Лукіан і його епоха

Іван Франко

Це Лукіан написав, недоречності знаючи давні.

За недоречність не раз числять і мудрість саму.

Але знайди у людей бездоганно окреслену думку –

Те, що вподобаєш ти, інші піднімуть на глум.

Лукіан

1

Кожний видатний письменник, торкаючись будь-яких, навіть найвіддаленіших, тем, відображає у своїй творчості сучасну йому епоху, своїх сучасників, їх установи, звичаї, спосіб життя, і тим докладніше, чим більше він обдарований. Тому, хоч афінські трагіки брали масу тем з далеких міфічних часів, проте вони згадували про такі справи, які мають немале значення для пізнання сучасної їм епохи. Але найточніше змалювали своїх сучасників грецькі і римські історики, філософи і оратори, в творах яких бачимо немов живих тогочасних людей. Пізнати з творів видатних представників античності умови і соціально-політичний лад, в яких вони жили і творили, – це, на нашу думку, не менш важлива справа, ніж пізнати з творів самого письменника як людину з людськими прикметами і пороками, почуттями і пристрастями.

Багатий і вдячний матеріал для такого завдання дає Лукіан, безперечно, найславетніший грецький письменник II століття нашої ери. У його творах відобразились яскраво й виразно не лише сучасна Лукіанові епоха, зокрема установи, погляди людей, соціальне становище, пороки і чесноти, але і сам автор, його характер і життя. Отже, після прочитання його творів уся епоха постає перед очима неначе жива, перед нами вимальовується рельєфний портрет Лукіана, незважаючи на те, що про його життя і характер дуже мало даних збереглося в творах наших письменників. Як Езоп, який, за переказом, був рабом, використав жанр байки для того, щоб мати змогу зручніше говорити своєму панові гірку і прикру істину, правда, завуальовану в поетичній формі, та поставити її перед ним, неначе дзеркало, так і жартівливі «Розмови» Лукіана являють собою легкий одяг, що прикриває таку ж гірку правду. Вони є немов дзеркалом, яке відбиває всі пороки, всі прагнення і зриви сучасності, вказуючи сучасникам на їх розбещеність у витонченій і гарній формі. Автор ніби крадькома і мимохідь оперує легкими штрихами, так що читач не усвідомлює собі, як із тих штрихів, накиданих легко і дотепно, вимальовується жорстока й жахлива картина сучасності, хоч сам автор ні словом ніде не згадав про спрямованість своїх «Розмов».

Про життя Лукіана збереглися до наших часів незначні і неповні відомості, але дуже багато про нього можемо дізнатися з його творів. Так, відомо, що він народився в Самосаті, місті, розташованому на Євфраті в провінції Комагене. Рік його народження непевний, і вчені, які займалися біографією нашого автора, висловили з цього питання різні погляди. Безперечно, рік цей треба ставити між 116 і 120 р. н. е., і дуже багато вчених останнім часом схвалили погляд, що Лукіан появився на світ у 118 році. Його батько, виходець з низів, коротаючи вік у великій біді, гаряче прагнув, щоб син став скульптором, і віддав його на науку до брата своєї дружини, відомого в Самосаті скульптора. Але незабаром юнак, якому набридла професія дядька, втік від нього і повністю присвятив себе літературі й риториці, про що сам розповідає в своєму «Сновидінні».

Між двадцятим і тридцятим роком життя він так досконало оволодів правознавством, що міг виступати в процесах і захищати обвинувачених. Але йому, що над усе любив правду і щирість, не припали до вподоби крутійство і клятвопорушення, до яких звичайно вдавалися в судах. Тому він вирішив змінити цю професію і подався до Галлії, де, особливо в Массілії, процвітали в той час грецька освіта і література. Там, як учитель риторики, або, як тоді говорили, софіст, здобув собі велику славу завдяки своїм здібностям і деяким творам. Навчаючи, як і інші софісти, за плату , він настільки поліпшив своє матеріальне становище, що міг жити без турбот, заможно і в достатку.

Залишивши Массілію, він недовго проживав у Римі, потім виїхав до Афін, де тривалий час дружив з Демонаксом. У цей час він написав цілий ряд прекрасних творів, у яких сміливо висміює і картає пороки свого часу, забобони народу, обман ворожбитів та жерців і взагалі всю брехню і облуду, яка служила для обдурювання мас і приховання правди. Немає сумніву, що твори Лукіана залюбки читали в усіх провінціях Римської імперії сучасники і пізніші покоління та вище цінили їх, ніж твори інших письменників. Лукіанові властива надзвичайна культура, витонченість стилю, легкість і ясність думок. Його твори, можливо, на перший погляд роблять враження певного недбальства щодо форми і композиції, але коли їх прочитати вдруге і втретє, вони здаються значно кращими й досконалішими, ніж при першому читанні, що, власне, і є ознакою досконалого твору. Вони пронизані ще не зів’ялим, свіжим і отим вічно юним еллінським генієм, тією самою моральною силою й гармонією, яка надихнула творіння Гомера, Есхіла, Софокла і багатьох інших геніальних письменників античності. На них позначилась властива грекам дотепність і чарівність, пластичність і отой вогонь, що видав стільки безсмертних творінь.

Як ясним і погідним буває захід сонця, так ясним і спокійним був кінець життя Лукіана. Повернувшись із Греції до свого родинного міста Самосати, він жив там недовго, хоч громадськість міста ставилась до нього з якнайбільшою повагою, а потім із своїм батьком знову подався до Греції. Призначений імператором Коммодом правителем Єгипту, Лукіан жив там до смерті в достатку, в пошані і помер в Александра, очевидно, незабаром після смерті імператора Коммода.

