Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Біографії. Некрологи / 1883 р. / Володимир Барвінський

Володимир Барвінський

Іван Франко

Властитель і редактор «Діла», член товариств «Просвіти», «Ставропігійського інституту», «Руської бесіди», «Товариства Педагогічного» і проч[их] упокоївся по короткій і тяжкій недузі дня 22 січня (3 лютого) 1883 в 33 році життя.

Покійний Володимир родився 25 лютого 1850 року в Шляхтинцях Тернопільського округу, з священичеської родини. До гімназії учащав в Тернополі до 1867 року, в котрім перейшов до Львова і тут докінчив гімназіальні науки. По іспиті зрілості записався на правничий виділ Львівського університету, а по скінченні студій правничих і по однорічній практиці в суді працював яко кандидат адвокатський в канцеляріях первостепенних львівських адвокатів до 1880 р.

Ще в гімназії в Тернополі покійний займався живо руськими справами. Се була доба гарячого патріотичного життя серед галицько-руської молодіжі. Пісні Шевченка і Федьковича ентузіазмували ціле молоде покоління, сіючи всюди зароди нового народолюбного руху.

Виростаючи від молоду під впливом тої нової весни руського духу і відзначаючися при тім незвичайним талантом між своїми ровесниками, пок[ійний] Володимир зовсім природно стався одним з видних представителів і двигателів нового руху.

Вже 1868 року бачимо його, молодого академіка, між першими основателями товариства «Просвіти», котрого членом і невтомним помічником був до своєї кончини. Заснування товариства «Просвіти» становило дуже важний і рішучий крок в духовому розвою нашої суспільності, звернувши перший раз увагу інтелігенції на конечну потребу народної просвіти. Тільки заснування і розвивання такого товариства могло оживити і утвердити народолюбний рух серед галицько-руської інтелігенції, надаючи йому широку реальну підставу. Многих вже з перших поважників того великого діла нема в живих: згадаєм лише незабутньої пам’яті Володимира Навроцького, Володимира Ганкевича, вкінець і Володимира Барвінського… Були се якраз наймолодші з «молодих»…

Зараз в перших популярних книжках, виданих «Просвітою», покійний поміщав свої праці, а опісля написав для того товариства добре звісні книжечки «Вексель і лихва – наша біда» і «Тридцять літ тверезості». Через многі літа належав до виділу «Просвіти», був все одним з найдіяльніших виділових, яко правник заступав товариство в справах юридичних, часто виїжджав яко делегат центрального виділу на загальні збори філій, де своїми краснорічивими, патріотичними, смілими і розумними промовами умів загріти всіх до щирої діяльності для просвіти народу. Всім тернопільцям, певно, пам’ятне його сміле виступлення в обороні свободи слова проти правительственного комісара.

При кінці 1860-х і в початках 1870-х років одинокою літературною часописею в Галичині була «Правда». До неї горнулися всі молоді сили, що бажали працювати на ниві рідної словесності. Між ними зустрічаємо з галичан молодого Володимира Навроцького, д-ра Клима Ганкевича, Омеляна Партицького, д-ра Івана Яхна, д-ра Юліяна Целевича, Євгенія Згарського, Анатоля Вахнянина, а в 1870 р. прилучився до тої щирої громади також Володимир Барвінський. Від того часу був він постійним сотрудником, а від 1876 до 1880 – редактором сеї часописі. Задалеко звело би нас, коли б ми хотіли на сім місці вичисляти всі праці його невтомимого пера, заміщені через тих десять літ в «Правді». Згадаємо тільки про деякі важніші. Обіч Володимира Навроцького, був він перший з галичан, що звернув бачну увагу на питання економічні, печатаючи 1874 р. в «Правді» студію о «домовім податку». В слідуючім році стрічаємо в тій же часописі його історичну розправу «На 100-літні роковини зруйновання Січі». В 1876 р., коли внаслідство поміщення Кулішевої «Мальованої Гайдамаччини» пок[ійний] Лонгин Лукашевич був зневолений зложити редакцію «Правди», обняв її наш пок[ійний] Володимир і немов програму нової редакції помістив свою гостру і основну відповідь Кулішеві, де виложив свої погляди на нашу історію.

