Логотип сайта «Иван Франко»
Письмо на сайт
Версия для печати
Лента новостей (RSS)
Этнография и фольклористика / 1890 г. / Сожжение упырей в с. Нагуевичах в 1831 г.

Сожжение упырей в с. Нагуевичах в 1831 г.

Иван Франко

1

Рассказы об упырях, помещенные на страницах «Киевской старины», освежили в моей памяти множество рассказов, слышанных мною еще в детстве, об ужасном событии, которое случилось в моем родном селе Нагуевичах Дрогобычского уезда в Галиции, в памятном 1831 году. Рассказы эти, которые когда-то производили потрясающее действие на мое детское воображение и заставляли меня при всяком малейшем шорохе вскрикивать и даже падать в обморок, живут и до сих пор, как это читатель увидит из помещаемых ниже записок г-жи Ольги Франко, писанных летом 1889 г. Дело касается сожжения нескольких человек, заподозренных громадою в том, что они упыри и были причиной свирепствовавшей в то время холеры.

Вера в упырей в нашем Подгорье до сих пор очень жива и распространена. По народному поверью, упыри и упырицы бывают двоякого рода: «родимі» и «пороблені». Родимые считаются более опасными; кто и как превращает обыкновенных людей в упырей – мне не удалось узнать. Приметы, по которым узнают упырей, весьма разнообразны. Обыкновенно у них лицо красное и глаза чрезвычайно яркие и блестящие – это оттого, что они сосут чужую кровь.

Г-жа О. Франко записала от Марии Гаврылыковой следующую любопытную примету:

«Упир, як спить, то все на лаві, під вікном, але не так, як другі люди. Він усе лягає головою до дверей, а ногами до образів – по тім його і пізнати можна. Якби хто в сні перевернув його так, що голову положив би туди, де були ноги, а ноги – туди, де була голова, то він уже не встане з лави, а буде так лежати, хоть би й місяць, поки його знов не обернути так, як уперед лежав.

Упир може і в худобину обернутися. То раз у ясеницького (Ясеныця Сольная – село, соседнее с Нагуевичами) попа була слуга – пек би їй – упириця і якусь собі злість піймала на пастуха, та не мала як до нього приступити. Аж раз той пастух жене худобу, аж бачить якась безрога суне на нього, кричить та все наганяється, щоб укусити. Він на неї кричить – ба, не помагає. Він її прогонює – ба, суне безрога та й суне. Тоді він як ухопив бучок, як почне тоту безрогу бити, так бив, так бив, що тота ледве ноги поволокла, та й щезла десь межи плотами. Приходить він вечором додому, дивиться до пекарні, а служниця лежить на лаві, головою до порога, та така збита, такі синці попід очима, по руках, по ногах, що не дай господи. – «Ага! – погадав він собі. – От яка ти! Чекай же!» – Та й не много мислячи, взяв, та й обернув її головою до образів, а потім пішов до попа та й каже: «Єгомость, щось наша Мариська слаба, побита така, та й не встає». Пішов піп до пекарні – правда є. Зачинає він тормосити її, будити – де там, ані суди боже! Отже, лежала так цілий день не встаючи, поки той слуга не обернув її знов так, як зразу лежала, – тоді вона збудилася».

Упыри могут вредить людям и скоту не только по смерти, нои при жизни. Ночью они могут улетать в отдаленные места, конечно, не телом, но душой, и делать там пакости, тело же их остается на месте со всеми признаками жизни, и потому упырей называют тоже – «дводушниками», т. е. людьми, имеющими две души. Вредят они не всегда по своей собственной воле, но по указаниям, или, по крайней мере, с соизволения своих старшин – «старших упирів». Самые старшие упыри в нашей окрестности были, по народному преданию, в с. Бусовищи Самборского округа. Лет 15 назад я записал от моей покойной матери следующий рассказ о самом старшем упыре из Бусовищ:

«Повідають що оттут на Медвіжі (село, смежное с Нагуевичами) заслаб був раз чоловік – перший багач у селі. Кричить, та й кричить, в’ється з болю, а що його болить – не може сказати. Що вони його до дохторів, до ворожбитів возили; що людей перепитували, що йому раду давали, яку хто радив – нічого не помагає. Аж далі нараяв хтось: «Ідіть, – каже, – до Бусовищ, до того й того господаря, у нього є сліпий отець, як вам той не поможе, то вже ніхто не поможе».

А у того багача два сини були, парубки вже дорослі. Зараз запрягли, поїхали. Приїжджають до хати. «Слава Ісусу Христу!» А той сліпий із-за печі: «Ага, справив вас мій ворог тяжкий до мене! Ну, ну, пригадаю я йому тоту прислугу». Ті аж одебеліли, дивляться, а він сидить на печі, сліпий, сивий, а на лиці такий червоний, як кат. Зачали вони до нього: «Будьте ласкаві, татусю, змилуйтеся! ми вам уже…» Та де тобі, той їм і говорити не дає. «Ідіть собі від мене, я не хочу через вас у біду впадати! Ви гадаєте, що я все можу, а то є й сильніші від мене, я з тим, що до вашого тата вчепився вже раз мав пригоду, бачите, і очі через нього стратив, а тепер, як другий раз з ним задеруся, то певно знаю, що смерть моя буде».

