Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Етнографія і фольклористика / 1896 р. / [Рец.] К. Potkanski. Postrzyżyny u słowian i germanów

[Рец.] К. Potkanski. Postrzyżyny u słowian i germanów

Іван Франко

W Krakowie, nakładem Akademii Umiejętności, 1895.

Праця п. Потканського заслуговує на пильну увагу. Написана з глибоким знанням етнологічної літератури, вона відзначається старанними пошуками джерел і, що найважливіше, чималою критичною бистротою при групуванні даних, неабиякою обачністю і обережністю в їх тлумаченні.

У першому розділі автор порівнює відомі дотепер свідоцтва про пострижини у слов’ян, а зокрема свідоцтва з хроніки Галла і Кадлубка про здійснення цього обряду в поляків, скупі свідоцтва з українських хронік і, врешті, порівнює новіші дані, зібрані етнографами, про пострижини у південних слов’ян і про повір’я, пов’язані з першим зістриганням волосся у польських, білоруських, чеських, московських хлопчиків. Ці повір’я, а згодом і обряди, збережені досі, наприклад, кумівство із постригу в чорногорців, сербів і болгарів, найочевидніше свідчать про те, що пострижини мали первісно обрядовий, сакральний характер.

На думку автора, вони були одним із чисельних обрядів, котрий уводив дитину в сім’ю, а згодом і в рід чи плем’я, отже, у сакральний союз тих суспільних груп. На основі слов’янського матеріалу автор розрізняє два споріднені між собою типи пострижин: один, найвиразніше описаний у давніх поляків, відбувається на сьомому році життя дитини з великою родинною урочистістю, під час якої дитині дається ім’я, а сам обряд виконує батько, хоч міг виконувати й хтось інший; і другий, менш виразно зарисований в українців, де термін стриженій був короткий і несталий: він поєднаний з германським звичаєм садіння дитини на коня, вручення їй лука й т. ін., тобто поєднаний з обрядами, котрі означали досягнення повноліття.

Дуже витончено автор аналізує ту обставину, що пострижини виконує батько, символізуючи таким чином прийняття дитини у сім’ю; далі він доводить і підтверджує фактами, що постриг, здійснений кимось іншим, означав адаптацію дитини до іншої сім’ї. З цим пов’язуються, з одного боку, цікаві уваги про всиновлення, а з іншого – про заприязнення і штучне споріднення за допомогою пострижин, що приводить автора до загальних зауважень про становище, яке посідають пострижини у загальній символіці волосся у слов’ян.

І тут автор збирає багатий етнологічний матеріал, переважно польський, який доводить, що обрізання волосся є кривдою, знаком підданства і обмеження свободи. У поєднанні з цією символікою обрядові пострижини не цілком гармоніюють, адже у слов’ян вони не означають підпадання дитини під владу батька, обмеження прав дитини, а якраз розширення цих прав у сім’ї. Однак ця суперечність лише уявна, її пояснює дослідження про початок і розвиток тих різних повір’їв і обрядів, поєднаних із символікою волосся. Істотним пунктом при пострижинах, на думку автора, є те, що вони демонструють привілей батьківства, і якщо цей обряд здійснює хтось інший, то вступає в права батька.

У другому розділі автор із такою ж ретельністю збирає і аналізує свідоцтва про пострижини у стародавніх германців. Із цих свідоцтв виявляється, що германці знали і святкували урочистість першого постриження: у хлопця – на дванадцятому році життя, у дівчини – в момент заміжжя; другі пострижини юнака відбувалися між п’ятнадцятим і вісімнадцятим роком. Перше обрізання волосся означало досягнення повноліття, перше обрізання заросту – фізичну зрілість, а поєднане з ним вручення зброї – здобуття повних політичних прав.