Від того часу, скажемо сміло, «Правда» стояла майже переважно його власною працею. Численні його критики, рецензії, статті наукові і суспільно-політичні свідчили о його невтомній діяльності, о многосторонності його знання, о бистроті його поглядів.

Крім тих статей, замістив він в «Правді» свої дві обширні повісті з життя нашої суспільності п[ід] заг[оловком] «Скошений цвіт» і «Сонні мари молодого питомця». Буде се ділом обширнішої критики виказати докладно артистичну і суспільну стійність тих творів. Тут згадаємо лиш тільки, що «Скошений цвіт» був і є досі одинокою галицькою повістю, в котрій представлений народолюбний рух молодіжі з 1860-х років.

Але хоч і як многосторонньо заявив себе дух покійного Володимира в «Правді», хоч і як до серця припадала йому та робота, то все-таки чув він, що цього не досить. Душа його боліла, дивлячись на то, як русини, сварячись за марні правописні формальності, тратили свої найкращі сили на безплідних спорах, а не бачили, як з кождим днем тратили по частці своїх жизненних прав… Для оборони тих прав, для опам’ятання нетямущих, для розбудження сонних, для піддержання підупадаючих духом потрібно було рішучого звороту, котрий спонукав би всіх русинів поважно задуматись над своїм положенням, потрібно було нового політичного органу, стоячого на нейтральній почві понад дотеперішніми марними, а так пагубними спорами. Потрібно було впровадити здоровий розум і серйозну, на науці оперту працю до нашої народної політики замість дотеперішньої – як покійний звик був називати – «блуканини». Здвигнути такий здоровий орган було найгарячіше бажання пок[ійного] Володимира. Для його осущнення готов він був посвятити всю свою блискучу будучність, віддати свою працю і всю свою велику силу. Гадка о здвигненні такого органу за почином пок[ійного] Володимира знаходила прихильний відгомін в щораз ширших кругах здорово мислячих русинів: давні товариші, основателі «Просвіти», сполучені гарячою любов’ю до свого народу, другий раз стрітились при великім ділі і подали собі руки до його довершення. З початком 1880 р. появилося «Діло». Сердечні бажання пок[ійного] Володимира сповнилися: він був не тільки ініціатором великого діла – поєднання русинів на почві реальної праці для народу, – в його руках спочивало відтепер ведення того діла.

Трудності не раз були великі: надмір праці, котру треба було поконати, недовір’я широкої публіки до всякого нового і смілого діла, – проти всього того станув пок[ійний] Володимир твердо і рішучо, і його незламна воля та невтомима праця мусили накінець одержати побіду, тим більше, що програма його була так широко задумана, так консеквентно і уміло переводжена, що мусила з’єднати йому поважання і ціну навіть у найзавзятіших противників.

Основа тої програми дасться висказати в слідуючих точках:

I. Ми, русини галицькі, єсьмо невідлучною частею 17-мільйонового народу руського, по своїй мові і по всім признакам етнографічним, як також по історії, відрубного зарівно від великоросів, як і поляків. Історія зробила нас народом демократичним і, розділивши нас між три сусідні держави в осередку північної Слов’янщини силою конечності наводить нас на дорогу федерального союзу з прочими слов’янськими народами. Засвідчивши цілою своєю історією свою ненависть до всякого гніту і всякої кривди, ми, русини, бажаємо федерації на підставі якнайширшої автономії і рівноправності всіх хоч би найменших племен слов’янських.

