Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / 1905 р. / Замість дискусії – цвітки полеміки

Замість дискусії – цвітки полеміки

Іван Франко

Статті проф. М. Грушевського в першій і моя в другій книжці «Л[ітературно]-н[аукового] вісника» за біжучий рік мали щастя, хоч не таке, як ми бажали. Ми бажали викликати дискусію про справи, що нам видавалися важними, а замість того викликали полеміку. І то рясну китицю полемічних цвітків. Що ж, спасибі й за се, все-таки ліпше, як коли би наш голос прогомонів у глухій пустині. Та що справи, про які ми пробували зняти дискусію, все-таки не перестали бути важними, то ми ще раз вертаємо до них і попробуємо освітити ті результати, які дала полеміка. Зберемо ті цвітки, зв’яжемо в китицю і пригвоздимо трохи вище, на показ громаді, а потім вернемося до тих же порушених нами питань.

Та поперед усього – які се були питання? Певно, статті проф. Грушевського й моя перед читачами. Та, на жаль, мусимо сказати, що полемісти, які зводили з нами за ті статті баталії на стовпцях «Діла», навіть не пробували ясно сформулювати наших думок. Тому для відчуття всього букету зібраних далі цвітків мені видається конечним коротенько рекапітулювати наші головні позитивні і критичні думки.

Поперед усього: чи потрібний русинам театр узагалі?

Констатую, що ані проф. Грушевський, ані я не перечили сьому питанню. Навпаки, я признав виразно, що «здвигнення постійного руського театру було би чимось новим на українській землі і могло би мати певну донеслість» (стор. 129), що «можна б було порадуватися, що справа будови руського театру у Львові зробилася пекучою, а властиво, що загал дозрів до неї» і т. д. (стр. 122). Та й проф. Грушевський заявив, що «не має нічого проти руського театру» (стр. 3).

Чи слід заходитися коло здвигнення руського театру у Львові?

І проти сеї думки загалом ми не виступали. Навпаки, я навіть признав «не зовсім справедливим» той аргумент її противників (висловлений прилюдно в «Вольнім слові»), що «у нас для здвигнення великого національного театру нема ані репертуару, ані трупи, ані публіки». На се я сказав, що

«репертуар витворює розбуджене зацікавлення театром і запотребування, а утворення порядної трупи, як учить приклад України, – діло кількох літ» (стор. 128).

Правда, я підносив інші трудності і, визначуючи руському театрові у Львові ідеальну дорогу – «плекати справді високу штуку і робити конкуренцію польському театрові, перетягаючи до себе і репертуаром, і грою часть заможної польської публіки», признав, одначе, сю перспективу «як натепер смішно неправдоподібною» (стр. 132). Значить, я не говорив як принципіальний противник театру ані як противник його здвигнення у Львові, а тільки бажав, щоб ся справа стояла «на лінії органічного росту руської суспільності та її почуття потреби руського театру» (стр. 125).

Розуміється, я підносив у своїй статті далеко більше критичних уваг, але се було конечне власне тому, бо їх у нас досі не підношено. Я вказував на трудне становище будущого руського театру у Львові, а бачачи з теперішніх досвідів ту похилу площу, по якій котиться наш театр до того, щоб наблизитися до типу пересічних малих театриків по великих містах, я спробував освітити безхосенність і навіть шкідливість такого типу театру для нашого національного розвою.

Як на виємки, як на протести проти того типу я вказав на деяких чільних європейських драматургів, як Ібсена Б’єрнсона та Гауптмана (стр. 130), що, одначе, губляться серед маси інших, які служать театрові того пересічного типу. Се мало скріпити мої кінцеві слова про те, що руський театр у Львові, коли б захотів іти «ідеальною» дорогою, вказаною тими драматургами, мав би завдання високе і гідне труду, але дуже трудне.

Всі ті думки, одначе, я порушив лише принагідно, а головна часть моєї статті «Львівський театр і народна честь» займалася зовсім іншим питанням, що з самою справою будови театру не повинна би зовсім в’язатися, а власне справою заангажування честі руського народу в будові руського театру у Львові, та питанням про спосіб зав’язання театрального комітету і дотеперішнє ведення ним діла будови театру.

Припускаю, що порушення сеї остатньої справи було для декого неприємне, але тяжко мені зрозуміти, чим могло вразити виступлення проф. Грушевського, який з огляду на теперішню гарячу і многоважну для всієї нашої нації хвилю радив стриматися поки що з будовою театру і повернути часть зложених на театр грошей на закладання приватних гімназій? Могла думка проф. Грушевського показатися непрактичною, неможливою до виконання – припускаю. Але все ж таки належало передискутувати її, вислухати голосів «за» і «проти» неї.

Тим часом сталося щось, можливе тільки серед галицьких русинів: приватний конвентикль 18 людей ухвалює, що ся думка шкідлива загальній справі і публікує се в «Заяві», де 8 із тих 18 людей per nefas підписано їх титулами яко репрезентантів руських товариств у Львові, які ані не знали тексту тої «Заяви», ані тим менше не солідаризувалися з нею.

[Маємо певну відомість, що й члени, підписані на «Заяві», не знали її тексту, але, згодившися в принципі на видання заяви, вимовили собі, щоб їм текст її був предложений до прочитання перед опублікуванням. Тим часом комусь (по свідоцтву д-ра К. Левицького, власне театральному комітетові!) так спішилося з опублікуванням сього документу, що того елементарного вчинку лояльності занедбано і дотичних людей підписано під текстом, якого вони вперед не читали. Один із підписаних виразно заявив у моїй присутності, прочитавши друковану «Заяву», що такого тексту був би не підписав. – Іван Франко.]

