Література і творення нації

Іван Франко

Якщо прагнути правильно схарактеризувати літературне вираження життя нації, потрібно насамперед знати, які верстви населення беруть участь в літературній творчості, для яких кіл призначена література, довкола яких центрів вони групуються і як здобувають собі легальні життєві умови. І годі правильно оцінити особливо сучасний стан руської (української) літератури, якщо залишити поза увагою ці попередні питання.

Від часу занепаду свого незалежного державного життя в XIV сторіччі українська нація уявляється в образі того степу, який щоразу вкривається чудовими рослинами і квітами, однак ці шати щоразу знищує, викошує і спалює якась стихійна сила. Староукраїнські князівські і боярські роди у XV і XVI сторіччях амальгамувалися з польською шляхтою доти, доки вони врешті-решт протиставили релігії, мові, звичаям і симпатіям власної нації усе чуже. Однак ця нація за нових обставин витворила нові соціальні верстви, які репрезентували її політичне і духове життя: міщанство й козацтво, котрі врешті спричинили відрив частини України від Польщі (1654).

І знову бачимо, як під московським і російським режимом ця українська лицарська верства відчужувалась од власної нації, русифікувалася, переймала чужу мову, звичаї і звички. Цей процес на Лівобережній Україні був майже завершений до кінця XVIII сторіччя.

Водночас на Правобережній Україні й у Галичині решта руських міщан та руське уніатське духовенство знемагали від могутньої полонізації, яка досягнула свого апогею в Галичині тільки близько 1830 року, отже, майже через півстоліття після політичної смерті Польщі.

Був час, – і ще зовсім не так давно, – коли українська нація складалася майже з самих тільки неосвічених, національно несвідомих селян, коли навіть руське сільське духовенство, яке перебувало в безпосередньому і щоденному контакті з цими селянами, вдома між собою розмовляло по-польськи, по-польськи проповідувало й почувало себе поляками греко-католицького віросповідання; у російській Україні аналогічно було з російською мовою і там, по суті, так триває ще й до сьогодні.

І все-таки чудесна родючість цього давнього степового краю виявилася ще раз. Із глибин уярмленої, зневаженої і затурканої селянської маси підносилися нові сили; селянське слово і селянська пісня, забуті власними дітьми, створювали собі нові органи, поступово домагалися місця в культурному житті, здіймалися до найвищих і найблагородніших ідей – любові до людей, справедливості, вільного розвитку особи і нації і, озброєні цією силою, починали завойовувати собі нових друзів серед зрадливих синів нації, творити нову націю з руїн і ренегатів.

Історія української літератури в XIX сторіччі – найповчальніший взірець цього поступового творення нації, національного почуття і національної свідомости літературою: живе слово завжди летить попереду, позірно працює з постулатами і теоремами, а проте ніколи не втрачає контакту з життям, і фактичний розвиток дедалі швидше відстає від нього.

Ще близько 1840 року більшість найкращих українських патріотів уважали, що українська мова – майже вимерле наріччя, і їхні клопоти про цю мову мали на меті тільки зберегти деякі особливості цього наріччя для майбутнього покоління; а проте вже серед них був поет, чиє слово, неначе смолоскип, мало пробудити тисячі шляхтичів, чиновників, інтелігентів і селян до національної свідомості.

Ще 1861 року граф Лешек Борковський вигукував у Галицькому крайовому сеймі: «Тут немає Русі» (Tu niema Rusi), чим хотів проголосити близьку реалізацію великопольської мрії про Польщу від моря до моря і до Дніпра, а проте визволення селян у Росії і початки просвіти народу в Україні назавжди позбавили цю мрію підстав на цих теренах. Ще в 1860-х роках галицькі поляки жили надією відкинути ціле руське питання зі зневажливою формулою «хлопи і попи» (chłopi i popi), а проте вже тоді в Галичині були численні сили руської інтелігенції, у Росії також було багато великих поміщиків, професорів, адвокатів, комерсантів і промисловців, які відкрито признавалися до українства.

Ще в 1870-х роках деяким українським патріотам у Росії здавалося, що вся література українською мовою може бути запрограмована на рівень науково-популярного «письменства для домашнього вжитку» українського селянина; а проте саме тоді виникла ціла група талановитих письменників, які немовби зробили собі справою чести писати свої романи, новели, драми і вірші тільки українською мовою, тобто сягнули далеко понад ту програму. Вони таки дотримали свого слова, і пізніший розвиток дав їм таке право: якраз у тих колах, на які та програма патріотів зовсім не розраховувала, українське слово з того часу сягнуло великих звершень і здійснило б іще більші, якби…

Та що ж це таке! Всемогутній у Росії чиновник не міг цього стерпіти. Він уважав супротивним здоровому глуздові й регламенту те, що «єдина і неподільна Росія» має два обличчя, дві форми, дві мови.