Перший постриг волосся був також символом усиновлення, і якщо його здійснював хтось інший, а не батько, то вступав у права батьківства. Таким чином, у даному разі можна було навіть украсти в когось права батьківства, тому не дивно, що старе німецьке право суворо карало незаконне постриження дитини чи невільника кимось чужим. І знову, спираючись на багатий матеріал, автор доводить, що пострижини самі по собі не були усиновленням, але могли ними стати, коли батько добровільно зрікався свого права здійснити цей обряд на користь когось третього.

Тут, виходячи поза властиві межі своєї праці, автор наводить багатий матеріал, що стосується загальної символіки волосся у германців. Особливо цікавими є свідчення про обітницю германських воїнів, котрі не стригли собі волосся, доки не вбили ворога на війні: автор пояснює це тим, що войовники віддавалися в опіку бога війни, зобов’язувались бути мужніми; таке пояснення, на мою думку, довільне і навіть суперечливе в тому сенсі символіки волосся, що його сам автор так витончено викладає, адже подекуди відпускання довгого волосся не означало віддання в чиюсь опіку.

Будь-яка обітниця може мати лише значення обмеження себе в чомусь на користь божества, творення з себе якоїсь жертви – у цьому випадку, можливо, жертви з права обрізання волосся самому собі. З іншого боку, не має жодного сумніву, що й обрізання волосся чи собі, чи комусь іншому сприймалося як офіра, як символ посвяти себе самого божеству чи тіні померлого (згадаймо, наприклад, похорон Патрокла в «Іліаді», де розповідається, що увесь труп був укритий волоссям Ахілла, котре той одрізав на знак жалоби).

У третьому розділі автор сягає ще далі вглиб, а саме до Індії, де знаходить прототипи усіх цих слов’янських і германських обрядів і повір’їв, збережених більш цілісно, у живому, а не гаданому зв’язку з релігійними віруваннями. Нарешті, у четвертому розділі автор розширює межі свого дослідження і показує нам символіку волосся і обряди пострижин у найрізноманітніших народів, розсіяних по всій земній кулі, і на основі чисельних етнологічних спостережень добре аналізує психологічні підвалини цієї символіки, виникнення уявлень про те, що волосся є однією з осель людської душі, що є домівкою якоїсь вищої надприродної сили, святою річчю.

Ми розглянули найважливіші висновки автора. Зрозуміло, що дискутувати з ними слід не тут, тим більше, що автор доводить їх так грунтовно і поводиться так обережно й методично, що більшу частину з його висновків слід уважати стійкими здобутками науки. Щонайбільше, то можемо подати тут кілька доповнень до матеріалів.

Щодо обряду пострижин у слов’ян, то автор нагадує, що й «церква пробувала втягнути пострижини до свого ритуалу, і це їй, врешті, легко вдалося, бо ж виник схожий церковний обряд» (стор. 7). Слова ці неясні; очевидно, автор мав на увазі той факт, що серед церковних обрядів є й такі, як постриг ченців та черниць і т[ак] зв[ана] тонзура у католицьких духовних. П[ан] Потканський якось обминув цей предмет і не з’ясував нам, який зв’язок є між цього роду пострижинами слуг церкви і no-стриженням дітей, не спробував також діткнутися генези самих пострижин ченців та духовенства. А шкода, що він ближче не зайнявся цим. Бо кажучи, що «є навіть сліди, що церква пробувала втягнути пострижини до свого ритуалу», дає зрозуміти, що виразних свідчень про це не маємо.

Але це не так. Сам п. Потканський наводить свідчення Крауса про те, що один хорватський єпископ ще у XVIII ст. забороняв священикам брати участь в урочистостях першого остригу волосся. У старих служебниках, евхологіонах та требниках автор напевно знайшов би описи обрядів пострижин, адаптованих церквою. Пригадую собі, що читав про цей обряд у служебнику попа Крвоя з XIII ст., що його видав проф. Ягич. У старих рукописних українських требниках цей обряд часто зустрічається ще у XV, XVI та XVII століттях, див., наприклад, требники, що містяться у збірці гр[афа] Уварова (рукопис № 633 із XVI ст., № 636, рукоп[ис] із XVII ст. [Архимандрит Леонид, Систематическое описание славяно-российских рукописей собрания гр[афа] Л. С. Уварова. Москва, 1893, III, стр. 13, 19. – [Іван Франко].]); якщо не помиляюся, цей обряд був надрукований у великому Требнику Петра Могили, виданому 1649 року.