Ті бідні хлопці не знають уже, що робити, а далі гадають: «Все одно, нажене то нажене». Зачали його ще дужше просити; пообіцяли пару волів, котрі собі схоче вибрати. Прийшов і син того сліпого, також за ними слово промовив: «Ну, ну, татуню, не перечтеся! Ви, – каже, – дасте йому раду». Потроху, потроху якось того сліпого упросили. «Їдьте ж, – каже, – тепер собі додому, а на новий місяць приїжджайте». Добре, приїхали на новий місяць, пригостилися там до ночі, а під ніч сліпий зібрався, на фіру та й їдуть, «Везіть же мене, – каже, – на границю вашого села, до того а того кіпця!» А той кіпець геть-геть від дороги, на толоці, під самим лісом. Приїхали до кіпця – пітьма, хоть око вийми – стали.

Мій сліпий скочив з воза, як хлопець, та й бух пластом на землю.«Стійте ж ви тут, – каже, – а як крикну на вас, то приходіть до мене. А рискалі (заступи) маєте з собою?» – «Маємо». Притулив він лице до землі: нюх-нюх, як той пес, та й поліз далі. Ліз, ліз, нюхав, нюхав, аж далі крикнув: «Сюди!» Хлопці прибігли з ліхтарнями. «Копайте тут!» Взяли копати, а той сліпий, як пес, обома руками землю розграбує та аж зубами скрегоче. Десь так за годину докопалися до костей. «Ага, ось він!» – крикнув сліпий, та й як почне над тими кістьми щось шептати, як почне кричати, ніби сваритися, то парубки мало зо страху не повмирали. Так кричав аж до сходу сонця. «Ну, – каже до парубків, – тепер засипте яму назад, уже він нікому шкодити не буде, алей я нікому більше не поможу. Везіть мене додому». Завезли його – до трьох днів він і помер. А тата свого застали дома здорового. Син того сліпого з Бусовищ прийшов і щонайліпшу пару волів узяв».

Всего легче узнать упыря после смерти. Когда его «нарядять на лаві», он лежит точно живой, с краской на лице, не смыкая глаз, хотя их у него закрывают по несколько раз и даже прикладывают «ґалаґанами», т. е. большими медными монетами. Мне рассказывали, что старый дьяк нагуевский Варенычка, читая однажды псалтырь при таком покойнике, ночью, когда никого не было в избе, кроме него и трупа, увидел, как покойник начал медленно шевелить рукой, комкать и стягивать полотно, которым был накрыт, и, наконец, поднимать голову. Но Варенычка не оробел и грозно прикрикнул на него: « А не будеш ти тихо лежати, поганине!» – ударил его псалтырью по голове, после чего покойник улегся и более не вставал.

Иногда у такого покойника в самый день похорон, через два дня после смерти, начинает из носа и уст идти запекшаяся, черная кровь. Таких покойников в прежнее время не хоронили на освященном кладбище, а погребали «на границі» вместе с самоубийцами. Упырь очень не любит лежать в освященной земле, и поэтому, когда его несут на кладбище, делает разные пакости. Обыкновенно в то время бывает буря, ветер, слякоть или метель; ветер, ломает древка церковных хоругвей, носильщики, несущие гроб на «марах», внезапно заболевают или падают, так что гроб падает в грязь, и даже случается, что крышка сваливается и покойник выпадает тоже в грязь. О таком покойнике говорят: «От, поганин, танцює по смерті!»

В могиле упырь лежит, точно живой, а ночью выходит и «потинає людей або худобу». Что собственно значит это «потинання», с точностью определить не могу. Бойки прилегающих к Нагуевичам Самборского и Турчанского округов различают несколько видов «потинання»: «втне легше, втне тяжче, а втне й смертельно». В Нагуевичах об этих различиях я не слыхал. Из некоторых рассказов можно догадываться, что упыри высасывают кровь у людей, но самое слово «потинати» или «втинати», которым обозначают зловредное действие упырей, равно как и то обстоятельство, что их в 1831 г. да и после могли считать виновниками холеры, заставляет догадываться, что народ, кроме высасывания крови, приписывает упырям еще какое-то действие, более внезапное, какое-нибудь поражение сердца ила другое повреждение внутренних органов.

В одной корреспонденции из с. Завадки Турчанского округа (Червонная Русь, 1890, № 28), где рассказывалось о действиях местного «ворожбита» Левицкого, приведены были указываемые этим ворожбитом следующие лечебные средства против «потинання» упырей: когда «втяв легше», следует взять земли с могилы упыря, развести ее водой, умыть больного и дать ему напиться этой воды; если «втяв тяжче», нужно разрыть могилу, наскубать из трупа волос и подкурить ими больного; когда же «втяв смертельно», необходимо обернуть упыря в гробу, обскубать у него все волосы и кроме того изрубить труп в куски. В корреспонденции далее рассказано было о профанации мертвеца, произведенной по этому рецепту и о начатом по этому поводу судебном следствии. Подобных случаев профанации мертвецов ежегодно случается по несколько в разных округах Галиции – неоспоримое доказательство того, что вера в упырей сильно распространена и живуча среди галицко-русского населения.

