Початкова сторінка

Іван Франко

Енциклопедія життя і творчості

?

Переднє слово [до збірки Ольги Рошкевич]

Іван Франко

[До збірки «Obrzędy i pieśni ludu ruskiego we wsi Lolinie, powiatu stryjskiego. Zebrała Olga Roszkiewicz, opracował Iwan Franko»]

В українського народу весілля є взагалі найурочистішим актом, пов’язаним з найбільшим числом обрядів. Чи не кожне село, а тим більше кожний повіт на величезному обширі українських земель має, крім певної кількості типових і повторюваних всюди обрядів та пісень, також не менше окремих, оригінальних і ніби місцевих. Деякі обряди вважаються в певній околиці дуже важливими, в іншій другорядними, а ще в іншій вони цілком загинули. Обрядові сцени, наприклад, звані «погане весілля», збереглися ще в деяких місцевостях України, в той час коли в Галичині залишилися з них де-не-де лише невиразні сліди, наприклад, у 141-й пісні цієї збірки.

Відомо також, яке велике значення в народних українських весільних обрядах має «коровай»; тим часом у Лолині ні про коровай, ні про обряди, поєднані з його випіканням, вбиранням, краянням і розподілом між родиною, немає жодної згадки ані в ритуалі, ані у весільних піснях. Зате та обрядова частина, коли пан молодий відводить з батьківського дому панну молоду, а особливо той вельми драматичний діалог, в якому свахи ведуть суперечку з дружками за панну молоду, ледве відзначені кількома піснями в інших збірках весільних пісень, наприклад, у збірці Головацького, в Лолині представлені кількома десятками пісень (№ 78 – 100).

Що ж до характеру весільних пісень з Лолина, то деякі з них глибоко поетичні, наприклад, № 126 і 140, одначе в більшій частині – це римовані обрядові формулки, які мусили мати первісно більше символічне та міфологічне, ніж поетичне, значення; такими є пісеньки: 12, 18, 31,35, 40, 42, 46, 47, 51, 52, 54, 57 – 59, 61 та інші.

Як у весільних обрядах і піснях українського народу загалом, так і в тих, які подаю тут з Лолина, часто вдається розпізнати інколи виразні риси звичаїв, які існували в далекому минулому, наприклад, викрадання або купування дівчат для одруження, про що згадує ще Нестор та інші руські літописці [Див.: Полное собрание русских летописей, изд. Археографической комиссии, т. 1. Лаврентьевская летопись, стор. 6, одночасно Летопись Переяславля Суздальского, стор. 3 – 4]. З цього боку весільні обряди в Лолині містять в собі виключно цікаві і невідомі в інших околицях подробиці, наприклад: врочисте вирядження по барвінок, вискакування з хустками, вінчання пана молодого і перев’язування його хусткою самою панною молодою, благословляння до шлюбу з хлібом на колінах, годування молодят після повернення і намащування матір’ю чола молодих медом, обсівання вівсом дівчат і багато інших – все це ритуальні подробиці великого значення.

Мелодія обрядових весільних пісень з Лолина, так само, як і таких же пісень українського народу взагалі, дуже жалібна і красномовно свідчить нам про той справжній смуток дівчини і присутніх, яким у первісні часи супроводжувався акт одруження, коли він відбувався насильно, викраденням дівчини з дому батьків або продажею в чужу сторону і в більш-менш тяжку для неї неволю.

Зміст пісень, поданих у цьому збірнику, переважно невідомий для інших збірок. А з другого боку, тут є багато варіантів то повніших, то бідніших, які у виносці я зазначив для порівняння з цими [Порівн.: Головацкий. Народные песни Галицкой и Угорской Руси. 3 частини в 4 томах, Москва, 1878; Чубинский. Труды этнографическо-статистической экспедиции в западнорусский край. Т. IV. СПб., 1877; Навроцький. Весілля – в часописі «Правда», 1869, № 32 – 89].

Щоб дати деяке уявлення про людей і околицю, де відбуваються ті весільні обряди, додаю в кількох штрихах слідуючі відомості про них:

Лолин – це невелике гірське сільце, що має до 80 хат, розташоване біля річки Свічі в дуже бідній лісовій місцевості. Тамтешні люди, відрізані від решти світу і пригнічені злиднями, не знають майже ніяких заробітків, ніякого промислу. Навіть мало займаються вівчарством, відколи громада у сервітутному процесі втратила значну частину полонин, віддалених від села на кілька миль, їх прикріплено до маєтків української митрополії в Перегінську. Головним джерелом їхнього прожитку є худоба, яку випасають у близьких горах, а також нужденна рілля, що ледве родить овес і картоплю, і тільки почасти жито і ячмінь.

