Давні акти до нового спору
Іван Франко
Нашим читателям, певне, не щезли ще з пам’яті крики польських газет, які піднялись були на русинів по другім вічу і котрих поодинокі відгомони ще й досі то тут, то там відкликаються в різних польських кружках і часописах. Ми свого часу подали були спору в’язанку тих польських голосів яко причинок до культури польської журналістики. Один з найвизначніших тонів в тім безладнім крику галицько-польських шовіністів, то було посуджування русинів о реакційні тенденції, о «baranią uległość rządowi» і бог знає ще о які того роду проступки.
Взагалі, дивна єсть в тім взгляді логіка наших братів-поляків. Коли прийдесь їм самим сказати від себе слово власної програми політичної, то вони, завзяті автономісти, республіканці і демократи-революціонери, хором і solo на всі лади заспівають «Przy Tobie, N. Panie, stoimy i stać chcemy!». Коли ж русини, завсігди застерігаючи собі пошанування своїх прав народних і вдоволення своїх справедливих домагань, заявляють свої лояльні чувства для династії (а не для часового котрого-небудь правительства), то вже вони і «барани» і «реакціонери чистої води», і то іменно в очах тих людей, котрі «stoją i stać chcą».
Хоч і як дивною може здаватись та логіка в устах людей впрочім під многими взглядами догадливих, то предсі єсть вона історичним плодом розвою тої суспільності, що нині яко найвищий цвіт свій виплодила галицьких шовіністів і «sprytnych facetów». Жаль і крики на реакційні тенденції русинів датуються не від нині. Вони, мов вірна тінь, супроводжують невідступно цілу історію нашого відродження народного в Галичині, так як на початках 1860-тих років ту саму історію на Україні супроводжали крики тої самої шляхти польської на революційні і гайдамацькі тенденції українофілів-хлопоманів.
Перші сліди таких нарікань польських на руську реакційність маємо ще з 1836 року, коли-то перші проповідники нашого народного відродження під проводом Маркіяна Шашкевича осмілилися в очі польським революційним конспіраторам-демократам сказати, що «Ruś i Polska, to nie wszystko jedno». Тоді піднявся великий крик на русинів в польських революційних конспіраціях, котрий, ображаючи народні чувства і симпатії русинів, тим самим причинився до їх скоршого розбудження і піднесення і повернув руську молодіж на дорогу іншої – не революційно-конспіраторської, але для власного народу далеко хосеннішої праці.
Але той перший крик польський на русинів, котрий з причин цензурних не міг тоді і в печать проникнути, але був тим живіший в революційних кружках, був тільки делікатною забавкою супроти того галасу, який підняли поляки львівські, особливо панове «od Rady Narodowej» в 1848 році, коли-то русини поважилися перший раз рішуче заманіфестувати себе яко народ відрубний від польського, народ маючий інтереси зовсім відмінні від інтересів польської шляхти, котра узурпує собі єдине і виключне верховодство над Східною Галичиною.
Який крик піднявся тоді у Львові і по всіх містах Східної Галичини на русинів, скільки чинних зневаг, скільки диких інсинуацій і безпідставних підозрінь мусили вони перенести, на те треба би обширної книги, щоб можна нинішньому поколінню дати о тім докладний образ. Русинів загально окричувано яко прислужників бюрократії, яко штучний твір Стадіона, викликаний для спаралізування патріотичної діяльності «Rady Narodowej» і гвардії народової. Людей, котрі осмілились заговорити по-руськи на публічнім зборі, інсультовано і серед побоїв та проклять викидувано за двері; перший з’їзд руських учених у Львові мало що не зістав розігнаний палицями при котячій музиці і облігатнім вибиванні вікон. Зав’язана русинами Рада руська і покликання деяких достойників русинів (для того, що були достойниками, а не для того, що були русинами) до губернаторської прибічної ради, до т[ак] зв[аного] «Байрату» уважались в польських кругах знаменами головної зради на народі польськім. В шаленім фанатизмі співали поляки пародуючи перший псалом Давида:
Błogosławiony, co na zgubę światu
Nie dał się nigdy wciągnąć do bajratu
Ani też kiedy ku ojczyzny zdradzie
Zasiadł krzesło w świętojurskiej radzie!
(Dziennik Mod, 1848)
А предсі в тім самім «байраті» побіч русинів засідали і поляки! Дальше голосить «псалом» всі благодатні діла правдивого патріота, і додає:
Nie tak wyrzutki i ojczyzny wrogi,
Co biurokracji wymiatacie progi!
Jak ten proch z progów i nędzny kał śmieci,
Podły służalec z wiatrem się rozleci.
Przeto spodleni nie wzniesiecie głowy
Gdy stanie sejm nasz polski, narodowy!
І певно, що коли б той сойм польський народовий був тоді повстав у Львові, то русинам прийшлось би було потерпіти від сфанатизованих «braci» гоніння і тероризм не менший, як за часів Бродовича.
Та тільки ж замість сойму польського народового в жовтні 1848 р. прийшли барикади і неізбіжне за ними бомбардування Львова. І тоді крики на русинів не унялися, от хоч би з причин того факту, що Гамерштайн заборонив видавання (на якийсь час) більшої часті польських газет, фанатизуючих публіку, а не заборонював руської «Зорі галицької»», котра від самого початку держалася дороги легальної, хоч і далекої від всякого сервілізму.