Твори Лукіана здебільшого дійшли до нас. Розподіляються вони на поетичні й історичні. До першої категорії належать «Розмови», «Епіграми» і трагікомедія «Трагоподагра», друга категорія охоплює «Правдиву історію свого часу», «Про кончину Перегріна», «Олександр, або Лжепророк» і інші подібні твори. Серед «Розмов», у яких автор відновив стару форму «Сократових розмов», є неперевершені «Розмови богів», «Розмови в царстві померлих», «Морські розмови», а також «Нігрін», «Тімон, або Людиноненависник» і «Сновидіння Лукіана».

Свою роботу, крім вступу, я поділив на дві частини. У першій мова йде про те, як Лукіан виступає проти богів і їх культу, проти оракулів, жертвоприношень і потойбічного життя, друга змальовує нам звичаї і спосіб життя сучасників Лукіана, їх світогляд вчених і філософів відповідно до того, як їх описав автор.

2

Як у всіх народів, які вступили в початкову стадію культури, так і у греків первісно мала місце релігія природи. Предметом релігії були уособлені явища природи. Але греки блиснули надзвичайним молодечим спритом, який зумів різні і складні форми уособлення природи упорядкувати і звести до певної норми, у зв’язку з чим виник довгий і різноманітний ряд богів і напівбогів, а грубі спочатку релігійні форми піднялись на високий ступінь абстракції. Тому грецька міфологія стоїть вище від міфології усіх інших народів своєю досконалістю, тісним і логічним поєднанням міфів і ясним поглядом на природу. Отже, не дивно, що вона надихнула таких митців, як Гомер, Есхіл, Софокл, Фідій та інших, на безсмертні творіння.

Грецька міфологія була найбільш поетичним, прекрасним і досконалим співом молодого людського духу. Погляди і міфи, які під виглядом богів описували людей, з тією різницею, що боги наділені були безсмертям, більшою фізичною силою та іншими особливими якостями, але не позбавлені людських хиб і недоліків, здатні були не стільки підняти людей до рівня богів, скільки бога знизити до рівня людини. Такі релігійні уявлення відповідали молодій, наївній, опанованій страхом перед богами людині; вона любила богів, наближених до людей, і жила, задоволена з тієї поетичної фікції. Що саме так і було, немає потреби сумніватись. Історія також учить, що народи, в яких культурно-соціальні умови витворили іншу, а не природну форму релігії, йшли по іншому шляху культурного розвитку. Адже релігія відігравала в культурі народів велику роль.

Якими були звичаї і національний характер народів, які виробили собі вище або страшніше уявлення про бога, показує приклад євреїв, фінікійців та інших. А греків природа і вільнодумна релігія зробила поетичними, щирими людьми. Як кожний народ, так і греки не могли залишитись на тому самому ступені поглядів і уявлень про бога. Настирливий і допитливий розум греків протягом довгого часу множив науковий досвід, раніше ніж насмілитись підняти руку на богів і релігійні обряди. Нарешті софісти і філософи взялися за цю справу. Також зіткнення греків з римлянами – народом дуже активним і вольовим – відіграло велику роль у цьому процесі. Тепер тонкий і гострий розум греків винайшов науку і застосував її всюди й до всього. Усі явища греки покласифікували, оцінили, у всьому вбачали певний порядок і смисл.

Між іншим, греки взялися також за критику старих богів і героїв. Спосіб життя і соціально-державний лад людей того часу також сприяв цій нищівній і підривній критиці. Невпорядкованість суспільних відносин викликала вже раніше велику майнову нерівність. Селяни цілком розорились, надмірно зросла кількість рабів і бідноти, у руках знаті нагромадились великі гроші. Наслідком цього були моральний занепад, розпуста, зневажливе ставлення до всього божественного і людського; все це було бажаним матеріалом в руках поверхової, розгнузданої, нігілістичної критики. Таким чином, старі поетичні вигадки, міфи, вчення розсипались як порох, розбиті холодною філософською спекуляцією, яка, не знаходячи з самого початку жодного опору, надмірно розвинулась і без розбору трощила все, що зустрічала по дорозі, але замість зруйнованого не могла побудувати нічого нового. Проте людська природа не задовольняється самим лиш запереченням і вимагає завжди певних принципів. Тому, отже й філософський нігілізм не зарадив лихові, а навпаки, знищивши старі погляди, відняв у людей дотеперішні, хоч слабенькі, підпори і поВернув їх на бездоріжжя сумнівів і розчарувань.

Творчість Лукіана дає ясну і правдиву картину того, як його сучасники скерували вістря критики проти того, що колись було священне, божественне, гідне поваги для їхніх предків. Боги, так би мовити, зійшли з Олімпу і в творах Лукіана стали людьми, у яких не залишилось ні крихітки святості і божественності. Так, чим є у Лукіана Зевс, бог неба, творець богів і людей, доброзичливий і благодійний батько, могутня і справедливо керуюча світом думка? У «Розмовах» цього автора він виступає лише як наділений ім’ям Зевса, а по суті він всемогутній римський імператор, який не знає жодного закону, крім власного бажання, жодного права, крім власних пристрастей і насолод, який не вагається знищити майно і щастя п’ятисот чоловік, аби тільки заспокоїти свої похоті. Подібно як римські імператори дома були слабкі, бездарні, без будь-якого авторитету в очах найближчих осіб, преторіанців і фаворитів, такий слабкий, безсильний, позбавлений поваги є Зевс у присутності Гери й інших богів.

