Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Вірші / Із літ моєї молодості / Бунт Митуси

Із літ моєї молодості

Бунт Митуси

Іван Франко

1

Князь Данило, світ Романович

По кімнаті походжав:

Князь Данило, світ Романович

Важку думу розважав.

Прийшли вісті в Галич до двора

Про нову гризню-змію,

Що збирається на нього знов

У підгірському краю.

Йому пише Лан Данилович,

Вірний боярин його;

«Вставай, княже, і часу не трать,

Здави зло, щоб не зросло.

Се Митуса із села в село

Ходить, словом люд манить;

Його гнів то іскра – де лише

Впаде, там огонь горить.

Поспішай же в наші сторони,

Поки ще пожежа не горить,

Не бери ти війська сильного –

Сила лютість роз’ярить».

Ой не довго світ Романович

Думу думав – зве бояр

І з трьома в підгірський край спішить,

Бунту щоб гасить пожар.

А в дорозі Лан Данилович

Їм назустріч ось спішить:

«Їдьмо, княже, в замок Слободу –

Там десь ворог наш сидить».

2

Шумно-тлумно в замку Слободі.

Тут з усеї сторони

Назбігалось люду простого

І бояр, і старшини.

Всі киплять гнівом-ненавистю

На Данила, на князя,

Всім гаряча в жилах кров кипить

І Митусині слова.

А Митуса старшину зазвав

На нараду до кімнат:

Там Митуса з ними міркував,

Як війну розпочинать.

«Трудна справа і тяжка борба, –

Рік Митуса до бояр, –

Як не з нами Лан Данилович,

Витязь і Литви й Татар».

Аж нараз слуга в кімнату йде

І Митусі лист дає,

А співак, читаючи письмо,

Ярий, то блідий стає.

Він скінчив і сплеснув в руки враз.

«Радуйтесь! – рік до старшин. –

З нами в спілці Лан Данилович,

Перший краю сього син».

І читали старшини письмо,

Й радість в кождого з лиця

Заясніла, як у мандрівця,

Що доходить до кінця.

Як було їх десять, так усі

Із кімнати враз спішать,

І сідають на буй-комоні

К Яру Вовчому летять.

І чого ж вони погнали там?

Лан Данилович їх зве.

На кого ж вони лишили й як

Замок і житло своє?

Чом так прикро, сумно стало їм

Серед поля і ланів?

Та й Митуса чом не тішиться,

Лиш мовчить, мов занімів?

3

В Вовчім Яру, коло джерела,

Лан Данилович сидить;

В Вовчім Яру, по гущавинах,

Що так листям шелестить?

Чи се вітер теплий, весняний,

Чи звір лісовий, чи птах?

Чом сидить так Лан Данилович,

Мов його проймає страх?

Шелест чує, та не слухає,

Яру темного не зрить:

Його око в чисте джерело,

В небо синєє глядить.

Його думи у минулеє

Та прожитеє летять,

Молодості бої й радості

У душі його стоять.

І він бачить: над тим джерелом,

Де сидить він німо знов,

Лежить лицар гарний, молодий.

З ран глибоких ллється кров.

Ранений в борбі з татарами

Стратив сили, смерті жде,

Коли, втім, з яру, з гущавини,

Старий дід до нього йде.

Вправною рукою лицарю

Рани змив, спиняє кров,

І в обійми взяв недужого,

І поніс у свій покров.

Незнайомому життя вернув

І вертає сонця світ,

Вітчині героя він спаса

Для діл славних і побід.

Тяжко образ сей минулості

Душу Лана зворухнув:

Той недужий – Лан Данилович,

А той дід Митуса був.

Сльози дві важкі й гарячії

Блиснули йому в очах,

І до неба він лице підняв –

Небо тихе, в серці страх.

Сильно в груді б’ється серденько.

Та-ось чути стук копит.

Се Митуса! Лан Данилович

Весь поблід, та не дрожить.

4

Князь Данило світ Романович

По кімнаті походжав,

А співак Митуса перед ним

В пута вкований стояв.

«Що ж, Митусо, – відізвався князь, –

Де ж поплічники твої?

І як ти відповіси мені

За діла й слова свої?»

Відказав Митуса сміливо:

«Нічого не відповім,

Бо діла й слова мої тепер

Відомі і скрізь, і всім.

І не думай, що ти ворога

Свого в мені побідив!