Тип лолинських мешканців нічим не відрізняється від звичайного типу карпатських бойків: чоловіки середнього зросту, мають широкі обличчя, русяве волосся, довге, що падає аж на плечі, очі сірі або блакитні і добродушний вираз обличчя, який часто виявляє обмеженість і пригніченість думки. Їхній одяг становить сорочка з грубого полотна (льону там не сіють), що сягає дещо вище колін, без жодної вишивки і прикрас, такі самі штани і широкий ремінний пояс.

Єдиним верхнім одягом для чоловіків і жінок взимку і влітку є так звана бунда, тобто короткий кожух, що сягає вище колін, який влітку носять без рукавів і вовною наверх, а взимку з рукавами і вовною всередину. На голові носять влітку капелюх, грубий, повстяний або солом’яний, а взимку смушкову шапку. Заміжні жінки носять волосся розпущене, що спадає з-під очіпка, на який пов’язують білу хустку, так званий рантух. Дівчата ходять без жодних хусток, з волоссям, заплетеним у дві коси і загорнутим навколо голови, притому у вухах носять сережки, так звані ковтки, а на шиї часто пов’язку з кораликів власної роботи.

Лолинські хати такі нужденні і занедбані, що не піддаються опису. Так, як я їх пізнав у 1876 р., нутро навіть найпорядніших лолинських хат було далеко гірше від підгірських: ліжко, складене з окремих дощок, має за всю постіль тільки солому і пару брудних подушок; велика скриня служила замість стола. Голі стіни до третини своєї висоти вгорі були обкіпчені димом, бо величезна глиняна піч була без комина; дим виходив малим отвором у стелі. На полиці стояла пара мисок, три або чотири глиняні горщики, а на скрині лежала половина чорного хліба, твердого, як цегла, з ячмінними стеблами і остюками. Перед вікнами, як звичайно, невелика купа гною. Господарські будівлі, а було їх тільки дві, тобто стаєнька для корови і ялівки та оборіг, внизу збудований у вигляді хлівця, були у ще гіршому стані.

Народна їжа – це здебільшого хліб, вівсяний або змішаний з ячменем, картопля і вівсяний чир, тобто водою розведена лемішка. М’ясо рідко коли з’являється на його столі. Зате літом споживають більше огірків і грибів, хоч огірки дуже скупо родять на погано оброблених городах біля хат. Нещастям цього села є його розташування в улоговині і часті дощі, які змивають родючий грунт з ріллі, нахиленої до потоків. «Лолин – голий, – каже місцева приповідка, – довкола ліс, а в середині один біс».


Примітки

Вперше надруковано польською мовою без підпису під назвою «Słowo wstępne» у кн.: «Zbiór wiadomości do antropologji krajowej», т. 10, 1886, с. 3 – 5. Збірка тоді ж була видана окремо під вже згаданою назвою (Krakow, 1886, 54 с. Słowo wstępne, с. 3 – 5).

Подається за першодруком у перекладі.

Лолинсело, нині Долинського району Івано-Франківської обл.

Рошкевич Ольга (1859 – 1935) – близький друг І. Франка, з якою він тривалий час листувався і присвятив їй ряд ліричних поезій, керував її літературною (зокрема перекладацькою) працею.

Погане весілля (поганий понеділок) – обрядові дії, до яких вдаються тоді, коли молода не зберегла до шлюбу цноти.

Головацький Яків Федорович (1814 – 1888) – український поет, учений і педагог, один з діячів «Руської трійці». Тут ідеться про збірник «Народные песни Галицкой и Угорской Руси» в чотирьох томах, виданий 1878 р. в Москві.

сервітутному процесі… – Сервітут (від лат. servitus – рабство, повинність, підлеглість) – обмежене право користування чужою річчю, зокрема право власника земельного наділу користуватися певними вигодами сусіднього земельного наділу. Тут ідеться про захоплення селянських земель.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 27, с. 40 – 43.