Страшний суд

Іван Франко

Ну, а що, як справді правда,

Що панотчик в церкві править,

Що мене по смерті ангел

Перед божий суд поставить?

І засяде бог на троні

В блисках бур і гуках грому,

І всі штири кінці світу

Враз поклоняться старому.

Заревуть небесні труби,

Потрясуться всі основи,

І мертве все стрепенеться,

Дожидаючи обнови,

І що від нащада світу

Мало дух живий у собі,

Підійметься, не пропаде

Ні атом життя у гробі…

І потягне все на суд той,

Мов безмежні, сиві хмари,

І ущерть сповниться міра

Плати добрим, злому кари…

І відкриються всі тайни –

Найновіші й найдавніші, –

Перед явністю такою

Затремтять найправедніші…

І не тільки кожде діло,

Але навіть кожде слово,

Кождий помисл, кожда похіть

Оживуть тоді наново,

І дістануть рух і голос,

І, мов військо незліченне,

Попливуть на суд – свідчити

Проти мене чи за мене?..

Що ж, на судову розправу

З апаратом, так безмежним,

Стану я, слабий і грішний,

Певно, з трепетом належним.

І скажу: «На суд твій, боже,

Я стаю, земне создання,

І кладу перед тобою

Весь свій біль і все страждання,

Всіх ілюзій злудні блиски,

Всіх утіх марну приємність.

Всі надії, всі упадки

І всю гордість, всю нікчемність.

Розум весь, і всю сліпоту,

І всі єресі, й всю схизму,

І жало те невмируще

Критицизму й скептицизму.

Боронитися не буду,

Бо ти сам все ліпше знаєш,

Та яким мене создав ти,

То таким мене і маєш».

«Замовчи! – гукне з-за хмари

Голос божий дужче грому. –

Все, що є, чому є й пощо,

Видно скрізь мені самому.

Пафос твій смішний для мене,

Дотеп твій не мід, а оцет;

А сю приказку латинську

Знаєш: Sus Minervam docet?

Чим ти був, яким був, пощо

Всі твої утіхи й болі,

Всі твої гріхи й дурниці,

Все було з моєї волі,

Все добро і зло, що в світі

Сіяв ти і досі сієш, –

Все те був мій план, якого

Ти ні в зуб не розумієш.

А що ти сповнив задачу,

Що була тобі надана,

То прийми тепер заплату:

Входь у радість свого пана».

Тут панотчики й владики,

Що клячатимуть довкола,

Позриваються на ноги

І насуплять грізно чола.

І враз крикнуть: «Боже, отче!

Чи ж подоба, чи ж потреба,

Щоб сей грішник, сей єретик,

Атеїст ішов до неба?

Де ми сіяли пшеницю,

Сипав він кукіль невіри;

Де щепили ми покору,

Там він гордощі без міри;

Де ми груди надривали,

Щоб добути скрухи лепту,

Його сміх, його наруги

Виводили нас з концепту.

Він ніколи не піддався

Ні намові, ні погрозі;

Він був вовк у твоїм стаді,

Був головня в твоїм стозі.

Він троїв дитячі душі

Явно, славно і нагально!

Брать його до неба, боже,

Се, їй-богу, нелояльно.

Ми ж твою сповняли волю,

Що стоїть в письмі святому,

Ми з твойого заповіту

Не вронили ні атому,

А сей жевжик тут нас буде

Ще стягати із котурнів!..

Ні, його зрівнявши з нами,

Ти нас маєш всіх за дурнів.

Ми на се не згідні, ми, що

Скрізь стежки твої простуєм!

Твоїм іменем ми проти

Твого суду протестуєм!»

Пан біг довготерпеливий

Вислуха всю ту тираду,

І всміхнеться добродушно,

І таку їм дасть пораду:

«Цитьте, діти! Тут не сеймик.

Щоб ревли ви і кричали!

Ви ж у небі, де немає

Ані болю, ні печали,

Опозицій та обструкцій

Тут робить вам непрактично;

В своїм небі я ряджуся,

Вибачайте, деспотично.

Тут я поїзду кондуктор,

В якій хочу кого класі

Посаджу, а пасажирам

Іншим всім до того засі.

В моїм небі місця много,

Всяких треба тут професій,

І багато пасажирів

Іде в мойому експресі.

Для овечок препокірних,

Для коров молокодайних,

Для пташок усіх співучих

І для всіх заслуг звичайних,

Для волів, що весь вік пріли.

Скиби краючи й загони,

І для всякої худоби

Єсть окремі тут вагони.

Там їм плата по заслузі,

Море радощів готових,

Але мусить же й зо мною

Їхать хтось у особових.

Вас я, дітоньки, шаную,

Та одна моя вам рада,

Щоб держались ви, як добрі

Пастирі свойого стада.