Порівняння обрядів пострижин, нині призабутих, але східною церквою, наскільки я знаю, виразно не заборонених, з обрядами постригу ченців може б і з’ясувало, котрий із них був взірцем для іншого, тобто котрий із них давніший, а котрий пізній. Зрештою, нема жодного сумніву, що й сам обряд постригу ченців та черниць виплив із тієї сфери уявлень, з якої виникли пострижини дітей. Цей обряд, як відомо, не існував у первісній християнській церкві, з’явився лише в час розквіту християнського аскетизму у IV і V ст. Чи і наскільки виник він під впливом індійських, зокрема буддійських ченців, котрі, як відомо, голять собі голови, – це полишаю більш детальному дослідженню.

Щодо загальної символіки волосся, то було б дуже цікаво дослідити різні закутки нашого краю під кутом зору плекання волосся; цей звичай поширений, зокрема, в горах. Варто також звернути увагу на те, що коли при австрійській владі запровадили рекрутський обов’язок, то порядок остригу волосся тим парубкам, котрих взяли до війська, є чи не найбільшим приводом для нарікань у народних піснях. Варто б укласти збірник таких пісень; це був би цікавий причинок до символіки волосся у нашому народі.


Примітки

Вперше надруковано в журн.: Lud. – 1896. – № 1. – S. 81 – 83 (Rozbiory i sprawozdania), за підп.: Dr. Iw. Franko.

Подається за першодруком у перекладі.

Потканський Кароль (1862 – 1907) – польський історик, фольклорист, етнограф; професор Ягеллонського університету. Автор праці «Студія над заселенням Польщі в середніх віках» (1895), інших досліджень. І. Франко рецензував його працю «Костянтин і Мефодій» (1905) (Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – К., 1982. – Т. 35. – С 389 – 395).

…хроніки Галла і Кадлубка… – Галл Анонім (XI – XII ст.) – автор найдавнішої польської хроніки, написаної латинською мовою і доведеної до 1113 р. Кадлубек Вінцентій (бл. 1160 – 1223) – польський хроніст; єпископ краківський. Його латиномовна хроніка охоплює історію Польщі до 1202 р.

…похорон Патрокла в «Іліаді»… – Патрокл, персонаж «Іліади» Гомера, грецький воїн, юнак, був вірним другом Ахілла. Загинув у бою з троянцями.

Краус Фрідріх-Самуель (1858 – 1936) – німецький етнограф, видавець і редактор фольклорних матеріалів різних народів.

Ягич Ватрослав (Гнат Вікентійович; 1838 – 1923) – хорватський філолог, займався, зокрема, питаннями української мови та фольклору.

Уваров Сергій Семенович (1786 – 1855) – російський державний і культурний діяч, президент Академії наук (з 1818 р.), міністр народної освіти (1833 – 1849); граф.

Архімандрит Леонід (Кавелін Лев Олександрович, 1822 – 1891) – російський учений-архівіст і церковний діяч. Автор праці «Систематическое описание славяно-российских рукописей собрания графа А. С. Уварова» (ч. 1 – 4, 1891 – 1894), відомостей про Хіландарський монастир на Афоні та інших досліджень.

Требник Петра Могили 1649 р. – Мається на увазі твір «Евхологіон, албо Требник» Петра Симеоновича Могили (1596 – 1647) – церковного й освітнього діяча, архімандрита Києво-Печерської лаври (з 1627 р.), митрополита київського і галицького (з 1632 р.), фундатора Києво-Могилянської колегії, письменника.

Микола Легкий

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 7 – 11.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 712

Модифіковано : 12.02.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.