II. Руководячися тою засадою, ми бажаємо також в житті суспільнім і політичнім серед тих случайних границь, серед яких наш нарід тепер позістає, переведення рівноправності народів і усунення всякої майоризації. Для того ж то в Австрії ми стоїмо за федеральну і автономічну програму, котру виписало на своїм знамені теперішнє правительство гр[афа] Таффе, і не перестанемо домагатися, щоби тая програма у нас в Галичині не стояла, як досі, на обітницях, але перемінилася в діло. Тим своїм бажанням дали галицькі русини рішучий вираз в суспільно-політичній резолюції, уложеній пок[ійним] Володимиром Барвінським, а прийнятій першим народним вічем русинів у Львові 1880 року.

III. Руководячись тою самою засадою, пок[ійний] редактор «Діла» від самого його засновання виступав дефензивно супроти польських шовіністичних політиків, верховодячих в нашім краю на шкоду нашого народу. Пригадуєм лиш його оборону прав руської народності при конскрипції з 31 грудня 1880 року, його часте і гостре виступовання проти полонізації наших народних шкіл, його блискучі виступлення в обороні нарушено! свободи слова, свободи товариств і свободи личності, його тактовну, а рішучу оборону руського народу проти безчисленних інсинуацій шовіністичної польської преси о всякі протидержавні і протисуспільні змагання цілого руського народу. Се стягло навіть на нього, спільно з ветераном нашої святої справи народної, о. Стефаном Качалою голосний процес з гр[афом] Делла Скала, з котрого оба борці наші вийшли так побідоносно, і супроти сумного процесу Ольги Грабар і тов[аришів] зложили голосне і світле свідоцтво о чистоті, правді і святості нашої руської справи. Зовсім консеквентно з тим, де тільки було можна, пок[ійний] Володимир виразно зазначив свою щиру прихильність до польсько-мазурського люду і вказував польській інтелігенції високу задачу просвічати і підносити той люд, замість тратити сили на безплідній політиці шовінізму.

IV. В нашій домашній політиці зайняв пок[ійний] Володимир Барвінський відразу ясне і справедливе становище: покинути всі формальні спори, понехаяти взаємне дражнення, а замість того взятися до реальної і витривалої праці для добра народу, бо тільки така праця і піддвигнення народу може надати нам силу і вагу в краю і в державі. До тої вихідної точки консеквентно було приноровлене ціле його поступовання в «Ділі» і в житті публічнім. Ніколи він не вдавався в ніяку партійну полеміку, але зате, де треба було тяжкої і серйозної праці, там ставав перший. Всі такі важні для нашого суспільно-політичного життя резолюції, прийняті народним вічем 1880 року, були виключно його ділом; а і само віче завдячувало йому ініціативу і провідну мисль. З засади був він противний всьому, що могло викликати роздор і ослаблення в наших народних силах, тож рішуче і енергійно виступав проти викликування борби конфесійної, котра могла би розділити руське духовенство і руський нарід на два ворогуючі табори, і, висуваючи на перший план формально-обрядові питання, відвернула би їх увагу і силу від далеко важніших жизненних політичних і економічних інтересів загальнонародних. З тої самої причини був він ворогом всякої пустої фрази, всякого крикунства і галасливих демонстрацій, котрі розбуджують страсті і неузасаднені надії, стаються джерелом тяжких помилок і самообману, а остаточно ведуть до погубної десперації і опущення рук. Це виразив покійний і в послідній, диктованій вже, своїй статті, поміщеній в 1-м числі цьогорічного «Діла» п[ід] з[аголовком] «Огляд на рік 1882».