І вже аж тоді, коли в «Заяві» опублікована була нібито офіціальна анафема на думку проф. Грушевського, взяв на себе дир[ектор] Борковський невдячну роль доказувати (переважно аргументами, взятими ex tempore futuro) неможливість і шкідливість закладання приватних гімназій («Діло», ч. 8, 9). Лишаючи на боці статтю директора] Борковського, якої стійність освітили вже потрохи факти, опубліковані зараз же о. Ю. Кмітом («Діло», ч. 10), про його заходи в справі заснування приватної гімназії в Яворові; ударемнені в головній часті, власне, дир[ектором] Борковським, – перейду до дальшої дискусії.

Отже, гідний початок її дав комітет театральний у додатку до ч. 18 «Діла», дочепивши до «Виказу жертв на будову театру» ось яку цвітку дрібную:

«Комітет будови театру складає всім В[исоко]п[оважаним] добродіям і добродійкам щиросердечне спасибіг за надіслані датки і поручає судьбу будови театру, супроти загадочних підмінувань зі сторони своїх, високоповажаній суспільності».

Ся інсинуація, писана стилем циркової реклами, не лишає ані тіні сумніву про те, хто був її автором, та зате насуває в умі всякого читача питання: на які ж то такі «загадочні підмінування» натякає комітет? Невже ж і думка проф. Грушевського про заснування приватних гімназій обнята сею фразою? До того часу до прилюдної відомості, здається, не дійшли були ще ніякі інші голоси проти будови театру; щонайбільше можна би згадати безіменну статтю в «Вільнім слові», прибічнім органі редактора «Діла» д-ра Євгена Левицького, де говорено загалом проти будування тепер руського театру.

Правда, ані один, ані другий із тих голосів не були нічим загадочним, але були зовсім натуральними проявами стирання думок у суспільності, і назвати їх «загадочними підмінуваннями» міг лише чоловік, що рад би капральським способом комендерувати над суспільністю і не допустити в ній не то ніякого самостійного руху, але навіть самостійної думки.

Дальший цвіток до сього букету докинув сам пан редактор «Діла» д-р Євген Левицький, передруковуючи в ч. 26 «Діла» свою статтю «Театр чи що інше?», поміщену перед тим у «Вільнім слові» в відповідь на заміти проти будови театру, піднесені в тій часописі перед тим якимось непідписаним автором.

Д-р Є. Левицький подає тут п’ять аргументів за будовою театру, яких ми наразі не розбираємо, але зупинимося лиш на однім, надчисловім його аргументі, а власне, що

«справа повинна бути для загалу русинів уже рішена після заяви за будовою театру всіх провідників головних руських краєвих інституцій, поміщеної свого часу в «Ділі»».

Се слова дуже цінні. Вони кидають світло на інтенції тих панів, що так запопадливо силкувалися стягти репрезентантів деяких (не всіх!) руських львівських інституцій на приватні періодичні наради в цілі обопільного порозуміння, і потім надужили довір’я тих людей, публікуючи з їх підписами «Заяву», що мала бути порішенням такої многоважної справи, ще заки над нею була розведена публічна дискусія і осягнене загальне порозуміння.

Д-р Є. Левицький був на нараді тих 18-ти, знав дуже добре про приватний характер тої наради, знав, що провідники товариств не мають повновласті і не мають права в імені тих товариств видавати яку-будь публічну заяву, а проте, знаючи се, він не вагається признавати тій заяві офіціальний і загально обов’язковий характер. Між цивілізованими людьми таке поступування називається – та д-р Євг. Левицький і сам цивілізований чоловік і правник, то певно буде знати, як се назвати.

Та коли у вступній статті сам пан редактор промовляє ще зглядно делікатно, то в офіцині та сама редакція виявляє свою думку одвертіше. Рецензуючи ч. 2 «Комаря», якась офіцинова душа пише ось що:

«Ризиковною, а навіть невмісною річчю мусимо назвати шуткування із справи будови руського театру. Воювати нині фразами, що ось то «кровавим потом меншого брата ставиться святиню штуці» і т. і., можна лишити безпечно нашим ворогам, що не раді всякому культурному придбанню у руського народу, або таки своїм філістерам та пустим резонерам, що, бавлячись модною роллю скептиків, не годні увірити в успівання найжизненніших справ і при помочі вигідної критики місто практичної роботи хотіли би уходити також за «патріотів».

Проти таких якраз людців повинен «Комар» звернути своє жало та виставити їх на публічне позорище як заваду в усякій публічній роботі, а не гасити розгар всенародної акції недоречними фразами на тему «кровавого поту меншого брата», або осмішуючи ілюстрацією, що зображає мужиків, підпираючих своїми карками будинок, на котрого балконі походжають інтелігенти.

Є се несовісність трактувати в той спосіб ідейну справу, що обходить зарівно всі верстви народу, тим більше, коли знається, що збираєсь на неї лепти добровільні, отже, про якесь обтяження руського мужика не може тут бути й бесіди. Автор сатири і подібні йому мудрагелі зробили б далеко краще, коли б завдали собі труду освідомити той нарід і навчити його розуміти потребу таких культурних інституцій, як театр. Так, але вони самі того, мабуть, не розуміють» («Діло», ч. 25).