Яким тоном і з якою зневагою промовляє до нього Гера в «Розмові Гери з Зевсом» («Розмови богів», V). Так, між іншим, вона говорить:

«Звичайно, і це безтактно і непристойно, що ти, владика всіх богів, залишаєш мене, твою законну дружину, і сходиш на землю для любовних пригод, перетворюючись то в золото, то в бика». Сміється з нього також його брат Нептун («Розмова богів», IX), а Геліос різкими, хоч несміливими словами картає не гідну бога поведінку батька людей і богів. Послухаймо, який арсенал у Геліоса під час розмови з Меркурієм про любов Зевса до Семели, дочки Кадма: «Лише в часи Крона цього не було, Гермесе (нас тут ніхто не слухає): той ніколи не покидав ліжка Реї, не йшов собі з неба, щоб проводити ніч у Фівах. Ні, тоді день був днем, ніч за кількістю годин йому відповідала».

Всемогутність Зевса висміює уїдливо Арес («Розмови богів», XXI) таким чином: «Гермесе, ти чув, чим нам пригрозив Зевс? Які зарозумілі й безглузді погрози!» Але далеко зухваліше і різкіше промовляє до Зевса смертний афінянин Тімон: «Зевсе, – каже він, – покровителю гостинності, дружби й родинного щастя, опікуне і карателю клятвопорушень, громометальнику, хмарозбирачу і якими іншими поетичними епітетами наділяють тебе поети…. Де твоя далеколунна блискавка, де вогненосний і жахливий грім? Очевидно, все це дурниці і просто-таки поетичний димок! Твоя, звеличена поетами, далекобійна й завжди готова зброя якимсь чином вигасла і охолола, неспроможна викресати ні однієї іскри проти грішників».

Зевс слухає лайку. Але не думайте, що він закличе до порядку смертну людину суворими й гідними Зевса словами й пошле її під три чорти! Де там! Замість того він згадує численні жертвоприношення й дари, які він одержав раніше від Тімона, посилає Гермеса з Плутосом і Скарбом до Тімона й людині, яка розтратила свої багатства, живучи розкішно і розкидаючи гроші на всі боки, знову дарує велике майно, неначе для того, щоб виставити на сміх свою справедливість. Розуміє це й Гермес, коли під кінець «Розмови» говорить: «Як-то добре кричати на все горло, бути грубим і безсоромним! Це виходить на користь не тільки адвокатам, а й людям, які просять щось у богів. Диви, Тімон миттю із злидаря стане багатієм тільки тому, що здорово кричав і грубіянив Зевсові: якби він, згорбившись, спокійно копав, то копав би собі далі, і ніхто не звертав би на нього уваги».

Розпусний нероба, якого не турбує управління світом, цілком відданий тілесним насолодам, надмірно жорстокий і грубий до нижче поставлених, особливо до бідних і слабих людей, безпорадний в оточенні близьких осіб – такий Зевс – жалюгідне створіння. Заволодівши незаконно світом і свідомий цього, Зевс завжди і всюди відчуває докори сумління, боїться, щоб його не спіткала така доля, як Крона («Розмови богів», І). Сам підлий, він не може бути справедливим до інших, тому до одних ставиться ласкаво, до інших – надто грубо. Аналогічно змальована Гера, в одній особі дружина і сестра Зевса, в якій ми бачимо не богиню, а звичайну сварливу жінку («Розмови богів», XVI), дуже недовірливу по відношенню до чоловіка («Розмови богів», V), зарозумілу через свою вроду («Розмови богів», XV та «Рада богів»). Крон (щоб навести інший приклад), батько Зевса, заявляє, що він віддав Зевсу владу над світом, бо він, уже старий і хворий ревматизмом, сам прийшов до переконання, що не може керувати світом (« Крони», І) Афродіту автор показує як звичайну красиву перелюбницю («Розмови богів», XV, XVII), обізнану, як кожна жінка такої породи, з усіма прийомами спокушення й заманювання недосвідчених чоловіків («Рада богів»).

Не менш жалюгідну постать являє собою посланець богів Гермес. Уже в хлоп’ячому віці він злодій («Розмови богів», V), несхвальної поведінки («Розмови богів», XV), боягуз і покірний слуга всіх пристрастей Зевса, але над усе хитрий, митець обману, мастак обдурювати інших і користуватися нагодою («Розмови богів»). Незрівнянне місце знаходимо в «Розмові богів», X XIV, де він у присутності своєї матері Майї бідкається над своєю незавидною долею і нещасним життям: «Якби було можна, – каже він, – тоя з задоволенням примусив би його продати мене комусь іншому, як це роблять на землі ті, яким служити не під силу».

Велику роль серед богів відіграє Ерос, уособлення похоті й насолоди. Ерос править Зевсом, перетворює його на вогонь, бика, золото, править своєю матір’ю Афродітою, взагалі всіма богами, за винятком Муз і Мінерви. Про Діоніса, або Вакха, Гера так висловлюється («Розмови богів», XVIII): «Мені було б соромно, Зевсе, якби у мене був син такий женоподібний, відданий пияцтву франт з жіночою пов’язкою на голові, любитель товариства безумних жінок, більш розніжений, ніж вони, танцюючий з ними під звуки тимпанів, флейт і кимвалів, взагалі він схожий на будь-кого, тільки не на тебе, свого батька». Коротко кажучи: все життя небесних богів таке карикатурне і злиденне, розв’язне і пусте, як життя людей під римським ярмом, показує правдиву картину цього суспільства в історії людства. Нічого дивного, що Лукіан, змальовуючи нам таких богів, так само зневажливо ставиться до їх культу, міфів і різних священних обрядів.

