Притча про двох рабів

Іван Франко

Присвячую Ользі Альбранд

Один могутній цар багато мав рабів,

На двох із них упав його великий гнів:

Від служби їх як стій відкликать він велів.

По справедливості чи лиш через помилку

Він, не вагаючись ані малую хвильку,

В далекий край обох заслать велів у зсилку.

До зсилки царський був прилучений наказ:

«У краю тім живіть, як кождий хоче з вас,

А цар покличе вас в йому догідний час».

То перший з тих рабів тій зсилці рад не рад,

Розжився в краю тім, поставив дім на лад,

Хазяйство там придбав, і сад, і виноград.

А другий, що себе невинним почував,

Про царський той наказ докладно міркував

І в краї тім себе у наймити наняв.

Зароблене складав, не тратячи нічого,

А як зарібку вже зложилось досить много,

Золотаря собі він напитав старого.

«О майстре, ось тобі за труд твій червінець!

Ось десять ще на відомий мені кінець:

Із них зроби мені ти золотий вінець».

«Твоєї, сину мій, догадуюсь біди, –

Промовив золотар. – Три місяці пожди,

По діло рук моїх тоді, здоров, прийди!»

Три місяці пройшли. До майстра раб прийшов.

«Вінець готов». Вагу в порядку він знайшов.

«Гаразд! В потреби день прийду по нього знов».

За роком рік минав. Про засланих рабів

Згадавши, цар обох покликати велів

І шле гонця, щоб їх обох назад привів.

Гонцеві тому дав такий твердий наказ:

«Тих засланих обох поклич вертать ураз

І під конвоєм їх сюди веди сей час».

До першого раба прийшов отой гонець.

«Здоров був! Висилці твоїй прийшов конець,

І кличе цар тебе у царський свій дворець».

Змішався раб. «Мене? Не в ласці я в царя.

Не відаю, що цар зо мною наміря,

Та ще боюсь, що він мені не довіря».

«Пусті твої слова, – гонець йому відрік, –

Твердий царів наказ, а ти служебний чоловік,

Під вартою підеш сей час, аби не втік».

«Помилуй! – скрикнув раб. – До царського двора

Мені вертать тепер не можна й не пора,

Бо тут надбав я гурт усякого добра.

Тут дім у мене свій, і сад, і виноград.

Царського наказу послухати я рад,

Дай тільки час мені з тим всім зробити лад!»

«Не можна, друже мій! Слова царя грізні, –

Відрік гонець. – Якби тебе я в чужині

Лишив тепер, то буть без голови мені».

А другий раб, наказ провідавши царя,

Вмить до знайомого побіг золотаря,

Ще як лиш ранняя заблиснула зоря.

«Добрий день, майстре! Будь з тобою ласка неба!

Веде мене в твій дім стара моя потреба:

Того, що в тебе я лишив, мені сьогодні треба».

Одержавши вінець, він з майстром попрощався,

І з хлібодавцями своїми розщитався,

І царському гонцю назустріч сам подався.

Зустрів його в півшляху. «Будь здоров!

Я знаю, що ти йдеш по мене. Я готов».

І, не вагаючись, з гонцем ураз пішов.

Отак оба вони в путь рушили вночі:

Один – сумуючи, кленучи й плачучи,

А другий – золотий вінець при собі несучи.

Прийшли перед царя із виразом тривоги.

Раб перший кинувся як стій цареві в ноги.

«О царю, твій гонець жорстокий був і строгий!

Не дав мені добро набутеє продать,

Не дав свій дім і сад віддать чи промінять,

Не дав для тебе дар достойний там придбать».

А другий раб стояв, ні слова не сказав,

А потім до царя зблизивсь, поклін віддав

І золотий вінець до ніг його поклав.

«Від твойого слуги отсе тобі привіт!

А ось тобі у дар моєї праці плід

Для сина твойого! Пануйте з роду в рід».

До першого рік цар: «Ти сердишся? Чому?

Гонець мій те зробив, що я велів йому.

Твій злочин ясний нам. Ведіть його в тюрму!»

Другому мовив цар: «В нелегкій пробі тій

Простояв вірно ти. Отак і далі стій

І будеш відтепер друг і дорадник мій».

На шляху життьовім ми всі в такім засланні.

Життя проводимо в борні, дбанні й старанні.

Хто з нас готов вертать по божому візванню?

Примітки

Вперше надруковано в журн. «Сяйво», 1913, № 4, с. 102 – 103.

Подається за першодруком. Датується умовно.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 3, с. 366 – 368.