А компанію для мене

Вибирать вам буде трудно;

А мені в компаньї з вами –

Вибачайте – було б нудно.

Чи я вас за дурнів маю,

Се лишіть мені на волю,

Та себе за дурня мати

Вам, їй-богу, не позволю!»

Тут я попрошу о слово

I скажу: «Мій боже правий!

Присуд твій мені не ясний.

Та занадто він ласкавий.

Хоч то, певно, не моя річ

Поправляти присуд божий,

Та боюся, до твойого

Я експресу не пригожий.

Компаніста я немудрий

Для небесного салону,

І готов так, як у земних,

Часто випадати з тону.

А по-друге, ти ж подумай:

Для якої-то паради

Серед твоїх найвірніших

Слуг почнуться свари й звади?

Я ж добродіїв сих знаю:

Не дадуть вони спокою,

Шепти, чорнення, доноси

В небі попливуть рікою;

Будеш мати тут протести,

І соборчики, й обиду –

Вигризуть мене із неба

І тобі нароблять стиду.

А нарешті – вибач, боже, –

Не кортить мене до раю;

Твоїх розкошів небесних

Я, їй-богу, не бажаю.

Не кортить мене ні вічний

Серафимський спів похвальний –

На такі високі співи

Я зовсім не музикальний;

Не кортять мене небесні

Псалми, гімни й акафісти –

В їх бомбаст ану ж я схочу

Підпустити зойки й свисти?

Та й твої співці й поети

Не зовсім мені до речі,

Починаючи Давидом,

А кінчаючи Львом Печчі.

Та й компанія, твої ті

Херувими, Серафими,

Шестикрилії почвари –

Що мені балакать з ними?

Та й апостоли, і учні,

Корифеї всі небесні,

Як поглянуть ближче, боже, –

Страх вони не інтересні.

Сам Петро, чого він вартий,

Що Христа в біді відрікся!

І весь збір їх, що в годину

Скрути в страху геть розтікся!

Або ті твої аскети

Сухоребрі та немиті,

Ті фанатики, до людських

Благ ненавистю підшиті,

Ті отці, апологети,

Догматисти, каноністи,

Інквізитори, що вміли

«Igne ferro» в душу лізти!

Або й ті, що з твоїм словом

На устах всі землі й море

Заповняли й скрізь ширили

Темноту, гризню і горе,

Покривали здирства можних,

Але вбогих дерли й тисли

І хрестом твоїм вбивали

Вольне слово й вольні мисли!

Адже, бувши консеквентним,

Ти їх мусиш пригорнути –

Тож подумай, як мені тут

В товаристві з ними бути?

Та се ще не все; можливо,

Що тут різнії порядки,

І на всяку бранжу, боже,

Єсть окремі сепаратки.

Але жити в твоїм небі,

І втішатися, й співати, –

Господи, то скільки ж треба б

Напихати в вуха вати,

Щоб не чути криків, стогнань

І проклять, докорів лютих

Тих нещасних, там у пекло

Звержених у тьму й закутих!

Щоб не чути відгомону

Всіх тих мук і озвіріння,

Що були мов контрапунктом

Всього твойого творіння.

Ні, почуються й крізь вату,

Крізь найгрубший мур зі стали,

І нема таких віддалень,

Щоб лунати перестали!

І нема таких розкошів,

І екстаз, і раювання,

Щоб мені не затроїли

Їх пекельнії стогнання.

Дай мені в найвищім раї

Ще на вищий рай надію,

Та при думці про ті звуки

Я, їй-богу, одурію.

Ні, пусти мене, мій боже,

З сього світлого округу

Там, де тягне грішна вдача

Й життьова мене заслуга,

Там, де боротьба невпинна

Без побіди і без слави,

Де покута віковічна,

Та без пільги й без поправи.

Правда, в той огонь пекельний,

Що пече без тіла душі,

В ту смолу і кров, де грішні

Клекотять, немов галуші,

У ті дебрі сірковії,

В черв’яки ті невмирущі,

В ті гадюки, скорпіони

Та почвари всякі злющі

Я не вірю, і в чортяків

Тих рогатих та хвостатих,

Що без всякої причини

Мучать бідолах проклятих.

Та я знаю інше пекло,

Куштував його немало

За життя – ще й досі смаку

Трохи з нього позістало.

Знаю, як смакує скрута

В безвідрадній самотині;

Хліб, що ворог із презирством

З ласки кине сиротині;

Безнадійність, що розбити

Рада б те життя мізерне;

Жаль учинку, що раз стався

І вже в небуття не верне;

Як довкола тебе зрада

Стане муром непрохідним

І як сам собі здаєшся

Підлим, низьким і негідним.