О ночном хождении упырей в Нагуевичах существует множество рассказов, и редко вы встретите мужика постарше, который бы ни разу не видел на своем веку какого-нибудь «ходящего» покойника. Чтобы предохранить себя от посещений упыря, жильцы той хаты, в которую он «впронадиться», должны осыпать свое хозяйство «святовечірнім хруставцем», т. е. маком-самосейкой, который в сочельник лежал на столе, где ужинали. Через круг этого «хруставця» упырь не посмеет переступить и будет несколько ночей с ужасным воем и стоном ходить кругом да около, пока совсем не уйдет.

Чтобы сделать упыря совершенно безвредным, нужно разрыть его могилу, открыть гроб, отрубить мертвецу голову и положить ее у него между ног, тело же обернуть грудью вниз и прибить к земле осиновым колом. Мне рассказывали, что в Нагуевичах когда-то разрыли могилу такого упыря и, открывши гроб, нашли мертвеца, который лежал на боку, подперши голову рукой, и курил трубку. Обыкновенно, вырытый труп упыря оказывается неразложившимся, с отросшими волосами и ногтями.

Что упыри могут вредить не только людям, но и скоту, в этом, кроме нижеследующего рассказа, убеждает нас одно место из пастырского послания буковинского православного епископа Даниила от декабря 1790 г. [Извлечено мною из рукописной книги курренд деканата днистрянского 1786 – 1896 гг., принадлежащей ректору Черновицкого университета проф. О. Калужняцкому. – Прим. І. Ф], направленного против верования в упырей. Вот, что пишет благочестивый епископ по этому поводу:

«С великим жалением уразумели (мы), яко обретаются между вами таковии люде безумний и слабий в вере христианской, а найпаче совсем отвращении от праваго ума и истины, котории своим невежеством дерзают рассуждать и говорить, яко телеса некоторых людей мертвых иміют силу умертвлять скоты ваши, которим телесам и имя выдумали, си есть нарекли их «видмы» или «опирь», о чем мы весма трепещем, что до таковаго падения веры и познания истины достигли християне нащея (sic вм. наши) и еще во упрямстве пребывают и истиннаго научения священного писания не послушают, но внимают басням и стезям развратительным».

Следует поучение о теле человеческом, как божьем создании, после чего говорится далее:

«По смерти человека душа идет во дворы определения от бога, и тіло положше в землю без нечувственно остает такожде до воскресения мертвых, то потом как умертвляют скоты ваша? Как не срамно? Как сміют таковии говорить и оставатися в своем дурачестве, сиесть рассуждать, яко мертвий суть видмы или просто рещи опири и в нощи исходят от гробов и умертвляют скоты вашия».

2

Ужасная эпидемия – холера, которая постигла всю Европу в 1831 и 1832 гг., не преминула навестить и Галицию. По правительственным исчислениям холера в это время появилась в 3608 местностях, с населением в 3 143 235 чел., из которых заболело 255 774, а умерло 96 081. Местностей, которых не коснулась эпидемия, было 2807 с 1 307 940 жителями. По этим же исчислениям самый больший процент заболевших холерой был в округах Стрыйском и Самборском, где заболело 12 % всех жителей, между тем как число заболевших во всей Галиции составляло 6 % всех жителей. Процент смертности был еще более значительный: во всей Галиции средним числом на 100 заболевших холерой умирало 38, во Львове 52, вокруге Тарновском – 46, в Стрыйском и Самборском, кажется, тоже не менее 40 [«Gazeta Lwowska», 1848, 18 октября, № 123].

Не удивительно поэтому, что такое страшное бедствие, постигшее наш народ, должно было глубоко потрясти все его моральное существо и моментально пробудить к жизни разные темные силы, дремлющие, но не исчезнувшие в глубине души народной. Суеверный страх перед упырями бесспорно принадлежал к таким темным силам, и вот в самый разгар эпидемии страх этот доводит народ до ужасной расправы – сожжения нескольких человек.

Об этом факте мы встретили в печати только одно упоминание, находящееся в записках иеромонаха Ильи-Эмилиана Коссака, василианина, напечатанных в «Слове» (1880 г., № 106). И.-Э. Коссак происходил из мещанской семьи города Дрогобыча, отстоящего верст на 10 от Нагуевич, и летом 1831 года возвращался из Вены, где только что кончил курс богословия. Вот его рассказ, в котором я позволил себе только исправить язык.

«Выезжая из Нагуевич, большого казенного села, я увидел большое пожарище, покрытое пеплом. Желая узнать причину этого необыкновенного явления, я спросил человека, отворявшего мне ворота вблизи его хаты, что значит такое большое пожарище среди села на выгоне. На это он совершенно хладнокровно ответил мне:

– Тутки упирів палили.