Приклади того, як грецькі софісти і філософи критикували міфи й оракули, яким вірили античні люди, можна знайти в розмовах Меніппа з Танталом («Розмови в царстві мертвих», XVII), Діогена з Гераклом («Розмови в царстві мертвих», XVI). Обидва діалоги наочно показують злиденність стародавніх міфів і арсенал аргументів, за допомогою яких у той час критикували міфологію. Не менш важливою є розмова Менелая з Протеєм («Розмови в царстві мертвих», IV), в якій висміюється міф про перетворення Протея. Щодо оракулів, то автор прекрасно висловився устами Гери («Розмови богів», XVI): «Аполлон прикидається всезнаючим: він і стрілець, і кіфаред, і лікар, і віщун: відкрив собі віщувальні заклади – один у Дельфах, другий у Кларі, третій у Дідимах – і обманює тих, хто до нього звертається, відповідаючи на запитання темно й двозначно, щоб таким чином застрахувати себе від помилок. При цьому він здорово наживається: на світі багато дурнів, які дають себе обманювати». Яка гірка іронія, яке неприємне видовище І

Отже, мета написання «Розмов» ясна – висміяти стародавні міфи й релігійні погляди та показати їх у такому світлі, щоб кожному стало ясно, що вони є нічим іншим, як міфами, поетичними вигадками, які не можуть додати людині сил для перенесення життєвих труднощів, вселити надію і підбадьорити згадкою про одвічну істину і справедливість.

У своїх «Розмовах» Лукіан показує сучасну собі епоху позбавленою будь-якої моральної бази, неспроможною заспокоїти духовні запити, сповненою суперечностей і через те нічим не вдоволеною. А втім, взагалі знищення релігії і культу богів не стільки є лихом само по собі, скільки тому, – і то більшим, – що приносить занепад моралі і жахливий крах державного ладу. Коли з розпадом релігії ніхто вже не вірить в існування божого провидіння і справедливості, немовби розсипається моральна база суспільства, знищується кістяк його життя. Історія дає багато таких прикладів, і можна висунути твердження, що таке явище неминуче в житті всіх народів аж до того часу, коли високий розвиток культури навчить людей бути чесними не під впливом кари й нагороди, а заради самого добра.

Проте, оскільки людство ще до цього не дійшло, у людей виникає необхідність вірити в існування якоїсь сили, яка карає і нагороджує, в існування щасливішого або гіршого буття, якоїсь руки, яка більш суворо, ніж доброзичливо розцінює всі людські вчинки. І дійсно, де національний характер народу і суспільні умови виробили інший культ бога і окремий стан жерців, то там виникло й уявлення про суворого, страшного і більш караючого, ніж доброзичливого бога. Прикладом цього знову ж хай будуть євреї й фінікійці. Але, як відомо, у греків, а також і у слов’ян релігія витворилася без окремого стану священиків і жерців, а виникла з примітивного патріархального життя, де кожний батько сім’ї виконував також релігійні обряди, молився, вбивав жертви від імені своєї сім’ї, потім цар мав не тільки верховну владу під час війни, але під час миру був першим жерцем і немовби батьком усього племені. Але як тільки з’явився десь на землі окремий стан священиків, то він , як відомо, намагався створити уявлення про суворішого і страшнішого бога, щоб тим легше тримати маси в слухняності й покорі.

Прикладом такої тенденції може служити славнозвісний міф про жертвоприношення Іфігенії в Авліді, смерті якої для умилостивления ображеної богині вимагав ворожбит Кальхант. А вже закінчення міфа показує, що почуття греків жахалося такого уявлення богів, і Іфігенію, як говориться в міфі, сама богиня звільнила з рук ворожбита. Отже, намагання жерців не увінчалися успіхом і греки зберегли своє вільнодумство й не дозволили релігії потоптати його. А сама релігія, до якої ставились без особливої поваги й трактували як джерело поетичних мотивів, мусила прийти до неминучого занепаду. Цьому немало сприяло саме уявлення про потойбічне життя. Це хитке й бліде уявлення не задовольняло неосвіченої і твердої натури людей: за страждання в житті, за нестатки й боротьбу на цьому світі обіцяли людям забуття всіх земних справ після смерті. Це був найслабший бік грецької релігії. Ахілл у Гомера говорить, що краще бути пастухом на землі, ніж царем тіней у царстві мертвих.

Але таке життя не могло задовольнити людського духу, який завжди надіється на краще майбутнє. Тому пізніше жерці зрозуміли цю хибу й намагалися змалювати Елізій і Тартар найпривабливішими барвами. Про ці намагання згадується і в «Розмовах» Лукіана. Отже («Розмови в царстві мертвих», XV), Ахілл заявляє Антілохові, що він виробив собі кращий погляд на справи людей і царство мертвих і відмовляється від слів, які сказав колись до Одіссея: «Тоді, необізнаний з царством мертвих і несвідомий, що краще чи життя на землі, чи у підземному царстві, я вище цінив оцю марну славу, ніж перебування в царстві мертвих, а тепер, нарешті, розумію, що вона не має жодної вартості, хоч би як її розхвалювали. Життя в царстві мертвих – це забуття».