Все те степенуй, о боже,

По твоїй всесильній волі

І пусти мене у вир той

До товаришів недолі.

Там знайду я товариство

Більш до смаку й до вподоби.

І на сльози, і на кпини,

І до сміху, і до злоби.

Там знайду завзяте плем’я,

Люд свобідний і гулящий,

Повний сили й волі, вицвіт

Роду людського найкращий:

Всіх музик і всіх поетів,

Що вино й любов співали,

Всіх філософів, що пута

Догматизму розбивали,

Всіх єретиків, усяких

Перелому піонерів,

Бунтарів і гайдамаків,

Всяких революціонерів,

Всіх, що власне чоловіцтво

Окупляли слізьми й кров’ю,

І всіх тих, кого любив я

В жизні грішною любов’ю».

«Дурню! – крикне голос божий. –

Що ти слів тут набалакав,

Але правди зрозуміння

Стільки в них, як кіт наплакав!

Пекла просиш ти у мене,

Як би я був пекла ктитор;

Просиш мук і болів, як би

Я був кат і інквізитор.

Випрошаєшся від раю,

Мов від царського салону,

І боїшся серед ясних

Пань там випадати з тону.

Ще й не бачивши, ти моїх

Вибранців на глум здіймаєш!..

Слухай, хлопче! Я питаю:

За кого мене ти маєш?

Я гадав, що ти піднявся

Духом понад ту худобу,

Що собі і бога й чорта

Творить на свою подобу;

Що крізь часове й тілесне

Ти проник в духове й вічне

І відкинув шкарлупиння

Грубо антропоморфічне.

Чей же, на землі недаром

Я острив тебе, як бритву,

Посилав тебе у мир свій,

І ганяв тебе у битву,

І водив тебе, як треба,

На вершини й на низини,

Щоб ти був одним з моєї

Доборової дружини.

Не плети ж тепер дурниці,

А збери в одно огнище

Всі думки і всі бажання,

На їх крилах якнайвище

Підіймись, напруж всі сили,

Безмір обіймай душею

І в найвищій тій екстазі

Злийся з сутністю моєю!»

Сі слова впадуть на мене,

Наче дощ густий, огнистий,

Спалять сумніви й тривогу,

І я встану ясний, чистий.

І почую в собі силу

І безмірну духу владу,

І перед найвищим Духом

В пориві любові впаду.

Всі думки і всі бажання

Я зберу в одно вогнище

І на крилах їх я стану

Підійматься вище, вище…

І уже весь безмір стане

Перед моїми очима,

Наче карта розікрита,

Наче світло, що не блима,

Тільки рівно, чисто ллється,

Щезнуть загадки і межі,

І поллється щастя в душу,

Як безмірний блиск пожежі

Я ростиму й сам в безмежність,

Все проникну, все прогляну,

Все скуштую – вище, глибше –

І розвіюся в нірвану.

Примітки

Вперше надруковано у кн.: «Semper tiro», с. 121 – 135. Збереглися автографи твору. Повний автограф (ф. 3, № 303) має незначні розходження порівняно з текстом збірки. Автограф початку поеми (ф. 3, № 304) має також незначні розходження з основним текстом твору. У незакінченій редакції поеми (ф. 3, № 305) є рядки, які не ввійшли до тексту збірки:

Міриш небо своїм ліктем і мене по собі судиш,

Рай видумуєш і пекло й сам у тих фантаз’ях блудиш.

Відколи важким зусиллям ти підбився над худобу,

Раз у раз собі ти твориш бога на свою подобу.

Він тобі страшна почвара, що в гущавині чатує.

Він огонь, тобі, що гріє, страву варить і лютує.

Він те сонце, що з рожевих подушок встає щорана.

Він зима, що, вбивши літо, світ кує в тяжкі кайдани.

Він стрілець, що в роги трубить, аж трясуться гір вершини,

Він пастух, що стада гонить понад гори й море сине;

Він могутній воєвода, що від сходу до заходу

Блискає мечем кривавим, – пострах людському народу.

Він і патріарх старенький, що пестить свої внучата,

Він і месник невмолимий, що за сина ріже брата;

Він тиран і самодержець, шле на світ свої погрози.

Любить злото і кадило, запах крові й ревні сльози.

Він добряк, його вблагає плач, сирітськеє квиління;

Він лихвар, що довг стягає ще в десяте покоління.

Він баранчик неповинний, за провини світу вбитий,

Імператор у тріумфі, що йде славою окутий;

Він грізний вам інквізитор, що всі помисли нотує,

Мудрий рабин, що дні й ночі Тори-мудрощі грунтує;

Печчі Джоакіно – у 1878 – 1903 рр. папа римський, відомий під ім’ям Льва XIII.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 3, с. 173 – 182.