– Яких упирів? – спрашиваю.

– А що людей підтинали.

– Коли?

– А в холеру.

Услышав это, я еще раз взглянул на пожарище. Мороз подрал у меня по коже, но не показывая вида, говорю ему далее:

– Що ви, чоловіче, кажете? Чи то може бути?

– А таки було.

– Та як ви могли пізнати, хто упир?

– А був тут у селі, – рассказывает с наивным суеверием человек, – такий хлопець; той ходив від хати до хати та по волоссю на грудях пізнавав упирів. Тих зараз брали і тут, на пастівнику, терновим огнем палили.

Дальше я расспрашивал, не запрещал ли им кто-нибудь этого богомерзкого дела, старшина или священник?

– Та ні, – отвечал мужик, – піп сам помер на холеру (это был о. Витошинский), а війт хоть би був і хотів заборонити, то громада була би не послухала.

– А тим, що підпалювали, – спрашиваю, – нічого за те не було?

– Та як би не було? Зараз з’їхала з Самбора комісія та кількадесять хлопів забрала до криміналу, бо ж то не мало людей, і то добрих господарів, на стосах попалили.

Поблагодарив его за пропуск, я пустился дальше в путь, размышляя с неизреченным ужасом о том, что я узнал. В ближайшем селе – Ясенице Сольной, я опять расспрашивал встречного человека о том, что слышно, не сжигали ли у них упырей.

– Аякже, – ответил тот, – палили, та тільки не у нас, а по других селах, от в Нагуєвичах, Тустановичах і інших.

Между прочим, узнал я от него, что мужики из Нагуевич хотели еще сжечь и «найстаршого упиря», о котором им рассказывал мальчик, что «він дуже червоний і живе в Дрогобичі в манастирі», но никак не могли его захватить.

Погруженный в печальные мысли о несчастном суеверии народа, я уже поздно ночью приехал в Дрогобыч и направился ночевать в василианский монастырь. Монастырская дверь была еще не закрыта, и я застал о.ректора Качановского еще занятым вечернею молитвою. Он искренне обрадовался мне и принял меня очень радушно, как своего прежнего ученика из «немецких» школ. Я немедленно рассказал ему про все виденное и слышанное по пути,и он со слезами на глазах подтвердил мне, что все это, к сожалению, действительная правда, и что этим «найстаршим упирем» был не кто другой, как он сам, и что он, зная наверно на какую смерть осудила его темнота мужиков, долгое время не мог ни на шаг выйти из стен монастыря».

Рассказ этот, несмотря на кажущуюся его обстоятельность и на некоторые ценные подробности, касательно нагуевичского погрома, не совсем верен. Нужно заметить, что покойный Коссак писал его почти 20 лет спустя после самого события и включил его в составленную им «Летопись Креховского монастыря» во время своего игуменства в этом монастыре. О самом погроме уже в 1831 г. он знал только по наслышке, а то, что он говорит о виденном будто бы им пожарище «среди села на выгоне», мы должны считать не более, как дешевой декорацией.

Утверждаю положительно, что если И. Э. Коссак в 1831 г. ехал через Нагуевичи так, как он рассказывает, т. е. «краевой дорогой» из Перемышля в Дрогобыч, да так, что из Нагуевич поехал в Ясеницу, то пожарища, где жгли упырей, он от громадских ворот, или вообще ниоткуда не мог видеть. Пожарище это действительно находилось на выгоне, прозываемом «Селом», но совершенно пустом и расположенном не среди села, а за селом, между тем, как дорога в Ясеницу поворачивает на юг, не доезжая, по крайней мере, полверсты до конца села. Это бы еще, конечно, ничего не значило, но важнее следующее обстоятельство.

Упырей жгли в одном углу выгона, прозываемом «Базарище», лежащем на легкой покатости довольно широкого холма; дорога в Ясеницу тянется тоже по покатости этого холма, но с противоположной стороны, так что, проезжая этой дорогой, «Базарища» ни откуда видеть нельзя. Что И. Э. Коссак собственными глазами не видел «Базарища», в этом убеждает меня еще и то, что он говорит о «кострах», между тем, как в данном случае только об одном костре и может быть речь. В чем еще не полон его рассказ, читатель увидит из нижеследующего рассказа, записанного г-жей Ольгой Франко из уст очевидцев ужасного происшествия, стариков Артыма Лялюка и кузнеца Сеня (Семена) Буцяка, – рассказа, пополненного кое-где моими собственными воспоминаниями и записками.

Вот сводный расказ Сеня Буцяка:

«То як була, най ся преч каже, холера, то перший умер піп на тоту слабість. Але люди ще не знали, що то за слабість, та й поховали його на цвинтарі. Гей, так десь за тиждень як зачнуть мерти люди! То зразу мерло по пятеро, шестеро, а далі по десятеро, по двадцятеро, а доходило до того, щой по п’ятдесят умерців на день в селі було. Страх такий на людей упав, що не суди, боже! Церков замкнули, без попа й без дяка ховають – обкопали отут, на Базарищі, місце та й там закопують, і по два, по три або й по більше в одну яму кладуть.

