Початкова сторінка

Іван Франко

Енциклопедія життя і творчості

?

[Рец.] В. Н. Перетц. Заметки и материалы
для истории песни в России

Іван Франко

1 – 8. – СПб., 1901, стор. 83. (Відбитка з «Известий Отделения русского языка Императорской академии наук», т. VI).

Отсе новий ряд матеріалів і уваг, які подає д. Перетц як доповнення до виданої ним перед роком двотомової праці «Исследования и материалы для истории русской песни», обговореної в «Записках», т. 41, стор. 24 – 28.

Держачись своєї первісної методи – публікувати якнайбільше матеріалу з конче лише потрібними для його пояснення увагами, а не квапитись на загальні висновки, автор сим разом подає одну капітальну річ для історика літератури. Завдяки вказівці д. Пипіна він розглянув і використав збірку українсько-руських і польських віршів та пісень, зладжену десь при кінці XVII в., а доповнену і поправлену в початку XVIII в. В початку XVIII в. вона належала до якогось Домініка Рудницького, пізніше до єзуїта Гінтовта.

Збірка містить 95 польських, латинських та українських стихотворів, з них майже половина з нотами. Українських творів єсть тут 19, в тім числі з нотами 6. Д[обродій] Перетц опублікував усі українські тексти слово в слово, також і ноти, а також 15 мелодій польських пісень. Значення сієї поки що найстаршої збірки наших пісень зрозуміє всякий, коли скажемо, що найстарша звісна досі аналогічна збірка (без нот), проф. Грушевським у «Записках», сягала тільки 1717 – [17]18 років.

Ще цікавіша Перетцова збірка тим, що подає деякі пісні, співані ще й досі серед нашого народу, в найдавнішій доступній нам формі. До таких пісень належать ч. 3 (пісня про черчика), 9 («Ой на горі, там женці жнуть»), 13 (про жидівську війну, пор. Грушевський, ; вказівка д. Перетца на Драгоманова «Матеріали для історії вірші» невірний, там тої вірші нема), 15 («Летів чорний жук, жук»).

Та не менше цікаві й інші вірші, особливо політичного змісту, як ось ч. 2 («Українонько, бідна годинонька тепер твоя», – пісня з нотами, текст у двох варіантах, оба опубліковані тут), 8 («Україночко, матухно моя» – про татарські напади), 10 («Ой… [Тут одно слово або зле відчитане, або кепсько написане: wszach (?). – [Іван Франко].] Нового мосту» – згадується про смерть Сулими й Павлюка), 11 (про битву під Берестечком – «Гей, ріко Стиру», текст був уже друкований кілька разів, також і д. Перетцом).

Крім опубліковання сеї цікавої збірки, що займає головну часть праці д. Перетца, знаходимо тут на вступі невеличку полеміку з пок[ійним] Ждановим, який, розбираючи давнішу працю д. Перетца, висловив сумнів, чи справді в XVI – XVII в. на Русі була яка-небудь боротьба за і проти будови т[ак] зв[аного] силабічного вірша і чи можна Смотрицького звати противником сього остатнього, взятого з Заходу.

Д[обродій] Перетц зовсім вірно зазначує, що Смотрицький у першій добі своєї діяльності, заким перейшов на унію, був гарячим оборонцем православ’я і противником Заходу також і в інших поглядах. Його граматика вводила церковщину замість дотеперішнього літературного язика України, що виробився був на основі білоруського актового язика, церковщини, польщини та української народної мови.

Так само й щодо принципів версифікації, Смотрицький стоїть на становищі старої грецької метрики й силкується прикроїти її правила до руської мови. Д[обродій] Перетц подає з одного рукопису дуже цікаві щодо форми вірші, яких автор (безіменний) силкувався перевести теорію Смотрицького в життя й писати вірші «іройські», «елегійські», «іроелегійські», «іамвійські» та «хромыи». Д[обродій] Перетц не висловлює ніякого догаду щодо авторства тих віршів, та мені здається, що їх автором треба вважати таки самого Смотрицького, якому отакі взірці мусили бути потрібні для ілюстрування його правил.

Ширше питання розкриває III розділ праці Перетца. Автор задає собі питання, як виглядали українські і московські нар[одні] пісні перед початком XVII в., тобто перед тим, заким стали записувати їх? Він догадується, що великоруська пісня XV – XVI в. мусила мати такий сам склад, як і пізніша.

На підтвердження сього він бере з Ростовської літописі текст «Сказанія о Куликовской битвѣ», а сконстатувавши в його складі, порівняннях, закрасці поетичних образів багато подібного до того, чим звичайно визначуються великоруські билини, він розбиває деякі уступи «Сказанія» на вірші. Справді, деякі рядки виходять немов просто взяті з билини, записаної з уст якого новочасного «сказителя».

