мій страшний противник.

– Маро нужденна! – сказав він. – Щезай же від моєї кулі!

Блиснув його карабін, – і мов громом уражений я покотився між трупи.


Примітки

Вперше надруковано у журн. «Зоря», 1883, № 22, с. 339 – 340, під псевдонімом Мирон***. В кінці твору стоїть дата: «Львів, дня 19 падолиста 1883».

Передруковано (без суттєвих змін) у збірці «Не лоні природи і інші оповідання». Львів, 1905, с. 186 – 191.

Тему казки «Поєдинок» І. Франко розробив в однойменному вірші.

За життя І. Франка оповідання публікувалося російською мовою: Поєдинок. Перевод А. Сигодского. – «Эхо», 1915, 25 декабря.

Подається за збіркою «На лоні природи і інші оповідання».

Сигодський А. В. – російський перекладач, критик, автор статей і розвідок про Максима Горького, з яким він листувався з приводу перекладів оповідань І. Франка (див.: Сигодский А. Три письма Алексея Максимовича. – «Горьковская правда», 1957, 28 марта). Крім оповідання «Поєдинок», опублікованого у вологодській ліберально-буржуазній газеті «Эхо» (1915 – 1917), Сигодський надрукував ще кілька перекладів творів українського письменника, а пізніше виступив із статтею «Иван Франко. Жизнь и творчество» («Книгоноша», 1926, № 44-45, с. 12 – 13).

Zwei Seelen lebenслова Фауста з 1-ї частини трагедії Й. В. Гете «Фауст».

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 16, с. 184 – 187.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2017 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1647

Модифіковано : 15.08.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.