Ще в XVII сторіччі, коли він приїздив в Україну тільки як гість, як заступник, як союзник, він не міг стерпіти того, що козаки не носили борід, голили голову і тільки зверху залишали стирчати чуб. Цей український чуб (хохол) колов йому очі; він негайно зробив із нього прізвисько для всіх українців і не міг утриматися від того, щоб обтинати ці козацькі чуби, де тільки можна.

Коли він зауважив, що надруковані в Україні церковні книги і требники час від часу були іншими (часто кращими), ніж московські, він увів у 1721 році релігійну цензуру, спочатку винятково для українських книг: вона повинна була стежити за тим, щоб вони нічим не відрізнялися од московських – ані за дослівним текстом, ані за правописом.

Ця стара московська нетерпимість поглибилася в XIX сторіччі, одяглася у формулу сакраментальних трьох єдностей, котрі слід було оберігати як наріжні камені російського державного життя повік віків: православ’я, самодержавство і (російська) народність. Від імені православ’я українська мова витісняється з церковної кафедри, забороняється подання до друку перекладу Біблії українською мовою – і сотні тисяч українців заганяються в руки штундизму та інших раціоналістичних сект, оскільки православне духовенство деградує до поліційних органів.

Від імені російської народності 1864 року декларується, що української народності «не було, немає і не може бути», а 1876 року одним указом забороняється подання до друку будь-яких українських писань, за винятком оригінальної белетристики та історичних документів.

Цей божевільний указ, як, утім, і кожен інший, ще й сьогодні має законну силу (у Росії укази не відміняють, а забувають), отож у Південній Русі ми бачимо єдиний приклад народу, який нараховує майже 30 мільйонів душ, але в XX сторіччі мусив животіти без власної преси, без проповіді і шкільної освіти власною мовою.

Однак давній степовий край і цього разу довів свою родючість. Український народ створив собі в рамцях протестантського штундизму початки власної національної церкви з обов’язковим навчанням, із вельми розгалуженою благодійною і місіонерською діяльністю; українська література, хоча й придушена, проте не задушена, породжувала все нові таланти; українська літературна мова за останні тридцять років зробила цілком поважний поступ в освоєнні все нових галузей знань; навіть українська популярна література, всупереч категоричній забороні в указі 1876 року, спочатку мусила толеруватися в Росії, а потім була мовчки дозволена і може тепер розраховувати на сотні тисяч старанних читачів.

Під тиском дедалі міцнішої суспільної думки напівофіційні інституції, засновані з очевидною русифікаційною тенденцією (читацькі і «чайні» спілки, товариства початкової освіти), перетворюються у все нові важелі національної свідомости. У земствах, у міських представництвах, наскільки вони можуть безперешкодно підносити свій голос, дедалі дужче бринить нота цієї національної свідомости, лунає волання за національну школу, пресу, за повагу до національної своєрідності.

Самі інституції, що діють в офіційно російському дусі, як-от вищі школи та різноманітні наукові установи, наскільки вони залишаються вірними самому духові справжньої науковості, працюють на піднесення і поглиблення цієї української національної й окремішньої свідомости. Так виникають, начебто непомітно й ненавмисно, усе нові центри духової праці, а де є духова праця, там раніше чи пізніше мусить заяскріти й національна свідомість, немов огненна іскра внаслідок інтенсивного тертя.

Примітки

…політичної смерті Польщі. – Мова йде про політичні впливи Російської імперії на Польщу, а також результати трьох поділів її території між Росією, Австрією та Прусією (1772, 1793, 1795), унаслідок яких Польща втратила державну незалежність.

Ще 1861 року граф Лешек Борковський вигукував у галицькому красивому сеймі: «Тут немає Русі» (Tu niema Rusi) – Л. Борковський був противником консерватизму і лоялізму галицької аристократії, яку критикував у сатирах, фейлетонах, памфлетах, зокрема у повісті «Parafiańszczyzna» (1843 – 1844) та поемі «Cymbalada». Сформулював відмову визнати ідентичність українців, подібно до П. Валуєва: «Нема Русі. Є лише Польща і Московія» (див.: Borejsza J. emigracja polska po powstaniu styczniowym. – Warszawa, 1966. – S. 233 – 248).

Штундизм – один з виявів протестантизму, що є загальною назвою для різних течій євангельських християн. Штундовий рух поширився на Півдні України серед селянства у середині XIX ст. У 1870-х роках штундисти і баптисти почали відокремлюватися від православної церкви, закладаючи громади євангельських християн (секти), які 1879 р. були офіційно визнані.

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 561 – 565.