Аналогічне явище – вірші, а декуди й проза Транквіліона-Ставровецького, виявляє багато подібного до поетичного складу, віршової будови та римів козацьких дум. Д[обродій] Перетц обмежується на тім, хоч міг би піти ще далі в давнину, до «Слова о Лазаревѣ воскресеніи» і «Слова о полку Ігорева». В усякім разі, стежка зазначена, і дальші досліди в тім напрямі можуть розкрити перед нами не одно цікаве явище.

Не менше важний також підчеркнений д. Перетцом (IV) зв’язок між старим віршем леонінським, який переходив на Русь іще в XI – XII в. разом зі «Сборниками Святославовими» з Візантії, зглядно з Болгарії (ті найстарші вірші, реституюючи їх віршову форму, опублікував торік проф. Соболевський у болгарськім «Сборн. за нар. умотв.»), та переходив з Заходу в формі латинських кантів та секвенцій, – і нашим віршем силабічним та його переходом на тонічний.

В кінці зазначує д. Перетц також переходову добу від силабічного до тонічного вірша в XVIII в. І тут не обійшлось без певного зусилля, яке взагалі потрібне при переломлюванні якоїсь усталеної традиції. Досі в російській літературі ініціатором тонічного вірша вважався Тредяковський, що, як сам каже, «винайшов» тонічну будову вірша 1735 р. і відтоді почав деякі свої давніші силабічні вірші переробляти на новий спосіб.

Д[обродій] Перетц доказує, що Тредяковський мав уже попередників, і то, власне, українців. Зв’язок між школою і народним життям, такий живий і тривкий на Україні, полишив тривкі сліди й на формі поетичної творчості старих українців. Д[обродій] Перетц цитує звісну тезу д. Житецького про козацькі думи,

«які являються оригінальним виплодом народно-культурної творчості, народним по світогляду й мові, а книжними задля особливого складу думок та задля способів їх розвивання й вислову».

Отсей тісний зв’язок народного з книжним має значний вплив також на ступневе поліпшування силабічного вірша, власне, в його наближенні до тоніки. Д[обродій] Перетц, держачися в своїх пошукуваннях майже виключно рукописного матеріалу і нехтуючи тим, який знаходиться або в старих друках, або в новіших публікаціях, бачить сліди тонічності в силабічних віршах досить пізно, у Т. Прокоповича та Г. Кониського.

По-моєму, се не зовсім вірно. Можливо, що піїти Київської академії читали свої силабічні вірші відповідно до метричних схем Смотрицького, та сього не можна сказати ані про всіх тодішніх віршописів, ані тим менше про тих любителів, що переписували, читали та співали їх вірші. Тут, очевидно, тоніка давно, ще в половині XVII віку, звільна завойовувала собі певне право, не тільки під впливом народної пісні, але й під впливом польської поезії (згадати лише популярний і на Україні «Psałterz» Яна Кохановського!).

Інтересні приклади тихої боротьби тоніки з мертвою схемою силабічного вірша можна знайти вже в 1612 р. в Віталієвій «Діоптрі» (див. мою статтю «Забутий український віршописець XVII в.», «Зап[иски]», т. XXI), де знаходимо вірші, будовані досить щільно по принципу тоніки, наприклад:

А ще хочешь во славѣ безконечной жити,

Потщи ся Ісусь Христу угодно служити –

або:

Хотяй смертныхъ бѣдъ не познати,

Тщи ся лестій мірскихь бажати –

або:

Потщи ся убо Бога бояти

И его воли святой угаждати –

або:

Єгдаже смерть приходить,

I отъ мира изводить,

Зри, яко суть всѣ чести

Уси, мировы лести,

Яже здѣ исчезають,

Ползы не оставляють

I пакость налагають.

Те саме можна би добачити в віршах «Банкета духовного», написаного десь у першій половині XVII в. і опублікованого мною в «Киевской старине». Обік віршів, склеєних досить незугарно, хоч і то не зовсім вірно по принципу силабізму, бо далеко не всі мають однакове число складів, знаходимо там і такі, що в них проявляється майже чиста тоніка:

Не допущаайте дѣтемъ своей волѣ,

Не поблажайте, хоч выбют в школѣ.

Але, якъ бачу, всѣ ходять поволи,

Ажъ хиба сотый даст хлопця до школы.

Для того вѣра в Россіи угасаеть,

Же справу дати, як вѣрит, не знает.

През що подданство срогое настало,

Чим панство нашей Россіи упало.