V. Позаяк економічний добробут народу є головною підвалиною його культурного і політичного розвою, тож пок[ійний] Володимир Барвінський поруч з пок[ійним] Володимиром Навроцьким звертав якнайпильнішу увагу на економічне подвигнення нашого підупавшого селянства і міщанства. Йому належиться та заслуга, що він перший заговорив о тім перед широким світом на народнім вічу у Львові, перший виступив з старанно опрацьованою програмою, перший в нашій публіцистиці старався роз’яснювати економічні питання і подавати способи до поправи нашого народного господарства. При кождій случайності ставав він сміло в обороні економічних інтересів народних, признаючи їм основну і глибоку важність в нашім народнім житті. В справі нового податку грунтового, домово-чиншового і класового, такси військової, екзекуцій податкових, устави дорогової, основания краєвого банку і т. д. забирав він сміло голос, критикуючи гостро кожду нову установу чи то правительства державного, чи властей автономічних, котра могла принести шкоду нашому господарству. Всім пам’ятне його гостре виступлення проти сойму і виділу краєвого в справі неекономічного шафовання народним грошем і викидування цілих десяток тисячів на такі фантастичні цілі, як інтернат оо. змертвихвстанців або реставрацію королівського замку на Вавелю в виду так сумних фактів, як безчисленні ліцитації селянських грунтів за смішно дрібні квоти, довгів банкових і жидівських або як страшне зруйновання майже половини краю через торічні повені задля недостачі дбалості о регуляцію рік в Галичині.

VI. Виходячи з того пересвідчення, що наше духовенство положило в минувшості великі заслуги коло піддержання нашої народності, що спільно з народом перенесло тяжкі гоніння і ворожі удари, що не тільки не стратило в тих тяжких хвилях своєї єдності з народом, але при першій кориснішій для нас констеляції політичній взяло в свої руки провідництво і ініціативу до духового і політичного розбудження нашого народу, що і тепер ще воно представляє осередок нашої інтелігенції, що проти нього головно звертаються і тепер ще численні удари наших противників і що за тим піднесення і поліпшення долі нашого духовенства може бути порукою успішнішого розвою наших народних сил, пок[ійний] Володимир Барвінський бачно звертав увагу на справи нашого духовенства і сміло підносив все і всюди голос, де йшло о поліпшенні його матеріяльного биту, о оборону його загрожених прав, о піднесенні його достоїнства і поваги. Пригадаєм лиш о його основній статті о поліпшенні дотації духовенства, його виступлення проти віддання добромильського монастиря оо. василіян в руки пп. єзуїтів, проти єзуїтських місій по наших селах і містечках, його гарячий відзив о уступаючім митрополиті в[исоко]пр[еосвященнім] Іосифі Сембратовичу і його сердечне привітне слово до теперішнього адміністратора львівської архидієцезії, преос[вященного] еп[ископа] Сильвестра Сембратовича.

Се були провідні мислі тої програми, котру він начеркнув, обіймаючи видавництво «Діла». Твердо і консеквентно переводив він її в своїх письмах і промовах, день і ніч працював над її осущенням і, вмираючи, зламаний надміром праці, лишив нам її яко найдорожчу єдину по собі спадщину. Та програма була найглибшим ядром, цілою суттю його життя, о ній і тільки о ній думав він в своїй тяжкій недузі на смертній постелі і, догасаючи вже, в послідніх хвилях свого життя передав її, мов найдорогоцінніше сокровище, з повним довір’ям новому редакторові Антонові Горбачевському.

Нехай же свята буде його пам’ять між нами! Сповняючи його заповіт, працюючи дальше над ділом, котре він нам показав, звеличимо найкраще пам’ять робітника-патріота. Смерть, що постигла його в цвіті літ, не дозволила йому бачити плодів з того доброго сімени, котре він засіяв. Наше діло тепер – не дати змарніти і знидіти тому сімені, але плекати його старанно на потіху Матері-Руси і на славу всієї Слов’янщини. Нехай завсігди стоїть перед нашими очима його примір: як то він спокійно, з непоборимою вірою в святість нашої справи поборював всі трудності, працював словом і пером в часописях, брошурах і всяких комітетах, в тишині кабінету і на многолюдних зборах, як то він всю будучність свою, ба в кінці своє здоров’я і своє життя віддав великому ділу, як то він не бажав ні слави, ні почести, умів зречися всіх егоїстичних цілей і бажань, щоб тим вірніше і в цілості служити дорогій справі народній.