Писав се, очевидно, більший майстер слова, як автор «Виказу жертв», але надиханий тим самим капральським духом. Завважте градацію: виступлення «Комара» для нього зразу ризиковане і невмісне, а далі вже й безсовісне й недоречне. Ті, хто посміє «бавитися модною роллю скептиків», тобто не біжить на подобу баранів за голосом «стригущого їх», – се «філістери та пусті резонери», се «завада у всякій публічній роботі», а в найліпшім разі «людці» та «мудрагелі»; автор без вагання ставить їх на рівні з ворогами руського народу і бажає, щоб їх «виставити на публічне позорище».

Правда, щодо самої речі, із-за якої його опанувало таке святе обурення, у нього нема особливої ясності: раз се для нього «ідейна справа», «всенародна акція», що «обходить зарівно всі верстви народу», а зараз-таки він висловляє бажання, щоб хтось «задав собі труду освідомити той нарід і навчив його розуміти потребу таких інституцій, як театр». Виходить із того, що «народ» таки досі не розуміє тої потреби, справа не ясна йому, значить, і про «всенародну» акцію говорити трохи передчасно.

Та головну гармату проти опозиції в театральній справі викотив у ч. 30 «Діла» д-р Кость Левицький у статті «Борба за народний театр». «Борба» – се власне ті опозиційні думки та уваги, які піднесли проф. Грушевський, я та інші; д-р К. Левицький порівнює ту нашу опозицію до староруських межиусобиць і вибирається «лихо поборювати». Щодо проф. Грушевського, то він великодушно заявляє, що

«жалуючи особу проф. Грушевського та маючи на увазі загальну справу народну, члени комітету будови нар[одного] руського театру не хотіли розводити полеміки, а вдоволилися уміщенням «Заяви» в ч. 7 «Діла», підписаної визначними мужами з-поміж львівської громади».

Чи бачите, які великодушні! Жалуючи чоловіка, вони не хочуть дискутувати з ним і декретують лише: паночку, ваша думка «неодвітна, а навіть шкідлива загальній справі народній». А може, ліпше було б не жалувати таким способом і передискутувати піднесену думку? Адже думка проф. Грушевського не була піднесена ним для жодної приватної сатисфакції ані для особистої користі, а випливала з його розуміння потреб і інтересів народу в даній хвилі. Голослівне засудження і нап’ятнування тої думки зробило проф. Грушевському далеко більшу кривду, як коли б у ширшій дискусії була виказана безпідставність та непрактичність такої думки.

Моєї скромної особи вже не жалує д-р К. Левицький, і я за се дуже вдячний йому. Він називає мою статтю «бомбою проти руського театру», імпутує мені, що я «висипав на наш театр всякі можливі і неможливі закиди і докори, аби виказати, що нам не треба театру». Розуміється, д-р К. Левицький розминувся з правдою, бо, як згадано, ані проти театру взагалі, ані навіть проти будови руського театру у Львові я не виступав, а тільки виказував трудності сього діла. Ну, але д-р К. Левицький для хвилевого ефекту вважав потрібним промовчати се, бо ж не припускаю, щоб він, прочитавши уважно мою статтю, міг винести з неї таке враження.

«Можливі й неможливі закиди й докори»! Цікаво побачити, котрі то мої закиди й докори д-р К. Левицький уважає можливими, а котрі неможливими? В дальшім тексті його статті тої дистинкції не переведено, отже, мушу думати, що або се пуста фраза, або д-р К. Левицький уважав можливими ті закиди, на які міг що-будь відповісти, а неможливими ті, на які не мав що відповісти. Не припускаючи, щоб такий острий ум, як д-р К. Левицький, говорив щось на вітер, я зупиняюся на тій другій евентуальності і перейду за чергою ті свої закиди, які показалися можливими для д-ра К. Левицького.

Отже, невірно представив я «цілий хід справи»: думка, бачите, виринула не «якраз перед «новою ерою»», а ще 1886 р., а комітет під проводом радника намісництва Мандичевського зав’язався 1892 р., отже, два роки по новій ері». Я не робив спеціальних пошукувань за датами, та вони потверджують вповні мої слова: думка будови театру виринула пару літ перед «новою ерою», оживилася особливо в рр. 1889 – [18]90 і довела 1892 р. до зав’язання комітету та здобуття дозволу на збирання складок.

Добровільні датки вже перед зав’язанням комітету збирала й «Просвіта», і редакція «Діла», й редакції інших часописей. Та згадавши се, д-р К. Левицький зараз додає: «А в р. 1901 приступила «Просвіта» до закупна камениці», так немовби то той акт зараз і безпосередньо наступив по акті зав’язання комітету в 1892 р. А тим часом між сими обома актами лежить дрібниця дев’ятьох літ, у яких умерла «нова ера», остиг запал до збирання складок на театр, перемерли всі члени комітету і зібраний тим комітетом капітал пару літ спокійно процентувався в депозиті «Просвіти». І хоча д-р К. Левицький сам каже, що «се справа недавня і люди ще живі», то проте не вагається назвати мого представлення «безпідставним посуджуванням та баламутством». У чім тут посуджування і яке баламутство – святий знає.

«В року 1903, – говорить далі д-р К. Левицький, – д-р Євген Олесницький піддав гадку, аби приспішити будову театру, бо фірма Фельнера і Гельмера заявила, що дешевим коштом вибудує нам театр. На отсі наради, де обчислювано кошти будови, можливість покриття і рентовність, були прошені проф. Грушевський і д-р Франко; а коли не зволили приступити до участі в праці комітету, то бодай зволять не гніватися на нікого за те, що не мають ніякого поняття про рахунки центрального комітету».

