Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія літератури / 1881 р. / Темне царство / 2. Шевченко – політичний поет

Темне царство

2. Шевченко – політичний поет

Іван Франко

На всіх язиках все мовчить!

Т. Шевченко.

Політикою в Росії займатися не вільно, коли під словами «займатися політикою» схочемо розуміти свобідний обсуд ділань і розпоряджень уряду, свобідну критику державного устрою та публічного життя. В абсолютній державі, де воля царя – закон, де тим самим закон угрунтований не на якихось для кожного ясних і зрозумілих принципах, але на волі одної всевладної одиниці, нема ніякої підстави ані можності критикувати закони, критикувати будову та хід державної машини. Коли правда те, що сказав Щедрін про російську свободу слова взагалі, що в Росії вільно тільки «молоть пустяки», то подвійно правдивий буде такий суд про критику політичного устрою та ділань власті, а особливо єдиної всемогучої власті царя. А де нема свободи слова, там ніщо й говорити про політичну поезію, ніщо й говорити про свобідний вислов почувань, які будяться в серці вільного та мислячого чоловіка під тиском політичної самоволі. Тож і досі великоруська література не має того, що називається політичною поезією, окрім хіба двох-трьох невеличких, ніби історичних поем Рилеєва; хіба би хто хотів назвати тим іменем шумні, в основі царефільські та панславістичні вигуки поетичні слов’янофілів у роді Хом’якова та відомої Пушкінової інвективи «О чём шумите вы, народные витии?», яка ані чистотою чуття, ані дозрілістю та шириною політичного кругозору не може ані в слід уступити Шевченковим поемам.

З усіх тих російських ніби політичних поезій, крім Рилеєвових, так і віє глухим петербурзько-московським централізмом, котрий не знає ніяких прав вільної людини, крім права фізичної сили («Иль мало нас?» – голосить гордо Пушкін, забуваючи, що чи мало, чи багато невільників-холопів, то їм, холопам, від того не легше), котрий і чути нічого не хоче про природне право кождої народности до свобідного розвою і вважає братні слов’янські землі не більш, як теперішніми або будущими провінціями Росії, обов’язаними якнайшвидше позбутися своєї народної індивідуальності та «розплистися цілком у “руськім морі”».

Перший Шевченко, син одної з таких провінцій – України в своїх поемах «Сон» і «Кавказ» показав у Росії образці політичної поезії, показав також для всіх будущих поетів політичну дорогу, якою слід ступати на тім полі, та основу, з якої треба виходити.

Знав наш поет, що, виливаючи на папір своє наболіле чуття, свої політичні погляди та бажання, він не тільки не верне тим волі Україні –

Вона заснула, цар Микола

Її приспав, –

але навіть не буде міг сказати того слова свого прилюдно, в печаті, і що його поеми в найліпшім разі можуть дійти до громади тільки в рукописних відписах. Ба, він знав і те, що за само написання подібних поезій, за сам прояв подібних «неблагонамеренных» почувань жде його така сама доля, як майже всіх передових поетів та письменників Росії, як того вільнодумця, котрого він такими гарячими та страшними словами описав у своїм «Сні»:

Кайдани волочить;

Он розбойник катований

Зубами скрегоче –

Недобитка товариша

Зарізати хоче!

А між ними, запеклими,

В кайдани убраний,

Цар всесвітній! цар волі, цар,

Штемпом увінчаний!

В муці, в каторзі не просить,

Не плаче, не стогне!

Раз добром нагріте серце

Вік не прохолоне!

Бачив ясно поет, яка доля жде його, – вона його й справді не минула, – а таки не захотів мовчати та «присипляти в собі» свої думи, не захотів коритися перед самоволею, підлягати «темному царству», і не тільки сам кидав на нього громами своїх дум («»), але й інших завзивав до боротьби з ним. «А де ж твої думи, рожевії квіти?» – говорить він до катованого вільнодумця. – «Ой не ховай, брате, розсип їх, розкидай!»

Погляньмо ж тепер, що повернуло думку поетову до написання тих політичних поем? Який внутрішній процес – окрім побічних впливів – виробив у нім гарячий протест проти «темного царства». Поперед усього тут треба навести, власне, його націоналізм. У своїх попередніх поемах із історії України він часто натикався на ворогів України – ляхів і москалів. Змалку ще він навчився ненавидіти одних і других, і, чуючи себе українцем, він разом із тим чув себе їх противником. Сей змалку вщеплений і в довгих літах неволі скріплюваний дух опозиційний дає нам заразом сказівку, для чого протест вилився у Шевченка з такою безпримірною в Росії силою. А з другого боку, його прихильність до мужиків, до покривджених і обідраних веліла йому поставити діло просто на загальнолюдське становище, підіймати протест не зі становища виключного українства, а зі становища покривдженої людськості.