Що світлі і розумні русини в 1848 році і пізніше під час октройованої конституції з 4 марта 1849 року і під час слідувавшої за тим (від 1851 р.) бюрократичної реакції далекі були від надто рожевих надій на правительство і від сліпого йому підлягання, на се ми подали вже один цікавий доказ в письмі Гинилевича з Праги, опублікованім в чч. 61 і 62 сегорічного «Діла».
Другий, не менше цікавий доказ, ми хочемо подати нині читателям «Діла». Єсть се невеличкий стишок пок[ійного] Луки Данкевича (з Ракова), писаний, здаєсь, в 1851 або 1852 році, отже, вже під час реакції, і для того досі не публікований. Лука Данкевич, смирний сільський священик, належав до талантливіших і тверезо мислячих представителів нашого народного відродження. Він був мало що не одиноким руським письменником, котрий під час панщини поважився сказати панам гірку правду, представляючи їх в звісній байці яко ґазду, котрий, стрижучи вівцю, «удрав з вовною і шкіру», на що смирна вівця заявляє:
Не муч же мя так безміри,
Тому щом бидля просіе!
Як не стане на мні шкіри,
На чім вовна поросте?
Отже ж то, з-під пера того самого Данкевича вийшов і слідуючий дотепний і гладкий стишок п[ід] н[азвою] «Надгробне слово карті (т. є. конституції) з 4 марта», котрий єсть дуже їдкою сатирою і на саму тую октройовану конституцію, і на пізнішу бюрократичну реакцію в Австрії. Ми признаємось, що в польській сучасній політ[ичній] поезії не стрічали досі ніде так їдкого, а заразом так тверезого в тоні і поглядах висміяння іменно тих порядків, котрим після польських інсинуацій русини іменно мали прислугуватись.
Надгробное слово карті з 4 марта 1849
Списалася карта
Четвертого марта
По немало сварок –
Людям на подарок!
Писали ю з серцем
Посипали перцем.
Звали якось смішно
[В примітці додано «Костуся», т. є. ніби попсована конституція. – Прим. І. Ф.],
Розіслали спішно.
Читано ю з криком,
Зав’язано ликом,
Та й спрятано в ляді, –
Сказано громаді,
Щоб її стеречи,
Як дорогі речі.
«Бо з неї поволі,
По довгій недолі
Виклюнеться воля
Мість давнього горя».
Лежала два літа,
Не виділа світа.
Потім писареньки
Премудрі, сіденькі
В карту заглянули,
Головов кивнули,
Бо воля завмерла
І ноги простерла!
Та й сказали: «Люде!
Вже волі не буде
І Най ударять в дзвони,
Творять похорони!»
Стишок сей Луки Данкевича не міг бути печатаний в той час, коли був написаний, і ходив з рук до рук в численних відписах. Один такий відпис був поміщений в половині 1860-их років в рукописній газетці станіславівських учеників гімназіальних, «Зірці», відки ми його і подаємо до печаті. В тій же «Зірці» находимо відзив покійного Володимира Навроцького, котрий виражається про той стих, що хоч ім’я його автора знане вже і цінене в руській літературі, то предсі сей не печатаний досі стих подобається йому ліпше, ніж всі інші, печатані досі твори Данкевича. Думаю, що під тим судом гімназіяста Навроцького і нині ще кождий з нас підпишеться.
Примітки
Вперше без підпису надруковано в газ. «Діло», 1883, 22 грудня (3 січня 1884 р.).
Подається за першодруком.
З’їзд руських учених у Львові. – У жовтні 1848 р. у Львові відбувся з’їзд української інтелігенції Галичини, який прийняв ухвалу про поширення освіти серед народу шляхом видання популярних книжок.
Бродович Теодозій (Феодосія) – уніатський церковний діяч. Був запідозрений у співучасті в підготовці селянського повстання, за що зазнав переслідувань. Автор твору про жорстоку розправу шляхти над українським населенням Волині 1789 р. – «Widok przemocy na słabą niewinność wywartej» (написана r кінці XVIII ст., опублікована у Львові 1862 р.).
Гамерштейн-Екворд Вільгельм (1785 – 1861) – австрійський кавалерійський генерал, 2 листопада 1848 р. командував артилерійським обстрілом Львова.
«Зоря галицька» – перша українська газета, що виходила в 1848 – 1857 рр. у Львові, спочатку як орган Головної руської ради, з 1851 р. зайняла «москвофільську» позицію, майже цілком перейшла на «язичіє».
Письмо Гинилевича – друкується у даному томі (с. 326 – 333).
Данкевич Лука (1791 – 1866) – український письменник, священик. Друкувався під псевдонімом «Лука з Ракова». Закликав до об’єднання народних сил проти польської шляхти та австрійського уряду.
Конституція 4 марта. – 4 березня 1849 р. австрійський уряд опублікував указ про введення нової конституції, яка затверджувала двопалатну систему, високий майновий та віковий ценз для виборців, надавала імператорові всю повноту виконавчої влади і право накладати вето на рішення законодавчих органів. Конституція забезпечувала політичне панування блоку великих австрійських промисловців та землевласників і була строго централістською, але в життя вона не була проведена.
Навроцький Володимир Михайлович (1847 – 1882) – український публіцист, економіст і статистик дем[ократичного напряму.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1985 р., т. 46, ч. 1, с. 347 – 351.