Слухайте ж що ся за пригода стала! Десь там в горішнім кінці села бавилися діти, як то звичайно діти, говорять межи собою о тім самім, що й старі. А один хлопець-семиліток, Гаврило називається, каже до них:

– А знаєте, від чого ті люди мруть?

– Ну, від чого? – діти питають.

– Від упирів. То вони людей потинають.

– Ба, а ти відки то знаєш?

– Бо я й сам упир. Я сам свого тата й маму потяв. І знаєте, нічия мені кров не була така солодка, як їх.

Розбіглися діти по хатах, повідають одно татові, друге мамі, що Гаврило так і так говорить. Зараз люди – до Гаврила.

– Правду ти, хлопче, кажеш?

– Правду.

– А міг би ти пізнати, хто упир?

– Можу.

– Ну, добре, памятай же, завтра будеш пізнавати.

На другий день була неділя. В церкві було набоженство – що другий тиждень правив піп з сусіднього села. Зібралася вся громада – і третьої часті в церкві не помістилося, під церквою стояли, поки піп не скінчив відправи та не поїхав додому.

Тямлю, як нині, в тім році дуже ж то гриби були вродили, то так уродили, що, бувало, вийдеш в ліс, та й зараз набереш мішок грибів. Отже ж, тої неділі я пас у лісі худобу. Женемо на полуднє додому, кождий пастух міх грибів несе, самих шапочок, – аж дивимося, іде старий Бурянник, чоловік такий був, отут жив, недалеко церкви, йде з лісу, також гриби несе. Приходимо в село, а там присяжні, десятники бігають помежи хат, всіх до церкви кличуть – старе й мале зараз має йти. Щось там будуть голосити – кажуть. Дивимося, а Бурянник, як ніс мішок з грибами, так і пустив його серед дороги, а сам став блідий, як стіна.

– Що вам, діду? – питаю його.

– Ой, синоньку, – каже, – чую, що смерть моя буде.

– Пек, пек, осина, – кажу, – що ви смерть згадуєте? От ходім до церкви, почуємо, що там будуть голосити.

Бурянник тільки рукою махнув, та й пішов ні живий, ні вмерлий. Позаганяли ми худобу та й собі побігли. Дивимось, а коло церкви, на цвинтарі, всіх людей поставили рядами, один узяв на руки того хлопця – Гаврила – та й носить його поперед ті ряди.

– Пізнавай, – кажуть, – котрі упирі.

– Оттой упир, оттой упир, оттой упир, – каже Гаврило.

Сімох чоловіків показав. І нашого Бурянника також. Зараз їх узяли набік. Обійшли всі ряди – більше нема.

– А по чім же їх пізнати, що вони упирі? – питають люди Гаврила.

– По тім пізнати, що кождий має сирівцеве полотно, перев’язане попід коліно.

Зараз кинулися до них, зревидували, – акурат таке, у кождого сире полотно попід коліно перевязане. Зараз їх зав’язали, варту до них приставили.

– А нема більше упирів? – питають ще Гаврила.

– Є ще, але не до людей, а до коней, до худоби, до овець.

– Ну, – кажуть люди, – до тих нам байдуже. А оцим, що маємо робити?

– Нічого ви їм не зробите, – каже Гаврило, – доки живі, то все вам будуть шкодити.

Зачали люди радити, що тут зробити з тими упирями, і врадили їх спалити на огні. А Гаврило каже:

– Нічого їм ваш огонь не зашкодить. Тільки терновий та ялівцевий огонь може їм допечи, а інший ні.

Ану зараз наказали: хто там був, усі мають іти на Базарище і кожчий має нести хоть одну тернину. Де яке терня було в плотах, у корчах – все повитягали та повиломлювали – купу наклали таку, як хата. Привели упирів.

– Признавайтеся! – кажуть, – чи ви людей потинаєте?

– Ні, – кажуть ті, – люди добрі, майте бога в серці, ми нічого не винні.

Взяли вони насамперед Вольчака, – перший багач був у горішнім кінці села, скували йому руки й ноги залізними путами, що коней путають, присилили до них ланцюг довгий, тай бух його в терновий огонь, а два хлопи тягнуть ланцюгом через огнище на другий бік. Перебіг він раз, знов йому кажуть:

– Признавайся!

– Люди добрі, пустіть мене, – каже Вольчак, – я упир, але я не сюди належу.

– А куди ж ти належиш? – питають.

– Мене призначено до Фульштина [Фульштын или Фельштын – небольшой городок в нескольких милях от Самбора, а от Нагуевич верстах в 40], – каже він.

– А хто ж тебе там призначив?

– Наш старший. Але його ту нема, він далеко.

– Де він?

– У Дрогобичі.

Знов зачав проситися, щоби його пустили, вже був дуже обпечений, але вони не слухали.

– Ти, – кажуть, – там потинаєш, а твої кумпани у нас потинають, а нам усе одна біда. Так волиш ти гинути, коли тамтих не можемо достати в свої руки.