Ще одна маленька увага. На мій заміт, що д. Перетц не використав познанської збірки білорусько-українських віршів, зладженої ще в половині XVI в. і описаної Бодянським, автор відповідає, що ся збірка «должна быть отнесена к 10 – 20-м годам восемнадцатого столетия». На якій підставі говорить се д. Перетц? Чи бачив той рукопис? Чи судить так по яких інших прикметах? З огляду, що рукопис, який належав до бувшого бібліотекаря Познанської публ[ічної] бібліотеки І. Лукашевича, по його смерті десь затратився, було б цікаво почути, на якій основі видає свій осуд д. Перетц. Певна річ, із проб, опублікованих Бодянським («Чтения Имп[ераторского] общ[ества] ист[ории] и древн[остей]», 1846, кн. 1), дуже легко догадуватися пізнього походження пісень. Та з другого боку, було б цікаво дійти, кому й пощо запотребилося в початку XVIII в. перекладати лютеранські церковні пісні?

Отсе головні здобутки праці д. Перетца, здобутки, не оброблені всесторонньо і заокруглено, але майже всюди угрунтовані на певних фактичних підставах і незвичайно цінні. Автор обіцює по нагромадженню і переробленню більшої маси матеріалу дати й систематичне оброблення цілої теми, та просить тим часом усіх, хто має на се спромогу, публікувати якнайбільше детальних описів старих співаників та збірок віршів. Надіємось, що наші «Записки» незабаром також подадуть не одно таке, що придасться йому для його праці.


Примітки

Вперше надруковано у вид.: ЗНТШ. – 1902. – Т. 45. – Кн. 1. – С. 14 – 17, за підп: Ів. Франка. Примірник цієї праці В. Перетца з авторським дарчим написом зберігається в особистій бібліотеці І. Франка (ІЛШ. – Ф. 3. – № 5792).

Уривок автографа (недатований): ІЛШ. – Ф. 3. – № 797.

Подається за першодруком.

Перетц Володимир Миколайович (1870 – 1935) – російський та український філолог, історик української та російської літератур. Автор фундаментальної праці «Материалы к истории апокрифа и легенды» (Т. 1 – 2, 1899 – 1901).

…двотомової праці «Исследования и материалы для истории русской песни», обговореної в «Записках», т. XLI, стор. 24 – 28. – Йдеться про вид.: Перетц В. //. Историко-литературные исследования и материалы. – СПб., 1900. – Т. 1 – 2 (т. 1 – «Из истории русской песни», т. 2 – «Из истории старинной русской повести»). На кожен з цих томів Франко написав рецензію (ЗНТШ. – 1901. – Т. 41 – Кн. 3. – С. 24 – 28; С. 28 – 30; підп: Ів. Франко).

…збірку… віршів… Домініка Рудницького. – Йдеться про збірник Доменіка Рудницького, або інакше Гінтовта – Рудницького, оскільки на звороті обкладинки книжки вказано імена двох упорядників – Лаврентія Гінтовта та Доменіка Рудницького.

Збірник датовано 1702 – 1716 рр. До нього ввійшли власні твори Доменіка Рудницького, а також вірші-пісні релігійної та світської тематики польською, латинською, українською, білоруською мовами. Загалом у збірнику записано 92 тексти, здебільшого з нотами, із них 19 україномовних (5 духовних, 5 гумористичних, 5 громадсько-політичних та 4 варіанти). Усі тексти написано латинкою.

Збірник належав бібліотеці Зулуських, разом з матеріалами цієї колекції зберігався у Петербурзькій публічній бібліотеці. Потім колекцію передано до Варшавської національної бібліотеки. 1944 р. рукопис згорів.

Рудницький Домінік (Доменік) (1676 – 1739) – автор кількох рукописних збірників українських та польських віршів і пісень. Народився у Литві. Навчався у Віденській гімназії, у 1725 – 1728 рр. – прокуратор Литовської провінції, з 1728 р. – ректор колегіуму в Пултуську, з 1731 р. – в Ломжі.

Гінтовт Лаврентій – єзуїт, місіонер у Білорусі, приятель Доменіка Рудницького зі студентських років. 1722 р. перебував у Могильові на Дніпрі.

…збірка (без нот), опублікована проф. Грушевським… – Йдеться про статтю М. Грушевського «Співаник з початку XVIII в.» (Записки НТШ. – 1897. – Т. 15. – Кн. 1, – С. 1 – 8) з додатком оригінального тексту співаника. (Там само. – С. 9 – 48; Т. 17. – Кн. 3. – С 9 – 49).

…«Ой… Нового мосту»… – На місці викрапкування й замість наступного слова має бути Шахнового (див.: Ой у Шахнового мосту… // Українська поезія: Середина XVII ст./ Упорядники В. І. Крекотень, М. М. Судима. – К., 1992. – С. 396).

