Потіха історика

Діонісій Галікарнаський

Переклад Івана Франка

Чи подобне почну діло та гідне заплати,

Коли почну дії римлян з починів писати,

Й сам не знаю, а як знав би, не смів би сказати,

Адже давні наші дії й дуже популярні,

Нові писці з тим виїздять, що старші бездарні.

Вони ж або докладніші, або більше гарні.

Та будь-як-будь, в мужнім віці приємно й самому

Роздивиться в діях краю, що світу цілому

Розказує, не молотить пустую солому.

А хоч в такій юрбі писців моя слава й згасне,

Я рад, що хоч невелике те коло сучасне

Великих душ пошанує ім’я моє власне.

А держава величезна сімсот літ триває,

Із початків малесеньких росте-виростає

І вже майже з великості свеї знемагає.

Може, дехто з читці[в] моїх – хто ж усіх їх знає? –

Про початки й перші він не рад почитає,

Особливо до новіших, коли поспішає,

В которих сили народнії, що й перш раз буяли.

Не можучи стать на мірі, в заколот попали

Й нам на сором самі себе пожирати стали, –

Я, навпаки, тої в праці шукаю заплати,

Що вид лиха, в якім рік в рік мусим проживати,

Видом світлих дій старинних можу закривати.

Коли чистою душею їх переживаю,

То свобідний від щоденних турбацій буваю,

Коли ж про новіші дії повідати мушу,

Тим, що правди не скриваю, гнітить смуток душу.

Написано д[ня] 31 січня 1916 па основі Лівієвої передмови до його історії Риму.

Примітки

Автограф № 430, с. 423. Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 430.