І пхнули його другий раз у огонь, і знов ланцюгом тягнуть. Він біг, щоби чим борше вихопитися на другий бік. Зле на середині огню зашпортався та й упав у саму грань. Більше вже не міг встати. Так його за ланцюг перетягли через огонь аж до краю, а потому ще раз, і відложили набік лиш дрібко живого. Отже, що ви на то скажете? Здавалося, що все тіло перегоріло, нічого не було видно, видно, лиш одну рану, а виходився, видужав, ще потому більше, як сім літ прожив!

Розкували Вольчака, взялися до другого упиря – Ступаком прозивається. Той, як тільки його пхнули в огонь, так і впав і таким його перетягли на другий бік огнища, – вже був небіжчик. Тоді вони до третього, Панька Саляка. Він був лиш у поддягачці [Поддягачкой называют старую свитку, покрытую сверху белым полотном], без гуні, бо була велика спека. Скинули з нього поддягачку, вергли на огонь – вона зараз займилася.

– Признавайся, – кажуть, – чи ти упир, чи ні?

– Ні, люди добрі, не упир.

Зняли з нього чоботи, сорочку і також пометали в огонь, і знов йому кажуть:

– Признайся, бо і ти так будеш горіти, як твоє шмаття.

– Люди добрі, – каже він, – бог мою душу видить! я не упир! А хочете, щоби м горів, то най вам і так буде!..

Підіймив руки до неба, та й сам кинувся вогонь, лицем у саму грань, так що відразу тіло на нім збіглося. А потому ще сам на другий бік обернувся. Перетягли его через огонь і більше вже не тягли, так і положили коло тамтих двох.

Взялися до четвертого, Николи Саляка, бач, брат був Панькові. Перевели його раз босого через огонь, а він тоді каже:

– Бійтеся бога, громадо, не печіть мене! я упир, але я так зроблю, що більше ніхто в селі не буде слабувати. А був там Левицький, шляхтич з Гори [Горой называется небольшая (9 хат) слобода или приселок Нагуевич], на його фундаменті потому Гайгель засів, а тепер шляхтич Дідинський сидить. То той Левицький каже:

– Добре, у мене тепер донька хора. Піди та зроби так, щоби була здорова, то нічого тобі не буде.

– Добре, – каже Саляк.

Взяли його під пахи, кілька хлопів довкола нього, та й повели його пастівником. А він нараз як не вирветься від них, як не зачне втікати, оттуди – Тростовачкою до Родичова [Название леса]. Люди – за ним, один навіть на коня скочив – там десь коні паслися – але де тому край! А він біжить, а тут з опечених ніг м’ясо кусниками рветься, аж вище нього ті кусники летять, кров’ю сліди значать – а таки добіг до Родичова і сховався. Як він там, бідний, рятувався того дня, бог його знає. Пообвивав собі рани якимись лопухами, потому вже й жінка до нього навідувалася, і ми, пастухи, йому їсти носили… Але щось зо дві неділі не смів до села показуватися, все по лісі ходив. А потому вернувся додому, вигоївся і жив десь донедавна.

Як Саляк утік, зараз люди до Бурянника взялися, спекли його і ще двох, не тямлю вже, як називалися, бо то, видите, не нині ся діяло. Кождого по три рази перетягли через огонь, а потому поклали оттут, на Базарищі. Вольчака жінка зараз узяла додому, давала йому раду. А ті решта лежали там щось по дві доби, та все лиш стинали та пищали. Жінки носили їм з дому молоко, та заливали їх, так, як дітей, аж поки не померли. Потім їх на тім самім місці й позакопували, де котрий умер».

Воспоминания Артыма Лялюка об этом ужасном происшествии менее ярки и пластичны, но он рассказывает, что некоторые из обожженных упырей промучились еще более двух недель, прежде чем умереть. О Гавриле, который был причиною всего случившегося, Артым говорит, что тот после этого происшествия жил еще долгое время, женился и имел детей, из которых одна девушка во время холеры 1873 г. на некоторое время опять была героиней дня, о чем я и расскажу, как очевидец, в конце настоящей заметки.

О сжигании упырей в других селах у меня нет никаких известий, кроме Ясеницы Сольной, о которой я в 1880 г. записал следующий рассказ из уст крестьянина Павла Кульчицкого, который хотя не был очевидцем происшесствия, но слышал рассказы о нем от стариков.

«То в першу холеру, як зачали люде дуже мерти, чують ясеничани, що в Нагуєвичах об’явився такий хлопець, що упирів пізнає. Поїхали, привезли його, скликали громаду – пізнавайї Щось він п’ять чи шість пізнав: «То, – каже, – упирі!»

Зараз їх пов’язали, розложили терновий огонь, таку купу наклали, як хату. Ті люди клянуть дух-тіло, що вони невинні, божаться, плачуть.

– А пощо ж ви, сякі-такі, сирівцеве полотно під коліном носите? – питають їх.

– Та ми на жадні чари, – говорять ті, – нам так казали люди, що хто буде носити сире полотно під коліном, того ся слабість не зачепить.

