[Допис про дрогобицьку гімназію]

Іван Франко

Дрогобицька гімназія в послідніх 12 літах перейшла різні й дуже цікаві колії, як, може, нікотра друга гімназія в Галичині. Склад професорів за ті роки майже доразу змінився, три директори вели заряд один по другім, – а що найдивніше, число учеників рік-річно вменшувалось і дійшло до того, що коли давніше, напр[иклад], до матури сідало там по 30, 40 і більше звичайних учеників, тепер сідає 12 чи 13! Докладне роздивляння причин тої переміни було би дуже цікаве, але я на сей раз вкажу тільки одну, – іменно зміну професорів.

Давніше мала Дрогобицька гімназія хороших і людяних професорів, котрим не йшло о то, щоб ученик механічно викув завдану лекцію, але котрі передовсім старалися змалу призвичаїти ученика до мислення, та й то до порядного, логічного мислення. Такий чоловік був іменно пок[ійний] Міхонський математик і філософ, чоловік дуже живого темпераменту, лагідний і великий приятель учеників. Він не тільки що давав у вищій гімназії початки логіки та психології, але й у нижчій давав математику, часом польський язик.

Я кладу на те натиск, а то ось чому. Д[обродій] Міхонський був одна з найпередніших «сил» гімназії, – тож дирекція дуже розумно поступала, даючи його до нижчих класів, де передовсім о то йде, щоб діти завчасу вчилися мозгом рушати. Тепер, розуміється, в Дрогобичі не так іде, – тепер там не то діти тої штуки не вміють, а й самі абітурієнти, котрі вже одною ногою «cives academici» Недавно читав я в газетах, що д. Міхонський помер і сердечно пожалував того доброго, розумного, мислячого, хоть і трохи ексцентричного чоловіка. Всі, котрі були під його рукою, певно, згануть його добром і подякою.

З-поміж прочих давніших професорів Дрогобицької гімназії мушу ще спімнути Ед. Гікеля, Н. Антоневича, Юлія Турчинського, кс. Дронжека і Осмульського. Крім о. Дронжека, польського катехета (давніше, крім релігії, він давав математику в III класі), нема вже ні одного з них в Дрогобичі. Всі ті люди, поминувши їх позашкільні погляди та діла, були дійсними приятелями молодіжі, уміли єднати собі її прихильність і довірливість, поступали в школі оглядно, тактовно і по найбільшій часті безсторонньо, заохочували оскілько мож до самостійного мислення, до застанови над предметом, до котрого вміли збудити цікавість. Не диво затим, що, маючи таких учителів, Дрогобицька гімназія принаджувала до себе молодіж з інших гімназій, – що між молодіжжю розвивалося життя товариське, будилося щире заняття наукою і навіть сучасними питаннями, більше політичної натури. Що так дійсно було, доказує багато явищ, з котрих наведу тільки два.

Дрогобицька гімназія посліднього дванадцятиліття видала кількох людей, знаних тепер, правда, не дуже з похвалою для себе, ширшій галицькій публіці, як ось Вінцковського [В честь будь сказано д. Вінцковському, що він, скінчивши філософію, пішов на учителя народних шкіл. – Іван Франко], Маркова Пасічинського і др., хоть і зійшли деякі з них на фальшиві дороги і не здужали стати на яку-небудь розумну стежку, – та вина ж тому не в Дрогобицькій гімназії, а в тім, що вони або не кінчили її (Марків, Пасічинський), або, скінчивши, закинули дальше образования. На всякий спосіб товчок до якого-небудь заняття духового – се велика заслуга тодішньої гімназії.

Але сеся проява ще не така характеристична. Мож сказати, се були виїмки, та й то дуже нечисленні. Але між усім загалом молодіжі йшов рівночасно інший рух, далеко живіший і пожиточніший. Не тільки що книжки з убогої гімназіальної бібліотеки визичувалися та читалися нарозхват, – ученики, особливо з вищої гімназії, зав’язували між собою товариства (давніше за призволенням дирекції, відтак без такого призволення), котрі ставали осередком руху. Кожне таке товариство старалося мати свою бібліотеку для розпозичування (бібліотеки сі були не раз досить значні: в найдавнішім товаристві, котре існувало при кінці 1860-их років, заложене і піддержуване переважно поляками, було звиш 500 томів досить добірних книжок), збори всіх товаришів відбувалися звичайно зимою раз на місяць, а літом два рази, – на тих зборах розбирано зміст прочитаних книжок, читано власного вибору розправи і повістки, декламовано і т. д.