Д-р К. Левицький уміє промовляти чемно, особливо тоді, коли треба покрити сумнівну солідність своїх тверджень. Я вже оповідав у своїй статті, що на однім засіданні «ширшого комітету» (одинокім, на яке мене прошено) я був присутній і не чув там ніяких обчислень щодо «рентовності будови та можливості покриття її коштів», а тільки чув про те, які більше-менше будуть кошти самої будови, та думку про те, що головну їх часть покриє краєва субвенція. А проф. Грушевський, прошений на перше засідання комітету, заявив прилюдно, що не вважає можливим брати участь у його нарадах не тому, що сам він противний театрові, але тому, що комітет не був випливом ніякої громадської волі та вибору, але особистого добору одного чоловіка.

Не в ті двері попадає д-р К. Левицький, перепрашаючи нас, щоб ми не гнівалися, коли з власної вини не маємо ніякого поняття про рахунки «центрального» комітету. Смію запевнити його, що нам особисто до тих рахунків байдужісінько, і коли ми почали розмову про них, то власне тому, що се справа не наша, ані д-ра К. Левицького особиста, але загальна, і що коли комітет театральний раз у раз кличе громаду і навіть усю націю до складок, то громада і вся нація має таке саме право, як і ми, знати, на чиї руки складає ті складки, ким, як і на яких основах був вибраний той театральний чи центральний комітет, які робить кроки при веденні діла і т. д.

Тим більше маємо право й обов’язок домагатися того, що сей комітет чи його найвидніші члени не завагалися заангажувати в сю справу нашу народну честь. І тут уже дарує нам д-р К. Левицький і весь центральний комітет, що ми не будемо «жалувати» його так, як він жалував проф. Грушевського, але будемо домагатися зовсім ясного громадського ведення справи.

Далі д-р К. Левицький «простує» той мій «докір загадочний, мовби комітет будови руського театру уважав уділення субвенції на будову нашого театру за річ певну, бо д-р Олесницький мав обіцяних від сейму 300000 к[орон]». Се моє твердження простує д-р К. Левицький дуже категорично сими словами:

«Комітет не знав нічого про якусь обіцянку сеймову і нею не дурився, бо такої заяви в сеймі не було, і числився з тим, що субвенції може не бути».

Як бачимо, спростування дуже категоричне, тільки, на жаль, воно не відповідає тому, що було сказано мною. Д-р К. Левицький, такий сильний у цитуванні моїх слів на іншім місці, тут пильно стережеться навести дослівно той мій «докір загадочний». А се тому, бо з моїх слів видно би було ясно, що я зовсім не підносив ніякого докору, а тільки писав дослівно:

«Я тямлю, що вже тоді, коли я був присутній на засіданні т. зв. ширшого комітету (се було друге його засідання від хвилі зав’язання, отже, десь навесні 1903 р.), отже, далеко перед тим, поки в сеймі був поставлений внесок о уділення субвенції на будову руського театру у Львові, вже тоді говорено про ту субвенцію як про річ певну, називано її суму 300000 к[орон] і кладено її в основу всіх планів» (стор. 127).

Де ж тут «докір загадочний»? Тут просте оповідання факту.

Д-р К. Левицький перечить тому фактові, але голослівно і якось не зовсім ясно. «Комітет не знав і не дурився» – який комітет? Тісніший чи ширший? Я тверджу ще раз, що на ширшім комітеті в моїй присутності була мова про ту сподівану субвенцію і що числено на неї при сплаті коштів будови. Чи тісніший комітет числив на ту субвенцію і коли – се, може, було б видно з його переговорів із віденською фірмою. Чи не зволили би панове комітетові поінформувати ширші круги публіки про те, хто, коли й на яких основах вів ті переговори та заключив чи не заключив контракт? Се чей же не секрет, а публіка, яку так гаряче закликається до складок, чей же має право знати хоч такі деталі.

З тими деталями – то справді клопіт. Нам закидають: чому ви зі своїми увагами не виступили швидше, аж тепер, коли справа зайшла так далеко, що вже годі вернутися? Але ж ми ждали, що комітет сам почується до обов’язку і пояснить громаді свою роботу. А як далеко поступила чи не поступила справа будови, ми як не знали, так і досі не знаємо.

Д-р К. Левицький вичислює ось які «пороблені заходи: закупно і нівеляція грунту, замовлені плани, оголошений конкурс і т. і.». Се, здається, не дуже далеко зайдено. Закуплений грунт – то не жодна страта, він їсти не просить і навіть його вартість раз у раз збільшається. Нівеляція сильно збільшить його вартість, і кошт її не такий дуже великий. Конкурс і плани – се супроти самої будови дрібниці, про які нема що й говорити.

Лишається хіба те загадкове «і т. і.». Що криється під ним? Або, говорячи конкретніше, заключено чи не заключено вже контракт із Фельнером і Гельмером на будову? Як не заключено, то всі інші вичислені д-ром К. Левицьким «заангажування» ще нічого не значать і не змушують до поспіху, і справа може бути спокійно дискутована, всякі проекти та аргументи можуть бути розбирані, і фонд театральний не потерпить нічого.

Поспіх і нетерплячка комітетових, виявлена в отсій дискусії, була би зрозуміла хіба тоді, коли би контракт на будову з віденською фірмою був уже фактично заключений і недодержання контракту грозило великими стратами. Але про таке заключення контракту ширший загал не знає досі, і ми не знаємо.

