Марія Бартус

Іван Франко

В неділю, д[ня] 4 жовтня, проводили її до тихого пристанища всіх скорбних, труждающихся і обремененних. На чолі походу співали священики по-латині; за домовиною кількатисячна проводжаюча громада, зложена переважно з женщин, розмовляла стиха о своїх ділах, сміялась та гуторила; тільки на немногих лицях видно було печать задуми, навіяної видом смерті. Над гробом промовили два літерати зовсім не по-літератськи, і один нелітерат от так собі. У всіх трьох бесідників на умі була політика; про помершу не вміли навіть сказати: де вродилась, де вчилась, що робила в житті, як терпіла і як умерла. Я підозріваю, що жоден з них і не читав уважно її віршів, за котрі величали її пустими, конвенціональними фразами. Чи хто-небудь, крім рідної матері, сплакав за нею, – не можу сказати. Холодом навіяні були похорони «найсимпатичнішої поетки польської», як виражались шумно похоронні афіші.

Важкі, болющі чуття будились в моїй душі на вид того похорону. Ось дівчина, обдарована без сумніву талантом поетичним, з живою і чуткою душею, не знаходить в житті нікого, хто зумів би направити її думку і фантазію на відповідну дорогу, а зато попадає під вплив доживаючих свого віку прихильниць старого романтизму нижчого, містичного сорту і починає переспівувати на новий лад старі, давно пережиті і забуті пісні, робиться епігоном тої школи, котра, здавалось, вимерла безпотомно.

Талант її, замість порушити суспільність на грунті живих, сучасних інтересів, замість попхнути її на нові дороги поступу, знання і братання, марнується в нужденних одах на честь св. Яна з Дуклі та в архіромантичних поемах в роді «Czarodziejskiej fujarki», де крихітка здорового поетичного змісту тоне в буйних наростах романтичної фразеології.

А лихо звідси пливе подвійне. Одне те, що на такі марниці тратиться все-таки сила, жива сила, піднесена ще високим ідеалізмом і запалом, властивим женщині, сила, котра, в іншім напрямі йдучи, могла б багато доброго сім’я кинути в польську суспільність. А друге те, що й та суспільність не набирає інтересу до тої самої сили, і поетка трагічним способом нидіє і пропадає в тій тяжкій і безплідній боротьбі. Бути мучеником хибної, пережитої вже ідеї, се ж хіба найсумніша доля, яка може випасти в уділі чоловікові.

Але все те не є каменем, киненим на свіжу могилу. Що ж вона винна, що для свого таланту не найшла підмоги, проводу, що доля казала їй уродитись у Львові, серед тої часті польської суспільності, котра з самої конечності хворує на внутрішню фальш і пустоту, котра, не маючи здорового, питомого кореня в окружаючім народі, мусить бути призраком, мусить годуватися мріями, фантазією та містикою?

Але мені хотілось би кинути докором на ту публіку, що йшла за її домовиною. Адже ж бл[аженної] п[ам’яті] Марія Бартус була кровним витвором її поглядів і уподобань! Чом же ж та публіка показалась так рівнодушною і безучасною для свого власного витвору? Чом не піддержала її за життя, хоч знала, що вона живе в крайній нужді з старою матір’ю, що помимо слабого здоров’я мучиться учительством по селах, перекидувана з місця на місце? Чом не запомогла її, коли почула о її недузі, в її виконанні w stosunkach mniej niż skromnych. Адже ж єсть у Львові якесь «Koło wzajemnej adoracji» чи ні, «Koło literackie», котрого секретар п. Белза видавав навіть збірник поезій покійної, що розійшлись аж в двох виданнях.

Чи те «Koło» не чулося в обов’язку допомогти бідній поетці, поки ще була здоровою, запевнити їй удержання з її праць літературних і не пустити її на село на трудне поле вчительства, де нажила сухіт? Чи те «Koło» не повинно було бодай по невчасі, в пору її смертельної недуги, запомогти її і не дати їй бодай вмерти «w stosunkach mniej niż skromnych»? Надто вже дешевий був той вінець, котрим те дешеве «Koło» думало сповнити свій обов’язок для помершої. Се вінець ганьби для нього і для цілої нашої польської суспільності.

«Kurjer Lwowski» в н-рі 275 з д. 5-го жовтня, а за ним стереотипово, краденим способом і всі прочі львівські польські дневники в посмертнім відзиві о Марії Бартус виписали ось які слова: «Мужество і супокій помимо того (т. є. помимо безучасності людей) не покидали її до послідньої хвилі, чого найліпшим доказом отсей стих, написаний недавно і ніде досі не печатаний:

Do śmierci

Przybliż się biada! Przybliż cicha!

Odsłon twe lica, spokojem piękne!

Ludzko ść cię cała z trwogą odpycha –

Ja się nie zlęknę,

Chociaż nie wierzę, by twoja ręka

Do złotych niebios wiodła podwoi,

Wierzę, że w grobie ból nie nęka,

Ciszą się koi…

Wierze, że losu wściekłość bezsilna

Do walk daremnych tam już nie zbudzi.

I że cieplejszą ziemia mogilna

Od… serca ludzi.

До смерті

Наблизся бліда, наблизся тиха!

Відкрий своє спокоєм прегарне лице!

Людськість вся тебе з тривогою відпихає –

Я ж не злякаюся.

Хоч і не вірю, щоб твоя рука

Вела до золотих небесних брам,

Але вірю, що в могилі не мучить біль,

Вгамовується тишею.

Вірю, що безсильна лють долі

Більше не збудить до даремної боротьби,

І що тепліша земля могильна

Від сердець людських (польськ.). – Ред.

«Мужество і супокій» – в тім визнанні про «даремну боротьбу» і про те, що «земля могили тепліша від серць людських»!

Хто вміє розрізнити голос щирого, природного чуття від декламації комедіанта, той, певно, признає, що в тім віршику звучить далеко більше гіркого докору і безнадійної розпуки, ніж «мужества і супокою».

Примітки

Вперше надруковано в журн. «Зоря», 1885, № 19, с. 225 – 226.

Подається за першодруком.

Бартус Марія (1854 – 1885) – польська письменниця, автор поетичних збірок «Poezje» (Львів, 1876), «Czarodziejska fujarka» (Чернівці, 1884), ряду віршів і поем, які друкувалися в періодиці, збірки новел «Duch ruin» (Львів, 1885) і кількох драм. Критика заговорила про М. Бартус лише після її смерті, особливо після виходу двотомника лірики «Dzieła» (Львів, 1914).

«Koło literackie» – литературне товариство, засноване у Львові в 1880 р. з метою пожвавлення польського літературно-наукового руху. Організовувало читання і обговорення літературних творів, наукових доповідей і рефератів. Згодом було перейменоване на «Koło literacko-artystyczne».

Белза Владислав (1847 – 1913) – польський поет і літературознавець.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 26, с. 349 – 351.