Правда, такі товариства звичайно не тривали довго. Три, чотири роки, доки його первісні основателі ходять до гімназії, воно й держиться, – відтак розпадавсь, а на його місце повстає нове, з новою організацією. Від р. 1868 таких ученицьких товариств перебуло в Дрогобичі 4, – з тих три були загальні, де приймано без різниці народности, а одно (дуже слабе і недовговічне) руське, заложене через теперішнього семінариста М. Матковського. Я тут говорив тільки про товариства научно-літературні з виразною організацією, складками, статутами і т. д., – а не вчисляв сюди т. зв. гімназіального співу.

Звичай співати з нот на службі Божій в Дрогобичі досить давній і став причиною зав’язання спілок ученицьких для науки співу. Наука була приватна: один уміючий вчив других, добирав голоси, творив хор і співав з ним в церкві. Він був звичайно диригентом свого хору. Зі зміною диригента змінювався і склад хору. Перший і найкращий хор зложив був, бачиться мені, ученик Стеців ще в початку 1860-их років. Пізніше лучалося так, що один із старшого хору підучив співати з нот кільканадцятьох нижчекласників, що, значить, існували побіч себе два хори, зовсім відрубні. Диригент одного хору не мішався до другого хору. Значить, хоть такі «гімназіальні співи» не були товариствами в властивім значенні, але все-таки становили самі для себе відрубні тіла, зближували з собою учеників різних класів і спосібностей, ба рівноважили тоті спосібності (не раз ученик, слабий в шкільній науці, був хороший співак і напроти), відводили від фальшивої амбіції і багато причинювалися до піднесення товариського життя. «Гімназіальні співи» були б Дрогобичі в тій формі до р. 1875; послідній диригент був К. Бандрівський.

Але вже давніше, спочатку 1870-их років, зайшли зміни в гімназії. Найбільшу часть згаданих вище вчителів попереношено, кого до Перемишля, кого до Станіславова, Львова і т. д. На їх місце поприходили люди нові, котрі ні практикою вчительською, ні поступуванням, ні, вконець, наукою не дорівнювали давнішим. З перших зараз лекцій вони стали проти учеників, змінили систем навчання, вводячи замість розумної науки механічне куття (згадаю тільки суплента Юрчакевича, котрий велів учитись напам’ять історію Вельтера скорочену, як казав сам, для вправи в язиці!), а замість поради та сказівок страшили учеників арештами, карами, а часто й зовсім негідною уличною лайкою.

Перед держав у тім згляді сам директор о. Баревич, хоть його систем навчання був ліпший від других. Я знаю таких, у котрих були цілі книжечки «бештанин», записаних з уст о. Б[ареви]ча під час годин шкільних, і не можу не навести тут кількох проб директорських дотепів, котрі, однако, не зовсім могли підносити гідність, замилування до школи і до науки в ученика. «Oj ty, ty, – tobie by tylko w nosie dłubać, a nie Homera kaleczyć», «Ta ty taki silny i zdrowy, – wziął byś piłę ta byś szedł żydom drzewo rznąć!», «Jak by ci tu zagrali kołomyjki, to byś zaraz poszedł w taniec, a skandować nie umiesz», «O, za spódniczkami po plantach zaglądasz, a do książki ani daj Boże!»… Треба знати, що подібні дотепи (я навів тільки найделікатніші) сіяв о. Б[ареви]ч на всіх, без різниці віку.