Скажемо навіть одверто, що не припускаємо, щоб се було можливе. Бо коли ж могло б се було статися? Чи перед відомою сеймовою ухвалою, яка уділення субвенції обставила неможливими до прийняття умовами? Се тяжко припустити, бо ж від самої хвилі, коли ті умови зробилися відомі з газет, отже, ще геть перед ухвалою сеймовою, була загальна думка, що під такими умовами русини субвенції не приймуть.

По сеймовій ухвалі і по декларації д-ра Олесницького також дуже сумнівно, щоб заключено контракт, бо в такім разі ані комітет, ані фірма не мали би на що числити, крім непевних впливів із складок. А коли так, коли комітет не зв’язаний іще контрактом із віденською фірмою, то ми не можемо розуміти, що так гонить до поспіху, і до форсування будови, і до зацитькуваня всякої дискусії.

Або сей аргумент, висунений д-ром К. Левицьким проти проф. Грушевського, «що переливання фонду є неможливе з огляду на волю жертводавців»! А фонд сецесійний хіба не перелито на наших очах, і сам д-р К. Левицький хіба не брав участі в тій операції? Як зроблено тамте переливання, так само в разі потреби можна би зробити й се друге.

Та, чуючи, мабуть, невелику стійність усіх тих аргументів, д-р К. Левицький викотив іще два, але вже іншого калібру. Бачите, буває між борцями таке, що коли один другого не може взяти силою, то підставить йому ногу, щоб повалити його на землю, або хопить жменю піску і засипле йому очі. Обох сих благородних тактик не зацурався д-р К. Левицький у своїй статті.

Вся центральна її часть зайнята ось якою аргументацією: тепер д-р Франко пише проти театру, а в р. 1900 писав за театром; тепер пише:

«В історії нашого національного відродження театр аж до р. 1880 не грав майже ніякої ролі, а в Галичині він і досі не зробився ніякою культурною силою, а все був і досі є тільки мізерною пародією чужих театрів» (ст. 180),

а в р. 1900:

«Я далекий від того, щоб не признавати вартості теперішнього театру, навіть того нашого руського, навіть такого, як він єсть. Він доносить наше слово і нашу пісню в такі сфери, куди б вони інакше не дійшли, загріває любов до них нашої молодіжі, пригортає (бодай хвилево) до нашої справи відчужених і заскорузлих, додає нашим змаганням поваги у чужих і загалом варт усякої пошани як прояв нашого духового життя і артистичної творчості» («Л[ітературно]-н[ауковий] в[існик]», 1900, кн. XI, ст. 72).

Далі в р. 1905 я пишу:

«Коли в новозбудованім театрі руська трупа гратиме, візьмімо так, 3 – 5 місяців у році, а решту часу знов кочуватиме по краю, то всі користі будови пропадуть, бо доброго театру у нас як не було, так і не буде» (ст. 132),

а 1900 р. я писав:

«Що ж до теперішнього нашого театру, то першою умовою його розвою мені видається зробити його хоч наполовину постійним… Пробуваючи у Львові тягом хоч 3 – 4 місяці щороку, наш театр мав би можність освіжувати свій репертуар, артисти мали би в польськім театрі добру школу» і т. д. (стр. 74).

Зацитувавши ті мої речення, д-р К. Левицький з тріумфом говорить:

«Здаєсь, що не треба ліпшої агітації за нашим театром у Львові, як розвів її в р. 1900 д-р Франко; а тепер, по п’яти роках нашого розвою і поступку (sic!) щось таке сталося, що спричинило переміну думок д-ра Франка. Чи глибоке помічування і добра воля? Чи се має бути критика, з якою мусить числитися наша суспільність, та чи супроти сього має право д-р Франко кидати нам в очі, що у нас досить підпустити патріотичного вітру, аби надути суспільність (мимоходом: про надування суспільності у мене не було ані слова, се вже д-р К. Левицький причинив із власної пильності!), і хто тут надуває руську суспільність раз сим, а раз тим вітром – на се відповість наша суспільність».

Pardon, наразі відповім я сам. Отже, поперед усього я пишу і писав як простий публіцист, не обов’язуючи нікого слухати мене, не жадаючи ні від кого за те грошового довір’я, складок, жертв, а д-р К. Левицький і комітет, якого іменем він говорить, жадають за свої слова від суспільності грошей, і то немалих грошей. Значить, наші слова повинні йти зовсім не на однакову вагу.

По-друге, міг і можу я протягом п’яти літ сто раз помилятися (д-р К. Левицький не помиляється ніколи?), сто раз суперечити сам собі, то ще з того не виходить, щоб я через се стратив право забирати голос у справах, які цікавлять мене й загал русинів. А вже найменше виходить із сього для д-ра К. Левицького право відмовляти мені свободи слова, якої не відмовляється навіть ніякому злочинцеві.

По-третє, міг я 1900 р. писати так, а 1905 р. інакше, значить, сором мені; але через се ще справа зав’язання театрального комітету в р. 1903, його складу, його рахунків, заангажування народної честі в театральну справу, «Заяви» і т. і. не зробилася ясною, і її вияснення має право домагатися кожний громадянин, а бажаючи вкоротити мені се право, д-р К. Левицький зраджує тільки, що жадання ясності в сих справах чомусь виводить його з рівноваги.