З метою висміяти цю сумну думку Лукіан написав чимало діалогів. Життя – це вічна зміна, оскільки ж в Елізії неможлива будь-яка зміна, тим самим у стародавньому міфі заперечується саме життя після смерті: Елізій населяють тіні, які нічого не відчувають, нічим не займаються, в Елізії немає жодної праці, жодної зміни, нічого, що могло б зацікавити людину. В Елізії ні про що не турбуються, не працюють, тому що не потребують ні їжі, ні одягу. Проте люди повинні займатися чим-небудь. Отже, чим вони займаються? Сперечаються, б’ються між собою, всюди вештаються філософи і псевдофілософи, сміються із заплаканих, дискутують, лають себе взаємно грубими й різкими словами, процесуються перед нужденними суддями і самі виступають в ролі таких суддів. Жахлива, надзвичайно сумна картина блаженства після смерті – картина такого кінця, до якого людина йде протягом свого життя крізь труднощі, турботи, смуток і біль. Але навіть у цій дуже сумній картині потойбічного життя сяє одна ясніша риса, немов промінь кращого, щасливішого майбутнього: летейська вода не зовсім уражає цілковитим забуттям, не зовсім позбавляє тіней відчуттів, а навпаки, не може знищити спогаду про великий біль і міцні насолоди.

Не менш сумною є картина правосуддя, яке після смерті розглядає всі людські вчинки. Як у Римській імперії, так і в царстві мертвих смерть і життя залежать від веління володаря. Лукіан твердить, що смерть, яка несподівано й раптово часто забирає молодих людей у розквіті життєвих сил, а залишає в живих старих, – явище сумне і неприємне, яке нагадує нам про необхідність обрати серйозніший спосіб і серйознішу мету життя, – є логічним наслідком жарту або розбещеної примхи підземних володарів. Як на землі у людей, так і в підземних і олімпійських богів велику роль відіграє перебування під опікою і захистом сильнішого. Тому на просьбу Вакха Нептун обіцяє врятувати Іно, хоч вона через свою злобу цього не заслуговує («Морські розмови», XI).

Жерці здавна пробували змінити волелюбну й природну релігію греків і виробити суворе і страшне поняття бога, а потім, коли це закінчилось невдачею, вони вдалися до інших засобів і винайшли інше поняття – фатум, якому підкоряється все те, що колись підкорялось богам. Фатум виступає як якась таємнича, незбагненна сила, що керує всім світом і не лише людям визначає наперед, що їх чекає в житті, а наказує й богам. Яку роль відіграло це поняття в житті людей і які мало наслідки, автор переконливо показує нам у численних діалогах. Наслідком заборони елементарної свободи мислення й хотіння було те, що фатум зробив життя людей дуже сумним, рабським, безперспективним. Тому в Лукіана («Морські розмови», XIII) Нефела, мати Гелли і Фрікса, даремно намагається врятувати свою дочку, яка впала в море, бо фатум хоче смерті Гелли. А чому? Тому що «фатум значно сильніший від Нефели».

Якщо сила фатуму сама собою була страшна й грізна, то далеко страшнішою була вона з тієї причини, що ніхто ніколи не міг збагнути причин і мотивів, якими він керувався у своїх діях. Немає сумніву, що для вироблення поняття такої жахливої сили, яка своїм кивком, своєю незбагненною волею всім рухала й керувала, гнітила людські душі, змушувала До сліпого послуху, спричинилося панування римських імператорів. Як глибоко Лукіан відчував цей тягар і цю неволю, якими намагалися задушити людський дух і знищити його вільну волю, видно з його останнього діалогу «Розмов у царстві мертвих», у якому Сострат, відчайдушний розбійник, засуджений на страшні муки в Періфлегетонті, в розмові з Міносом, суддею тіней, не заперечує, правда, своїх ганебних вчинків, але доводить, що все це було йому суджено з самого початку і він сам був тільки маріонеткою в руках іншої, вищої сили.

Свою промову він так закінчує: «Отже, ти бачиш, як ти несправедливо чиниш, караючи нас, які слухняно виконуємо накази Клото, і нагороджуючи тих, які, роблячи добро, слухаються чужої волі? Бо ніхто не стане твердити, що можна виступати проти наперед визначеного необхідного». Безперечно, таке уявлення жахливе, бо коли людині відняти вільну волю, то тим самим на цьому втрачає поняття доброго і поганого, провини і заслуги, справедливості і успіху, оскільки все залежить від незбагненної і злобної тиранії. З цим Мінос навіть погоджується, відповідаючи Состратові в такий спосіб: «Сострате, якщо захочеш все докладно збагнути, то побачиш, що багато інших явищ відбувається не за законами розуму, і ти своїми запитаннями добився того, що я тепер уважаю тебе не тільки за розбійника, але й софіста. Гермесе, звільни його, кара з нього знімається. Тільки дивись, не вчи інших мертвих задавати подібні запитання».

У цих словах автор показав усю «справедливість» судилища в царстві мертвих. Підлий бандит, майстер у всякого роду злочинах, яким був Сострат, і на тому світі залишається непокараним, а скромну і дурну людину, хоч би й була найчеснішою, чекає найгірша доля. Не випадково автор поставив цей діалог останнім у серії «Розмов у царстві мертвих» і на його кінці вмістив оці знаменні слова. Ці слова глибоко запам’ятовуються, і силою факту самі себе питаємо, як могли люди жити в такій нестерпній неволі і яким нужденним мусило бути їхнє життя в таких умовах?

3

Часи, в які жив Лукіан, надзвичайно знаменні: Траян, Адріан, Антонін Пій і Марк Аврелій жили неначе перед його очима – імператори, порівняно з іншими, дуже гуманні, час їх панування названо золотим віком Римської імперії. Римські провінції були умиротворені й безпечні, сполучення легке; все, що могло принести користь суспільству, старанно нагромаджено. Проте, незважаючи на запопадливість, з якою імператори підтримували літературу і мистецтво, збираючи довкола себе здебільшого грецьких філософів, учених, софістів і риторів, незважаючи на доброзичливість і турботу, з якими вони намагалися зробити щасливими підданих своєї імперії, не могли перешкодити зростанню розкладу й морального виродження, не могли виправити зіпсуття, яке блискавично поширювалось і загрожувало катастрофою.