А тодішні обставини в Росії ще й дужче перли поета на таке становище. «Од молдованина до фінна на всіх язиках все мовчить» – говорить досадно поет, висказуючи тими словами, що не тільки Україна в Росії пригнетена і що він бажає волі та вільного слова не тільки для України, але також для всіх народів, глушених сліпою царською самоволею. Ся глуха, мертва мовчанка – не з благоденства, як іронічно додає поет, а з мусу, се перша й головна признака «темного царства». Аби з усіх людей поробити «холопів» та «лакеїв» або бездушні, робучі та покірні машини, бо тільки ті два роди творів земних мають місце в темнім царстві, – треба поперед усього не дати людям думати по-людськи та обмінюватися тими думками, треба не дати їм висловлятися свобідно, а радше треба заставити їх «молоть пустяки». А особливо треба не допустити до голосу людей, що кличуть іншим: «»

А серед тої мовчанки, серед того загального отупіння людського чуття що ж діяти чоловікові, в якого чуття гаряче й серце, повне любові? Що діяти поетові, живому серед мерців? Нудьга й розпука бере його. Сидячи в Петербурзі, в самім осередку політичного гніту та політичної темноти, око в око з тою величезною машиною, що давить Україну і всю Росію, поет силкується, як каже сам про себе, заглушити в собі біль, забути про свое й людське горе. «Я гуляю, бенкетую в неділю і в будень» – звісно, аби не чути людського стогону. «А вам нудно, жалуєтесь? Ій-богу, не чую. І не кричіть!» Він знає, що таким робом не втишить болю в серці, а навпаки, такою силуваною мовчанкою, таким самооглушенням сам у собі з’їдається, сам п’є свою кров. Але нехай і такі Він гордиться хоч тим, що ся свою п’ю, а не кров людськую», коли про більшість окружаючих його людей та про ціле темне царство треба би сказати якраз навпаки.

Страшно стає, коли вдуматися в значення тих немногих слів у заспіві «Сну», де поет, кинувши загальний погляд на змагання та порядки «темного царства», виткнувши коротко й досадно головні його болячки, показує нам своє власне нутро, розкриває психологічні причини, для яких він береться співати пісню про темне царство. «, народ катований мовчить». Немногі чесні та смілі борці вільного слова або страждають між злодіями з клеймом на чолі, або п’ють свою кров, нидіючи та гризучися в силуваній мовчанці. Вернули та віджили в повній силі часи Нерона, про які писав Таціт: «Часи, котрі ми переживаємо, такі нікчемно-жорстокі, що наші потомки не схотять повірити, аби жили колись люди, що могли пережити їх». Але дарма, що «щодень Нерони розпинають, морозять, шкварять на огні», дарма, що Прометеєві-людськості орел-тиранство «щодень божий довбе ребра, серце розбиває». «Розбиває та не вип’є живущої крові», «не скує душі живої і слова живого». Воно мусить вирватися на волю, мусить хоч у сні висказати себе, проламати кригу силуваної мовчанки.

В такім настрою душі наш поет лягає спати підпилий, ледво доплентавшися до своєї хатини. А в хатині, звісно, «божа благодать», се значить пусто, тихо, мертво. Нема ні жінки, ні діток, нема кому розважити й розрадити, нема друга щирого, і ні з ким поділити накипіле в серці горе. Та скоро заснув поет, скоро дух його увільнився з пут гнітючого суму й забуття, він зараз рветься летіти геть, рветься з землі і, прощаючися з нею, кидає їй в очі всіма муками, якими вона кормила його. Жаль йому тільки рідної неньки України, вдови безталанної, котру лишає без потіхи й поради. Але ж і він не може помогти їй, а може тільки з нею сумувати та додавати їй надії, що настане колись і для неї день правди, що її малі діти доростуть і стануть на ворога, аби вибороти їй волю та самостійний розвиток.

Ось вихідна точка Шевченкової політичної поезії, і нею він різко визначується з-поміж інших російських поетів, що виступали на тім полі. Праведний гнів проти «темного царства», якого погань відома йому в цілій повноті, довго здержуване чуття, що насильно рветься на волю, хоч поет ясно знає, що жде його за се, – з того становища і в таких обставинах виспівана політична пісня стається вже не естетичною або якою-будь іншою забавкою, але поважним горожанським ділом, смілим маніфестом вільного слова проти «темного царства». Я не знаю ні в одній європейській літературі подібної поезії, написаної в подібних обставинах. Адже «Німеччина» Гейне, писана в Парижі 1844, та «Бичування» («Les châtiments») Віктора Гюго, писані в Брюсселі 1853, постали – перша під впливом свобідного парижського повітря, а другі на вигнанні в вільнім краю, коли поетам самим не грозило нічого з боку тих властей, на які вони кидали свої громи.


Примітки

Таціт Публій Корнелій (бл. 55 – бл. 120) – історик і політичний діяч Стародавнього Риму.

«…щодень Нерони розпинають…» – неточно наведені рядки з поезії Т. Г. Шевченка «Колись дурною головою…» (1859). В оригіналі: «»

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 26, с. 138 – 142.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1985

Модифіковано : 30.12.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.