А нарешті: чи справді я так дуже суперечу сам собі в р. 1900 і 1905? Прошу кожного читача взяти до рук XI книжку «Л[ітературно]-н[аукового] в[існика]» з р. 1900 і читати мої «Уваги про галицько-руський театр»:

«Ми досі не знімали в «Л[ітературно]-н[ауковому] в[існику]» розмови про галицько-руський театр. Соромно було. Українцям, які живуть у тім переконанні, що галицько-руський театр, субвенціонований краєвим грошем, маючи за собою вже мало що не 40-літню історію, повинен стояти високо і високо держати стяг національної української штуки, ми мусили б були сказати, що се ілюзія, що наш театр з артистичного боку стоїть нижче від не одної з слабших українських труп, а з погляду національного також не зовсім може видержати критику» і т. д.

І кілька рядків далі:

«Сей театр у теперішню пору не має ані одного такого артиста, ані одної артистки, що могли б зрівнятися з першорядними артистами в українських трупах, що режисерія, школа в тім театрі або зовсім не існують, або ведуться в дусі, зовсім чужім нашій питомій штуці» і т. д.

І далі на стор. 71:

«Нашим артистам, часто мало талановитим і мало інтелігентним, ніде навчитися, як грати людові ролі. Рідко хто з них уміє підглянути щось у народному житті сам власними очима; більша часть грає, як Бог на душу положить, або й не грає зовсім, а тільки рецитує свої ролі».

На тій же стороні трохи нижче:

«Були хвилі, коли наш театр… з артистичного погляду став нижче, ніж коли-будь за весь протяг свойого існування».

А що, «не треба бажати собі ліпшої агітації за нашим театром у Львові», кажучи словами д-ра К. Левицького, як я робив у р. 1900? Правда, щоб злагодити той острий суд, я признав нашому театрові й деякі заслуги власне в реченні, яке цитує д-р К. Левицький і яке я репродукував вище. Та хіба ж те речення перечить сьому осудові і тій думці про театр, яку я висловив у своїй статті з попередньої книжки «Л[ітературно]-н[аукового] в[існика]»? По-мойому, ані крихітки не перечить.

Що він популяризує наше слово й нашу пісню, розносить її в різні сфери (тоді я писав під свіжим враженням гостини нашого театру в Кракові), притягає до себе молодіж і т. і., – се все так, та се все не значить іще, щоб він зробився у нас культурною силою, щоб відіграв велику роль в історії нашого національного відродження і щоб не був мізерною копією інших театрів.

Завважте надто, що мої уваги виказують головно користі вандрівного театру, яких при осілім не буде. Так само нема ніякісінької суперечності і в тих дезидератах щодо стабілізації театру, які я висловляв 1900 і 1905 року, хіба остільки, що тоді, покладаючи надії на запал і вмілість д. Гриневецького, я думав, що 3 – 4 місяці пробування у Львові могли б дати акторам сяку-таку школу та підсвіжити репертуар, а тепер по сумних досвідах остатніх літ та при управі д. Губчака я вважав такий короткий реченець недостаточним.

Ось ті страшні злочини, які, по думці д-ра К. Левицького, повинні б мені відібрати право виступати перед громадою зі своїми поглядами. Та щоб до решти добити мене й проф. Грушевського, наш прокуратор здобувається на остатній спосіб і заявляє:

«Що більше, комітет будови театру числився також з тим, що найдуться людці, котрі братів з України відвернуть від справи нашого театру, а навіть у нас в краю будуть перепинювати роботу».

Оте речення – взірець майстерної стилізації. Бачите: комітет числився, а які були його числа, до чого дочислився – невідомо. «Найдуться людці», а чи знайшлися справді – невідомо. «Навіть у нас у краю будуть перепиняти роботу» – ага, тут ми на твердім грунті! Се ми, грішні, проф. Грушевський і я, перепиняємо патріотичну роботу добродіїв Левицьких і тов[аришів]. Що ми також ті людці, «котрі братів з України відвернуть» – не сказано, і коли б ми на се сказали д-ру К. Левицькому, що весь сей час від 1903 р. ніхто з нас на Україні не був, ніхто на Україні ані словечка проти руського театру та театрального комітету не писав, ані до приїжджих українців не говорив, – то д-р К. Левицький мав би право сказати нам:

«Але ж, панове, я про вас ані про нікого взагалі не сказав нічого злого, я вказав лише, що комітет числився з такою евентуальністю, але чи вона наступила, того я не сказав зовсім».

От і виходить, що підозріння на нас фактично кинено, нас у кепськім світлі показано, людцями названо, можності оборони нам не дано, а комітет поставлено в надлюдськім, блискучім світлі, що, мовляв, наперед предвидів «крамолу» і запобіг їй, – і все те одною маленькою інсинуаційкою! Зовсім так, як «дочка одного генерала», що то по російській приповідці

И капитал приобрела,

И непорочность соблюла.

Бачите, так пускається противникові пісок у очі! Треба навчитися, щоб се вміти. І щоб після таких блискучих штучок заявити, що «комітет і дальше ставати буде в обороні народної честі та з пожертвуванням трудитись буде». Справді, щоб так трудитися, на се треба немалого пожертвування, на яке не всякий здобудеться; та чи потребує наша народна честь аж таких адвокатів, як речники театрального комітету, – се інше питання.