А той хлопець говорить:

– Не вірте їм! Вони то носять на знак, щоби їх чужосільні упирі пізнали.

А тогді, кажуть, великий страх ударив був на людей. Всіляка погань по селах волочилася. Небіжчик тато оповідав мені: «Власне, каже, були жнива. Жінка з дітьми пішла в поле до роботи, а я сам був дома, мав зварити обід і винести їм, та й ще хліб спечи. Ще я хліба не сажав у піч, а тільки підпалку [Пидпалка – корж из кислого теста] за грань кинув, аж чую, щось під вікном шкробоче. Обертаюся, а то величезний білий пес у вікно зазирає. Я весь застив, і хоть день був, підполудне сонце стояло, а чую, що мені волосся на голові вгору іде. Ніколи я в селі такого пса не видів. А він стоїть та все у вікно зазирає, далі вступився і почав до дверей шкроботати. Взяв я отворив двері, він увійшов до хати – ну такий вам, як лошак, завеликий, лиш очима блискає. Оглянувся по хаті, а далі сперся передніми лапами на припічок просто огню, ніби грітися хоче, а все на тоту підпалку позирає. Вийняв я підпалку з печі, розломив її на четверо, поставив на вікно, щоби вистигла, а той пес усе за нею очима пасе. Вистигла підпалка, взяв я одну четвертину, кинув йому, він лиш раз хавкнув – і з’їв; кинув я йому другу – з’їв, кинув третю – з’їв, кинув четверту – він уже тої не їв, а тільки взяв у писок та й до дверей – пішов. І так мені тоді якось легко стало на душі, як коли бим ся на світ народив. Отже, дав бог, в нашій хаті ніхто на тоту слабість не вмер ані хорував».

Отже, не слухали люди, що ті упирі говорили, а взяли одного та й кинули в огонь – там він і душу дав. Хотіли вже до другого братися, аж тут піп надійшов. Старий Чайковський у нас тоді попом був – не піп, а отець у громади. Дуже всі його любили. Прибіг, та до люде: «Що ви робите? Та чи маєте ви бога в серці?» Зараз тих порозтручував, що упирів стерегли, упирів самих порозв’язував: «Тікайте!» – каже. Люди почали до нього ставитися, а він руки розхристав: «Нате мя! – каже. – Хочете палити, то насамперед мене спаліть!»

Мусили люди розійтися, лиш той один погиб».

Но возвратимся опять к рассказу Сеня Буцяка. На вопрос, умирали ли еще люди и после сожжения упырей, он отвечал:

«Ще й як умирали. Кілька день потому було по 45, по 50 мерців у селі. Але потому якось перестали. А за кілька днів приїхала з Самбора комісія, заарештувала війта і всіх тих, що давали привід, та й повезли їх до Самбора. Отже, щось довго їх не було. Казали, що мають їх усіх тратити, але приїхав біскуп з Перемишля та й так їм виробив, що їх позасуджували на 12 неділь».

О суде над виновными в этом деле у меня есть еще следующий рассказ, слышанный мною от нескольких нагуевичских стариков:

«Зразу хотіли їх судити на смерть, але хтось їм порадив, щоби сказали перед судом, що то не вони перші таку кару вигадали, але що за давніх часів усе такий суд бував. Зачали пани шукати в давніх паперах, чи то правда? Шукали, шукали – не могли найти. Аж далі дійшли до таких старих паперів, що вже зовсім були збутніли, так що, як узяли карту в пальці, то вона й розліталася, то мусили карту за картою ножем перевертати. І в тих паперах вичитали, що справді за давніх часів так судили. І то їм помогло».

Артым Лялюк рассказывает о том господине, который посоветовал мужикам сослаться на древний обычай сожигания колдунов, следующий сказочный эпизод, вероятно, приплетенный сюда совсем некстати из какой-нибудь бродячей новеллы.

«А як позабирали тих людей до Самбора, то їх роди (родня) верглися туди-сюди за адукатами, щоби їх боронили. Грошей заложили щось дуже велику суму, але жаден адукат не хотів їм нічого порадити. Аж далі допиталися до якогось старого чоловічка.

– Що, – каже, – люди добрі, я би вам порадив, але то дуже небезпечна річ. Мусите мені заплатити і купити доброго коня, бо я мушу геть утікати з Самбора.

Зложили вони йому гроші, купили коня. Взяв він його і казав підкувати навиворіт, так щоби підкови були грифами наперед, а шпонами назад. Тоді каже тим людям:

– Ідіте ж тепер до суду і скажіть панам, най пошукають у старих паперах, як-то давно упирів судили.

Пішли вони до суду та й сказали. А там зараз до них:

– А хто вас на тото нарадив?

– Той і той, – кажуть.

Та вже їх там дальше не слухали, тільки післали за тим чоловіком, щоби його зловити. Але той уже був далеко. То вони на всі дороги повисилали гінців на конях, щоби його зловити. А то була осінь, сліди по болоті видно. Та що, сліди все до міста ведуть, а з міста нема. Так вони й вернулися, а тим людям його рада дуже велико помогла».