Моя дума буде ввік жива,

Поки рід твій буде жив.

І вовік дрожатимуть князі

Перед громом тим страшним,

І всі сили їх щезатимуть

Проти нього, наче дим».

«Загорільче ти безумний! – рік

Князь Данило співаку. –

Ти ще грозиш? Та почуєш міць

Справедливості тяжку.

Що зробив тобі я і мій рід?

Чим твою ненависть ми

Заслужили, що гонив ти нас,

Наче лютих духів тьми?»

«Княже, не мене питай про се,

А волів би допросить

Міліони костей, крові й сліз,

Ще вам того не досить?

Запитай неволю, у яку

Через вас народ попав!

Селам і містам зруйнованим

Те питання ти постав!»

«Ти сліпий? Чи ж я зробив те зло? –

Знов спитав Данило-світ. –

Чи ж не знаєш, як старався я

О добро всіх з юних літ?»

«Так, щоб те добро тобі

На життя славетне йшло;

А як людові живеться з тим,

Не в догад тобі було.

Провинився я й на смерть готов,

Та не кину своїх дум.

Можеш ти мою пролити кров,

Але не зігнеш мій ум.

Та кривавий, безголовий труп,

Жити буду я вовік,

Пострах самовладникам усім,

Я – свобідний чоловік.

І на смертнім ложі ти уздриш

Те страховище бліде,

І заплачуть ніччю діти в сні,

Як воно край них пройде».

Князь Данило світ Романович

Слухав мови співака,

І по дзвоник срібний простяглась

Богатирськая рука.

Срібним звуком дзвоник задзвонив,

Двер розкрилась тисова,

І заблис у ній широкий меч

І катівська голова.


Примітки

Вперше надруковано в журн. «Друг», 1875, ч. 24, с. 569 – 571, під заголовком «Мятеж Митуси», за підписом Джеджалик без другої та третьої строф четвертої частини, які додані у збірці «Із літ моєї молодості». У збірці в кінці поезії «Бунт Митуси», І. Франко подав такий історичний екскурс до цього вірша:

«Ім’я давнього галицько-руського співака Митуси було відоме мені ще з гімназіальних часів, коли я в другім томі читанки […] для вищих шкіл гімн[азіальних] прочитав вірш Костомарова п[ід] з[аголовком] «».

Сей вірш, незвичайно сильний та пластичний в представленні описаних у ньому подій, написаний гекзаметрами, полишив у моїй душі деякий сумнів у тому, що автор представляє Митусу співаком, повним немотивованої нічим ненависті не тільки до князів, але також, можна сказати, до цілого тодішнього суспільно-політичного устрою. По словам Костомарова, Митуса «шаблі не носить і грудей щитом не вкриває», піснями сипле на князя, гострими ніби стрілами, піснями люд стурбував, і хіть до війни підливає. Красних не хвалить дівиць Митусина пісня шалена; мирного людям життя не пророчить, не гріє одваги на супостата; усобиці й смути та пісня виводить».

Сей песимістичний погляд на поезію Митуси ще сильніше підчеркнений у промові Митуси до князя Данила. Се було причиною, що я в своїй композиції попробував трохи інакше мотивувати виступ Митуси проти князя Данила, причім, користуючися свободою поетичного помислу, відступив дальше від історичної дійсності, ніж се вчинив Костомаров.

Історичною основою вірша Костомарова треба вважати оповідання Галицько-Волинського літопису під р. 1241, де після ряду кровавих битв та бурливих пригод читаємо ось яке оповідання:

«Данил же дворецкого посла на Перемышль на Константина Рязаньского, посланого от Ростислава, и владыцѣ Перемышльскому коромолующе съ ним. И слышав Константин Андрѣя грядуща нань избѣже нощью. Андрей не удоси его, не удоси владыку и слуги его разграбы гордые, и тули их бобровые раздра, и прьлбычіе их волчье и борсуковые раздраны быша. Словутьного пѣвца Митусу, древле за гордость не восхотѣвша служити князю Данилу раздраного икы связаного приведоша. Сирічь яко же рече Приточник: «Буесть дому твоего скрутить ся, бобр и волк и язвѣц снѣдяться». Си же притчею речена быша» [Полное собрание русских летописей. Том II. «Ипатьевская лѣтопись». Издание второе. С.-Петербург, 1908, стор. 794.].

