До історії «Небесного огню»
Іван Франко
Прочитавши інтересну і тепло написану статейку проф. М. Сумцова «Небесний огонь» у першій книжці сьогорічного «Вісника», вважаю не зайвим подати крім того, що навів шановний професор, ще одно старе свідоцтво про існування того огню, хоч і в дещо іншій формі і не в Єрусалимі, а на ріці Іордані.
Се маленьке оповідання тим важніше і цікавіше, що міститься в одній з найстарших пам’яток слов’янського письменства взагалі і було, по всій правдоподібності, написане ще за життя св. Мефодія на великоморавськім або паннонськім грунті, отже, не пізніше кінця IX віку і звиш два століття давніше від нашого Данила Мниха. Се старослов’янське оповідання не було відоме в нашій старій Русі і, як сказано, малює діло зовсім у іншій формі.
Твір, про який тут мова, – се «Чтение на крещение Господне», перекладене з грецького отця Григорія Богослова і широко відоме також у старій Русі ще від XI в. в знаній рукописній збірці «XIII слів святого Григорія» та її пізніших копіях.
Московський учений А. Н. Попов знайшов, одначе, в рукописній збірці А. І. Хлудова найстаршу досі слов’янську копію сього «Чтенія» з прикметами сербської редакції. Те сербське «Чтеніе» – се, властиво, компіляція з двох слів Григорієвих, а властиво, з слів «Είς τά άγια φωτα» і «Είς τό άγιον βάπτισμα», і визначається надто досить численними додатками і вставками перекладача-слов’янина.
Точний дослід над мовою і текстом допровадив Попова до переконання, що сей текст належить до найстаріших пам’яток південно-слов’янської мови, що, приміром, його автор не признає західного догмату з filioque, а навпаки, виразно застерігається проти нього, бо, перекладаючи точно грецький текст св[ятого] Григорія про походження Св[ятого] Духа, до Григорієвих слів: «духа святый во истинну духъ єсть убо исходяй от отца», додає до них своє застереження: «а не от сына, яко же єтери рѣша».
Що автор, невважаючи се своє догматичне, не іопаторське становище, як у паннонських житіях називається становище західності (Константин прямо називає іопаторіанців, отже, й римського папу, єретиками!), сам признає себе членом західної церкви, се доказує Попов інтересною цитатою з іншого уступу його «Чтенія», де сказано: «тѣмже образомъ пакы пріємши оттуду и римьская церкви священие (звичай свячення води) и сама держащи доселѣ, и всему западу сему подала есть».
«Свідоцтво ясне, – додає від себе д. А. Попов, – згадка про римську церков, а не Константинопольську, і слова «всему западу сему» (отже, як би ми тепер сказали, «нашому») вказують на той запад, на країну, піддану римському престолові, як на місце, де жив і працював наш невідомий автор. Та де ж сей запад? і що се за країна? На се відповімо словами похвального слова на честь просвітителів слов’ян, Константина і Мефодія:
«въ западныхъ же странахъ, панонстѣхъ и моравьскихъ странахъ яко солнци въсиявша просвѣтиста буквами и научша ученикы церковному чину исполнь».
І справді, Моравія і Паннонія була одинокою західною країною, де хоч не дуже довго, а власне в другій половині IX віку під церковною зверхністю римського престола явно і вселюдно проповідувано віру в походження Духа Св[ятого] тільки від Отця і де за сей символ східної церкви велася боротьба з місцевим німецьким духовенством, що по смерті Мефодія (885 р.) скінчилася погромом діла св. Мефодія, втекою його учеників і повним тріумфом ворогів.
При паннонсько-моравськім походженні сеї пам’ятки виясняється й та крайня здержливість автора в вислові про римську церкву і сама характеристика догми про filioque, про яку сказано лише тільки: яко же єтери рѣша недомысляше ся.
[Щодо речення А. Попова про катастрофу мефодіанства в Моравії та Паннонії, варто зазначити, що воно не зовсім вірне. Про якийсь погром мефодіанства не можна говорити. З Мефодієвих учеників прогнано лише сім, а їх же за 14 літ Мефодієвого єпископства мусили набратися коли не тисячі, то певно сотки, і про їх прогнання не чуємо нічого, вони лишалися на своїх місцях, змішані з масою людності.
Та й тріумф Віхінга не був довгий, бо швидко по смерті Мефодія його усунено з єпископства та ув’язнено в Зальцбурзі, де він і вмер. І не минуло й 10 літ, як із усієї Великоморавської держави і з Святополка не стало й сліду, вони щезли в мадярськім погромі. І знов треба сказати, що людність не щезла і при нових порядках, заведених поганськими мадярами, могла навіть легше відітхнути і користуватися більшою автономією церковного життя при меншім натиску розполошеного латинства.
Маємо безсумнівні докази, от хоч би и масі рукописних пам’яток мораво-паннонської доби з X і XI віків, що мефодіанізм у територіях старих моравських територій держався і навіть розвивався по нинішній Моравії, Чехії і на південь, поки католицьке християнство, прийняте мадярами, не ослабило і зовсім не злизало його. Такі книги, як Сазаво-Емауське (Реймське) євангеліє, можуть бути доказом, що в південній Чехії мефодіанство держалося ще до початків XIV віку. – Іван Франко.]