Новий склад професорів, одним словом, відразу немов обілляв усіх холодною водою. Ученики, привиклі до гіднішого трактовання і ліпшого способу науки, почали опускати лекції, далі почали робити галабурди і зовсім косо дивитися на книжку. Додати до того ще і дуже малу ступінь поважання і замилування до науки в самих професорів. Писемні роботи лежали в учителів непоправлені не раз по кілька місяців, вчителі аж надто часто не були в стані відповісти на одно або друге питання ученика, а, не можучи заспокоїти його допитливість, утишували го лайкою та погрозами. Крім того, й дирекція поступала в усім як раз наперекір здоровому розсудкові. Які були ще хоть що-то спосібніші професори, тих дала до вищої гімназії, а в нижчій гімназії остали самі такі, що мали найменше практики, найменше знання, що, значить, найменше могли вщепити в учеників любов до науки, зацікавити їх, привчити думати і дати які-небудь грунтовні початки.

Що більше, професорам-філологам давано руське, фізику, натуралістам – математику або язики і т. д. Для приміру, як знали професори ті предмети, котрі їм приходилося подавати ученикам, я наведу ось що. Бачинський, суплент-філолог, мав у сьомій класі руське, і коли прийшлось читати уступ з «Енеїди» Котляревського (гл[яди] «Читанка» Барвінського, т. і.), він тут же затявся на стисі: «» і, прочитавши насамперед «Впрягла в гриджнолята», відтак: «Впрягла в гриджоята», а вкінці: «Впрягла в гринджолята навичку», об’яснив ще: «Се, каже, так алегорично сказано, але критики іменно закидають, що тут метафора засміла!» Де алегорія, де метафора, що хотів автор сказати, – ані мур-мур.

В тій самій нещасній «Енеїді», окрім других слів, незнакоме було пану професорові і слово «супоня», котре він толкував «пані», поки один ученик не замітив, що на кінці книжки, певно, через помилку, написано, що супоня значить ремінь, Подумайте самі, як мусили ученики поважати подібних професорів, а мушу додати, що д. Бач[инськ]ий не був виїмком з-поміж других і що подібних «учених куріозів» я міг би навести багато.

Та й професори ж самі немов завзялися зруйнувати і тоту невелику решту поваги, яку мали перед учениками. Багато з них почало пити – частенько приходили п’яні до школи і або дрімали на годині, або плели сухого дуба. На вулиці бачити п’яних професорів була звичайна річ, а не раз навіть бували зовсім нехороші скандали, про котрі замовчу,

Ци ж диво, що і ученики почали брати з них примір? Стративши охоту до думання і науки, вони кинулися до пиятик. Давніші науково-літературні товариства перемінилися в пияцькі бавди. Давня привичка – робити все систематично – і тут не покидала їх. Вони збиралися по 10 – 20 люда в однім шинку, складали 30 – 40 гульденів і пропивали, пропускали ті гроші… І се велося кілька літ. Молоді люди бовваніли, тратили здоров’я, охоту до життя, заражувалися перед часом корчемною атмосферою, цинізмом та облудою.

А за той час і дирекція змінилася. Замість «віцоватого» о. Баревича прийшов д. Керекярто, свого роду щедринський Угрюм-Бурчеєв. Він швидко занюхав у гімназії «моральне зіпсуття» – і почав чистити. Розуміється, не поглянув углуб, відки воно взялося, те зіпсуття, а брав факти за гичку. Швидко почав він цілими гурмами виганяти учеників за різні «неморальні» поступки: за п’янство, ходження по трахтирнях, сварки з професорами, за онанію і переставання з дівчатами (за послідню провину вигнано нараз 20 учеників з п’ятої кляси, – значить, дітей!).

Гімназія Дрогобицька, колись оживлена, весела, хоть, розуміється, не без плямок, – тепер представляє «мерзость запустінія». Понуро, скучно іде наука, – молоді люди виходять з неї або чистими недумками, або передчасними практиками та егоїстами. Ци швидко буде інакше? Здало би ся, але нема надії.