Последний рассказ ярче всего показывает, что факт сожжения упырей 1831 г. глубоко затронул фантазію народную, которая не преминула сгруппировать вокруг него разные сказочные подробности. Сколько таких подробностей есть и в вышеприведенных рассказах Буцяка и других, это возможно будет оценить только тогда, когда будут приведены в известность подлинные акты судебного разбирательства по этому делу.

Я окончу эти заметки рассказом о последней холере 1873 года. Лето этого года я провел среди мужиков в тех же самых Нагуевичах. Холера свирепствовала в селе две или три недели: сразу умирало по несколько человек, но было два или три дня таких, когда умирало по 15 – 18 человек. В самый разгар эпидемии случилось следующее. Девушка-сирота, по имени Зоська, кажется, дочь или какая-то ближайшая родственница Гаврила, известного из предыдущих рассказов, вдруг как будто сошла с ума. Она сбросила с себя все платье и в одной рубашке бродит по полям. Пора была горячая, жнецы работали в поле при уборке жита. Наталкиваясь на людей, Зоська начинала ломать руки над головой и отчаянным голосом кричать: – Ай-ай-ай! Ай-ай-ай!

Особенно вечером этот крик, как будто от нестерпимой боли, раздавался далеко и наполнял все село ужасом. Несколько вечеров сряду я слышал этот крик, но Зоськи самой не видал. В село она заходила только ночью; свет, падавший из окон, манил ее к себе, и она, подкравшись неслышно, становилась под окном и, прижав к стеклу свое бледное, даже позеленевшее лицо, смотрела в избу. Не нужно добавлять, что это ужасное лицо, смотрящее сквозь окно в такую пору, наводило ужас на тех, кто был в избе, и в нескольких случаях в таких избах люди заболевали холерой или даже умирали.

Иногда, бродя по полям, Зоська наталкивалася на верхнее платье, юбки и платки, которые оставляли возле снопов жницы, работавшие на солнечном припеке. Она надевала на себя эти вещи и начинала с визгом плясать в них по полю; в одном или в двух случаях женщины, которым принадлежали вещи, тут же на месте заболели холерой, а одна, кажется, умерла прежде, чем ее принесли в село. Не удивительно после этого, что Зоська стала пугалом всей деревни. Все уверяли, что она «упириця», что она «потинае», а некоторые даже начали поговоривать шепотом, о том, что не худо бы ее схватить и проучить так же, как учили их отцы упырей на «терновім огні».

К счастью, Зоська через несколько дней пошла бродить по другим селам, ее видели в Медвеже, Броннице, Мокрянах, Ступнице, и повсюду ее ужасный вой производил потрясающее впечатление. Как и чем она кормилась все это время, я не знаю, потому что в людские жилища она совсем не входила; рассказывали, что она иногда забирала и поедала пищу, какую ей удавалось найти в поле у жнецов. Когда и как она возвратилась домой – я тоже не знаю. Когда эпидемия уже приходила к концу, я заболел и пролежал несколько недель без памяти. После моего выздоровления, мне сказали, что Зоська уже дома и работает по-прежнему, здорова и, что всего интереснее, о том, что делалось с нею во время холеры, ничего не помнит. Так ли это – я не могу утверждать положительно, потому что с ней самой никогда не говорил. Но она жива и до сих пор.


Примітки

Вперше надруковано в журн. «Киевская старина», 1890, т. 29, кн. 4, с. 101 – 120. Підпис: Мирон.

Подається за першодруком.

…рассказы об упырях, помещенные на страницах «Киевской старины». – Очевидно, автор мав на увазі надруковані в «Киевской старине» оповідання: П. Єфименка «Упыри (Из истории народных верований)» (1883, № 6); С. Н. Ісаєвича «Еще рассказец о вовкулаках и чаровницах» (1883, № 12); П. И-ва «Кое-что о вовкулаках» (1886, № 6) та інші.

…памятный 1831 году. – Йдеться про голод і епідемії хвороб (передусім холери), які лютували не лише в 1831, а й взагалі в 30-х роках XIX ст.

Франко Ольга Федорівна (1864 – 194І) – дружина І. Я. Франка.

Червона Русь – історична назва Галичини, що зустрічається в писемних джерелах, переважно зарубіжних, у XVI – XIX ст.

Калужняцький Омелян (1845 – 1914) – український філолог-славіст, близький до москвофілів. Професор Чернівецького університету.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1985 р., т. 46, ч. 1, с. 565 – 581.

Предыдущее произведение | Перечень произведений | Следующее произведение

Понравилась страница? Помогите развитию нашего сайта!

© 2010 – 2019 Н.И.Жарких (идея, технология, комментарии)

Перепечатка статей с сайта приветствуется при условии
ссылки (гиперссылки) на этот сайт

Сайт живет на

Число загрузок : 4228

Модифицировано : 22.02.2016

Если вы заметили ошибку набора
на этой странице, выделите
её мышкой и нажмите Ctrl+Enter.