На могилі

Іван Франко

Ой зійду я на могилу,

Пущу коня на долину, –

Кінь у травах потопає,

Моє серце сум стискає.

І склоню я головоньку

На зелену муравоньку,

На грудь матері приляжу,

Щоб втишити думу вражу.

Та не тихне дума люта

Про кайдани і про пута,

Про сіпацтво та неволю

І про царську самоволю.

«Мамо, мамо, земле бідна,

Українська земле рідна,

Чим ти бога прогнівила,

На ту ганьбу заслужила?

Тебе ворог топче, давить,

Обдирає і безславить, –

Та за вражу підлу плату

Твої діти власну хату

Раді б в углах підкопати

І в посадках розхитати,

Люду твого гарну мову

Геть розвіять, мов полову!

Мамо, мамо, я ридаю!

Україно, славний краю,

Так буйний, багатий, красний, –

Чом ти, краю, так нещасний?»

Так я мовив, – і в тій хвили

Сльози очі заступили;

Сльози дві гіркі, кроваві,

Покотились по мураві.

Втім – могила стрепенулась,

Мов в посадах похитнулась…

Написано д[ня] 15 падолиста 1883, досі не друковано.

Примітки

Вперше надруковано у кн.: Твори, т 13, с. 152 – 153. Збереглися два автографи – ранній (ф. 3, № 193, с. 64), без заголовка, та останніх років життя поета (ф. 3, № 232, с. 115). Автографи мають деякі розходження. Для порівняння наводимо восьму строфу з раннього автографа:

Так прорік я, і в тій хвилі

Мні з очей ся покотили

Сльози дві гіркі, криваві,

Розкотились по мураві.

Подається за автографом (ф. 3, № 232). Поезія, мабуть, не закінчена.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 2, с. 362 – 363.