Сулима Іван Михайлович (? – 1635) – гетьман українських нереєстрових запорозьких козаків. У серпні 1635 р. козаки на чолі з ним зруйнували Кодак. Був по-зрадницькому схоплений і переданий польсько-шляхетській владі, а згодом страчений.

Павлюк Павло (інше ім’я Бут) Михнович (? 1638) учасник повстання Сулими 1635 р., разом з яким здобув Кодак. Гетьман і провідник козацького повстання 1637 р. Улітку 1637 р. очолив протипольське повстання, яке згодом набрало масового характеру і поширилося на Лівобережжі. Виданий полякам і страчений у Варшаві в квітні 1638 р.

Смотрицький Мелетій (1572 або 1575 – 1633) – український письменник-полеміст, поет, церковний діяч. Автор трактатів «Антиграфи» (1608), «Тренос, або Плач східної церкви» (1610), «Граматики словенської» (1619). 1627 р. став греко-католиком, після чого написав трактати «Умовляння» (1628), «Екзетезис» (1629) та ін.

Транквіліон-Ставровецький Кирило (? – 1646) – український філософ, поет, богослов. У 1589 – 1692 рр. викладав у Львівській братській школі, на початку XVII ст. став активним учасником Львівського братства. 1626 р. став греко-католиком. Автор віршів, філософських і богословських праць, зокрема, «Зерцало богословія» (1616), «Євангеліє учительное» (1619), «Перло многоцінноє» (1646).

«Слово о Лазаревѣ воскресеніи» – твір оригінальної староруської літератури. Виник на межі XIII – XIV ст. і дійшов до нас у трьох списках XVI – XVII ст. Зміст пам’ятки зводиться до апокрифічного епізоду з Никодимового Євангелія.

Леонінський вірш – первісно римований гекзаметр і пентаметр, широко вживані у латинській літературі (особливо XI – XII ст.), зокрема у творчості вагантів. Назва леонінського вірша за аналогією перейшла на польський, а потім український силабічний вірш із внутрішніми римами. Його використовували Лазар Баранович, Іван Величковський.

«Изборник Святослава» – це найдавніша пам’ятка писемності Київської Русі, два збірники статей, укладені 1073 та 1076 р. для київського князя Святослава Ярославича (1027 – 1076). Збірники містять твори переважно церковно-релігійного характеру, повчання.

Кант – жанр давньої одичної поезії, віршований твір, складений з нагоди урочистих подій чи свята. В Україні з’явився в XVI – XVII ст. Авторами та виконавцями були вчителі співу, бурсаки, лірники, мандрівні дяки.

Секвенція – жанровий різновид гімну.

…віршем силабічним та його переходом на тонічний. – Йдеться про дві системи віршування. Силабічне віршування було панівним в російській та українській поезії з кінця XVI і до середини XVIII ст.

Класична форма силабічного вірша має такі основні ознаки: 1) рівна кількість складів у віршових рядках з вільним розташуванням наголосів всередині рядка; 2) парне римування; 3) наявність цезури, яка ділить віршовий рядок на два піввірші.

Тонічне віршування побудоване на однаковій кількості наголосів у віршових рядках, за відсутності поділу їх на стопи.

Тредяковський (Тредіаковський) Василь Кирилович (1703 – 1769) – російський вчений і поет, обгрунтував нову систему тонічного віршування у книжці «Новый и краткий способ к сложению российских стихов».

Кониський Георгій (світське ім’я – Григорій; 1717 – 1795) – український і білоруський церковно-політичний діяч, педагог, письменник, проповідник, професор і ректор Києво-Могилянської академії, з 1755 р. – білоруський єпископ, автор курсів з поетики і теології.

…«Psałterz» Яна Кохановського! – Переклад біблійних псалмів «Psałterz Dawidów» (Краків, 1578), що його здійснив Ян Кохановський (1530 – 1584) – польський поет епохи Відродження, один із зачинателів національної літератури. Його творчість мала величезний вплив на подальший розвиток поезії.

…в Віталієвій «Діоптрі»… – Йдеться про збірку прозових і поетичних текстів, що їх переклав з грецької на церковнослов’янську мову 1612 р. ігумен Лубенського монастиря, віршописець Віталій (друга половина XVI ст. – 1640). Вперше видана 1612 р. у Єв’є.

«Банкет духовный» – пам’ятка давньої літератури кінця XVII ст., яка належить до жанру шкільних діалогів.

Лукашевич Юзеф (Іосиф; 1797 – 1873) – польський історик, бібліограф, дослідник історії народної освіти. З 1829 р. – бібліотекар Познанської публічної бібліотеки. Автор чотиритомної «Історії шкіл в Королівстві і Великому князівстві Литовському з найдавніших часів до 1794 р.», в якій багато місця приділено історії освіти в Україні. Цією книжкою користувався І. Франко.

Алла Швець

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 338 – 343.