А тепер подаємо тут сам текст сеї панноно-моравської вставки в слово св. Григорія, поміщений в книзі Попова на стор. 263 – [26]4, гаразд, воно коротеньке собі. Подаємо його в перекладі на нашу мову [Див. Андрей Попов, Библиографические материалы, випуск II – VII, Москва, 1880, стор. 8 – 9. Все, що в тексті взяте в скобки, мої додатки для пояснення тексту. – Іван Франко.], відсилаючи цікавих на оригінал до книги Попова, який, як уже було згадано, визначається сербізмами, але лише в правописі (систематичне вживане ь замість ъ і є замість ѣ, хоч не зовсім консеквентне). Отже, читаємо тут ось яке закінчення, починаючи від місця, де кінчиться переклад Григорієвого слова:
«От тим-то з огляду, що маємо багато образів сеї тайни, для того живучі там (у Палестині) християни сим обичаєм не образ, але саму правду творять з великою почестю, щоб і в часах була не забута і многими літами не закрита така велика ласка (Божа). Ми чули від багатьох (людей), що кожного року з великою парадою (в оригіналі съ чинномъ чиномъ – характеристичний вислів, як з уст вийнятий св[ятому] Константину, що так любив говорити поетичними висловами та притчами!), і піснями похвальними, і Хвалою Божою великою.
Ставши над рікою святого Іордана, молитви творять, поставлявши свічки на дошках і спустивши їх у ріку. А коли закаламутиться вода, нараз дошки зі свічками пливуть горі рікою [Варто зазначити, що ті свічки, як майже очевидно виходить із зв’язку оповідання, були вже вперед, на березі позасвічувані самими людьми, а потім чудо лежало лише в тім, що свічки на дошках плили проти води (в тексті дослівно: въ споть пловоуть възрѣкоу), отже, про небесний огонь властиво в тім, очевидно старшім оповіданні, нема ще мови. – Іван Франко].
Розуміючи з сього, що ласка Святого Духа зійшла на води, в тій самій хвилі і того самого часу з великою радістю починають скакати в ріку, а інші кроплять себе і черпають (воду) на освячення свойого тіла, і душі, і домів, і на прогнання всякого зла. От тим-то у всіх народів свята християнська церква в кожнім краю землі і місці на подобу (Палестини; в тексті: тем ся подобяще) творить те саме кожного року в той сам час.
Ставлять гарну посуду посеред церкви, наповняють її чистою водою, і, запаливши свої свічки, співають гарні пісні, і читають писання, гідні того празника. І поки єреї святять воду, всі веселяться тілом і душею, що там тоді були присутні, а потім розходяться з великими радощами. Таким робом, також перейнявши се відтам, і римська церква свячення води і сама держить його й досі і передала всьому нашому заходові.
Від многих людей чули ми таке, що в Єрусалимі всі люди гасять усякий огонь (у страсну суботу). В святій церкві Воскресенія над гробом Господнім у годині, в якій він воскрес (колись), і в ту саму хвилю свічник запалюється ласкою Святого Духа. І від того нового світла розносять усі люди і розпалюють огонь на весь рік».
Отсе і все оповідання паннонського проповідника, властиво, як бачимо, зложене з двох оповідань або епізодів, з яких один відбувається на Іордані, в часі празника Хрещення Ісусового, а другий має місце вночі перед Великоднем і вповні згоджується з тим, що оповідає наш старий паломник.
Не зайвим буде, думаю, зазначити й ту обставину, що звістки про святий огонь у Західній Європі були значно старші від тих, про які згадує проф. Сумцов. А. Попов у своїм згаданім творі згадує ось про які найстарші звістки того роду: за найдавнішу вважається звістка монаха Бернарда Мудрого, про якого знав уже німецький учений і батько старинної бібліографії та наводить його писання в своїй Bibliotheca latina (т. I, стор. 217); дехто датував його опись 870 роком, але Попов сумнівається щодо сеї цифри і догадується в ній помилки о 100 літ, а в такім разі той Бернард був би сучасник солунських братів і особливо Мефодія.
Друге свідоцтво в хронологічнім ряді походить аж із першої чверті XII в. (1122); воно безіменне і вписане на картках одного грецького типика. Трохи вчасніше, бо роком 1101 датоване оповідання Пульхерія де Шартра, що було видане по-французьки разом із книжкою нашого паломника, який, таким чином, у хронології подорожей до Палестини стоїть на четвертім місці. Розуміється, що паннонську звістку, що черпала з усного переказу, може, навіть про Бернардове паломництво, нема чого ставити в тім ряді.
Примітки
Вперше надруковано в журн.: ЛНВ. – 1908. – Т. 2. – Кн. 4. – С. 166 – 169, за підп.:
Подається за першодруком.
Попов Андрій Миколайович (1841 – 1881) – російський історик, філолог, археограф і бібліограф.
Хлудов Олексій Іванович (1818 – 1882) – московський купець, збирач староруських і південнослов’янських рукописних пам’яток та стародруків (430 рукописів і 624 стародруки). А. М. Попов видав опис зібрання рукописних творів з колекції О. Хлудова у книжці «Описание рукописей и каталог книг церковной печати библиотеки А. И. Хлудова» (1872).
Віхінг – німецький коадютор (помічник, заступник) єпископа Моравії слов’янського просвітителя Мефодія, якого переслідував за допомогою фальсифікацій та інтриг, а по його смерті цькував наступника Горазда та інших його учнів, щоб протидіяти утвердженню слов’янського літургійного обряду в Моравії.
Святополк – великоморавський князь у 870 – 894 рр. За його правління в Моравію повернувся архиепископ Мефодій, вигнаний перед тим з країни.
Андрій Франко
Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 765 – 770.