І, що здається найбільш дивним, у характері самих імператорів було багато такого, що збільшувало розклад і наближало жахливий кінець. Справа в тому, що імператори в безмежній своїй доброті і щедрості по відношенню до філософів і софістів не досить уважно придивлялись до людей: чи той, якого приймали до свого товариства, збагачували й відмічали перед іншими, є особою гідною дарів і пошани, чи це людина справді вчена й талановита, чи просто дурисвіт і псевдофілософ.

Особливо Адріан дав найгірший приклад наступним імператорам. Люблячи над усе греків і грецьку літературу, він без розбору оточив себе багатьма греками і з ними то приязно дискутував, то з суворістю деспота давав їм відчути їх нікчемність, гасячи, таким чином, у них останню іскорку благородства і шляхетної гордості й перетворюючи вчених, філософів, риторів і поетів у підлих і розпутних підлещувачів, обридливих паразитів. Та й, звичайно, інакше не могло бути. Бо наука й філософія, не маючи під собою міцного фундаменту, позбавлені глибоких і животворних ідей, заражені моральною гнилизною і зневажливим ставленням до всього людського й божественного, не могли визначити людині певного й належного місця, вкласти в певні рамки людської особистості. Тому в житті людей того часу бачимо неймовірний контраст: з одного боку, людину піднімають до рангу бога, а з другого – скидають до рівня тварини, роблять рабом іншого, позбавляючи її волі і всього, що необхідне людині. Мало того, люди, які вважались ученими, філософами й мудрецями, відмовившись добровільно від благородства душі, змішані з рабами, самі гірші від рабів, проникали в оточення багатих і сильних, які трактували їх і легковажили як паразитів і підлещувачів.

Майже всі твори Лукіана мають за мету викрити всю моральну нікчемність і розтлінність його сучасників, низький кар’єризм псевдофілософів, забобони простолюддя, обман і лицемірство оракулів і пророків, безкінечна кількість яких раптом появилась у той час. Тому зрозуміло, що ця частина моєї роботи повинна була вийти далеко більшою, ніж інші, особливо коли б узяти до уваги всі твори Лукіана. З уваги на те я вирішив повернутись до цієї теми пізніше, а тепер тільки коротко схарактеризувати виступи Лукіана проти сучасних йому філософів і їх методів виховання, проти жерців, пророків і їх віщування і, нарешті, проти людей низького стану, простолюддя й рабів.

Прикладами того, яких не лише учнів, а й учителів мала в той час філософія, що здатна була тільки заперечувати й руйнувати, є численні описані нашим автором псевдофілософи, які твердили, що вчать справжньої життєвої мудрості й можуть зробити людину щасливою і чесною, тоді як «щасливе життя» їх самих не спиралось ні на доброчесності, ні на скромності, ні на боротьбі з життєвими труднощами, ні на витривалості і стриманості, а скоріше являло собою протилежність цих прикмет. Вони масами збиралися в палацах багатіїв, які наслідували приклад імператорів, прикидалися любителями й цінителями літератури і мистецтва і там, як раби і злидарі, чекали обіду. Віч-на-віч з господарями грали роль підлещувачів, а за очі ганьбили їх останніми словами, а також публічно, часто незаслужено й перебільшено, закидали їм зажерливість, жорстокість і тупість.

Докладно і правдиво змалював наш письменник таких людей у своєму «Нігріні», де, між іншим, знаходимо таке: «Чи ти думаєш, що мені до вподоби, коли я бачу когось із тих людей, особливо похилого віку, в юрбі підлещувачів, як він біжить за вельможею і запанібрата розмовляє зі слугою, що запрошує його в гості до пана? Причому він уже своїм одягом звертає на себе загальну увагу. І що мене найбільше обурює, це те, що вони не змінюють костюма, відіграючи у всьому іншому однакову комедію. їхню поведінку за столом не можна порівняти з поведінкою найгіршого підлесника: чи не напихаються вони ганебніше, ніж ті? Чи не напиваються безсоромніше? Чи не встають останніми від столу? Чи не намагаються більше забрати з собою, ніж інші? А вихованіші з них дозволяють спровокувати себе до співу».

Отже, чи могли такі люди забезпечити належне виховання молоді? Як міг учити стриманості той, хто при першій-ліпшій нагоді забував про всяку стриманість? Або як міг переконати будь-кого той, хто на словах твердив, що доброчесність є найбільшим добром, а багатство не має жодної вартості, а сам учив за гроші і завжди й усюди ні про що інше не дбав більше, як про придбання маєтку і здобуття багатства? Цю думку знаходимо також у «Нігріні» Лукіана, виражену таким чином: «Найбільше він згадував таких філософів, які вчили за плату і виставляли на продаж доброчесність, неначе товар на ринку. Тому він називав їх школи крамничками й трактирами, вважаючи, що той, хто вчить нехтувати багатством, перш за все сам повинен бути далеким від будь-якої жадоби до наживи».

Внаслідок цього вся наука полягала на беззмістовних словах або на пустопорожній формі й трюках. Згадавши про це в «Нігріні», Лукіан теж висміює таких горе-учителів: «Він також виявив себе ворогом таких філософів, які вважали, що виховують молодь у доброчесності, коли кажуть переносити непосильні труднощі й біль, а деякі дійшли до того, що наказували одних в’язати, інших бичувати, знову ж інші – делікатніші – залізними, предметами дряпали молодим людям шкіру».