Життя його убоге було в лічні радості, не дало йому, що називається щастям, але ж він і не бажав нічого подібного. Єдина радість, єдине щастя його була любов і повага у того народу, котрому він вірно служив. А се велике щастя, котрого надармо добивається не один вельможа, не один цар, почало було усміхатися йому, смирному і тихому робітникові мислі і пера. Його оглядне, тактовне, а сміле і рішуче поступовання єднало йому симпатію і поваження у інтелігенції і у простого люду. Ми бачили і чули, як перед недавнім вибором до Ради державної за округів Жовків – Рава – Сокаль наші селяни і міщани враз з місцевою інтелігенцією домагалися його кандидатури. Але покійний, щоб не вносити роздвоєння в наші слабі сили, зрікся тої чести в користь поставленого «Руською Радою» кандидата. Певна річ, що коли б йому судилось було довше прожити, воля і любов народу були б його покликали на почесне становище заступника народного чи в Раді державній, чи в соймі, і тоді він своїм патріотичним жаром і своєю розумною політикою потрафив би був зробити багато доброго для нашої народної справи.

Смерть підкосила всі ті блискучі надії. Ми стратили в нім найревнішого діятеля, найталановитішого публіциста, многонадійного писателя і єдиного в теперішніх обстоятельствах реального політика і організатора.

Тож не диво, що несподівана смерть його глибоко потрясла серця всіх русинів, що викликала такі громадні об’яви жалю і співчуття не тільки у його другів і одномишленників, але і у людей далеких, і у його противників. Всі схилили чоло перед його ідеєю, працею, чистотою характеру і великою заслугою. Похорон його стався великою маніфестацією цілого руського народу. При його свіжій могилі почулися русини братами, забули o всім, що їх роз’єдинало, а сльози, що впали на його домовину, – се були перші чисті сльози братньої любови…


Примітки

Вперше надруковано в газ.: Діло, 1883 р., № 9-10, 27 січня (8 лютого), с. 1 – 2, без підп. Некролог написано спільно з І. Белеєм. Авторство: Павлик М. Спис творів Івана Франка… – С. 3; Дорошенко В. Спис творів Івана Франка з додатком статей про нього і рецензій на його писання / Матеріали до української бібліографії, видає Бібліографічна комісія Наукового товариства імени Т. Шевченка. – Львів, 1930. – Т. 4. – Вип. 2. – С. 139; Мороз М. О. Іван Франко: Бібліографія творів. – С 165. Автограф уривку статті (недатований): Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України [далі – ІЛШ], ф. 3, № 318.

Подається за першодруком.

Барвінський Володимир Григорович (1850 – 1883) – український письменник, один із лідерів народовців. Редактор журналу «Правда» (1876 – 1880), засновник, видавець і редактор газети «Діло» (1880 – 1883). На смерть В. Барвінського І. Франко відгукнувся некрологом «Володимир Барвінський», а також поезіями «На смерть бл[аженної] п[ам’яті] Володимира Барвінського дня 22 січня (3 лютого) 1883» та «Спом’янім!».

«Ставропігійський інститут» – (1788 – 1939) культурно-освітня установа, яку з 1860-х років очолили москвофіли. Утворився на базі колишнього Ставропігійського (Успенського) братства.

«Руська бесіда» – культурно-просвітницьке товариство української інтелігенції народовського спрямування у Галичині, засноване 1861 р. Наступного року у Львові при ньому було відкрито музично-драматичний театр.

«Товариство педагогічне» – Руське товариство педагогічне, культурно-громадська організація, заснована у Львові 1881 р.

…в Шляхтинцях Тернопільського округу… – Тепер село Гніздичка Тернопільського району Тернопільської області.

Навроцький Володимир Михайлович (1847 – 1882) – український економіст-статистик, етнограф, публіцист, письменник і громадсько-культурний діяч Галичини.