В цьому оповіданні можна бачити те, що бачив у нім іще в р. 1860 М. Максимович, а власне оповідання про дім ворожого князеві Данилові єпископа перемиського та його слуг, у яких числі був також словутний співак Митуса. Класти сього співака в один ряд із староруським Бояном або співаком Ігоря нема підстави; пара йому хіба той «скопець Мануйло, пѣвець гораздый», що самотреть із Греції прийшов до боголюбивого князя Мстислава в р. 1137 [М. Максимович. Собрание сочинений, т. 1, Киев, 1878, стор. 129-130.].

На мою думку, одначе, се літописне оповідання не таке ясне і не таке просте, як здавалося Максимовичеві. Для нього не підлягало сумнівові, що «Митуса (т. є. Димитрій) був визначний у своїм часі церковний співак, що належав до дяків перемиського єпископа, але не хотів перед тим пристати до дяків князя Данила Романовича».

Дивно тільки, чому літописець уважав потрібним назвати церковного дяка «словутьным» і приписувати йому надмірну гордість, що не позволяла йому вступити в службу князя. Чи староруське слово «словутний» має що спільного з пізнішим польським і руським прикметником славетний, що звичайно прикладався до міщан, се можна лишити непорішеним. У всякім разі з оповідання літопису видно, що Митуса мусив займати якесь далеко визначніше становище від простого, хоч би й як визначного єпископського дяка, коли гордість не позволяла йому «служити князеві Данилові».

Не вадить зауважити, що слова «служити князеві» зовсім не значать стати його приватним слугою, а можуть значити радше – признати його зверхність над собою, Зі скупого на слова оповідання літопису не випливає зовсім, аби Митуса належав до хору співаків перемиського єпископа. Речення про те, що його в досить незвичайнім і неясно описанім стані («раздрана и икы – варіант іншого рукоп[ису]: акы – связана») привели до князя Данила, зв’язане із попереднім оповіданням про напад Данилового дворецького Андрія на Перемишль зовсім механічно. Його можна розуміти так, що вхоплення та поневолення Митуси відбулося в тім самім часі й тими самими людьми, але, може, й зовсім не в Перемишлі.

Слова про стан Митуси, в якім його приведено до Данила, в обох текстах літопису неясні, а толкування Максимовича, що замість «связана» треба читати «связня», не усуває трудності, яку насуває слово «раздрана». На мою думку, те слово в зв’язку з попереднім оповіданням треба розуміти не «роздертого», а тільки «обдертого», а слово «икы» треба поправити не на «акы», але радше на «лыкы», що разом буде значити «обдертого і ликом зв’язаного». Як відомо, в давніших часах личаними шнурами в’язали воєнних бранців, і в давніших джерелах, особливо польських, дуже часто стрічаємо зворот, що татари беруть людей «у лика».

Признання за Митусою становища світського співака, дружинника або боярина, що міг противитися князівській власті, позволяло би нам сконстатувати в тодішній Галицькій Русі категорію таких співаків, що займали визначні становища в тодішній суспільності. Що такі співаки мусили бути і що їх було немало, про се свідчить текст Галицько-Волинського літопису, в якім дуже часто стрічаємо місця незвичайно поетичні та лаконічні, немов останки давніх пісень. Маємо також виразні свідоцтва про те, що після важніших побід князям складано похвальні пісні. Про таку пісню виразно сказано під р. 1251 по битві з ятвягами, де сказано, що коли Данило вернув зі своїм братом із походу, визволивши багато невільників, «піснь славну пояху има» (op. cit, стор. 813).

Очевидно, мусила се бути пісня історичного змісту, а опис битви, до якої вона відносилася, справді високопоетичний. Досить буде навести оці рядки:

Щитъ же ихъ яко заря бѣ,

Шоломом же ихъ яко солнцю восходящу,

Копией же ихъ дрѣжащим

В руках яко трости мнози.

Сей екскурс писано д[ня] 1 червня 1913».

Костомаров Микола Іванович (1817 – 1885) – буржуазний історик, письменник, публіцист.

Максимович Михайло Олександрович (1804 – 1873) – український природознавець, історик та фольклорист ліберально-буржуазного напряму.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 3, с. 291 – 296.

Стежки

Із літ моєї молодості

Попередній | Перелік віршів | Наступний

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2017 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 50

Модифіковано : 12.08.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.