Все-таки найкраще й найдокладніше змалював наш автор звичаї, поведінку псевдофілософів у десятій розмові з циклу «Розмов у царстві мертвих», у якій Гермес наказує кожному з мерців скинути з себе весь тягар, який був на них, і зовсім голому ввійти в човен Харона, щоб легше можна було переїхати на другий берег. Так, красень скидає з себе вроду й поцілунки, «які варті були двох талантів», тиран – пиху, гордість, гнів і жорстокість, багач віддає багатство, благополуччя, надмірну пишність, воїн – трофеї, які ніс з собою до царства мертвих. Нарешті надходить філософ, навантажений, зрозуміла річ, непотрібним мотлохом. Тому Гермес мовить до нього: «Залиш свою осанку, а потім усе інше. О Зевсе! Скільки він приніс з собою брехні, скільки неуцтва, охоти до суперечки, пустопорожньої чванливості 1 Скільки підступних запитань і заплутаних роздумів, масу непотрібної діловитості, пустослів’я, нісенітниці і дріб’язковість. Так тут, клянусь Зевсом, і золото, і жадоба до насолод, і безсоромність, і гордість, і розкіш, і розніженість. Я все бачу, хоч ти все це старанно ховаєш. Скинь з себе і брехню, і пихатість, і впевненість, що ти кращий за всіх».

Меніпп: «Гермесе, не завадить йому зняти також бороду, вона, ти сам бачиш, важка й кудлата, волосся у ній важить не менше п’яти міні Під пахвою він ховає ще одну дуже важку річ – улесливість, яка робила йому добрі послуги в житті». Ясна річ, що таке вчення й такі наставники сприяли моральному розкладові. Усі, хто прикидався поборником правдивості й чесності у житті, робили людей зіпсутими, зажерливими, розніженими. Особливо багата знать, яка володіла величезною масою рабів і землі, колосальними маєтками, скотилася в болото неймовірного зіпсуття й розкошів. Рим, столиця світу, був жахливим прикладом моральної гнилі й неробства.

Як я вже згадав вище, Лукіан бачив Рим тільки один раз і то коротко, але спогад про безмежний моральний занепад ніколи не міг згладитись у його пам’яті. Незабаром в Афінах у діалозі «Нігрін» він так написав про Рим: «Хто любить багатство, кого манить золото, хто міряє щастя пурпурним одягом і владою, хто не куштував справжньої волі, не спробував свободи слова й мислення, не бачив істини, а виховувався в лестощах і рабстві, або хто присвятив себе повністю насолоді і тільки їй одній вирішив служити, знаходячи смак у розкішних бенкетах, напоях і любові, хто живив себе наклепництвом, обманом і брехнею, кому, нарешті, дає насолоду звук музичних інструментів і мелодійність бездумних пісень – той у Римі почував себе, як у своїй стихії. Тут зібралися й перелюбство, і грошолюбство, і кривоприсяга, і всілякі низькі примани; вони забруднюють нестійку душу і витісняють з неї чесність і справедливість».

З не меншою сміливістю і серйозністю Лукіан висміює пороки риторів, красномовство яких повинно було захищати інтереси батьківщини й правду, але вже в часи Лукіана, втративши свої ідеали, вони не могли рівнятися з давніми своїми вчителями ні щодо форми, ні щодо змісту. Проти їх хиб звертається Лукіан у цій же десятій «Розмові у царстві мертвих», де Гермес каже так: «І ти, риторе, залиш надмірну пишність, красномовство, антитези й повторення, періоди й варваризми і взагалі весь вантаж своїх промов».

Як риторів за багатослів’я, так жерців картає він за ненажерливість їхню жадобу до наживи і матеріальних благ викриває Лукіан у десятій розмові твору «Кронії», де жрець вимагає у Крона передусім великого багатства, грошей, влади, вдосталь рабів, красивого одягу, срібного посуду й багатьох інших подібних речей. Якими забобонними й некультурними були жерці, особливо в малоазіатських провінціях, показав нам автор у творі «Олександр, або Лжепророк». Цей твір, безперечно, належить до найкращих творів Лукіана і описує життя, характер і кар’єру найславнішого в той час лжепророка Олександра з Абонітиха. Другого такого пройдисвіта Аполлонія Тіанського охарактеризував Лукіан в іншому своєму творі, метою якого було показати обман і лицемірство таких людей, зірвавши маску з їх ганебного обличчя, знищити славу, яку вони мали серед багатьох легковірних і темних людей. Тому що до таких шарлатанів зараховує він і Ісуса Христа, називаючи його великим магом і чудотворцем, не дивно, що він звертається часто в якнайгострішій формі проти християн, особливо в творі «Життя і кончина Перегріна Протея». Часто також наш письменник скеровує вістря своєї сатири проти неситих багатіїв, які наживають великі маєтки і стережуть їх, не вміючи дати суспільству нічого корисного. Таким людям нагадує він про смерть такими словами:

«Навіщо ви, дурні, пильнуєте своє золото? Навіщо мучите самих себе, вираховуючи проценти, збираючи талант до таланта, коли вам скоро доведеться відправитись до нас, захопивши з собою лише один обол?»

Про людей низького походження Лукіан звичаєм майже усіх античних поетів висловлюється з певною, хоч переважно замаскованою, сатиричною зневагою. Правда, він висміює і ганить забобонність, дурість і мужицький вигляд простих людей, проте завжди заступається за них перед владними, жорстокими і несправедливими хазяями. Нарешті, про рабів ширше веде мову в «Кроніях», з деяким смутком згадуючи золотий вік Крона, коли на світі не було ні панів, ні рабів, а всі люди жили рівними, вільними і щасливими.