Ганкевич Володимир (? – 1881) – юрист за фахом, виступав з літературними творами,

Ганкевич Клим (Климентій) Миколайович (1842 – 1914) – український філолог і філософ, учитель гімназії, потім доцент Чернівецького університету. Деякий час очолював релігійну газету «Мир» у Львові. Автор першого підручника зі слов’янської філософії німецькою мовою, розвідок з мови, літератури та філософії.

Яхно Іван (1840–1907) – галицький педагог, природознавець, автор розвідок про фауну і флору Галичини, один із творців української Природничої термінології, співробітник «Правди» (1868)

Целевич Юліан Андрійович (1843–1891) – український історик та педагог, учитель Академічної гімназії у Львові (з 1876) перший голова НТШ; почесний член товариства «Просвіта». Автор шкільних підручників, розвідок з історії Галичини, з історії Львова.

Згарський Євген Якович (1834–1897) – український письменник народовського спрямування, автор поеми «Маруся Богуславка» (1862), збірки «Поезії» (1877) тощо. У 80-х роках примкнув до москвофілів.

Вахнянин Анатоль (Наталь) Климентович (1841 – 1908) – український композитор, письменник і педагог, журналіст, громадський діяч, один із керівників партії народовців.

Кулішевої «Мальованої Гайдамаччини»… – йдеться про надрукований у журналі «Правда» (1876. – № 9–12) белетризований трактат П. Куліша «Мальована гайдамащина: словесний забуток невідомого автора. Подав письменній громаді П. Куліш», у якому він оцінив козаччину і гайдамаччину як деструктивні рухи, що руйнували основи української державності й культури, підносив культуртрегерську місію в Україні польської та української шляхти, російського «освіченого абсолютизму, осудив Т. Шевченка як співця гайдамаччини. Думки Куліша, висловлені в гострополемічній формі, викликали бурхливу реакцію української громадськості.

Лукашевич Лонгин (1839–1882) – громадський та культурний діяч народовського спрямування, редактор журналу «Правда» (1867 і 1876). На цьому посту змінив Олександра Огоновського, а після публікації «Мальованої гайдамаччини» змушений був – під тиском народовців – здати посаду В. Барвінському, який ще за редакторства О. Огоновського фактично виконував обов’язки редактора.

відповідь Кулішеві… – Йдеться про полемічну статтю В. Барвінського «Погляди на історію руського народу», надруковану у «Правді» (1876. – № 13–15, 17–18).

…розділивши нас між три сусідні держави в осередку північної Слов’янщини… –Йдеться про те, що українські етнічні землі входили до складу Росії, Австрії та Угорщини.

Качала Стефан (1815–1888) – український історик та публіцист, священик, посол до Галицького крайового сейму (з 1861), один із провідних діячів народовського спрямування, член-засновник товариства «Галицько-Руська матиця» (1848), Товариства імені Шевченка. «Просвіти». Автор «Коротко: історії Руси» (1886).

…сумного процесу «Ольги Грабар і товаришів»… – І. Франко має на увазі судовий процес 1882 р. над москвофілами А. Добрянським, його дочкою О. Грабар та іншими, звинуваченими у державній зраді. Суд присяжних виправдав А. Добрянського та О. Грабар.

Змертвихвстанці («Воскресенці») – польська католицька організація типу чернечого ордену, заснована 1842 р. патріотично настроєною частиною учасників повстання 1831 p. які емігрували до Франції.

Сембратович Іосиф (Йосиф) (1821 – 1900) – галицький церковний діяч, митрополит.

Сембратович Сильвестр (1830–1898) – галицький митрополит, кардинал, префект Духовної семінарії у Львові (з 1863 p.), професор догматики у Львівському університеті (1868), засновник і редактор богословського журналу «Русский Сион».

Горбачевський Антін (1856–1944) – громадсько-політичний діяч, адвокат, активний діяч народовського руху, пізніше співзасновник Національно-демократичної партії, редактор «Діла» (1883–1884), член австрійського державного трибуналу (з 1912 p.).

Олена Луцишин

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 53, с. 45 – 53.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2220

Модифіковано : 13.02.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.