Момзен і слов’яни

Іван Франко

Головна справа Момзенової статті, написаної з нагоди газетної полеміки про переслідування польського елементу в Пруссії, й висловлений у тій статті загальний погляд великого вченого про «ніжність слов’янської раси» викликали свого часу огнисті протести з боку поляків, які й по смерті не могли забути Момзенові його ворожого становища супроти них і, як звичайно в таких випадках, задля похибки чоловіка не хотіли бачити в ньому великого вченого і невтомного до самої смерті борця за найвище добро людського духу, за пізнання правди. Ся польська ворожнеча знайшла подекуди й у нас відгомін, хоч недуже різкий; слід його можна завважити, приміром, у статті д-ра В. Коцовського «Нові погляди на Кирила й Мефодія» («Л[iтературно]-н[ауковий] в[існик]», 1904, книжка за січень, стор. 26).

Розуміється, що такі протести, подиктовані почуттям простої справедливості, мусять усе стрічати нашу симпатію, а претензії на якусь предестиновану гегемонію одної раси, одної нації над іншими мусять викликати й наш протест, як не оправдані ані гуманним почуттям, ані ніякими науковими аргументами. Та все-таки, коли подібні думки висловлюються чоловіком глибокої науки і такого сильного та свіжого ума, який до кінця життя заховав Момзен, а надто 80-літнім старцем, що стоїть над могилою і не збуджує в нас ніякого підозріння, щоб своєю енунціацією хотів приподобатися комусь та запобігти чиєїсь ласки, – являється неминуче питання: відки дійшов сей чоловік до такого погляду, чи сей погляд був у нього випливом його загального світогляду, в’язався органічно з іншими його поглядами та симпатіями, чи, може, се було лише хвилеве збочення або виплід якогось непорозуміння.

Хоч і як остро ми критикували би сам погляд, то все-таки від вияснення тих його глибших джерел буде залежати наш суд про самого чоловіка: чи можемо вважати його чесним, хоч у данім разі хибно поінформованим, чи маємо відвернутися від нього душею, як від свідомого отруйника душ та спекулянта на нечисті людські інстинкти.

Отсе заставляє нас подати в «Л[ітературно]-н[ауковому] в[icнику]» голос славного слов’янського вченого, віденського професора д-ра В. Ягича, який на запитання редакції франкфуртської «Deutsche Revue» про його відносини до Момзена відповів коротеньким листом, надрукованим у січневій книжці того місячника. Подаємо сей лист Ягича в дослівнім перекладі:

«Відень д[ня] 8 грудня 1903.

Високоповажаний пане!

Цілих шість літ був я товаришем Момзена на Берлінськім університеті та й горджусь, кажучи, що я завсігди тішився його довір’ям, з чого сама собою випливала не одна дружня прислуга. А що се кидає світло на відносини Момзена до слов’ян, тому хочу сказати Вам кілька слів про се.

Було се, уперве, на початку моєї університетської діяльності в Берліні, в році 1875. Коли я на новозаснованій слов’янській кафедрі хотів для успішної наукової діяльності здобути міцну основу через видання часописі, то ніхто інший як власне Момзен наклонив свого шурина, Ганса Раймера, властителя Вайдманової книгарні, щоб сей обняв заклад мого «Archiv für slavische Philologie». Незабаром по тім той сам Момзен (він був тоді послом до прусського сейму) зумів усунути непорозуміння, буцімто я наперекір бажанню польської фракції прусського сейму обняв слов’янську кафедру в Берліні.

Момзен познайомив мене іменно в своїм гостиннім домі з тодішнім послом польської партії Кантаком, через що мав я нагоду дати доказ польському послові, що ще перед офіціальним покликанням я вивідався докладно про характер проектованої професури. Ще й третій раз, коли я вже був виїхав із Берліна (до Петербурга), має заснована мною часопись завдячувати Момзенові, що їй не довелось упасти по наглій смерті Ганса Раймера задумав власне опікун його дітей вилучити з накладу все, що не приносило йому зиску. І «Archiv für slavische Philologie» попав на проскрипційну листу і тільки завдяки інтервенції Момзена часопись, що була тоді на п’ятім році свого існування, могла виходити дальше. В великодню неділю сього року мав я приємність повідомити Момзена, що часопись закінчила щасливо свій двадцять п’ятий том.

На жаль, тоді я бачив його та й говорив з ним востаннє. Він був цілковито зайнятий своїми студіями над історією права і прирік мені незабаром прислати до Відня малу працю, друковану як манускрипт, з просьбою о посередництво в додержанні звісток про слов’янські краї. Розуміється, що я був би з дорогої душі рад допомогти де в чому своєму високошановному старшому товаришеві, одначе заповіджена стаття не надійшла.

Я міг би оповісти ще не один епізод із наших зносин, який виявив би не лише його особисту зичливість, але також його імпонуючу універсальність. Та проте не можу в ім’я правди здержатися від одної уваги: Момзен усе робив на мене таке враження, що замало знав слов’ян, щоби чути до них прихильність. «Ignoti nulla cupido». Цілий величезний круг його дослідів обертався в межах колишньої Римської держави, а стичні точки зі слов’янськими краями були невеличкі.