Не даром кажуть: удар у стіл і відізветься д. Вол[одимир] Шухевич. І він позавидував лаврів д-ру К. Левицькому і поспішив зараз у 31 ч. «Діла» оповістити світові й своє відкриття. Як у всякого дилетанта, воно вийшло, говорячи словами Лессінга, «im Einzelnen übertrieben, im Ganzen falsch». Подаємо його в цілості:

«Ще слово до борби о театр. Додатково до вчорашньої статті д-ра К. Левицького, а рівночасно у відповідь д-р[у] І. Франкові на його напасті на комітет додаю, що просьба о краєву субвенцію на театр вийшла з комітету якраз за порадою п. п. Мих. Грушевського і д-ра І. Франка, котрі яко редактори «Літ[ературно]-наук[ового] вісника» ось що в кн. XI за рік 1900 на стор. 132 писали:

«Всі австрійські слов’яни мають свої постійні сцени: чехи у Празі, сербо-хорвати в Загребі, словінці в Любляні, поляки у Львові і Кракові. Одні русини не спромоглися досі на постійну сцену. Правда, на се склалося багато причин, та вже ж тепер повинні й вони (русини) старатися не відставати позаду інших націй. Щось трохи грошей є вже призбираних на будову театру, ще стільки можна б з часом призбирати. Коли ж місто і край сипнули коло 1300000 з[олотих] р[инських] на польский театр, то повинні по справедливості виасигнувати бодай яких 200 – 300000 з[олотих] р[инських] також на руський. Чи прийде, одначе, до того і коли?» Так писали ті панове в р. 1900, а нині? – Проф. Вол. Шухевич».

А що ж нині? – запитаємо й ми. Чи нині ми противні тому, щоб у нас був постійний театр? Ні. Чи противні тому, щоб місто й край «сипнули» й на наш театр субвенціями? Ні. Отже, яку ціль має відкриття проф. Вол. Шухевича? Зовсім невинну: назвати моє виступлення «напастю» на комітет і приписати нам із проф. Грушевським слова і вчинки, в яких ми були зовсім неповинні. Бо цитованих ним слів, хоч вони були в «Л[ітературно]-н[ауковому] в[існику]», фактично жоден із нас не писав, і імпутованої нам поради театральному комітетові ми не давали вже хоч би тому, що слова були писані в р. 1900, а комітет зав’язався в р. 1903. З таким самим правом міг би проф. В. Шухевич сказати, що ми винуваті і в цифрі 300000, що в історії нашої театральної справи відіграла таку дивну роль.

Се ми й зазначили, виславши до «Діла» ось яке спростування:

«На підставі параграфа 19 закону пресового просимо спростувати видруковане в ч. 31 «Діла» твердження проф. В. Шухевича, буцімто «просьба о краєву субвенцію на театр вийшла з комітету якраз за порадою п. п. Михайла Грушевського і д-ра Франка, котрі яко редактори «Л[ітературно]-н[аукового] вісника» от що в кн. XI за рік 1900 на ст. 132 писали» і т. д. Цитовані п. Шухевичем слова взяті ним з новинки, не підписаної ані проф. Грушевським, ані д-ром Франком. Про якусь пораду театральному комітету, що тоді не існував, у тій новинці також нема мови. З поважанням М. Грушевський. Д-р Іван Франко».

Се наше спростування подало «Діло» під титуликом «Криве спростовання» і додало до нього ось які свої уваги:

«Містячи се спростування без огляду на § 19 пресового закону (котрий тут ні при чім), ми дивуємося, що п. п. Франко і Грушевський уважали за відповідне виступати з таким dementi. На цілім світі редактори відповідають за зміст виданої ними часописі, а одвічальність моральна редакторів не має місця лиш тоді, коли від редакції додано відповідне застереження. При інкримінованій замітці «Л[ітературно]-н[аукового] вісника», яку зацитував проф. Шухевич, нема ніякого редакційного застереження, а на верхній обкладинці книжки стоїть, як «бик»: комітет редакційний: проф. Грушевський і д-р Іван Франко. А може, і се неправдиве, і п. п. Франко і Грушевський «спростують» се знов на основі § 19 пресового закону?» («Діло», ч. 34).

Ми не підемо слідом за логікою сеї уваги і не посудимо редактора «Діла» о авторство сього пасквіля на здоровий розум і почуття справедливості, і припускаємо, що написав се якийсь домашній редакційний блазник, що не привик числитися ані зі словами, ані з фактами. Та все-таки позволимо собі сказати на його уваги ось що: § 19 пр[есового] зак[ону] тут був зовсім на місці, бо ми простували фальшиві факти. На окладці «інкримінованої» книжки XI з р. 1900 «як бик» стоїть: «за редакцію відповідає Володимир Гнатюк».

Він, а не хто інший, по загальноприйнятим у світі правилам відповідає не лише перед властями, але й перед громадою за всі непідписані статті й нотатки. Розтягати таку одвічальність на всіх членів редакційного комітету може тільки чоловік, що не має поняття про літературні звичаї. А вже робити так, як зробив п. В. Шухевич із чим солідаризується й «Діло», себто накидати членам редакційного комітету авторство непідписаної і фактично не ними писаної статті, – се вже річ попросту безсовісна. Та й якби ще в тій «інкримінованій» нотатці справді було щось таке, що варто б було самообпльовання панів полемістів!

Та щоб не бракувало ніякого тону в тім концерті, відізвався й дир[ектор] Борковський у ч. 35 «Діла» і «пустив віца» на цілий фейлетон. Держачися народної приказки: «Забив ти мою маму, заб’ю я твою свиню», він задає собі питання: чи треба нам Наукового товариства? Щоб відповісти як слід на се питання, він бере до помочі Льва Толстого, який у однім своїм трактаті доказує, що люди науки і штуки – дармоїди, які служать «панам, багачам, таким самим, як і вони, дармоїдам, що жиють з праці робучого народу, а тільки не тому народові».