Примітки

Вперше надруковано у вид.: Дзвін: Галицько-українська збірка. – Львів, 1878. – С. 266 – 269, без підпису й окремого заголовка, під рубрикою «Вісті з Галичини». Стаття належить І. Франкові, оскільки він сам у листі до М. Драгоманова близько 24 травня 1887 р. вніс її у перелік своїх праць:

«Докладного каталога моїх писань не можу Вам дати, бо не маю деяких видань, в котрих вони друкувались, особливо писання публіцистичні. Подаю Вам спис хоч деяких, що у мене є під руками:

[…] “Дзвін” […] 1878: […] “Вісті з Галичини” (про гімназії, про життя наборщика)».

Під назвою «Вісті з Галичини» з підзаголовком «Допис про Дрогобицьку гімназію» передруковано у кн.: Франко І. Педагогічні статті і висловлювання. – К., 1960. – С 28 – 31.

Подається за першодруком.

Міхонський Едвард (? – 1878) – учитель Дрогобицької гімназії у 1862 – 1871 рр., який відзначався гуманним та толерантним ставленням до учнів. Його образ І. Франко змалював в оповіданні «Борис Граб».

Гікль Ед. – Едвард Гюккель, перший учитель зоології I. Франка у Дрогобицькій гімназії.

Антонович Микола (Николай) Іванович (1840 – 1919) – учитель історії та української мови у Дрогобицькій гімназії у 1865 – 1874 рр., згодом викладач Перемиської гімназії, москвофіл, депутат галицького сейму.

Турчинський Юліан (Юлій) (1839 – 1913) – польський письменник, викладач польської мови у Дрогобицькій гімназії (1865 – 1871). Згодом учителював у різних містечках Галичини, був директором семінарії у Станіславові. Автор творів «Keistin», «Tragedia życia», «Powieść o Czarnobrewcy» та розвідок про творчість А. Міцкевича. Під впливом літературного доробку Ю. Турчинського I. Франко ще під час навчання у Дрогобицькій гімназії задумав писати власні художні твори.

Дронжек Анджей (1835 – 1891) – учитель релігії та математики у Дрогобицькій гімназії (з 1861 р, – заступник катехита, з 1866 р. – учитель, з 1870 р. – професор), римо-католицький священик та катехит.

Осмульський – викладач Дрогобицької гімназії,

Вінцковський Дмитро Іванович (1846 – 1917) – український письменник, товариш І. Франка по Дрогобицькій гімназії.

Марков (Марків) Осип (1849 – 1909) – колишній учень Дрогобицької гімназії. Один із діячів москвофільської партії в Галичині, публіцист, редактор двотижневика «Пролом», газети «Галичанин» та інших москвофільських видань. Співробітник газети «Слово».

Пасічинський Сидір Романович (1853 – 1930) – старший товариш І. Франка по Дрогобицькій гімназії. Після 4-го класу Пасічинський покинув школу і зайнявся сільським господарством.

Бандрівський Кароль (1855 – 1931) – товариш І. Франка протягом усього життя. Разом навчалися у Дрогобицькій гімназії та Львівському університеті. У Львові деякий час мешкали на одній квартирі. І. Франко присвятив йому оповідання «Історія моєї січкарні». Автор спогадів про Франка-школяра.

Юрчакевич Теофіл (? – ?) – суплент (заступник учителя), викладав у молодших класах Дрогобицької гімназії у 1868 – 1873 рр.

Вельтер Бернард (1796 – 1892) – педагог, викладач гімназії в Мюнстері, автор підручника «Історія загальна скорочена».

Баревич Тома (? – 1894) – греко-католицький священик, педагог і громадський діяч, посол до першого галицького сейму (1861 – 1867), викладач грецької мови у Дрогобицькій гімназії, згодом – її директор (1867 – 1872), директор гімназії в Самборі, співробітник москвофільських газет.

Барвінський Олександр Григорович (1847 – 1926) – український педагог, історик, громадський діяч.

Керекярто Ян (1834 – ?) – директор Дрогобицької гімназії у 1874 – 1879 рр.

… щедринський Угрюм-Бурчеєв. – Негативний персонаж твору М. Салтикова-Щедріна «История одного города», який символізує бюрократично-поліційний режим російського царизму.

Наталія Тихолоз

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 53, с. 10 – 15.