Тому він мав мало спосібності, щоб виробити собі самостійний осуд про духовий поступ слов’ян, про їх боротьбу за місце на сонячному боці життя. Він часто при мені висловлював увагу: до чого-то дійде, коли німецький учений, крім мов англійської, французької та й італійської, буде приневолений учитися ще так многих слов’янських язиків. Я старався успокоїти його побоювання тим, що, по-перше, ніхто не буде від нього на його старі літа вимагати сього, а дальше, що прийде час, коли один із слов’янських язиків (розуміється, я мав на думці російський) осягне загальне міжнародне значення, через що задача німецького вченого буде значно упрощена.

Скорше, як я міг би був тоді припускати (в сімдесятих роках), здійснилися в Німеччині мої здогади: російської мови вчаться у Вас уже дуже пильно і успішно; отсе перед кількома неділями підтвердив мені се в Берліні тайний радник von Caxay, а перед двома роками також професор Крумбахер зробив у Мюнахові дуже світлу пробу. Думаю, що не зайве тут додати, що се вийде не на шкоду Німеччині.

Не знаю одначе, чи Момзен у сих двох остатніх десятиліттях свого життя мав настільки вільного часу, щоб хоч трохи познайомитися з найкращими творами російської літератури, тепер загальнодоступними в прегарних німецьких перекладах. Та я склоняюся радше заперечити, ніж підтвердити се питання. Але я йду ще дальше і вірю, що навіть певну нехіть Момзена до слов’ян можна психологічно вияснити дуже добре.

Як вільнодумний чоловік, почував він, мабуть, так як і много інших, деяку тривогу перед слов’янством, як перед силою, що служить реакції. Ще в часі нашої останньої розмови жалувався він на мадярський шовінізм, але додав: «Що ж, ми мусимо держати з ними задля небезпеки, яка грозить нам від слов’ян». Я приймав сей комплімент з тихим усміхом і не хотів відбирати йому сього заспокоєння. Та се й правда, що різні моменти політичного життя слов’ян у давніших і теперішніх часах дають багато підстав для такого підозріння, хоча в такій загальній формі воно, певне, не може остоятися.

Та в чоловіка, якого незабутні молодечі враження і свободолюбні ідеали тісно зв’язані зі споминами 1848 року, можна оправдати деяку односторонність. Одно хіба певне: Момзен був найщиріше пересвідчений, що Німеччина мусить з конечності жити з Росією в політичній згоді. Доходило до того, що раз він жалувався передо мною, що німецькі університети іноді входять у примусове положення вступатися за німецькими ученими, які приходять із Росії, хоча через се не раз можуть мати клопоти. З другого боку, міг би я подати імена російських учених, учеників Момзена, про яких наукові здібності великий учений висловляв дуже прихильний осуд.

Хто знає всі ті обставини так, як я, сей буде, навіть зі слов’янської точки погляду, інакше задивлятися на Момзена, ніж се досі часто лучалося в випадках хвилевого роздратування.

Прийміть, високоповажаний пане, тих кілька рядків, які посилаю в відповіді на Вашу картку, як вираз мого щирого поважання, моєї вірної прихильності до пам’яті великого ученого.

Ваш Ягич».

Що справді Момзен мало знав слов’ян і що, прим., весь український національний рух був для нього новістю, про яку він довідався аж із «Ruthenische Revue», доказує його лист, писаний кілька неділь перед смертю до редактора тої часописі і, на жаль, досі не опублікований в цілості.

Примітки

Вперше надруковано в ЛНВ, 1904 р., т. 25, кн. 3, с. 153 – 156.

І. Франко у своїй праці відділяє Момзена-вченого, що зробив значний вклад в історичну науку, від Момзена-політика, публічні виступи якого в прусському ландтагу і на сторінках буржуазної преси відзначалися зневажливим ставленням до слов’янських народів як нібито «неісторичних», приречених на асиміляцію їх німцями. Причину такого ставлення І. Франко вбачав у нібито непоінформованості німецького історика в слов’янському питанні. У дійсності ж Момзен-політик відбивав шовіністичні погляди, властиві німецькій буржуазії в ставленні до інших, насамперед слов’янських народів.

Подається за першодруком.

Ягич Ватрослав (1838 – 1923) – прогресивний хорватський учений-славіст, дійсний член ряду академій.

«Archiv für slavische Philologie» – славістичний журнал, заснований В. Ягичем, видавався протягом 1875 – 1920 рр.

Та в чоловіка, якого незабутні молодечі враження і свободолюбні ідеали тісно зв’язані зі споминами 1848 року… – Т. Момзен брав активну участь у національному русі періоду буржуазної революції 1848 – 1849 рр. у Німеччині і після перемоги сил реакції навіть був відданий до суду як учасник «заколоту».

…міг би я подати імена російських учених, учеників Момзена… – Слухали лекційні курси Момзена визначні російські буржуазні історики-візантиністи: В. Г. Василевський (1838 – 1899) і Ю. А. Кулаковський (1855 – 1919).

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 335 – 338.