Правда, Л. Толстой те саме говорить і про інженерів, зоологів, техніків, лікарів, малярів, музикантів і взагалі вважає культурний поділ праці чортівською видумкою. Правда, він своїми словами висік самого себе за свою 50-літню літературну працю і висік дир[ектора] Борковського, що 40 літ плекав науку.

Та проте дир[екторові] Борковському дуже імпонують ті погляди «славного російського мислителя», і він кінчить виписки з нього ось яким «віцом»:

«Як не глядіти на ті мудрувания, чи згоджуватися з ними цілком, чи лише в часті і з застереженнями, чи цілком ні, – все ж таки признати треба, що вони коли не ліпші, то нітрохи не гірші від виводів, якими д-р Франко хоче виказати, що нам театру не треба, що театр – навіть погана, шкідлива річ. Воно б то по правді і сокира – річ погана, бо не один уже сокирою провалив другому голову! Та на такий лад не треба би нам не то театру, а й Наукового товариства з його апокрифами і всякими -логіями та -графіями, ні товариства любителів літератури, науки і штуки, ні вистави образів. А був би за такою гадкою ще й авторитет Толстого; бо хоч д-р Франко вдався у нас чоловік неабиякий розумний і вчений, то й Толстой – не дурний собі дідусь».

Біда лише те, що дир[ектор] Борковський – кепський гуморист, бо його «віц» на віц не смішний, а на поважну річ не поважний. Бо раз те, що Франко не говорив проти театру взагалі, отже, аналогії між його статтею і висновками Толстого нема ніякісінької. А друге те, що й між Науковим товариством ім. Шевченка і підприємством театральним також аналогій дуже небагато.

Наукове товариство виросло і стоїть почасти запомогою з публічних фондів, із яких у далеко більшій мірі черпають інші подібні організації і в яких піддержуванні новочасна держава бачить одну з рацій свого існування, а в далеко більшій мірі працею своїх членів і функціонерів; воно ніколи не пускалося на всенародну жебранину і не ставило успіху тої жебранини пунктом народної честі.

Щодо вартості його праці навіть для простого робучого народу, у нас із дир[ектором] Борковським не повинно б бути двох думок, коли б дир[ектор] Борковський забув на хвилю про своє «віцмахерство», а пригадав собі, що й він 40 літ був учителем і працював у фаху «розвивання духу», що є так само важним чинником у людськім розвою, як і тіло. Чи, може, дир[ектор] Борковський не чув ніколи того гарного афоризму, що голод тіла чоловік може стерпіти, а голоду духу не може?

А щодо Наук[ового] тов[ариства] ім. Шевченка, то дир[ектор] Борковський не потребував ходити аж до Толстого по науку. Вистачило б йому пригадати собі той блаженний стан, у якім він і йому подібні патріоти держали се Товариство до 1892 року. Тихі зітхання за таким ідилічним станом чуємо вже не віднині і не від першого дир[ектора] Борковського. Ми бачили вже й проби здійснення тих бажань, і не виключено також, що такі проби повторяться і в недалекій будущині. Можливо, що «реформи» Товариства увінчаються нарешті й пожаданим успіхом. Історія оцінить, наскільки ті бажання й заходи патріотичні і розумні.


Примітки

Вперше надруковано в журн.: ЛНВ. – 1905. – Т. 29. – Кн. 3. – С. 221 – 237, за підп.: Ів. Франко.

Подається за першодруком.

Статті про ф. М. Грушевського в першій і моя в другій книжці «Л[ітературно]-н[аукового] вісника» за біжучий рік… – Йдеться про статті М. Грушевського « (В справі руських гімназій)» (ЛНВ. – 1905. – Т. 29. – Кн. 1. – С. 1 – 5) та «» (ЛНВ. – 1905. – Т. 29. – Кн. 1. – С. 211 – 220), в яких автор обстоював будівництво гімназії, а не театру. «Зрештою, – зазначав М. Грушевський, – характер місту надають не мертві будинки, а живі люди» (с. 217). У статті «Львівський театр і народна честь» (ЛНВ. – 1905. – Т. 29. – Кн. 2. – С. 122 – 132) І. Франко солідаризувався з позицією М. Грушевського.

Ібсен Генрік (1828 – 1906) – норвезький драматург, поет. Його творчості присвячено Франкові статті, зокрема «”Ворог народу” Г. Ібсена» (1891).

Б’єрнсон (Бйорнсон) Б’єрнстьєрне-Маргініус (1832 – 1910) – норвезький письменник, громадський діяч. Глибоко цікавився історією і культурою українського народу, високо поціновував твори І. Франка, листувався з ним. І. Франко переклав другу частину драми Б’єрнсона «Понад наші сили» (1900).

Левицький Кость (1859 – 1941) – український адвокат і публіцист, громадсько-політичний діяч.

Борковський Олександр Михайлович (1843 – 1921) – український письменник, журналіст і педагог, громадсько-культурний діяч.

«Комар» – назва сатирично-гумористичних ілюстрованих журналів, які виходили двічі на місяць у 1900 – 1916 рр. та щотижня у 1933 – 1939 рр. Перший видавець і редактор – І. Кунцевич. Тут друкувалися твори І. Франка.

Мандичевський Іван (1854 – 1925) – український громадський діяч, адвокат.

Губчак Михайло (1866 – 1926) – український журналіст, у 1901 – 1905 рр. – директор театру товариства «Руська бесіда».

Андрій Франко

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 581 – 600.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2017 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 118

Модифіковано : 2.08.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.