Примітки

Вперше в перекладі українською мовою надруковано у вид.: Іван Франко. Статті і матеріали, зб. 11. Львів, 1964, с. 217 – 232 (публікація і переклад Й. У. Кобіва). Автограф латинською мовою під назвою «De Luciano et eius aequali aetate disseruit Ioannes Franco, 1877» зберігається у Львівському обласному архіві у фондах Львівського університету (ф. 26, оп. 2, спр. № 507).

Розвідка є студентським рефератом, виконаним І. Франком 1877 р. під час навчання у Львівському університеті. Перша сторінка рукопису містить повну назву реферату: «Лукіан і його епоха, як він її описав у своїх творах, зокрема в «Розмовах богів», «Розмовах у царстві мертвих» і в «Морських розмовах» з використанням також інших творів. Написав Іван Франко».

Реферат було написано під керівництвом професора класичної філології Людвіка Цвіклінського, у якого Франко слухав курси «Старожитності грецькі», «Пояснення «Одіссеї» Гомера» та брав участь у грецькому семінарі.

Зміст реферату характеризує суспільно-політичні погляди, коло наукових інтересів молодого Франка. В зв’язку з аналізом творчості Лукіана Іван Франко викладає, зокрема, думки щодо соціальної функції релігії, філософії в суспільстві, розуміння проблеми свободи тощо.

Подається за українським першодруком, звіреним з автографом.

Цитати з Лукіана, які І. Франко подав грецькою мовою, також друкуються в перекладі. Епіграму Лукіана, яку Франко обрав епіграфом до своєї праці, подаємо в перекладі Бориса Тена.

Лукіан (бл. 120 – після 180) – давньогрецький письменник-сатирик часів занепаду античного світу. Виступав з гострою критикою античної філософії, риторики, історіографії, релігії.

Езоп (VI – V до н. е.) – напівлегендарний давньогрецький байкар. Згідно з переказами – фрігійський раб. Йому приписують авторство байок із сатиричним та морально-повчальним спрямуванням.

Галлія – давня назва країни, що охоплювала територію сучасних Франції, Швейцарії, Бельгії, Люксембургу та Північної Італії.

Массілія – місто на південно-східному узбережжі Галлії (нині Марсель – Франція).

Софісти – давньогрецькі філософи, вчителі мудрості і красномовства. Серед них були ідеологи рабовласницької демократії (Алкідам, Протагор) і аристократії (Горгій, Крітій, Каллікл). Для демократичного табору характерне в цілому матеріалістичне розуміння природи. Представники аристократичного табору розробляли принципи скептицизму (Горгій), що становили одне з джерел давньогрецького ідеалізму. Для софістів характерне переміщення центру ваги філософських інтересів від натурфілософії до проблем логічного і мовного аналізу понять, теорії пізнання, етики, політики.

Демонакс (нар. бл. 90 н. е.) – давньогрецький філософ, послідовник учення стоїків, друг Лукіана Самосатського.

Гомер (кінець IX – VIII ст. до н. е.) – легендарний давньогрецький поет, автор епічних поем «Іліада» та «Одіссея». Зображувався у вигляді сліпого співця.

Есхіл (525 – 456 до н. е.) – давньогрецький драматург.

Софокл (496 – 406 до н. е.) – давньогрецький драматург.

Коммод Антоній Август (161 – 192) – римський імператор (180 – 192), син Марка Аврелія.

«Сократові розмови» – давньогрецький філософ Сократ (469 – 399 дон. е.) вважав, що шляхом до осягнення істини є бесіда, під час якої завдяки зіткненню протилежних думок співбесідники поступово здобувають істинне знання про сутність предмета. Мистецтво ведення такої бесіди Сократ називав діалектикою. Широке використання «сократівських розмов» як жанру філософського твору знаходимо в діалогах Платона.

Фідій (пом. 431 до н. е.) – давньогрецький скульптор, живописець і архітектор.

Міф про жертвоприношення Іфігенії в Авліді… – Іфігенія – героїня давньогрецької міфології. її батько Агамемнон прогнівив богиню Артеміду і, щоб заспокоїти богиню, погодився принести їй у жертву Іфігенію. Коли жрець заніс ножа над дівчиною, Артеміда зжалилась і замінила Іфігенію козою. Цей сюжет використовували античні драматурги, зокрема Евріпід у трагедії «Іфігенія в Авліді».

Елізій (Єлісейські поля) – у грецькій міфології частина підземного царства, рай, куди боги переселяли душі своїх улюбленців, даруючи їм безсмертя.

Тартар – підземне царство, пекло.

Летейська вода – вода міфічної річки Лети, що протікає в підземному царстві. Напившись її води, душі померлих забували про своє земне життя.

Періфлегетонт (Флегетонт) – вогняна ріка в підземному царстві.

Траян Марк Ульпій (53 – 117) – римський імператор (98 – 117). Вів загарбницькі війни, завдяки чому розширив територію Римської імперії, зміцнив централізацію державного управління.

Адріан Публій Елій (76 – 138) – римський імператор (117 – 138), за часів його правління значно зміцніла імператорська влада.

Антонін Пій – римський імператор (138 – 161). Римська історіографія зображала Антоніна Пія як ідеального правителя, але в часи його царювання вже назрівала криза, яка незабаром охопила всю імперію.

Марк Аврелій (121 – 180) – римський імператор (161 – 180), вів війни з парфянами, германськими племенами, сарматами. Був видатним філософом-моралістом, представником філософії стоїцизму. Свої філософські погляди виклав у книзі «До самого себе».

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 45, с. 7 – 23.